Перебування українських земель у складі Австро-Угорської імперії зумовило регіональні особливості розвитку їхньої культури. Завершення формування української нації визначило характер напрямів у національній культурі, яка активно використовувала духовні надбання інших народів, зокрема європейських.
Модернізаційні реформи в Австрійській імперії 70—80-х рр. ХVІІІ ст. потребували змін і в освіті. У цій сфері короновані реформатори, спираючись на ідеї освіченого абсолютизму проголосили загальну середню освіту; створили в містах і селах цілу мережу навчальних закладів для широких мас населення; перевели шкільну освіту на державний кошт; 1784 р. на місці закритої єзуїтської академії відкрили Львівський університет; дозволили початковій школі послуговуватися рідною українською мовою.
1787 р. Йосиф ІІ відкрив при університеті у Львові духовну семінарію Studium Rutenum («Руський інститут») з українською мовою викладання, що була тимчасовим українським філософським і богословським факультетом. Її першим ректором був А. Ангелович, який очолив у Львові 1808 р. встановлену Греко-католицьку митрополію. До відомих представників греко-католицького духовенства кінця ХVІІІ ст. належав М. Гарасевич, один з найосвіченіших людей краю. Він вільно володів п’ятьма мовами, написав багатотомну історію української Церкви латиною «Annales Ecclesiae Ruthenae».
В умовах освіченого абсолютизму робляться спроби поліпшити стан шкільної освіти в краї. Разом із польською частиною було 24 середніх (латинських) школи, з них 15 повних і 9 нижчих (прогімназій). У Східній Галичині діяло 9 монастирських шкіл. Існували дволітні ліцеї у Львові, Перемишлі, Тернополі, Чернівцях і Тарнові.
Міських шкіл, у яких навчання велося народною українською мовою, на кінець ХVІІІ ст. було 2: школа Братства при Успенській церкві у Львові й «Руська народна школа» при василіанській гімназії в Дрогобичі.
На Буковину також було поширено закон про обов’язкове навчання. У краї відкривають нові школи. На 1792 р. їх було 32 і 28 перебували у стадії організації. Існували і т. зв. школи — «дяківні», у яких навчали грамоти місцеві священики, дяки.
Однак після смерті Йосифа ІІ (1790) Австрія переживає більш ніж 50-річний застій, який негативно позначився на розвитку культури. Обов’язковість навчання було скасовано. Чисельність шкіл зменшується. Активізується онімечення освіти, а підпорядкованість шкіл Буковини Львівській католицькій консисторії у 1816 р. зумовила ще й прискорену полонізацію.
Революційні події 1848 р. сприяли запровадженню навчання українською мовою в народних школах і викладання її як обов’язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті.
Після 1848 р. Міністерство освіти й віросповідань Австрійської імперії зосередило шкільну справу в своїх руках. Створювалася самостійна нижча реальна школа, навчальний курс трикласних шкіл збільшувався на один рік. Розпочалося вивчення основ садівництва, бджільництва та шовківництва.
Започатковуються такі навчальні заклади, як недільні школи для дорослих. У 1848—1849 рр. їх налічувалось: у Галичині — 60, у Закарпатті — 9.
Середню ланку освіти репрезентували гімназії. Проте їхня кількість була незначною й не могла задовольнити потреби місцевого населення у знаннях.
Вищу освіту давали Львівський університет (1661), Реальна (1817) й технічна (1844) академії у Львові та Чернівецький ліцей (1820).
Активізувався культурно-освітній рух у краї. В жовтні 1848 р. у Львові відбувся перший з’їзд діячів української культури і науки. Згідно з його рішенням, у Львові було засновано «Галицько-руську матицю» — культурно-освітню організацію, яка мала видавати книги для народу.
Пожвавилося літературне життя. Послідовники М. Шашкевича — письменники М. Устиянович і А. Могильницький — у той час написали свої найкращі твори. З’явились перші спроби перевидання в Галичині зразків нової української літератури (творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка). Деякі газети стали вміщувати повідомлення про громадсько-культурне життя в Наддніпрянській Україні, зокрема про створення в Києві Кирило-Мефодіївського товариства та діяльність Т. Шевченка.
Революція 1848—1849 рр. дала поштовх активному театральному рухові, в якому широко використовувалися культурні надбання Наддніпрянщини: п’єси «Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка та ін. Визначними подіями стали відкриття 1848 р. першої в Галичині української читальні в Коломиї та заснування 1849 р. (з ініціативи Головної руської ради, на народні кошти) Народного дому у Львові.
У 1817 р. Галицький митрополит М. Левицький видав для розповсюдження меморіал (пам’ятну записку) «В обороні державного управління і самостійності української мови».
Церковний та культурно-освітній діяч Галичини І. Могильницький із позицій національно свідомого патріота доводив, що українську («руську») мову започатковано ще в Київській Русі, і навіть написав з цього приводу науково-публіцистичну розвідку «Відомість о руськом язиці». Він підготував і видав для народних (парафіяльних) шкіл низку підручників: «Буквар славено-руського язика» (1816, 1817, 1819, 1826, 1827), «Правила школьнії» (1817), «Наука християнська» (1817), «Катехизис малий» (1817). І. Могильницький був ініціатором заснування і першим ректором дяко-вчительського інституту в Перемишлі, де викладав логіку, засновником і керівником першого в Галичині освітнього товариства священиків (1816). Він уклав «Граматику язика словено-руського» (1823) — першу в Галичині граматику книжної української мови.
На Закарпатті 1830 р. побачила світ граматика української мови, яку написав латиною місцевий греко-католицький священик М. Лучкай. Його земляки, також священики, І. Кутка і В. Довгович українською мовою, щоправда з багатьма церковнослов’янськими домішками, видали головний збірник християнської моралі —»Катехізис». Та найбільш плідно в національно-культурному напрямі у Закарпатті працював О. Духнович. Він подбав про те, щоб закарпатські українці мали молитовник рідною мовою, а початкові школи було забезпечено українськими підручниками. Сам написав і видав буквар, підручники граматики, географії, посібник з педагогіки для вчителів.
Історик, етнограф і архівіст Д. Зубрицький написав низку наукових праць: «Про пісні галицького народу» (1823), «Історичне дослідження про русько-слов’янські друкарні в Галичині» (1835), «Хроніка міста Львова» (1844), «Летописи Львовского Ставропигиального братства» (1849—1850) та ін.
У мистецтві західноукраїнських земель особливо славились художні полотна Л. Долинського (1750—1824), який здобув фахову освіту у Відні (закінчив Академію мистецтв) і згодом працював у Львові. Він виконав ікони для собору св. Юра, церков — П’ятницької та св. Онуфрія, очолював роботи з оформлення Успенського собору в Почаєві, Домініканського костьолу в Підкамені та ін.
Говорячи про здобутки в музичній культурі, слід відзначити, що при кафедральному храмі св. Юра у Львові діяли хор і оркестр, які брали участь у церковних відправах. Осередком музики був і Перемишль. Тут єпископ І. Снігурський заснував перший постійний церковний хор, відкрив музичну школу (1845).
Як уже зазначалося, «Клерикальне товариство» в м. Перемишлі та «Руська трійця» у Львові сприяли не лише зростанню національної свідомості українців та активізації національних процесів, а й культурно-освітньому розвитку в Західній Україні.
Життя народу без усяких прикрас віддзеркалювала усна народна творчість. Перекази, пісні, думи і легенди присвячувалися найголовнішим подіям. Прославлялися Олекса Довбуш, Лук’ян Кобилиця та інші керівники народних повстань. Багатий фольклор частково опубліковано в «Русалці Дністровій», пісенних збірках З. Доленги-Ходаковського, Б. Залеського, М. Максимовича та в інших працях.
Отже, соціальні зміни, які відбулися на західноукраїнських землях, позначилися на культурному житті, зумовивши його особливості, збагативши духовне життя суспільства. Культурний розвиток у західноукраїнських землях став важливим чинником українського національного відродження. Кінець ХVІІІ — початок ХІХ ст. — суперечлива, перехідна епоха, в якій поєднувалися настрої соціального песимізму і пафос оновлення всіх сфер суспільного життя, коли перегруповувалися культурні сили, змінювалася орієнтація культурного розвитку, нагромаджувалися духовний та інтелектуальний потенціали, відповідні до вимог часу. В зазначений період національна свідомість соціальної еліти переорієнтовувалася з соціально-політичних, релігійних чинників на етнічні. Поступово формувалися уявлення про єдність етнічної території та етнічного типу українців, розмовна українська мова піднімалася до рівня літературної. Більше того, з початком українського відродження відбувся історичний перелом у традиційній поступовій громадській думці щодо шляхів масового поширення й утвердження національної ідеї як засобу згуртування українського суспільства в ім’я його остаточної мети у майбутньому — досягнення державної незалежності.
В результаті утвердження капіталістичних відносин у економіці, формування мови посилювалися об’єктивні тенденції до возз’єднання всіх українських земель, насильницьки розмежованих державними кордонами монархій Романових і Габсбургів. Об’єктивний процес формування нації відбувався на всій території споконвічного проживання українського етносу. Під впливом революційно-демократичних ідей та національного руху в Наддніпрянській Україні на західноукраїнських землях поступово формуються національно-патріотичні сили, які ставлять за мету звільнитися з-під австрійського гноблення, усвідомлюють себе як органічну, невід’ємну частину єдиного українського народу.