Вагилевич Іван (1811—1866) — громадський діяч, учений, письменник, один з організаторів «Руської трійці» та упорядників альманаху «Русалка Дністрова». Походив з родини священика. З 1829 р. до кінця життя мешкав, навчався й працював у Львові: духовна семінарія, університет, бібліотека Оссолінських, міський архів. Провадив історичні, етнографічні й археологічні дослідження. Розвідки про гуцулів, бойків, лемків, «Хроніка» опришківського руху, лінгвістичні праці й словники української та польської мов залишилися в рукописах. Писав польською, чеською та українською мовами. Під час революції 1848 р. увійшов до складу Руського собору, редагував його друкований орган «Dnevnik Ruskyi». Польською мовою переклав «Повість временних літ», українською — «Слово о полку Ігоревім». Брав участь у виданні історично-документальної збірки «Акти гродські й земські» та «Словника польської мови» С. Лінде, який донині вважається шедевром слов’янської лексикографії.
Головацький Яків (1814—1888)— письменник, історик, літературознавець, етнограф, лінгвіст, бібліограф, лексикограф, педагог. Один із зачинателів нової української літератури в Галичині. Закінчив Львівський університет (1841). З 1848 до 1867 р. був першим професором української мови та літератури цього університету, у 1849 р. став його ректором. У 1867 р. переїхав до Вільна, де очолював археографічну комісію. В 1832 р. разом із М. Шашкевичем та І. Вагилевичем створив літературний гурток «Руська трійця», що видав перший галицький альманах «Русалка Дністрова» українською мовою (1837). Найважливіші праці: «Три вступительные преподавания о русской словесносте» (1849), «О первом литературно-умственном движении русинов в Галиции» (1865), «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1878). Багато зусиль присвятив дослідженню української мови. Головні філологічні праці: «Розправа о язиці южноруськім і його наріччях» (1848), «Граматика руської мови» (1849). Пропагував ідею єдності українського народу, висвітлював його етнокультурні взаємозв’язки з іншими слов’янськими народами, закликав вивчати його історичне минуле. В 1850-х рр. став прихильником слов’янофільських ідей.
Духнович Олександр (1803—1865)— письменник, педагог, культурний діяч. Закінчив 1827 р. Ужгородську богословську семінарію. Працював архіваріусом і нотаріусом при канцеляріях Пряшівської та Мукачівської єпархій, з 1843 р. — канонік Пряшівської єпархії. Належав до «будителів» — літературно-громадських діячів Закарпаття, які виступали за розвиток освіти і культури.
О. Духнович заснував «Літературну спілку Пряшівську», видавав альманах «Поздравление русинов», написав підручник «Книжиця читальная для начинающих» (1847), історичні праці: «Історія Пряшівської єпархії» (1846), «Істинная історія карпаторосов, ілі угорських русинов» (1853) та ін. Пропагував ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом. Творчість О. Духновича розпочала період нової української літератури на Закарпатті.
Зубрицький Денис (1777—1862)—український історик, етнограф і архівіст. Народився в с. Батятичах у Галичині. Здобув гімназійну освіту у Львові, працював службовцем магістрату в Березові біля Сянока. З 1809 р. — секретар повітового управління в Перемишлі. У 1820-х рр. переїхав до Львова. У 1829 р. став працівником Ставропігійського інституту. Склав його перший інвентарний опис, а згодом використав свої нотатки для кількох наукових праць, зокрема для «Історичного дослідження про русько-слов’янські друкарні в Галичині» (1835), «Хроніки міста Львова» (1844), «Летописи Львовского Ставропигиального братства» (1849—1850) та ін. Підтримував російську схему давньоруської історії московського історика М. Погодіна, стояв біля витоків москвофільства у Галичині. Під час «весни народів» 1848—1849 рр. став членом Головної Руської Ради у Львові. Член-кореспондент Санкт-Петербурзької Археографічної комісії (з 1842) і Петербурзької АН (з 1855), почесний член Київської Археографічної комісії (з 1844), Московського товариства історії і старожитностей (1846).
Кобилиця Лук’ян (1812—1851) — ватажок селянського антикріпосницького руху на Буковині. У 1843 р. очолив виступ селян проти поміщиків, придушений австрійськими військами в березні 1844 р. Під час революції 1848—1849 рр. в Австрії обраний до австрійського парламенту. Належав до депутатів, які виступали за скасування кріпацтва. В 1848 р. очолив селянський рух, що виник на Буковині під впливом революційних подій у Відні. У 1850 р. Л. Кобилицю заарештовано й засуджено до заслання.
Куземський Михайло (1809—1879) — український церковний політичний діяч. Народився в с. Шибалині Бережанського округу в Галичині. Закінчив Бережанську гімназію, Львівський університет (богослов’я). З 1833 по 1836 рр. — священик у м. Заліщиках на Тернопільщині. Пізніше обіймав різні посади в управлінні Львівської греко-католицької архієпархії. Відаючи шкільництвом, сприяв заснуванню цілої низки народних (парафіяльних) шкіл у Галичині. 1848—1849 рр. — заступник голови, 1849—1851 рр. — голова Головної руської ради у Львові. Ініціатор скликання І з’їзду української інтелігенції у Львові (1848), заснування Галицько-Руської матиці (був її першим головою), відкриття Народного дому у Львові (1848). Після смерті митрополита М. Левицького управляв митрополією (1858—1860). Від 1861 р. — депутат Галицького крайового сейму. 1868—1871 рр. — останній Холмський греко-католицький єпископ. З 1871 р. жив у Львові, згодом — у с. Ляшках Горішніх.
Левицький Михайло (1774—1858) — український греко-католицький церковний діяч. Народився у Ланчині на Покутті (тепер Івано-Франківської обл.). У 1790 р. закінчив Станіславську гімназію, згодом — теологічний факультет Віденського університету. Здобув наукову ступінь доктора богослов’я. З 1797 р. — префект Львівської духовної семінарії, пізніше — викладач пасторального богослов’я у Львівському університеті. З 1808 р. — канонік Галицької митрополії у Львові, з 1813 р. — єпископ перемишльський. 17 серпня 1815 р. австрійський імператор Франц І призначив М. Левицького Галицьким митрополитом, а папа римський затвердив це рішення 8 березня 1816 р. З 1848 р. — примас Галичини. Учасник Віденського конгресу 1815 р. У 1856 р. М. Левицький став першим кардиналом Української греко-католицької Церкви. На посаді перемишльського єпископа й у перші роки перебування в сані митрополита дбав про заснування народних (парафіяльних) шкіл і видання для них підручників, підтримав створення освітнього товариства священиків у Перемишлі (1816), дяко-вчительського інституту (1817). Спільно з І. Могильницьким домагався запровадження викладання українською мовою в школах Східної Галичини. Згодом визначився як консерватор, близький до польсько-шляхетських кіл, противник модерних віянь у громадському й культурному житті. Став одним із ініціаторів цензурної заборони альманахів «Зоря» і «Русалка Дністрова», що їх видала «Руська Трійця». У 1839 р. виступив з протестом проти ліквідації російським урядом унії на Правобережжі, Волині та в Білорусі. Під час революції 1848—1849 рр. в Австрійській імперії підтримав створення Головної Руської Ради, заохочував духовенство до праці над просвітою народу, виявляючи, однак, непослідовність у ставленні до інтриг польської політичної верхівки. Похований в Уневі на Львівщині.
Лозинський Йосип (1807—1889) — український учений, етнограф, мовознавець, публіцист, діяч українського національного відродження. Народився у с. Гурку біля Перемишля (тепер Польща). У 1830 р. закінчив богословський факультет Львівського університету. Був священиком у с. Лісках, Радохинцях, Медицях та в Яворові. Одним із перших у Галичині порушив питання про використання народної мови в письменстві. Автор укладеної «Граматики руської (малоруської) мови» (1845) та рукописного «Букваря» (1838). Визнавав провідну роль для Галичини культури Наддніпрянської України. У 1848 р. — заступник голови Перемишльської руської ради, учасник І з’їзду української інтелігенції у Львові. У 50-х рр. ХІХ ст. також відстоював народну мову і фонетичний правопис у письменстві.
Лучкай Михайло (справжнє прізвище — Поп; 1789—1843) — український мовознавець, фольклорист та історик. Народився у Великих Лучках на Мукачівщині (тепер Закарпатської обл.). Гімназійну освіту здобув у Ужгороді та Великому Варадині (тепер — Румунія). Навчався в духовній семінарії у Відні (1812—1816), відвідував лекції в університеті. Був учнем відомих славістів В. Копітара та Й. Добровського. 1816—1817 рр. — священик у с. Великих Лучках, 1817—1827 рр. — архіваріус та керівник консисторії Мукачівського єпархіального управління, директор міської школи в Ужгороді. У 1829 р. виїхав до Італії, де був придворним парохом герцога Карла Людовіка Бурбона. У 1830 р. повернувся на Закарпаття, був священиком в Ужгороді (1830—1843). У 1830 р. видав «Граматику слов’яно-руську» — першу в Закарпатті українську граматику з широким використанням народної розмовної мови та фольклору. Рішуче виступав проти шовіністичної політики угорського уряду, спрямованої на денаціоналізацію українського населення Закарпаття, вказував на спорідненість закарпатських українців з українцями інших західноукраїнських земель та Наддніпрянщини. М. Лучкай — автор шеститомної «Історії карпатських русинів», «Церковних бесід на всі неділі року» (1831).
Могилянський Арсеній (світське ім’я — Олексій; 1704—1770) — український церковний діяч, митрополит Київський (1757—1770). Народився у Решетилівці на Полтавщині. Навчався у Київській академії (1721—1727) та Харківському колегіумі (1727). У 1741—1743 рр. викладав у Московській академії, з 1744 р. — архімандрит Троїцько-Сергієвої лаври, пізніше — єпископ (з 1747 р. — архієпископ) Переяслав-Залеського монастиря. Був членом Синоду. Після обрання на митрополичу кафедру обстоював перед російським урядом права Київської митрополії та інтереси Київської академії. Провів низку реформ для вдосконалення системи навчання й управління Київською академією, зокрема запровадив вивчення математики й геометрії та встановив раду академії, яка обирала ректора і професорів навчального закладу. За А. Могилянського відбулися вибори до «Комісії для складання нових законів», яка уклала 1767 р. «Пункти о вигодностях малоросійського духовенства». У 4 пунктах ставилась вимога відновлення автономних прав Української церкви: збереження титулу «митрополит Київський, Галицький та Малої Росії», відновлення традиції обрання митрополитів з місцевих кандидатів, затверджувати єпископів та ігуменів в Україні мав митрополит, а не Синод та ін.
Могильницький Антін (1811—1873) — український поет-романтик і громадський діяч. Народився в с. Підгірках (нині Калуського р-ну, Івано-Франківської обл.). У 1848 р. закінчив богословський факультет Львівського університету. Був священиком у с. Хітарі, Зборі, Комарові, Бабчі на Прикарпатті. Літературна діяльність розпочалась 1838 р. Автор балади «Русин-вояк» (1849), поеми «Скит Манявський» (1854), вірша-послання «Ученим членам» «Руської Матиці» та ін. Як послідовник «Руської трійці» відстоював право на вживання в літературі народної мови. У 1861 р. обраний послом Галицького крайового сейму у Львові та депутатом Державної ради у Відні. Виступав за надання українській мові у навчальних закладах і навчальних установах рівних прав з мовами інших слов’янських народів, що входили до складу Австро-Угорщини.
Могильницький Іван (1777—1831) — український учений-філолог, культурно-освітній і церковний діяч, один із провісників національного відродження в Галичині. Закінчив богословський факультет Львівського університету. Від 1800 р. був парафіяльним священиком в с. Дроздовичах і нижанковицьким деканом (Самбірщина). Згодом обіймав різні посади в управлінні Перемишльської греко-католицької єпархії: референта з питань шкільництва (з 1815), каноніка та члена капітули (з 1816), верховного інспектора шкіл (з 1817), кустоса (хранителя) (з 1818). Відаючи шкільництвом, заснував велику кількість народних (парафіяльних) шкіл, підготував і видав для них підручники: «Буквар славено-руського язика» (1816, 1817, 1819, 1826, 1827), «Правила школьнії» (1817), «Повинності підданих ку їх монарші» (1817, 1827), «Наука християнська» (1817) і «Катехизис малий» (1817). Був ініціатором заснування в Перемишлі дяко-вчительського інституту і його першим ректором, викладав там логіку, заснував перше в Галичині освітнє товариство священиків (1816) і став його керівником. Спільно з єпископом, а згодом митрополитом, М. Левицьким домагався викладання українською мовою в школах Галичини. Для повнішої аргументації уклав «Граматику язика словено-руського» (1823) — першу в Галичині граматику книжної української мови, а як передмову до неї — наукову працю «Відомість о руськім язиці» (1829, 1837, 1848), в якій спростував поширені у той час помилкові уявлення про українську мову як діалект польської або російської та аргументовано визначив її як одну з реальних східнослов’янських мов.
Снігурський Іван (1784—1847) — український греко-католицький церковний діяч, філантроп і меценат. Народився у с. Берестянах на Самбірщині в родині священика. У 1800 р. закінчив гімназію в Самборі. Вивчав теологію у Львівському університеті та Віденському конвікті. З 1808 р. — священик церкви св. Варвари у Відні. У 1812 р. здобув ступінь доктора богослов’я, з 1817 р. — декан богословського факультету Віденського університету. 1818—1847 рр. — перемишльський єпископ. З його іменем пов’язане заснування дяко-вчительського інституту (1818), єпархіальної друкарні (1829), запровадження хорового співу в кафедральній церкві та відкриття музичної школи, заснування четвертого курсу богослов’я духовної семінарії (1845). Разом з А. Могильницьким сприяв заснуванню народних шкіл (1833 р. було 380 парафіяльних, 24 тривіальні і 2 головні школи). Виявляв жвавий інтерес до національно-культурного життя. Дбав про комплектування новими виданнями і утримання єпархіальної бібліотеки; запровадив викладання для перемишльських богословів церковнослов’янської мови і був ініціатором створення її граматики; заохочував людей зі свого оточення вживати в повсякденному житті українську мову; надавав матеріальну і моральну підтримку літераторам (Й. Левицькому, Й. Лозинському, Я. Головацькому, А. Добрянському). У своєму заповіті виділив кошти на утримання дяко-вчительського інституту, 50 стипендій для бідних учнів, заснував фонд для убогих вдів та сиріт. Підтримував дружні взаємини з видатним славістом, прихильником національної незалежності українців В. Копітаром, виступав посередником у його контактах з українськими філологами І. Лаврівським, Й. Левицьким, Й. Лозинським, істориком Д. Зубрицьким та ін. Ініціативи І. Снігурського сприяли створенню атмосфери високої духовності та сформуванню в Перемишлі культурно-освітнього осередку, який започаткував українське національне відродження у Галичині.
Устиянович Микола (псевд. — Дротар, Николай з Николаєва, Николай син Николая; 1811—1855) — український поет, прозаїк, громадський діяч. Народився у м. Миколаєві (тепер Львівської обл.). Здобув гімназійну освіту. Навчався у Львівському університеті та греко-католицькій духовній семінарії (1832—1837). У студентські роки був близький до «Руської трійці», спадкоємець і популяризатор її ідей. Був священиком у с. Вовкові, Славську та Сучаві. У 1847 р. в альманасі «Вінок русинам на обжинки» надруковано кілька його поезій. Пізніше твори М. Устияновича часто з’являються на сторінках українських періодичних видань Галичини — «Зоря Галицька», «Галичо-Руський вісник». У жовтні 1848 р. — один з ініціаторів проведення І з’їзду українських діячів науки, освіти і культури у Львові. У 1861—1866 рр. — посол Галицького сейму. Автор близько 80 поезій і 6 повістей. Серед них: «До Перемишлян», «Руська думка», «Наддністрянка», «Похід Русі на Царгород», «Хрещення великої княгині Ольги», «Віче в Києві», «Київ» та ін. М. Устиянович долучився до становлення художньої прози на західноукраїнських землях: «Месть верховинця. Повістка з правдивого случаю», «Страсний четвер. Повість верховинська, з місцевих поговорок» та ін. Відстоював народну мову як основу літературної. Змалював національне відродження українців Галичини і визначив провідну роль у ньому «Руської трійці». Перекладав з польської, чеської, латинської, хорватської, німецької, російської мов.
Шашкевич Маркіян (1811—1843) — громадський та культурно-освітній діяч, письменник. Найактивніший діяч «Руської трійці», ініціатор і найплідніший автор «Русалки Дністрової». Походив з родини греко-католицького священика. Навчався у Львові (університет, духовна семінарія). За патріотичну діяльність переслідувався світськими та духовними властями. З 1838 р. до кінця життя — священик у селах Львівщини. У віршах та оповіданнях оспівував боротьбу українського народу за національне та соціальне визволення, виступав за єдність населення Галичини й Наддніпрянщини. Науково-полемічний трактат М. Шашкевича «Азбука чи абецадло» (1836) спрямований проти спроб латинізувати українську абетку. Інтенсивно працював над складанням граматики і словника української мови, підготував до друку «Читанку для діточок в народних училах руських» (побачила світ у 1850).
Яхимович Григорій (1792—1863)— український церковний і громадсько-політичний діяч, учений-теолог, греко-католицький митрополит Галицький. Народився у с. Підбірцях поблизу Львова. Навчався у Львівській гімназії. Богословську освіту здобув у Відні. У 1818—1819 рр. служив у парохії св. Варвари у Відні, одночасно навчаючись в інституті св. Августина. Отримав ступінь доктора богослов’я, філософії і вільних мистецтв. У 1819 р. повернувся у Львів і був професором теології та педагогіки в університеті, обирався його ректором. Виконував обов’язки директора Львівської духовної семінарії. У 1841 р. папа римський Григорій VI призначив Г. Яхимовича єпископом-помічником митрополита Львівського. У 1848 р. призначений єпископом Перемишльської єпархії. Під час революції 1848 р. очолив Головну Руську Раду. Брав участь у роботі Собору руських учених. Добивався запровадження викладання української мови в школах Галичини, вимагав від духовенства вживання української мови під час проповідей. З 1860 р. — Львівський митрополит.