Російська імперія в середині ХІХ ст. переживала глибоку кризу, суть якої полягала у невідповідності феодальних структур та відносин до провідних світових тенденцій розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. До її складу входило 80% українських земель. У таких умовах потреба в модернізації імперії ставала дедалі очевиднішою.
Суть російського реформування — модернізація навздогін. Головною її особливістю було різке зростання ролі держави, що проявилося у встановленні державного контролю за всіма сферами економіки, активному втручанні державних структур у хід реформ. Втілення такого сценарію на практиці вело до зміцнення авторитарності влади, зростання централізму, впливу чиновництва, бюрократизації управління.
Участь у Кримській війні ще виразніше показала гостроту занепаду господарства, кризу організації праці, наростання соціальної напруги. Вона стала каталізатором реформаційного процесу в Росії.
Основними причинами реформи стали нездатність кріпаків низькою продуктивною працею задовольнити потреби власних і поміщицьких господарств, зубожіння значної частини поміщиків і маси кріпосних селян, наростання антикріпосницького руху селянства. Окрім того, були й інші причини: помітне відставання Росії у військовій справі від передових європейських країн, осуд царизму з боку прогресивних сил суспільства за збереження кріпосницьких порядків, критика європейською громадськістю станового устрою Російської імперії тощо.
Царизм добре усвідомлював потребу в проведенні кардинальних реформах, але змушений був зважати на ставлення до них різних політичних сил, і насамперед дворянства як опори царської влади. Суперечки між урядом і дворянством тривалий час точилися на рівні вироблення відповідних законопроектів. З 1857 р. ці документи готував Таємний комітет, перейменований 1858 р. на Головний комітет у селянських справах. Губернські комітети для вироблення законодавчих актів про скасування кріпацтва залучали майже все дворянство. На своїх засіданнях воно подавало пропозиції й проекти, які потім надходили до редакційних комісій, Головного комітету й обговорювались у Державній раді. Існували різні, часто протилежні погляди на розв’язання проблеми. В Україні їх представляли Г. Галаган, послідовний противник кріпацтва, і М. Позен, захисник чинного ладу. Переважна частина дворян розуміла, що кріпацтво слід скасувати, але при цьому намагалася залишити за собою землю й певну владу над селянами. Деякі поміщики Правобережної України ратували за звільнення селян без землі. Частина їх виступала за звільнення селян з наділом за умови викупу ними своєї волі та землі. Пропонувалось встановити різні розміри наділів, причому настільки малі, що державна комісія мусила їх збільшити, а повинності зменшити. Але й при цьому права поміщиків серйозно не страждали. Уряд балансував між кріпосниками й кріпаками.
Найважливіші положення про скасування кріпосного права визначались у царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. в «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності». Ці документи подавали звільнення селян як благодійний, добровільний акт дворянства й уряду, що мав здійснитися шляхом полюбовних угод між поміщиками й селянами. Даючи волю кріпакам, законодавство залишало землю у власності колишніх поміщиків. Селянам надавалося право користування садибами й польовим наділом, але за це вони мали відбувати панщину або сплачувати грошовий чинш. Лише після оформлення з поміщиком угоди про перехід на викуп такі особи ставали селянами-власниками.
Законодавчо передбачалось розширення особистих прав звільнених з кріпацтва селян. Вони отримали можливість володіти нерухомістю, займатися промислами, торгівлею, створювати промислові підприємства та ін. Також вони звільнялись від поміщицької опіки над сімейним життям. Після звільнення селяни могли брати участь у сільському самоврядуванні.
Окрім того, на відміну від інших, селяни вважалися податним станом, мали платити державі подушний податок і відбувати рекрутську повинність.
Під час проведення селянської реформи враховувалися насамперед інтереси поміщиків, і лише в окремих випадках — селян. Це проявилося у встановленні різних за площею селянських наділів. Місцеві положення визначали конкретні розміри селянських земель. Згідно з одним, селянський наділ у Катеринославській, Херсонській і частково Таврійській губерніях встановлювався від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу. В повітах Харківської та Чернігівської губерній з перевагою общинного землеволодіння нижчий розмір наділу мав становити 1—1,5, вищий — 3—4,5 десятини. Окреме «Місцеве положення» для поміщицьких селян Харківської, Чернігівської та Полтавської губерній закріплювало за селянином від 2,75 до 4,5 десятин спадкових сімейних ділянок землі.
Свою специфіку мала земельна реформа на Правобережній Україні. Відповідно до «Місцевого положення» правобережний селянин мав право одержати наділ того розміру, який закріплювали за ним інвентарні правила 1847—1848 рр.
Для здійснення реформи вводився тимчасово зобов’язаний стан селян, який мав тривати два роки, а в окремих випадках — і двадцять.
Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщику викуп. Формально цей викуп призначався за землю, а насправді він був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу виплатити всю суму, яка становила 11 річних податків з селянського двору, посередником між селянами та поміщиками виступила держава. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам надала позику на 49 років. Внаслідок цього, царська скарбниця на кожний виданий селянам карбованець, отримала 63 копійки чистого прибутку.
Дворові селяни й кріпосні робітники мали звільнятися з кріпацтва за окремими законодавчими актами. Деякі відмінності передбачались у звільненні селян дрібномаєткових поміщиків. Селяни поміщицьких або посесійних фабрик і заводів не пізніше, ніж через два роки з часу оголошення закону про реформу переводилися на грошовий чинш. За ними залишалися попередні наділи та присадибні ділянки, що викуповувались на загальних підставах.
Основна маса селянства сприйняла Положення від 19 лютого з невдоволенням. Особливий спротив викликало відтермінування звільнення від панщинних та інших повинностей, збереження за поміщиками права власності на землю, зменшення наділів тощо. Часто селяни переходили до відвертого протесту. Так, лише протягом березня — квітня 1861 р. відбулося приблизно 640 таких виступів, у яких взяло участь щонайменше 400 тис. людей. Особливою активністю відзначались хлібороби Правобережної України, де за цей час сталося 73% усіх виступів.
Отже, селянську реформу в Російській імперії було зумовлено низкою причин: гальмівною роллю феодальних відносин, кризою господарства, зростанням соціальної напруги. Метою цієї реформи було зміцнення монархічної влади за збереження панівного становища поміщика на селі. Реформа ініціювалася верхами та здійснювалася під їхнім керівництвом та безпосереднім контролем. У пореформений період в імперії залишилося багато пережитків феодальної системи господарювання. Зокрема поміщицьке землеволодіння, масове безземелля селян, селянська община тощо. Селянство, отримавши юридично закріплену свободу, насправді не мало рівності з іншими верствами суспільства. Воно так і залишалося нижчим, податним станом.
Скасування кріпацтва стало початковим кроком у модернізації Російської імперії. Важливі перетворення в аграрному секторі потребували радикальних змін і в інших сферах суспільного життя, які дали б можливість стабілізувати ситуацію. У 1864 р. уряд здійснив земську реформу, яка встановлювала місцеве самоврядування на більшій частині земель Російської імперії. Лише на Правобережній Україні не вводилися земства через острах того, що польські шляхтичі захоплять усю повноту влади в місцевому самоуправлінні. З’їзди землевласників, збори міських власників і волосні сходи селян обирали гласних на повітові збори. Вони ж визначали гласних для створення губернських земських зібрань. Між повітовими й губернськими земськими зборами діяли їхні виконавчі органи — земські управи. Законодавство надавало перевагу в земських установах представникам заможних кіл населення. Розширювалась компетенція земств, оскільки їм передавались організація медичної допомоги населенню, будівництва і фінансової підтримки початкових шкіл, утримання місцевих доріг, налагодження регулярного поштового зв’язку, розподілу державних грошових надходжень, збирання та опрацювання статистичних матеріалів. Земства відіграли надзвичайно важливу роль у перебудові місцевого життя за конституційними формами.
Судова реформа (1864 р.) ліквідовувала становість судів, закритість судових засідань і залежність суддів від адміністрації. Судочинство перетворилося на незалежну сферу управлінської системи. Суд засідав відкрито за участю присяжних засідателів. Запроваджувалися посади адвокатів. Кожна губернія мала окружний суд. Апеляції на їхні рішення розглядали три судові палати: Київська, Харківська та Одеська. Касаційні функції залишались за сенатом. Дрібні справи вирішували мирові суди на чолі з суддями, які обиралися земськими гласними чи призначались урядом на три роки. Від старої системи зберігалися окремі суди для духовенства і військових. Діяли й далі волосні суди для селян з правом засуджувати винних до покарань різками.
Проводилась також реформа освіти. «Положення про народні училища» 1864 р. запроваджували єдину систему початкової освіти. До неї належали нижчі школи всіх відомств з підпорядкуванням їх Міністерству народної освіти. Духовні заклади підпорядковувалися сенатові. В народних училищах могли навчатися діти представників усіх станів. Важливі зміни відбулися в середній школі. Відповідно до статуту від 19 листопада 1864 р., формувалося два типи гімназій: класична (з викладанням латинської і грецької мов) та реальна (без давніх мов і з переважанням природничих і точних наук). Вони мали семирічний термін навчання. Випускники класичної гімназії мали право навчатися далі в усіх вищих навчальних закладах, а реальної — лише в технічних і сільськогосподарських. Гімназії віднині оголошувались безстановими. Фізичні покарання заборонялись. Діяли також неповні середні школи (прогімназії) з терміном навчання чотири роки, які відкривалися найчастіше в невеликих містечках.
Проводилась також досить прогресивна реформа вищої школи. Статут 18 червня 1868 р. надавав університетам певну автономію, зокрема, право вибору вченою радою університету ректора й проректора на чотири роки, обрання за конкурсом професорів, ради факультетів обирали деканів. Збільшувалася кількість кафедр, а з ними — й викладачів.
Але невдовзі уряд перейшов у наступ проти прогресивних нововведень. У 1871 р. всі реальні гімназії ліквідовувались, залишалися тільки класичні. Основний наголос у викладанні робився на латинську, грецьку й російську мови. Фізика, хімія та інші природничі дисципліни відсувались на другий план. Було оприлюднено статут реальних училищ (1872 р.) — неповноцінної середньої школи з 6—7-річним терміном навчання. Посилювався контроль уряду за видавничою діяльністю. Відповідно до нового цензурного закону 1865 р., цензурні установи передавалися з відання Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ. Для цього в ньому відкривалися головне управління у справах друку й центральний комітет іноземної цензури. Діяла й церковна цензура.
Удосконалювалась і система міського управління. За законом від 16 червня 1870 р. в містах створювалися міські думи з обраних від міщан гласних. Право обрання надавалось особам віком понад 25 років. Зокрема, власникам нерухомості та російським підданим і тим, хто не мав заборгованості з міських податків. Відповідно до майнового цензу виборці поділялися на три курії. Кожну з них у думі представляла рівна кількість гласних. Це давало змогу справедливо враховувати інтереси всіх прошарків міського населення. Міські управи ставали виконавчими органами дум.
Військова реформа, що розпочалась 1864 р. і здійснювалася п’ятнадцять років, поділила територію країни на військові округи. В українських землях створювалися Київський (Київська, Волинська і Подільська губернії), Харківський (Харківська, Чернігівська, Полтавська, Воронезька, Курська і Орловська губернії), Одеський (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії та Бессарабська область) округи. 1888 р. уряд ліквідував Харківський округ, а чотири перші губернії було приєднано до Київського округу. В кожній губернії та повіті виникали відповідні військові управління. Термін військової служби скорочувався в сухопутних військах до 6 і на флоті — до 7 років. Заборонялись тілесні покарання тощо.
Отже, реформи 60—70-х рр. значно прискорили розвиток капіталізму в економічному житті та в соціальній сфері імперії. Але російський варіант реформування був дуже суперечливим. Царизм не створив відповідно до нових реалій політичної надбудови — не проголосив конституції і не скликав парламенту. Аграрна реформа, скоротивши майже на 20% селянські наділи, водночас збільшила повинності селян та віддала їх у тривале закабалення державі. Зміцнення общинних порядків вступало в суперечність з утвердженням громадянських прав селянства. Демократична практика всестанової виборності до земств суперечила чинному авторитарному режимові. Половинчатість реформ зумовила незгоди між носіями влади та практично всіма верствами суспільства.
Як уже зазначалося, реформи 60-х рр. відкрили простір для розвитку капіталістичних відносин як у сільському господарстві, так і в промисловості. На селі зростає прошарок заможних селян, водночас іще більшого зубожіння зазнає значна частина сільської бідноти, яка змушена йти на роботу до міста або найматися до своїх багатих односельців. Занепадає дворянство, яке дедалі більше потрапляє в борги і переважно не може пристосуватися до нових умов господарювання.
Заможні селянські господарства, а також частина поміщицьких, що виявились конкурентноспроможними, спеціалізуються на вирощувані зернових і технічних культур, широко застосовують механізацію, раціоналізацію виробництва, найману працю. Капіталістичне сільське господарство бурхливо розвивається на півдні України, де були родючі чорноземні ґрунти, відкриті простори поряд зі зручними чорноморськими портами. За рахунок півдня на кінець XІX ст. українські землі давали 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці і 10% — кукурудзи.
Правобережжя України стає для імперії основним постачальником цукру, Лівобережжя — тютюну. Швидко зростають площі під посіви цукрових буряків, картоплі, тютюну, конопель. Натуральне господарство розпадається на очах, що, в свою чергу, створює ринок збуту для капіталістичної промисловості.
Промисловий переворот, який розпочався в Україні у 30-ті рр. XIX ст., після реформи 1861 р. значно прискорюється. Село стає для промисловості постачальником дешевої робочої сили, а з-за кордону йде іноземний капітал. Зростає також значення урядових замовлень на розширення будівництва залізниць та виробництва зброї для армії й флоту. Ці замовлення сприяли розвитку металургійної промисловості та машинобудування.
Важливе значення для економіки України мали багаті поклади вугілля в Донбасі та залізної руди — у Криворізькому басейні. Видобуток вугілля за 30 років після реформи зріс більш ніж у 40 разів. У результаті цього, Донбас давав близько 70% вугілля імперії, далеко випередивши всі інші басейни. У 80-х рр. розпочинається промисловий видобуток залізної руди у Кривбасі. Криворізький басейн сполучено з Донбасом новозбудованою залізницею (1884 р.). Водночас біля Нікополя розпочинається освоєння найбільшого у світі родовища марганцевої руди.
80—90-ті рр. ХІХ ст. — період «металургійного буму». Введено в дію 4 металургійні заводи-гіганти: Гданцівський у Кривому Розі, Дніпровський у Каменському, Олександрівський і Дружківський — під Катеринославом. На кінець століття таких заводів налічувалось уже 15. Важливу роль у розвитку металургії відіграло «Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізного та рейкового виробництва» (1869 р.). Розвивається машинобудівна промисловість, провідне місце в якій належало сільськогосподарському машинобудуванню. Катеринослав, Харків, Київ, Миколаїв, Одеса перетворюються у центри машинобудівної промисловості.
Південь і схід України на кінець ХІХ ст. стають базою важкої індустрії Російської імперії, далеко випереджаючи Урал.
Відбувається піднесення в харчовій промисловості. У 90-х рр. цукрова промисловість України давала 85% загальноросійського виробництва цукру. Важливе значення для економіки мали також млинарна та горілчана галузі.
Капіталізація економіки зумовила зростання робітничого класу і буржуазії. Їхньою особливістю був багатонаціональний склад. Робітничий клас перебував у надзвичайно важкому становищі через повну незахищеність перед підприємцями. Робочий день досягав 12—14 і навіть більше годин на добу, мізерна заробітна плата і скрутні житлові умови створювали напружені стосунки між двома станами нового індустріального суспільства.
У цей час іде швидке збагачення і накопичення промислового капіталу, серед підприємців виникає ціла низка «промислових королів». Значною мірою це були росіяни (Суботіни, Лопухіни-Демидови, Дегтярьови), а також українці (Терещенки, Харитоненки, Симиренки, Панченки, Стороженки), євреї (Гальперіни, Бродські), французи, німці, поляки.
Підсумком індустріалізації стало зростання міст та міського населення. У 1897 р. міське населення становило 13% від загальної кількості, а з них 35% проживало в чотирьох найбільших містах: Одесі (404 тис.), Києві (248 тис.), Харкові (174 тис.) і Катеринославлі (113 тис.).
Україна вкрилася мережею залізниць. Першу з них — Балто-Одеську — збудовано ще 1865 р. До 1890 р. всі головні міста України було зв’язано залізничним сполученням.
Отже, друга половина ХІХ ст. характеризувалася розвитком залізничного та інших видів транспорту, бумом у гірничодобувній промисловості, становленням металургійної та металообробної індустрії, розвитком машинобудування, капіталізацією харчової та легкої промисловості, розвитком старих міст та появою нових, активізацією внутрішнього ринку та зовнішньої торгівлі. Україна наздоганяла розвинуті країни за рівнем продуктивності праці та індустріалізацією. Наддніпрянська Україна стала одним із найрозвинутіших аграрних та індустріальних районів Російської імперії.