Перебування українських земель у складі Австро-Угорської імперії зумовило регіональні особливості розвитку їхньої культури. Завершенням формування української нації визначився характер напрямів у національній культурі. Розвиток культури відбувався також завдяки використанню духовних надбань інших народів, насамперед європейських.
У другій половині ХІХ ст. відбулися певні зрушення в освіті західноукраїнських земель. Відповідно до реформи 1869 р., початкові школи вийшли з-під опіки Церкви й були підпорядковані світській владі. Запроваджувалось обов’язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. Розширено мережу навчальних закладів, що давали вищу освіту. До Львівського університету приєдналися Чернівецький університет (1875 р.) Львівський політехнічний інститут (1877 р.), Академія ветеринарної медицини (1897 р.). Але рівень освіти в Західній Україні залишався низьким. На кінець ХІХ ст. неписьменними у Східній Галичині були 66,4% населення, а на Буковині — 75%.
Поступальним, хоча складним і суперечливим, був розвиток науки в Західній Україні, що відбувався переважно в університетах та спеціальних вищих навчальних закладах. Важливу сторінку в розвиток вітчизняної науки вписало Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові.
На західноукраїнських землях у царині природознавчих наук плідно працювали математики В. Левицький, М. Зарицький, хіміки Б. Радзішевський, Е. Ліннеман, геологи Ф. Ціркель, Ю. Токарський, ботанік О. Волощак, фізик І. Пулюй та інші вчені.
Протягом 1887—1893 рр. у Галичині вийшла друком українською мовою «Історія літератури руської» О. Огоновського. У Львові побачили світ 46 томів «Етнографічного збірника» за редакцією І. Франка та В. Гнатюка, 16 томів «Матеріалів до українсько-руської етнології» за редакцією Ф. Вовка, а пізніше В. Гнатюка.
Квінтесенцією літературного життя не лише західноукраїнських земель стала діяльність І. Франка. Його літературна й наукова спадщина складає понад 5 тис. різноманітних праць. Високою художньою майстерністю вирізняються твори поета «Каменярі», «Наймичка», «Марійка», «Смерть убивці», «З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Гімн», «Борислав сміється», «Украдене щастя» тощо. Під впливом І. Франка формувалися погляди М. Павлика, Н. Кобринської, С. Коваліва та ін.
Значних успіхів досягла творчість Лесі Українки. 1884 р. на сторінках львівських періодичних видань — журналів «Зоря», «Дзвінок», «Життє і слово», в альманасі «Перший вінок» друкуються твори, під якими вперше з’явилося ім’я — Леся Українка. 1891 р. вона, у Львові, вперше зустрічається з І. Франком, М. Павликом, Н. Кобринською, В. Гнатюком, знайомиться з містом, його громадським і культурним життям. На початку 1893 р. у Львові побачила світ перша збірка Лесиних поетичних творів «На крилах пісень», 1899 р. — «Думи і мрії», 1902 р. у Чернівцях виходить третя збірка поезій «Відгуки». Писала Леся Українка не лише лірику, а й драматичні твори. Відома вона і як прозаїк, публіцист та літературний критик.
На теренах західноукраїнських земель вагомих успіхів досягла творчість О. Кобилянської, О. Маковея. Твори «буковинського соловія» Ю. Федьковича (а їх понад 400) були дуже популярні, перекладалися багатьма європейськими мовами.
Розвивається театральне мистецтво. У західноукраїнських землях перший театр виник 1864 р. у Львові. Його засновником став режисер та актор О. Бачинський. У театрі виросли талановиті актори: І. Гриневицький, М. Романович та ін. Репертуар театру складався переважно з творів провідних українських драматургів Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Котляревського. Зі своїми виставами він побував у різних містах Східної Галичини, Буковини й Закарпаття. Після приходу 1875 р. М. Кропивницького на посаду режисера діяльність театру ще більше посилюється. У 1869 р. при чернівецькій «Руській бесіді» утворюються й діють по всій Буковині любительські драматичні гуртки. Виникнення 1884 р. «Руського літературного драматичного товариства», заснованого С. Воробкевичем, сприяло піднесенню театрального життя в краї.
Розвиток музики в західноукраїнських землях стимулювався драматичним театром. У багатьох п’єсах музичні номери були органічною складовою спектаклів, які називалися «мелодрама», «оперета», «комедіо-опера». Поширювався хоровий рух, завдяки чому виникли музичні школи й музично-видавничі організації. Діяли хорові товариства «Торбан», «Львівський Боян».
Із народнопісенними джерелами пов’язана творчість одного з перших українських композиторів-професіоналів Галичини М. Вербицького. Йому належать хорові твори «Заповіт» на вірші Т. Шевченка, «Поклін» на вірші Ю. Федьковича, музика до театральних вистав, близько 10 симфоній-увертюр. У 1862 р. на слова П. Чубинського композитор М. Вербицький написав національний український гімн «Ще не вмерла Україна».
Зразки професійної національної музики створив І. Лавровський — автор багатьох хорів, пісень, музики до драматичних спектаклів. Низку праць з української музикології й етнографії, здебільшого про походження та розвиток української народної творчості підготував Ф. Колесса. Він досліджував стиль українських пісень і дум у їхньому історичному розвитку, компонував музику для хорів і обробляв народні пісні.
Надзвичайно популярною на Північній Буковині була музика С. Воробкевича. Знаними були його пісні «Над Прутом у лузі», «Заграй ми, цигане старий», «Сонце ся сховало», «Сині очі», «То моя Буковина», «Мово рідна, слово рідне», вальси, мазурки, польки, музика до спектаклів. Відомо понад 400 творів С. Воробкевича для хору, близько 250 з них написано на власні вірші. На слова великого поета Т. Шевченка ним створено 12 чоловічих хорів. С. Воробкевич є також автором 40 романсів та пісень для голосу в супроводі фортепіано або гітари, 20-ти вокальних ансамблів, дуетів і квартетів.
На ниві музичної творчості плідно працювали В. Матюк, А. Вахнянин, Д. Січинський, О. Нижанківський.
Розвиток музичного мистецтва тісно пов’язаний з діяльністю товариств, які організовували музичні вечори, популяризували хоровий спів, сприяли поширенню музичних знань. Першим з таких товариств стало «Співацьке товариство» (1859 р.). Через три роки виникло «Товариство сприяння музичному мистецтву на Буковині», для якого у 1877 р. було завершено будівництво окремого приміщення з концертним залом. У 1884 р. засновано «Руське літературно-музичне товариство», а 1899 р. — товариство «Буковинський боян», яке мало філії у Заставні, Садгорі, Кіцмані, Вижниці та інших містах. При ньому діяли хори, які регулярно виступали на музичних святах, вечорах, влаштовували концерти в містах і селах краю.
Західноукраїнські композитори брали активну участь у громадсько-культурному житті краю тощо.
Завдяки творам українських композиторів небувалих успіхів досягло хорове мистецтво. Велику славу здобули оперні співаки-артисти, які родом з Галичини. Вони виступали в головних ролях оперних театрів найбільших міст Європи та Америки О. Мишуга, С. Крушельницька, М. Менцинський.
Характерним для українського образотворчого мистецтва краю було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. Консолідації мистецьких сил сприяло Товариство для розвою руської штуки у Львові.
У побутовому жанрі плідно творили майстри пензля Є. Максимович, Е. Бучевський, у пейзажному — Т. Романчук, А. Монастирський, А. Кохановська, портретному — К. Устиянович, Т. Копистинський, Ю. Пигуляк, у історичному жанрі вагомим був творчий доробок М. Івасюка. У 1899 р. митець організував у Чернівцях першу художню школу. На Закарпатті творив живописець Г. Рошкович, який, зокрема, виконав багато розписів у церквах.
У західноукраїнських землях в архітектурі панує «віденське бароко». Саме в цьому стилі споруджено будинок Галицького сейму (архітектор І. Гохбергер), Музей етнографії та художніх промислів (архітектор Ю. Захаревич), будинок залізничного вокзалу у Львові (архітектор В. Садлівський). Львів також прикрасили будинки політехнічного інституту (архітектор Ю. Захаревич), оперного театру (архітектор З. Горголевський), у Чернівцях — будинок резиденції митрополита Буковини (архітектор Й. Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітатський будинок у Береговому.
На західноукраїнських землях плідно працювали скульптори Т. Баронич, К. Островський, О. Северин, С. Яжимовський, С. Левандовський, Т. Рігер та ін.
Отже, соціальні зміни, які відбулися на західноукраїнських землях, позначилися на культурному житті, зумовивши його особливості, збагативши духовне життя суспільства. Культурний розвиток у західноукраїнських землях став важливим чинником українського національного відродження. В зазначений період національна свідомість соціальної еліти переорієнтовувалася з соціально-політичних, релігійних чинників на етнічні. Поступово формувалися уявлення про єдність етнічної території та етнічного типу українців, розмовна українська мова піднімалася до рівня літературної. Більше того, з початком українського відродження, відбувся історичний перелом у традиційній поступовій громадській думці щодо шляхів масового поширення й утвердження національної ідеї як засобу згуртування українського суспільства в ім’я його остаточної мети у майбутньому — досягнення державної незалежності.
Утвердження капіталістичних відносин у економіці, формування мови посилювали об’єктивні тенденції до возз’єднання всіх українських земель, насильницьки розмежованих державними кордонами монархій Романових і Габсбургів. Об’єктивний процес формування нації відбувався на всій території споконвічного проживання українського етносу. На кінець ХІХ ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. В цей час, на основі наявних суспільно-політичних течій, сформувалися перші політичні партії, було розроблено їхні програми та політичні гасла, розраховані на участь у їхній реалізації широких суспільних верств. Під впливом революційно-демократичних ідей та національного руху Наддніпрянської України на західноукраїнських землях поступово формуються національно-патріотичні сили, які ставлять за мету звільнитися з-під австрійського гноблення, усвідомлюють себе як органічну, невід’ємну частину єдиного українського народу.