Реформа, що відбулася в Росії у 1906—1911 рр. за ініціативою міністра внутрішніх справ П. Столипіна, головною метою ставила створення на селі значного прошарку заможних селян, щоб піднести продуктивність сільськогосподарського виробництва. Розрахована на 20 років, вона передбачала закріплення в приватну власність усіх ділянок надільної общинної землі, якими користувалися селяни.
Прагнучи розв’язати політичні та економічні суперечності у розвитку Росії, що призвели до революції 1905—1907 рр., розуміючи, що самодержавство втрачає підтримку всередині держави і особливо серед селян, Столипін розпочав проведення аграрної реформи. За нею селяни отримували право виходу з общини, земля передавалася з общинної у приватну власність, селянин дістав можливість заснувати окреме індивідуальне господарство — хутір (відруб). Держава скуповувала землю в поміщиків і продавала її селянам, надаючи їм позику на 55 років. Якщо орної землі в місцях проживання бракувало, уряд заохочував переселення селян на Далекий Схід, до Сибіру, Казахстану, Середньої Азії. До 1906 р. близько 30% переселенців становили господарі середнього достатку. Згідно з законом 1906 р., заохочувався вже переїзд безземельних і малоземельних селян, значна частина яких не змогла пристосуватися до нових умов і змушена була повернутися в європейську частину імперії. Якщо в цілому по країні закріпили землю у приватну власність 22% селян, то в Україні з общини вийшли: на Правобережжі — 48% селян, у степовій зоні — 42%, на Лівобережжі — 17%. Особисте приватне землеволодіння почало переважати в Чернігівській, Таврійській, Херсонській, Катеринославській, Харківській губерніях. До 1917 р. 65% землі на Правобережжі та Полтавщині перебувало у власності селян.
Упродовж 1907—1911 рр. на хуторах (відрубах) було засновано 226 тис. господарств, які мали 1800 тис. десятин землі. Водночас 263 тис. господарств продали свої земельні ділянки, не маючи коштів, худоби, реманенту для їхнього обробітку. Таким чином, одним із соціальних наслідків реформи стало посилення майнового розшарування селян. Українське село на початку ХХ ст. залишалося неоднорідним за майновим і соціальним рівнем: бідняки в 1912 р. становили 57%, середняки — 30%, заможні — 11,9%. Водночас на селі сформувався потужний прошарок середнього й заможного селянства, яке не лише годувало країну, але й забезпечувало головні статті її експорту. Реформа сприяла зростанню продуктивності сільського господарства. З 1910 до 1913 р. посівні площі в Україні зросли на 900 тис. десятин. 1913 р. в українських губерніях зібрано небувалий урожай зернових — 1200 млн. пудів. Частка України в зерновому експорті Російської імперії сягнула 40%.
Столипінська аграрна реформа не зачепила поміщицьких землеволодінь. Хоча від часу реформи 1861 р. українські поміщики й продали, переважно заможним селянам, половину своєї землі, але в їхніх руках на 1914 р. залишалося понад 10 млн. десятин, причому близько 5 тис. поміщиків володіли в середньому по 1600 десятин.
Після тривалої економічної депресії в 1909 р. виявилася тенденція до нового економічного піднесення, що стало результатом розширення внутрішнього ринку внаслідок столипінської аграрної реформи, підвищення врожайності та зростання експорту зерна, нових капіталовкладень в економіку тощо. Цьому сприяла й циклічність промисловості Російської імперії, що призвела у 1909—1913 рр. до зростання виробництва, яке було зупинене війною. Збільшується виробництво цукру, видобуток вугілля, обсяг внутрішньої торгівлі. Найінтенсивніше розвивався вугільно-металургійний комплекс Донбасу. Видобуток вугілля протягом 1910—1913 рр. зріс тут з 1 млн. до 1,56 млн. пудів. За час промислового піднесення видобуток залізної руди подвоївся, а марганцевої — зріс у 4 рази. У 1913 р. з 17 тис. пудів вивезеного нікопольського марганцю 6 тис. пудів експортовано за кордон. Упродовж 1910—1913 рр. виплавка чавуну на українських заводах зросла з 126 млн. до 190 млн. пудів, заліза й сталі — з 99 млн. до 141 млн. пудів. У 1913 р. Україна давала 58% загальноросійської виплавки сталі, 68,4% — чавуну, 75% — видобутку залізної руди, 70,2% — вугілля. Однак промислове піднесення забезпечувалося не за рахунок використання найновіших технологій та механізації, а шляхом посилення експлуатації робітників. Технічне оснащення українських підприємств значно поступалося західноєвропейському чи північноамериканському. Так, у Донбасі лише 2% вугілля видобувалося механізованим способом.
Відбувається широка монополізація промисловості, особливо вугільної, металургії, нафтової. Туди, як і раніше, вкладався переважно англійський, французький та бельгійський капітали. Наприклад, Франція лише у 1912 р. вклала в російські підприємства 900 млн. франків. Подальший розвиток отримали в цей період акціонерні товариства, банки та ломбарди. Протягом 1909—1913 рр. неодноразово здійснювала спроби створити додаткові кредитні заклади в містах підросійської України. У Катеринославі, Одесі, Києві, Полтаві, Сімферополі відкриваються міські та приватні ломбарди. В цей час спостерігається тенденція до зрощення банківського та промислового капіталів. Банки фінансували переважно промисловість, транспортні й торгові підприємства, встановлюючи тісні зв’язки з державним апаратом.
Підвищилися показники в сільському господарстві України. Зростають площі, відведені під картоплю, буряки, тютюн, що сприяє подальшій спеціалізації українських регіонів Російської імперії. У 1908—1912 рр. на душу населення в Україні припадало 34 пуди чотирьох головних хлібів і 37 пудів усіх зернових культур, окрім бобових. Близько 10 пудів зернових на душу населення експортувалося щорічно за межі України. У 1914 р. на внутрішніх ринках України на душу населення було реалізовано: пшениці — 118,4 кг.; ячменю — 76,8; жита — 107,2; вівса — 70,4. Якщо підрахувати, то в середньому добове споживання зернових на душу населення становило 1,02 кг. Та все-таки, якщо пам’ятати, що деяка частина цього зерна була фуражною і призначалась для відгодівлі худоби та птиці, то задоволення потреб населення України в хлібі не можна вважати достатнім. Виробництво хлібних культур зросло з 775 млн. пудів у 1898—1902 рр. до 1 млрд. 70 млн. пудів протягом 1909—1913 рр. Проте ці показники досягалися за рахунок ручної праці, а тому врожайність залишалася в 2—3 рази нижчою, ніж у передових європейських країнах. Пояснити це можна недостатнім використанням сільськогосподарської техніки та добрив, що призводило до зниження продуктивності в сільському господарстві. Незважаючи на це, експорт хліба, що йшов з українських земель, відігравав визначальну роль у зовнішній торгівлі Російської імперії, а її імпортні потреби складалися переважно з техніки та сировини.
Зростало знеземелення селян і збільшувався прошарок бідняків, частина з яких виступала проти поміщиків й заможних селян, поповнювала лави переселенців з Катеринославської, Полтавської, Харківської, Херсонської та інших українських губерній. Так, за 1910—1914 рр. в Російській імперії відбулося близько 17 тис. повстань. Третина переселенців, які повернулися назад, поповнила лави невдоволених. Інша частина бідняків стала малокваліфікованими робітниками, яких використовували як дешеву робочу силу. Внаслідок цього напередодні Першої світової війни швидко зростає чисельність пролетаріату. Якщо в 1897 р. в Україні було 387 тис. промислових робітників, то у 1910 р. їх налічувалося вже 475 тис. На час Першої світової війни кількість робітників в Україні збільшилася до 3 млн. 612 тис. осіб. У металургійному виробництві 100% робітників працювали на великих заводах.