Після смерті Святополка й чергового повстання киян у 1113 р. великокнязівський стіл зайняв Володимир Мономах (1113—1125), який зумів відновити політичну єдність більшої частини руських земель. Він знав кілька іноземних мов і був освіченою людиною, тому в утвердженні ідеї державної єдності спирався не лише на перевагу у війську, а й на майстерність у дипломатичних переговорах. Він продовжив справу свого діда Ярослава Мудрого в побудові правової держави. Його знаменитий «Устав» значно доповнював кодекс законів «Руської правди» й суттєво обмежував безконтрольну діяльність лихварів і феодалів. «Устав» встановлював єдиний відсоток на взяті в позику гроші, обмежував використання рабської праці й джерела її поповнення. Повчаючи синів, Мономах заповідав не забувати убогих і не давати «сильним» погубити людину. За нього швидко забудовуються Київ, Чернігів, Переяслав та інші міста, розвиваються господарство і торгівля, зміцнюються зв’язки Русі з зарубіжними країнами. За часів правління Володимира Мономаха було здійснено походи на половців, волзьких булгар. Проте родинні стосунки князя з візантійським імператором (його матір’ю була візантійська принцеса Марія з роду Мономаховичів) втягнули його у візантійські палацові інтриги. Відносини з новою династією Комнинів було закріплено шлюбом доньки Мстислава з імператором Іоанном ІІ у 1118 р. Після смерті Володимира Мономаха централістську політику продовжував і його син Мстислав (1125—1132). У внутрішній політиці Мстислав боровся з автономізмом окремих князівств, а в зовнішній — стверджував непорушність державних кордонів і обстоював загальноруські інтереси. Зокрема здійснив вдалі походи проти половців, литовців, чуді. Підтримував дружні відносини з Польщею та Візантією.
З ХІІ ст. видимих обрисів почало набувати рішення Любецького з’їзду руських князів 1097 р. про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок цього зміцнювалися місцеві князівські династії. Велика родина Ярослава Мудрого розпалася на дві генеалогічні лінії — Мономаховичів і Святославичів. Мономаховичі згодом поділилися на волинських Ізяславичів, галицьких і смоленських Ростиславичів, суздальських Юрійовичів, а Святославичі — на новгород-сіверських Ольговичів та чернігівських Давидовичів.
У 40—70-х рр. ХІІ ст. поглиблюються міжкнязівські суперечності, що точаться довкола Києва, який до кінця 60-х рр. ХІІ ст. залишився символом влади на Русі. Саме тому князі волинські, переяславські, чернігівські, смоленські, суздальські та інші, котрі пов’язували успіхи утвердження своєї влади з потребою оволодіти Києвом, після досягнення успіху починали боротися за єдність руських земель. Цьому сприяв бурхливий економічний розвиток Київської землі та її вдале географічне положення. Але згодом сильніші князі низки земель дедалі частіше намагатимуться ствердити як об’єднавчий центр столицю свого князівства.
У другій половині ХІІ ст. проти князя Мстислава ІІ Великого постала потужна князівська коаліція 12 князів на чолі з володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським. Після тривалої облоги Київ уперше за всю історію Київської Русі було взято штурмом. Переможці жорстоко пограбували місто. Літописець пише: «И грабиша за два дня весь град, Подолье и Гору, и манастыри, и Софью, и Десятинную Богородицу и не бысть помилования никому и взяша именья множество, и церкви обнажиша иконами и книгами, и ризами, и колоколы изнесоша». Вчені вважають, що розгром Києва остаточно підірвав стару державну систему Русі.
Наприкінці ХІІ ст. утворилася потужна антиполовецька коаліція на чолі з великим князем Святославом Всеволодовичем, активну участь у якій брали сили Київської, Волинської, Галицької, Чернігівської, Переяславської, Смоленської, Пінської та інших земель. Проте успіхи коаліції затьмарив сепаратний похід новгород-сіверського князя Ігоря, оспіваний у «Слові о полку Ігоревім». Внаслідок його поразки у 1185 р. половецьким ордам відкрилася дорога на Русь. Проте у 1187—1192 рр. блискучі перемоги руських дружин змусили половців відкочувати до пониззя Сіверського Дінця. Успішна антиполовецька боротьба відновила безпеку торгових шляхів Русі, які з’єднували її з Південною і Південно-Західною Європою.
Після смерті Святослава Всеволодовича у 1194 р. Київ остаточно втрачає роль політичного центру. Утворюється низка регіональних центрів, які претендують на роль об’єднавчого, найпомітнішими з них стають Галицько-Волинське князівство на чолі з Романом Мстиславичем та Володимиро-Суздальське — на чолі з Всеволодом «Великим Гніздом». Перша половина ХІІІ ст. характеризується смугою нових усобиць, втручанням у них поляків і угорців на заході Русі. Природний історичний розвиток руських земель було порушено вторгненням у межі Русі орд Чингізхана.