На початку ХХ ст. українська культура утверджується як культура світового рівня. Великі соціальні потрясіння позначилися на культурі, збагативши духовне життя чималим досвідом. З’являється модерністська течія в українській культурі. Особливість українського варіанту модернізму полягала в тому, що він з естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації.
Важливим чинником пожвавлення культурного життя став розвиток освіти. На території західноукраїнських земель склалися сприятливіші для цього умови. Перед Першою світовою війною у Галичині функціонувало 6 українських державних гімназій. У них, а також у 2612 народних школах українською мовою навчалося 440 тис. дітей. Діяло ще 8 приватних українських гімназій під керівництвом Руського Педагогічного Товариства, дві учительські семінарії, а сестри-василіянки мали три середні школи. Всього у них навчалася в 1911—1912 шкільному році 1931 дитина.
На Буковині в 1911 р. було 216 українських народних шкіл. З 120 тис. дітей шкільного віку навчальні заклади відвідувало 112 тис., 96 шкіл не мали власних будинків. Порівняно з іншими краями помітними були успіхи в розвитку середньої освіти. На 1914 р. у краї існували німецька гімназія в Чернівцях, українська гімназія у Вижниці, по одній українсько-німецькій гімназії у Чернівцях, Кіцмані, Сереті. В учительській семінарії діяв окремий український відділ. Відкрито приватну учительську семінарію для дівчат у Чернівцях, приватну реальну гімназію у Вашківцях та приватну гімназію в Кіцмані. В Чернівцях працювала крайова середня агрошкола. Зростає кількість ремісничих шкіл. Діяли також нижча сільськогосподарська школа в Кіцмані, різьбярська у Вижниці, ткацька — в Чернівцях, кошикарська — у Сторожинці.
На початку ХХ ст. у Закарпатті було близько 500 шкіл на 2918 сільських громад із присілками. На загальну кількість 134280 дітей шкільного віку, до школи ходило тільки 52477, тобто 39,9%. У 1905 р. в краї діяло 23 українські школи, але законом з 1906 р. скасовано всі немадярські школи, й українські діти мусили вчитися лише мадярською. У 1913 р. не було жодної української школи, тільки в 34 дозволялося вживати староруську мову для навчання церковного співу. Внаслідок такої політики в 1913 р. 20 тис. дітей взагалі не відвідували школи. Писати й читати українською вміло тільки 7% чоловіків і 4% жінок. Всього напередодні Першої світової війни в Закарпатті було 60% неписьменних.
На території Західної України діяло 4 вищих навчальних заклади: університети у Львові та Чернівцях, політехнічний інститут і академія ветеринарної медицини у Львові. Викладання проводилося польською (у Львові) та німецькою (у Чернівцях) мовами. Завдяки наполегливій боротьбі українського студентства у Львівському й Чернівецькому університетах відкрили декілька українських кафедр. Чисельність українців у вузах всіляко обмежувалася. Так, у 1911 р. у Львівському університеті вони становили 21%, в Чернівецькому — 17,6% від загальної кількості студентів.
Початок ХХ ст. характеризувався подальшим розвитком науки на західноукраїнських землях. Активно та всебічно діяли наукові товариства. Очолюване М. Грушевським Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові фактично перетворилося на академію наук. Праці науковців НТШ друкувалися у «Записках Наукового товариства імені Шевченка», «Збірнику філологічної секції», «Збірнику математично-природничо-лікарської секції», «Хроніці НТШ», «Українсько-руському архіві», «Етнографічному збірнику» тощо.
Не лише вітчизняну, а й світову науку збагатили талановиті вчені. Великий внесок у розробку проблем молекулярної фізики і термодинаміки зробив професор М. Смолуховський (Львівський університет), який своїми працями створив основу для молекулярно-кінетичного обґрунтування другого принципу термодинаміки. У цьому самому університеті питання загальної та фармацевтичної хімії вивчав засновник наукової школи хіміків у Львові Б. Радзішевський, дослідження з фізичної хімії тут проводили С. Толочко, В. Кемула.
Талановиті одинаки — вчені та винахідники — часто лише на власному ентузіазмі досягали визначних результатів і відкриттів. В Австро-Угорській імперії світове визнання здобули українські вчені—професори університетів у Відні, Празі, Інсбруці: І. Пулюй у фізиці та електроніці, І. Горбачевський — у хімії, М. Борисикевич — як видатний медик-окуліст.
Активізація громадсько-політичного життя зумовила піднесення суспільних наук. Значний внесок у розвиток історичної науки в Україні зробили М. Грушевський, О. Терлецький, М. Кордуба, С. Томашівський, В. Герасимчук, І. Джиджора, І. Кревецький та ін. Розбудовувалась діяльність НТШ у Львові, на сторінках його періодичних видань опубліковано сотні наукових праць з історії.
Вагомими були здобутки українських учених і в інших галузях гуманітарних знань. І. Франко, В. Гнатюк, О. Роздольський та інші проводили дослідження з українського фольклору та етнографії.
К. Ганкевич, О. Калужняцький, Г. Онишкевич, С. Смаль-Стоцький (Чернівецький університет) чимало зробили для розвитку українського мовознавства та літературознавства. С. Смаль-Стоцький написав також книгу «Буковинська Русь», яка стала першим дослідженням історії національно-культурного життя українців краю.
Початок ХХ ст. став продовженням доби блискучих успіхів українських митців. Перед українською літературою постають нові перспективи. Творчість І. Франка, Лесі Українки виводить її з кола переважно селянської тематики. Західноукраїнські письменники сприймають нові мистецькі течії (модернізм).
Митець короткої психологічної новели В. Стефаник видав збірки: «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово», «Земля». Його книги вийшли перекладені російською, польською, чеською та іншими мовами.
М. Черемшина у творах «Карби», «Село вигибає», «Парасочка», «Верховина», «Село за війни», «Перші стріли» та інших змалював злиденне життя гуцульського селянства. У доробку письменника — твори для дітей, літературно-критичні та науково-публіцистичні виступи, спогади, автобіографія тощо.
Життя й побут галицьких селян, сільської та маломістечкової інтелігенції, священиків початку ХХ ст. в реалістичному дусі, з легким імпресіоністичним забарвленням показав Л. Мартович. Серед його збірок оповідань — «Нечитальник», «Хитрий Панько», «Стрибожий дарунок», повість «Забобон» та ін.
Найвідомішою письменницею Буковини стала О. Кобилянська. Її глибокий і самобутній талант мав прихильників по всій Україні. Проблеми жіночої долі в складних життєвих обставинах — в основі повістей «Людина», «Царівна». У найвідомішому її творі «Земля» з неперевершеною майстерністю змальовано тогочасне життя буковинського села, трагізм малоземелля, біди й радощі простих трударів. Глибоким ліризмом, мелодійністю та поетичністю пронизана повість «У неділю рано зілля копала», написана за мотивами народної пісні.
Значний внесок у розвиток української літератури на Буковині зробили О. Маковей, Є. Ярошинська, Д. Макогон, І. Бажанський, С. Яричевський, І. Карбулицький, Д. Загул та ін.
На початку ХХ ст. розпочалася нова доба в розвитку української музики, яка впевнено ставала на професійну основу. Плеяду талановитих музикантів і композиторів підготував Вищий музичний інститут у Львові (1903). Серед них виділявся С. Людкевич, який став одним із найвідоміших українських композиторів. Розвиток музичного мистецтва на Буковині нерозривно пов’язаний з діяльністю С. Воробкевича, який був диригентом численних хорів, викладав музику в навчальних закладах, написав чимало пісень, які стали класикою української музичної творчості.
Пісенно-музичну культуру українського народу примножувала видатна оперна актриса С. Крушельницька. З великим успіхом вона співала й зачаровувала слухачів країн Європи, Америки, Африки. Її репертуар сягав 60 опер. За красу чистого й сильного голосу (сопрано) та визначні акторські здібності, світова критика називала С. Крушельницьку найкращою співачкою тогочасного світу.
Розвивалось українське театральне мистецтво. У Львові діяв театр «Руська бесіда», який у 1905—1906 рр. на чолі з його керівником М. Садовським та актрисою М. Заньковецькою ставив найкращі твори вітчизняної та зарубіжної драматургії. Широкого визнання набув Гуцульський театр, заснований Г. Хоткевичем у с. Красноїлові (тепер — Івано-Франківська обл.). Він багато гастролював по Галичині, Буковині та Польщі (1906—1912). У 1905 р. на Буковині засновано «Руський селянський театр», який з 1907 р. називався «Буковинський народний театр», на чолі з І. Захарком. У Чернівці приїжджали театральні трупи О. Бачинського, Т. Романович, І. Біберовича, І. Гриневецького, Й. Стадника. У 1910 р. у Чернівцях виникає перший стаціонарний кінотеатр.
Новий крок уперед на початку ХХ ст. зробив український живопис. У 1905 р. Товариство прихильників української літератури, науки і штуки, очолюване І. Трушем і І. Франком, влаштувало у Львові першу Всеукраїнську мистецьку виставку, яка сприяла єднанню західноукраїнських і наддніпрянських митців. Серед найвизначніших майстрів пензля Західної України слід назвати живописців І. Труша, Ю. Панькевича, О. Новаківського, Й. Куриласа, А. Монастирського, О. Кульчицьку, Ю. Пігуляка, М. Івасюка та ін. Засновником цілої школи монументалістів вважається галичанин М. Бойчук.
Західноукраїнську скульптуру представляють здобутки прихильників імпресіонізму. Так, М. Паращуку належать близько 30 скульптурних портретів видатних діячів української культури: Т. Шевченка, І. Франка, В. Стефаника, С. Людкевича, М. Лисенка та ін. Він — автор пам’ятників А. Міцкевичу у Львові (разом із А. Попелем), М. Драгоманову в Софії тощо. П. Війтович здійснив скульптурне оформлення фасаду та інтер’єру Львівського оперного театру.
Модернізм і мотиви української народної архітектури у західноукраїнському будівництві початку ХХ ст. добре помітні в спорудах архітектора І. Левинського у Львові. Це — будинки товариства «Дністер», головного залізничного вокзалу, готелю «Жорж», бурси Українського педагогічного товариства та ін. За проектами О. Лушпинського зведено будівлі монастирів Сестер Василіянок у Львові й Станіславі, Народний дім у Дрогобичі. В. Нагірний — автор численних церков у Галичині.
Церковне життя становило важливу, невід’ємну частину історії українського народу. На початку ХХ ст. греко-католицькій Церкві належало видатне місце у національному відродженні західноукраїнських земель. Вона охоплювала широкі маси населення, її священики будили національну свідомість у найглухіших куточках краю. Непересічна роль у національному русі Галичини належала митрополиту греко-католицької церкви А. Шептицькому. Він підтримував розвиток освітньо-культурного життя, сприяв церковному будівництву, обстоював ідею незалежності та соборності України, постійно залишався оборонцем українського населення.
Серед українців Закарпаття переважали греко-католики. Як і в Галичині, греко-католицька Церква на Закарпатті була опорою українства. Роль його захисника в краї належала мукачівському єпископу Ю. Фірцаку.
Буковина стала спільним домом для різноетнічних і різноконфесійних мешканців краю, які внесли неповторний колорит у його історію. Взаємний вплив багатьох народів та їхніх культур протягом тривалого історичного періоду витворили феномен буковинської толерантності. За релігійним складом у краї проживали православні (70%), іудеї (8—15%), римо-католики (10%), греко-католики (3%) (всього було 8 конфесій). Поліконфесійність регіону була одним зі складників феномену буковинської толерантності. Свідченням цього є збереження до наших днів архітектурного ансамблю старих Чернівців, який створила гармонія православних церков, католицьких костьолів, лютеранської кірхи, іудейських синагог, вірмено-католицького храму та багатьох інших. На початку ХХ ст. три верховних глави різних конфесій Буковини, що мали свої резиденції в Чернівцях, — православний митрополит Репта, католицький прелат Шмідт, головний рабин д-р Розенфрельд, — які дружньо ставилися один до одного, уклали особисту угоду під символічною назвою «Листок конюшини» («трилисник») про доброзичливі відносини, подаючи тим самим добрий приклад міжнаціональної толерантності та віротерпимості.
Отже, культура й духовне життя на західноукраїнських землях на початку ХХ ст. розвивалися в умовах багатонаціональності та поліконфесійності, мали високий рівень. Багато митців краю вписали власну неповторну сторінку в надбання світової цивілізації.