У Київській Русі з поглибленням феодалізації ускладнювалась ієрархічна структура панівного класу держави. На верхівці суспільства у Х—ХІІІ ст. перебували князі, які становили єдину владну династію Рюриковичів і були пов’язані складними васально-ієрархічними відносинами. Главою держави був великий київський князь. У його руках зосереджувалася вся законодавча і виконавча влада, він був верховним суддею і керівником дружини. Проте брак чіткої юридичної системи заміщення престолу на Русі призводив до частих міжкнязівських конфліктів. «Військовій демократії» сприяло існування дорадчих органів при князі — народного віча і боярської ради.
Численний прошарок суспільства становили бояри (мужі). В літописах вони згадуються поряд з князем уже з Х ст. Джерелом їхнього формування на ранніх етапах були місцева родоплемінна знать, вожді, а також князівські дружинники, які осідали на землях і ставали великими землевласниками. Боярами були намісники, купці, тіуни. Привілейоване становище в давньоруському суспільстві належало князівській дружині, що брала участь не лише у воєнних кампаніях, а й у державному управлінні. Уже в ХІ ст. бояри поділялися на «великих», «менших» і «земських». Після прийняття християнства на Русі сформувався також прошарок духовенства, якому платилася десята частина податкових надходжень (т. зв. десятина).
На іншому полюсі давньоруського суспільства перебували феодально залежні верстви населення: особисто вільні селяни, котрі мали власне господарство і платили данину. Селяни, які втратили власне господарство і потрапили в залежність від феодала. Вони відпрацьовували взяті в борг гроші в господарстві свого пана. Селяни, які уклали з князем чи боярами угоду про найм.
Соціальне становище холопів було тотожне рабському: вони працювали в панському господарстві, не маючи ніякої власності.
Основним засобом виробництва була земля, яка перебувала у власності феодалів. Формування великого землеволодіння в VI—VII ст. відбувалося при утвердженні повної власності знаті (князів, бояр, духівництва) на землю та часткової власності на селян.
Великий київський князь вважався верховним власником землі.
Після походу княгині Ольги у 946 р. на древлян відбувся переворот у поземельних відносинах. Місцевих старійшин-землевласників позбавили наділів, їхнє місце посіла великокнязівська адміністрація.
Ольга вперше відокремила князівські землі від державних. З кінця Х ст. почалося формування володінь удільних князів. Цьому сприяла адміністративна реформа Володимира, в результаті якої всі найбільші давньоруські землі передавалися в управління його синам.
Після Любецького з’їзду 1097 р. на Русі було юридично закріплено князівсько-вотчинний порядок за рішенням «каждо да держить отчину свою».
Поступово формується і велике боярське землеволодіння. Великим землевласником стала Руська православна Церква, монастирям якої належали цілі міста і села.
Більшість населених пунктів Київської Русі становили села. Селяни платили податки, виконували повинності — постачання коней і підвод для потреб органів влади: будівництво міст і укріплень; відробітки. Воно сплачувало й церковну десятину.
Археологи вважають, що з третьої чверті І тис. н. е. можна говорити про першопочатки найдавніших давньоруських міст як племінних центрів. Давньоруські літописи фіксують у ІХ — першій половині Х ст. 16 міст, серед них Київ, Переяслав, Любеч, Вишгород тощо. У ХІІ—ХІІІ ст. налічувалося вже близько 100 міст.
Важливою галуззю економічного розвитку Київської Русі була торгівля. Головними партнерами виступали країни Арабського Сходу, Хозарія, Волзька Булгарія, Візантія, країни Скандинавії, країни Центральної і Західної Європи (Німеччина, Польща, Чехія, Угорщина). Після хрещення Русі зовнішня торгівля поступово переорієнтовується на Візантію, звідки вивозили шовкові і парчеві тканини, килими, одяг, прикраси, посуд, вино, оливкову олію. Русь експортувала мед, віск, рабів, а особливо багато хутра.
Існувала зовнішня загроза для кордонів Київської Русі. Передусім це були кочові племена, які мешкали на півдні.
Занепад Руської держави — результат внутрішніх і зовнішніх чинників. До перших необхідно віднести децентралізацію управлінської системи, що відкрило можливості для прискореного розвитку автономних князівств; розвиток народностей у різних частинах держави і формування їхньої окремішності. Це призвело до зміни напрямів економічних зв’язків. Новгородське і Полоцьке князівства орієнтувалися переважно на торгівлю з німецькими містами південного та зі Скандинавією. До них приєднувалися Ростовське та Суздальське князівства.
Натомість українські землі економічно тяжіли до країн Центральної Європи й Візантії. Так економічні інтереси та етнічні процеси поступово роз’єднували північно-східні та південно-західні регіони Київської Русі.
Серед внутрішніх причин занепаду — економічне і військове зростання боярства та окремих князівств, поява нових військово-політичних центрів. Міжусобиці.
Однією з зовнішніх причин можна вважати появу в першій половині ХІІІ ст. надзвичайно потужного ворога Русі — монголів. Монголи створили потужну армію, їхня кіннота була найкращою в світі, вони оволоділи стінобитними знаряддями. Під ударами їхніх орд упала могутня імперія в Китаї, Хорезмійська держава, Сибір. 30-тисячна армія через Закавказзя прорвалася на Дон.
Руські князі ворогували один з одним, що полегшило монголам справу. Навесні 1239 р. кочовники здобули Переяслав і Чернігів. Захисників міст перебили, а міста спалили. Наприкінці року монгольська кіннота прийшла до Криму й заволоділа майже всім півостровом.
1240 рік почався нападами монголів на ще не зруйновані міста південної Русі. Було завойовано фортеці Київської землі. Восени 1240 р. армія хана Батия оточила Київ. За чотири тижні монголи зуміли прорватися всередину Києва. З 50 тис. киян врятувалися лише 2 тис.
Після короткочасного відпочинку монгольські загони рушили на захід, руйнуючи на своєму шляху міста й села. У 1241 р. Русь остаточно впала.
Отже, ми з’ясували, що у VIІ—ІХ ст. виникли всі передумови для формування державності у східних слов’ян. Поступово утворюються племінні союзи, які згодом стали основою Русі — могутньої держави Східної Європи. Вона пройшла різні етапи розвитку — від розквіту до феодальної роздробленості. Історичне значення Київської Русі полягає в започаткуванні традицій української державності, захисті Європи від східних кочовиків, розвитку української культури, а з прийняттям християнства — у включенні русичів та їхніх нащадків до європейської спільноти.