Брусилов Олексій (1853—1926) — російський військовий діяч, генерал від кавалерії, народився у Тифлісі. Закінчив Пажеський корпус (1872 р.), кавалерійську школу в Санкт-Петербурзі (1883 р.), був її викладачем, а з 1902 р. — начальником. Проходив військову службу на Кавказі. Був учасником російсько-турецької війни 1877—1878 рр. У 1906—1914 рр. був начальником 2-ої гвардійської кавалерійської дивізії, командиром 14-го армійського корпусу, помічником командира Варшавського військового округу, командиром 12-го армійського корпусу. Під час Першої світової війни командував 8-ою армією, а з березня 1916 р. був головнокомандувачем Південно-Західного фронту. У травні — липні 1917 р. обіймав посаду Верховного головнокомандувача Збройних сил Росії, відстоював ідею ведення війни до переможного кінця. Після жовтневого перевороту 1917 р. відійшов від активної діяльності, жив у Москві. Навесні — влітку 1918 р. таємно співпрацював із білим рухом. У серпні — жовтні 1918 р. перебував під арештом за підозрою в контрреволюційній діяльності. На початку польсько-радянської війни 1920 р. добровільно вступив до лав Червоної армії. Помер у Москві.
Галущинський Михайло (1878—1931) — громадський та освітній діяч, родом з Тернопільщини. Освіту здобув у гімназії в м. Тернополі, на філософських факультетах Львівського й Віденського університетів. Активний учасник національного молодіжного руху. У роки Першої світової війни був першим командантом Українських січових стрільців, а з 1915 р. — референтом з українських справ при штабі австрійського корпусу. Після війни активно проводив освітню роботу в Галичині, був професором Львівського таємного українського університету, послом (депутатом) і сенатором сейму від Українського національно-демократичного об’єднання. Очолював товариство «Просвіта» (1923—1931 рр.), заснував та редагував журнал «Життя і знання». Автор споминів «З Українськими січовими стрільцями» та низки праць з проблем освіти і виховання.
Донцов Дмитро (1883—1973) — український політичний діяч, журналіст, літературний критик, теоретик та ідеолог українського націоналізму, родом з Мелітополя. Навчався на юридичному факультеті Петербургського університету (1900—1907 рр. з перервами), у Віденському університеті (1909—1911 рр.). У 1917 р. здобув ступінь доктора права. Був членом Революційної української партії, згодом — Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1914 р. став першим головою Союзу визволення України. В роки українських визвольних змагань перебував у Києві, де за часів Української Держави очолював Українське телеграфне агентство і Державне бюро преси. З 1918 р. був одним із провідних членів головної управи Партії українських хліборобів-демократів. З 1922 р. проживав у Львові, де заснував Українську партію національної роботи, редагував її орган — газету «Заграва» (1923—1924 рр.), журналів «Літературно-науковий вісник» (1922—1932 рр.) та «Вісник» (1932—1939 рр.). З 1939 р. проживав у Берліні й Празі, де писав статті до німецької преси. З 1945 р. мешкав у західній частині Берліна, потім — у Франції, Англії, США, а з 1947 р. — у Канаді. У своїх теоретичних поглядах обґрунтував та відстоював ідею українського націоналізму та незалежності України тощо. Основні праці: «Модерне москвофільство» (1913 р.), «Історія розвитку української державної ідеї» (1917 р.), «Націоналізм» (1926 р.), «Де шукати наших традицій» (1938 р.) та ін.
Дорошенко Володимир (1879—1963) — український історик літератури, літературознавець, бібліограф, громадський та політичний діяч, родом із Санкт-Петербурга. Член Українського наукового товариства, Наукового товариства імені Шевченка. Навчався в Московському та Петербурзькому університетах. З 1908 р. проживав у Львові, де закінчив у 1913 р. Львівський університет. Член Революційної української партії, згодом — Української соціал-демократичної робітничої партії. Політв’язень російських в’язниць. У роки Першої світової війни — один із засновників і членів Союзу визволення України. У 1916—1917 рр. займав посаду виконувача обов’язки директора, а з 1937 р. — директора бібліотеки Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка. Був управителем канцелярії секретаря Української академії наук А. Кримського, співробітником Українського наукового інституту в Берліні та Українського наукового інституту в Варшаві. Протягом 1929—1939 рр. редагував календар-альманах «Дзвін». З 1944 р. проживав у еміграції в Німеччині, а з 1949 р. — в США. Автор численних праць із шевченкознавства, історії української літератури ХІХ—ХХ ст., книгознавства тощо.
Жук Андрій (1880—1968)— громадський і політичний діяч, публіцист, історик, родом із Полтавщини. В роки Першої світової війни був секретарем і фактичним керманичем Союзу визволення України, хоча офіційно — лише членом проводу, співредактором видань і періодичного органу — »Вісник Союзу визволення України». У серпні 1914 р. переїхав до Відня. Був членом Головної української ради від Наддніпрянської України (1915—1916 рр.), Бойової управи Українських січових стрільців (1915—1920 рр.). Перебував на дипломатичній службі у посольстві Української Держави у Відні. На початку червня 1919 р. був призначений радником Міністерства закордонних справ УНР. У 1920 р. певний час працював референтом диктатора ЗУНР Є. Петрушевича.
Левицький Кость (1859—1941) — державний і політичний діяч, адвокат, родом із Галичини. Один із співзасновників Української національно-демократичної партії. Посол (депутат) до австрійського парламенту і галицького сойму, голова Українського парламентського клубу у Відні та соймового клубу у Львові. Впродовж 1898—1939 рр. очолював Крайовий кредитовий союз, був президентом Крайового ревізійного союзу та Товариства правників у Львові. На початку Першої світової війни став головою Української головної ради у Львові та Загальної української ради у Відні. У листопаді 1918 р. — перший голова Уряду ЗУНР. Потім проживав в еміграції у Відні. У 1924 р. повернувся до Галичини, працював головою Союзу українських адвокатів у Львові, редагував журнал «Життя і право». У 1939 р. був заарештований радянською владою і звільнений лише навесні 1941 р. Під час німецької окупації — засновник і голова Української народної ради (липень 1941 р.). Помер у Львові.
Петлюра Симон Васильович (1879—1926) — громадський, політичний і військовий діяч, родом із Полтавщини. Освіту здобув у Полтавській духовній семінарії. З 1900 р. — член Революційної української партії (РУП), з 1905 р. — УСДРП. На І Українському військовому з’їзді обраний головою Українського генерального військового комітету. В червні 1917 р. Центральна Рада призначила С. Петлюру на посаду генерального секретаря військових справ. У січні 1918 р. виїхав на Лівобережжя для створення «Українського Гайдамацького Коша Слобідської України», який відіграв головну роль у боях за Київ і придушенні більшовицького повстання у місті. Перебував в опозиції до уряду гетьмана П. Скоропадського й керував антигетьманським виступом. Після утворення Директорії став її членом, а з лютого 1919 р. — головою. Очолював Армію УНР. Упродовж 1919 р. керував боротьбою проти більшовицьких і денікінських військ. З 1920 р. перебував в еміграції, очолював Уряд УНР в екзилі, редагував тижневик «Тризуб», виступав із публікаціями в пресі, присвяченими боротьбі українського народу за державність. 25 травня 1926 р. загинув від рук агента НКВС. Похований у Парижі.
Шептицький Андрій (1865—1944) — український церковний та громадський діяч. Походив зі старовинної української шляхетської родини. Закінчив гімназію у м. Кракові. Навчався у Ягеллонському та Вроцлавському університетах, здобув ступінь доктора теології та філософії. У 1892 р. був висвячений у священики, у 1899 р. — на єпископа, а з 1900 р. — на галицького митрополита. У вересні 1914 р. був заарештований російською окупаційною владою і ув’язнений у монастирі у Суздалі, де пробув до революційних подій 1917 р. Відігравав значну роль у організації та розбудові українського національно-релігійного життя в Галичині та в еміграції. Був противником політики полонізації, яку проводив польський уряд на західноукраїнських землях у міжвоєнний період. В роки Другої світової війни, під час німецької окупації, у своїй резиденції та при монастирях переховував євреїв.