Винниченко Володимир (1880—1951) — письменник, публіцист, політичний діяч. Народився в Кіровограді. Його батько працював чабаном, чумакував; одружився з вдовою Явдохою Павленко (Линник), старшою від нього на п’ять років, яка мала трьох дітей. Володимир з 10 років навчався у Єлисаветградській гімназії, вивчав там, зокрема, російську, німецьку, французьку, старогрецьку, латинську мови. Закінчив гімназію екстерном. На історичному факультеті Київського університету св. Володимира у 1901 р. вступив до Української студентської громади — осередку РУП. За участь у студентських заворушеннях 4 лютого 1902 р. був виключений з університету і заарештований. Завдяки допомозі мецената Є. Чикаленка, влітку 1902 р. опублікував перше оповідання «Краса і сила». Служив добровольцем у 5-му саперному батальйоні в Києві, дезертирував і мешкав у Львові, присвятивши себе політичній та літературній діяльності. Брав участь у роботі Закордонного комітету РУП, співпрацював з газетами «Праця» та «Селянин». У липні 1903 р. під Волочиськом був затриманий жандармами під час перевезення агітаційної літератури й намагався повіситись на гауптвахті, симулював божевілля. У листопаді 1904 р. вийшов за проголошеною амністією. Восени 1905 р. екстерном закінчив університет, здобувши диплом юриста, у грудні цього ж року став головою УСДРП. 1907 р. перетнув кордон з Австро-Угорщиною і знову оселився у Львові. Опісля жив у різних країнах: у Франції, Швейцарії, Німеччині, Італії, нелегально побував у Києві, Харкові, Петербурзі. 1911 р. в Флоренції взяв шлюб із 27-річною випускницею Сорбонни, лікарем Розалією Ліфшиць, яку ніжно називав «Кохою» (від слова «кохана»). У 1917 р. В. Винниченко повернувся до Києва, 15 червня очолив Генеральний Секретаріат. У січні 1918 р. розробив один із проектів IV Універсалу, яким проголошувалась незалежність УНР. Після створення Директорії став її Головою, залишаючись на цій посаді до початку лютого 1919 р. Виїхавши в еміграцію, В. Винниченко почав схилятися до ідей націонал-комунізму. З Угорщини він переїхав до Відня, де розпочав роботу над тритомником спогадів «Відродження нації». З 1925 р. В. Винниченко жив у Франції. У 1941 р. деякий час перебував під арештом за наказом німецької окупаційної влади. У Франції багато писав, малював (автор понад 100 оповідань, п’єс, сценаріїв, 14 романів), розробив утопічний проект ідеального ладу «сонцеїзму». Помер і похований у Франції.
Дорошенко Дмитро (1882—1951) — видатний український історик, громадсько-політичний і державний діяч, публіцист. Народився в м. Вільні (тепер — Вільнюс, Литва). Походив зі старовинного українського козацько-старшинського роду на Глухівщині, з якого вийшли два українські гетьмани — М. Дорошенко і П. Дорошенко. Навчався на історико-філологічному факультеті Варшавського, Петербурзького і Київського університетів. У 1903 р. очолював Українську студентську громаду в Петербурзі. Дуже рано розпочав політичну діяльність, спочатку як член Революційної української партії, а згодом — Товариства українських поступовців. Активно займався публіцистикою. З 1897 р. співпрацював з політичними виданнями в Галичині, в 1905—1907 рр. — з газетами й журналами національно-демократичного напряму в Наддніпрянській Україні: «Рада», «Украинский вестник», «Украинская жизнь», «Україна». Деякий час працював учителем у середніх школах Києва й Катеринослава. У 1910—1914 рр. — редактор часопису «Дніпрові хвилі» в Катеринославі. Під час Першої світової війни обраний уповноваженим Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті (з 1915 р.), очолював відділ допомоги українцям на окупованих російськими військами землях Галичини і Буковини. В березні 1917 р. Дорошенко після реорганізації ТУП у Союз українських автономістів-федералістів (з червня 1917 — Українська партія соціалістів-федералістів) став членом цієї організації. З квітня 1917 р. входив до складу Української Центральної Ради, а згодом Тимчасовий уряд призначив його крайовим комісаром Галичини та Буковини з правами генерал-губернатора. Після відступу в серпні 1917 р. російських військ з Галичини повернувся до Києва, де йому було запропоновано сформувати новий склад Генерального секретаріату УЦР-УНР. Проте через розходження в поглядах на шляхи становлення української державності з М. Грушевським відмовився від цієї пропозиції. Незабаром був обраний губернським комісаром Чернігівщини і перебував на цій посаді до кінця 1917 р. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського повернувся до Києва, де очолив Міністерство закордонних справ Української держави. В період його керівництва зовнішньополітичним відомством було відкрито дипломатичні представництва України в Румунії, Польщі, Швейцарії, Фінляндії та низку українських консульств за кордоном і консульств зарубіжних держав у Києві. Після падіння гетьманату — приват-доцент Кам’янець-Подільського державного українського університету. З 1920 р. перебував у еміграції, брав участь у створенні об’єднання українських монархістів — Українського союзу хліборобів-державників. В 1921—1951 рр. — професор кафедри історії Українського вільного університету у Відні, Празі й Мюнхені. За визначенням О. Оглобліна, Дорошенко був першим українським істориком, який дав науковий огляд історії України як процесу розвитку української державності. Автор близько тисячі праць з історії України, історії культури і Церкви в Україні.
Скоропадський Павло (1873—1946) — генерал російської армії, нащадок гетьмана ХVІІІ ст. І. Скоропадського. Закінчив Пажеський корпус 1893 р. Брав участь у російсько-японській війні 1904—1905 рр., Першій світовій війні, де став командиром 1-ї гвардійської кавалерійської дивізії і 34-го армійського корпусу. За бойові заслуги нагороджений золотою зброєю. Можливо, був членом масонської ложі. Командир 1-го Українського корпусу Центральної Ради. Він сам писав у спогадах, що є українцем, дуже любить Україну, але не співчуває ідеям соціалізму. На з’їзді вільного козацтва в Чигирині 1917 р. обраний головнокомандувачем військами Центральної Ради. У квітні 1918 р. проголошений гетьманом України. У грудні того самого року відмовився від гетьманської влади. Перебував у еміграції в Німеччині — 1918—1945 рр. Співпрацював з німцями у 1941—1945 рр. Вбитий у Берліні під час нальоту ВВС.
Петлюра Симон (1879—1926)— діяч українського національно-визвольного руху, голова Директорії, один із засновників УСДРП. Народився в передмісті Полтави, батьки — Василь Павлович і Ольга Олександрівна — походили з давніх козацьких родів. Коли йому виповнилося 13 років, утік до школи і за два роки закінчив її першим учнем. У 15 вступив до Полтавського духовного училища, але навесні 1902 р. був виключений. Юнак поїхав на Кубань, де працював учителем, але був звільнений як політично ненадійний, пізніше влаштувався на роботу в Комісії з розбирання архіву та написання історії кубанського козацтва. У 1904 р. нелегально виїхав до Києва. Деякий час С. Петлюра жив у Петербурзі. З 1912 по 1916 р. разом із О. Саліковським видавав у Москві журнал «Украинская жизнь». Написав чимало театральних оглядів. Виступав у пресі під численними псевдонімами: В. Марченко, В. Салевський, Рокитний, О. Ряст, Зілот, Симон. За рекомендацією М. Грушевського став секретарем редакції газети «Рада», заснованої меценатом Є. Чикаленком. Працюючи в Москві бухгалтером, балотувався в депутати ІІ Державної думи; там же одружився з Ольгою Опанасівною Більською (1885—1959), мав дочку Лесю (1911—1941). 22 травня 1917 р. обійняв посаду Генерального секретаря з військових справ, після добровільної відставки формував на Полтавщині загони. З липня до листопада 1918 р. разом із М. Поршем перебував під арештом. Він відмовився припинити війну і дійти згоди з гетьманським урядом П. Скоропадського. Як головний отаман, С. Петлюра очолив армію УНР, а з 11 лютого 1919 р. став головою Директорії, вийшовши з лав УСДРП. Протягом десяти місяців керував збройною боротьбою проти Червоної і Добровольчої армій, після поразки виїхав разом з урядом УНР до Варшави. З листопада 1921 р. нелегально жив у Польщі під ім’ям Степана Могили. На початку 1924 р. переїхав до Австрії, потім — до Угорщини і Швейцарії, а восени того самого року оселився в Парижі. Застрелений, можливо, за рішенням колегії Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) колишнім кіннотником бригади Г. Котовського С. Шварцбартом. У 30-ті рр. органи НКВС жорстоко викорінив увесь рід Петлюри.