Ідеї «возз’єднання» українських земель у 20—30-х рр. ХХ ст. виявилися у воєнному протистоянні Радянської Росії, Радянської України та Польщі. Польща прагнула відновити Річ Посполиту XVIII ст. від Балтики до Причорномор’я включно з українськими землями. Статус і доля Галичини й Волині були відкритим питанням на європейських конференціях, нарадах країн-переможниць Антанти, які при утворенні нових держав послуговувалися етнографічним принципом та власними інтересами. Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 р. поділили між собою три держави: Польща, Румунія, Чехословаччина. Незадовго до Другої світової війни більшість «чехословацької спадщини» перейшла під владу Угорщини. У кожній з цих держав українці становили меншину. Окупація українських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною відбувалася з відома західних країн, які керувалися власними стратегічними інтересами. Антанта розраховувала використати збройні сили Польщі і ЗУНР для боротьби проти експансії Радянської Росії. Тому керівники західних держав не реагували на вимоги незалежності галичан.
Економічне, соціальне і національно-культурне становище, можливість політичної діяльності, загальний стан національно-визвольного руху в західноукраїнських землях залежали від їхньої належності до Польщі, Румунії чи Чехословаччини. Найсприятливіші умови для розвитку цього руху були саме в останній.
Утворена у 1918 р. Польща отримала українські землі з центром у Львові. В ході обговорення західноукраїнського питання, в центрі якого була проблема українсько-польського розмежування, англійська сторона у 1919 р. на Паризькій мирній конференції виступила з пропозицією провести кордон по лінії: Гродно — Ялівка — Немирів — Брест — Дорогузськ — Устилуг — Груберів — Крилів — на захід від Рави-Руської — на схід від Перемишля до Карпат. Слушність такого розмежування, яке отримано назву лінії Керзона (за прізвищем міністра закордонних справ Великої Британії), визнала Верховна Рада Антанти і загалом прийняла Польща. Лінія Керзона, частково враховула етнічний принцип, та все-таки була значним відступом від цього принципу на користь Польщі. Проте польський уряд не думав дотримуватися своїх обіцянок і долі нагнітав на міжнародній арені (і не без успіхів) антиукраїнські настрої. До Польщі потрапили українські землі: Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина.
Згідно з ухвалою Ради представників від 29 вересня 1919 р., статус Галичини визначався спеціальним Статутом, який передбачав 10-річний термін польської окупації зі збереженням деяких ознак автономії (регіонального сейму і правління). Проте навіть такий варіант не влаштовував польську сторону, під тиском якої Статут Східної Галичини 21 листопада 1919 р. було замінено на «Договір між союзними державами і Польщею про Східну Галичину», який давав Польщі мандат на володіння Галичиною терміном на 25 років. Щоб задобрити українську громадськість, польський уряд створив видимість надання територіальної автономії Галичині — прийняв закон про воєводську автономію (Львівське, Тернопільське, Станіславське воєводства), який так і не набув чинності. За Ризьким мирним договором 1921 р., Східна Галичина разом з українськими землями по Збруч і Горинь, що входили до складу дореволюційної Росії, утворили окремий регіон — Західну Україну. Половину площі міжвоєнної Польщі становили так звані «східні креси», тобто західноукраїнські та західнобілоруські землі. Близько третини населення країни належало до національних меншин, серед яких переважали українці. У 1923 р. Рада послів країн Антанти всупереч попереднім своїм ухвалам передала Польщі права на остаточну інкорпорацію Галичини, проігнорувавши право українського народу на самовизначення.
Окуповані українські землі становили третину території тодішньої Польської держави. Більше ніж 3 млн. українців Східної Галичини з Лемківщиною, що раніше перебували у складі Австро-Угорщини, належали переважно до греко-католицької Церкви. Понад 2 млн. українців, які населяли землі, що входили до Російської імперії і відійшли до Польщі (Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина та Підляшшя), сповідували православ’я.Згідно з переписом населення 1931 р., на приєднаних до Польщі землях проживало 8,9 млн. чол., серед них — 5,6 млн. українців і 2,2 млн. поляків. У перший місяць окупації управляли західноукраїнськими землями безпосередньо військові органи. На зміну військовому керівництву влада в Галичині перейшла до Генерального цивільного комісара, який теж спирався на військові гарнізони. Для організації адміністративної влади окуповані території було поділено на округи. Стан військової облоги було запроваджено і на інших українських землях у складі Польщі: на Волині, в Холмщині, Підляшші.
Внутрішню політику Польщі було спрямовано на державне й етнічне поглинання західноукраїнських земель. Одним з основних проявів такої політики була відповідна організація територіального поділу і функціонування місцевих органів влади. Повернувшись до старої польської адміністративної системи, влада зберігала майже без змін поділ на повіти за попередньою схемою і знову запровадила більші територіально-адміністративні одиниці — воєводства. Українські землі входили до складу шести воєводств: Львівського (26), Станіславського (12 ), Тернопільського (17 ), Волинського (11 ), Поліського (9 ), Люблінського (з переважанням українського населення — 8 ). Значна розбіжність у загальній кількості повітів і їхній площі пояснюється тим, що повіти галицьких воєводств утворились на територіальній основі повітів Австро-Угорщини, а волинські, поліські і люблінські повіти успадкували без значних змін територію порівняно великих «уездов» Російської імперії. З’єднання етнічно польських і українських повітів в одному воєводстві (Львівське, Поліське, Люблінське) ставило своїм завданням ослабити український рух в одних місцях (Галичина) або не допускати проявів національного відродження в інших (Підляшшя, Холмщина) і відповідало політиці полонізації (дискримінація корінного населення під час організації і проведення виборів, в системі шкільництва тощо). Повітова схема в Галичині мало змінилася порівняно з австрійськими часами, тому що задовольняла польські інтереси. Проте на Волині, Холмщині та Підляшші було здійснено деяку територіально-адміністративну реорганізацію. Щоб не допустити консолідації цих земель на українській національно-культурній основі, яка почалася зі створення Холмської губернії й зміцнилася заходами Центральної Ради і гетьмана, українські повіти (Томашівський, Грубешівський, Холмський, Більський, Костянтинівський, частково Замостянський, Білгорайський) було приєднано до Люблінського воєводства, що значно ускладнювало культурно-освітню роботу серед місцевого населення. Аналогічно було вчинено на Підляшші, яке увійшло до складу Поліського воєводства разом з частиною білоруських і польських земель. Так само включення до складу Львівського воєводства восьми етнічно польських повітів мало стати передумовою ослаблення впливу українського Львова.
Найнижчою ланкою територіально-адміністративного устрою Польщі стали гміни. Кількість гмін у повітах коливалася в Галичині від 9 до 14, на інших українських землях — від 5 до 8, що теж пов’язано з історією формування: гміни в Галичині успадкували території попередніх австро-угорських органів самоуправління, а на Волині, Підляшші й Холмщині — територію російських волостей. У 1933 р. спеціальним законом нижні адміністративні одиниці Галичини укрупнювались, і таким чином деякі регіональні відмінності усувалися.
Польська система управління відзначалася сильною централізацією. В її основу було покладено інститут старост, при цьому значні керівні функції одержали поліційні органи. Широкі повноваження система надавала воєводі, який призначався президентом за рекомендацією міністерства внутрішніх справ і ради міністрів. Конкретні напрями роботи контролювалися відділами воєводського управління. Адміністрацію повіту очолював староста, а старостинське управління, в свою чергу, поділялося на реферати і підвідділи. Керівництво нижніми територіально-адміністративними одиницями — гмінами — здійснював війт. На чолі сільського самоврядування стояв солтис. Громадське самоуправління великих міст складалося з президента, віце-президента, лавників; містечок — з бурмістра, віце-бурмістра, лавників. Така структура територіально-адміністративного управління в умовах реакції зв’язувала будь-яку ініціативу знизу і якнайповніше відповідала цілям окупаційного режиму. В адміністративних органах усіх рівнів фактично позбавляли права працювати українців.
Румунія не приховувала своїх територіальних претензій до України. Під різними приводами вона анексувала в 1918—1919 рр. значну частину української етнічної території: Хотинський, Ізмаїльський і Аккерманський повіти колишньої Бессарабської губернії (11600 км2), Північну Буковину (5280 км2), українську Мармарощину (700 км2). Північна Буковина та придунайські землі опинилися в складі Румунії з листопада 1918 р., а у вересні 1919 р. це визнали держави Антанти. Загалом у Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії мешкало 790 тис. українців (4,7% усього населення). Румунську окупацію цих територій не визнали ні уряди ЗУНР і УНР та уряд гетьмана Скоропадського, ані пізніше — керівництво УСРР.
У зв’язку з тим, що українці Буковини й Хотинщини чинили сильний опір агресії, на цих землях було поширено жорстокий окупаційний режим, протягом 20—30-х рр. фактично зберігався воєнний стан. Прийняття в 1925 р. румунської конституції і нового адміністративного закону призвело до поширення на українські землі порядків «старого королівства». Територіально-адміністративний устрій держави мав засвідчити «возз’єднання Великої Румунії». Багатоступенева система територіально-адміністративних утворень, забезпечуючи засилля поліції й чиновництва, вела до сильної централізації. Румунське королівство було поділено на провінції (директорати) на чолі з повноважними намісниками, що безпосередньо підлягали королеві. Етнічні українські землі між Прутом і Дністром об’єднувалися з корінними румунськими землями в одну провінцію — Буковину, що стало ще одним прикладом колоніальної політики. Хотинську землю і західне Українське Причорномор’я було включено до складу провінції Бессарабії, Мармароський Сигіт з околицями відійшов до провінції Мармарош.
Середню ланку територіально-адміністративного устрою утворювали округи, які на території Бессарабії загалом відповідали попереднім російським повітам. Тому кордони Ізмаїльської, Аккерманської і Хотинської округ Бессарабії відносно мало змінилися. Тільки часткової реформації зазнала й австро-угорська схема територіально-адміністративного поділу Буковини. В шести з одинадцяти округ провінції українське населення становило більшість (Сторожинецька, Вижницька, Кіцманська, Чернівецька, Заставнівська, Вашкковецька округи), незважаючи на тенденцію до включення в українські округи корінних румунських земель. До української етнічної території входила також значна частина Сучавської, Радівської і меншою мірою — Кімполунзької округи.
На Мармарощині більшість українського населення проживала в Сигітській окрузі, решта переселилась у західні й центральні румунські провінції — Банат і Семигород. Виконавча влада в окрузі належала префектові, який одночасно виступав і як начальник поліції. Менші територіально-адміністративні одиниці, які відповідали російським волостям і австро-угорським гмінам, очолював субпрефект (претор). На українських землях міське та сільське самоуправління було фактично ліквідовано, владні функції виконували повноважні старости (примарі). Деякі міста (Чернівці, Мармароський Сигіт) утворювали окремі адміністративні одиниці й управлялися безпосередньо з центру. Відповідальні адміністративні посади, навіть найнижчого рівня, займали виключно представники румунської національності, що посилювало національний і соціальний гніт.
До 1927 р. всі залишки колишньої автономії Буковини, яку вона мала під владою Австрії (представництво в парламенті, самоврядування, система українського шкільництва тощо), було ліквідовано, а Буковинський край уже розглядався як одна з румунських провінцій. Щоб консолідувати новоприєднані землі, влада обрала шлях насильницької румунізації українського населення. У 1940 р. СРСР використав цілу низку міжнародно-правових важелів і добився включення Північної Буковини та південної Бессарабії до складу Української РСР, яка входила як адміністративна одиниця в унітарний тоталітарний Радянський Союз.
Незважаючи на те, що українське населення Закарпаття на Хустському крайовому вічі яскраво задекларувало своє прагнення до єдності з іншими українськими землями, розвиток політичних подій аж ніяк не сприяв реалізації цих прагнень. Після розпаду Австро-Угорщини Угорщина анексувала більшу частину Закарпаття, створивши на територіальній основі 4-х колишніх жуп (Ужанської, Березької, Угочанської, Шариської) особливе автономне утворення — Руську Країну. В закарпатських справах було створено окреме руське міністерство, вжито деякі заходи щодо організації національно-культурної автономії. З приходом до влади в Угорщині комуністів почалися зміни, перш за все було створено (за аналогією з Радянською Росією) Русько-Країнський народний комісаріат, місцеві ради (сільські, міські, жупні) з особливими виконавчими органами — директоріумами. Всі ці перетворення значно активізували і політизували українське населення. Деякі місцеві органи очолили відомі українські діячі, які, проте, не поділяли комуністичної ідеології. Громадянська війна в Угорщині ще більше ускладнила закарпатські проблеми, у вирішення яких втрутилися країни-переможці.
Впливова українська еміграція закарпатського походження, враховуючи геополітичну ситуацію, перш за все настрої і побажання Антанти, вступила в переговори з Чехословаччиною. Остаточне оформлення переходу Підкарпаття до складу Чехословацької держави відбулося в травні 1919 р., і його було закріплено рішеннями Сен-Жерменського і Тріанонського договорів. Згідно з Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.), Закарпаття приєднувалося до Чехословаччини під назвою «Прикарпатська Русь». Після адміністративної реформи 1928 р. його почали називати Підкарпатським краєм. Незважаючи на відносно демократичні відносини в Чехословацькій Республіці, українське населення не одержало обіцяної автономії: передбачений договорами сейм так і не було скликано. Етнічну територію українців було поділено на три частини: західна (Пряшівщина, 2% території) відійшла безпосередньо до Словаччини, центральна (Хустська, Берегівська і Ужгородська округи, 70% території) під назвою Підкарпатська Русь дістала адміністративну автономію, а східна (Мармароський Сигіт з околицями, 8% території) залишалася в складі Румунії. В територіально-адміністративному відношенні «Підкарпатська Русь» була однією великою жупою. Статус її визначався Генеральним статутом, згідно з яким виконавчу владу здійснювало особливе намісницьке правління: адміністратор і автономна директорія. І хоч адміністратор обирався переважно з українців, уся інша адміністрація була чеською або словацькою за походженням. Статут також визначав кордони Підкарпатської Русі, але без урахування етнічного принципу. У 1920 р. вийшло розпорядження чехословацької центральної влади про зміну Генерального статуту для подальшого обмеження автономних прав. На Підкарпаття призначався губернатор, при якому створювався дорадчий орган — губерніальна рада.
Нові перетворення почалися з виходом закону «Про організацію політичного управління», який частково врахував незадоволення місцевого населення. Чехословаччина поділялася на чотири краї: Чехію, Словаччину, Моравію і Сілезію, Підкарпатську Русь. Це визначило й підвищення політичного статусу. Встановлювалася посада крайового президента і формувався територіальний представницький орган — крайове заступництво, 2/3 членів якого були виборними, 1/3 — призначалася центральною владою. Територіально-адміністративний устрій було приведено до відповідності з новими державними змінами: після ліквідації жуп Підкарпатський край поділили на 14 повітів і 478 громад. Повітовими центрами стали Ужгород, Перечин, Великий Березний, Мукачів, Свалява, Нижні Верецькі, Берегів, Севлюш, Іршава, Хуст, Воловець, Тячів, Тересьва, Рахів.
За переписом 1930 р. на Закарпатті мешкало 438 тис. українців. Держава не асимілювала цілеспрямовано населення і навіть уживала певних заходів для економічного розвитку Закарпаття, вкладала кошти у вдосконалення сільського господарства.