Промислове виробництво у 1924—1928 рр. на західноукраїнських землях дедалі більше занепадало. Українські землі розглядалися як ринок збуту товарів, джерело сировини та дешевої робочої сили. Польський уряд поділив Польщу на частини «А» і «Б». Польща «А» складалася з суто польських земель, була промислово розвинутою. Польща «Б» складалася з українських земель, вважалася сировинним придатком і мала слабко розвинену кустарну та дрібну промисловість. Дешевими кредитами та державними замовленнями стимулювався промисловий розвиток корінної території, а на українських землях кредитування промислових підприємств різко обмежувалося. Польська фінансова система фактично стала знаряддям економічного закабалення українських земель. Основою промислового виробництва були сировинні галузі. Певне значення мала переробка сільськогосподарської та мінеральної сировини. Підприємства належали здебільшого закордонному або польському капіталу. Українці переважали тільки в кооперації.
Подібну політику здійснювала й Румунська держава на захоплених нею українських територіях. Окупанти демонтували і вивозили до Румунії обладнання промислових підприємств, транспортні засоби (устаткування Аккерманських трамвайних майстерень і прядильної фабрики, обладнання Ізмаїльського та Кілійського портів). Промислові підприємства Північної Буковини й Бессарабії залишалися, як і раніше, дрібними й напівкустарними. Не витримуючи конкуренції на ринку, вони розорялися. До 1929 р. на Буковині закрилося 85 підприємств. Економічна криза в Румунії настала ще 1928 р. і тривала майже до кінця 30-х рр. Кількість промислових підприємств у Північній Буковині скоротилася майже наполовину, а в Південній Бессарабії — на чверть. Робітники, яким вдалося утриматися на підприємствах, одержували заробітну плату в половинному обсязі. Ще гіршим було становище безробітних.
У сукупному суспільному продукті Закарпаття частка промисловості становила 2%. Чисельність працівників, задіяних у промисловості, за переписом 1930 р., не перевищувала 16 тис. чол. Колоніальні риси економічної політики чеської буржуазії щодо Закарпаття проявилися в обмеженні й навіть згортанні місцевої промисловості. Так, транспортні тарифи на перевезення продукції з Закарпаття до Чехії були вдвоє вищими, ніж загалом у країні. Урядові кола допомагали чеській буржуазії утримувати в краї винятково низькі ціни на сировину та сільгосппродукцію. Отже, і для Чехословаччини Закарпаття було внутрішньою колонією, так само як Західна Україна — для Польщі, Буковина — для Румунії.
Понад 80% населення працювало в сільському господарстві. Аграрні реформи, проведені у 1919 р. в Польщі, Чехословаччині та Румунії, не ліквідували безробіття і не розширили наділів малоземельних селян. Так, 33,8% усіх земель у Західній Україні належало поміщикам, 8 — державі, 2,1 — Церкві; 48,4% селянських господарств мали близько 2 га землі кожне, майже 15% господарств були малоземельними та безземельними. На Закарпатті 74% сільських господарств мали до 5 га землі кожне. У Північній Буковині налічувалося 115 тис. безземельних і малоземельних господарств. Становище в сільському господарстві було маловтішним. Його енергооснащеність, так само як і в промисловості, залишилася на низькому рівні. Врожайність основних сільськогосподарських культур на західноукраїнських землях у 20—30-х рр. не перевищувала довоєнного рівня.
За 1919—1939 рр. на українських землях було поселено близько 200 тис. польських, румунських та чехословацьких колоністів. Упродовж лише 20-х рр. польський уряд виділив у Західній Україні для своїх колоністів понад 600 тис. га землі. На Закарпатті відвели 19 тис. га для чеських, а на Буковині — 5 тис. га для румунських колоністів. Це були військові й цивільні поселенці, так звані «осадники», які отримували великі наділи найкращих земель і фінансові субсидії. Військові переважно займали престижні посади сільських поліцаїв, поштових, залізничних працівників та дрібних чиновників. Для них створювалися спеціальні фонди з поміщицьких і церковних земель.
Такі обставини не могли не викликати невдоволення українських селян. Дискримінаційну політику здійснювали окупаційні уряди в сільському господарстві, звичним явищем у цьому регіоні стало захоплення земель українського селянства і передання їх представникам панівної нації.
Важким тягарем для західноукраїнських селян стали податки, різноманітні побори та повинності, особливо з ремонту та будівництва шляхів. Високі ціни на промислові товари і надмірно низькі — на сільськогосподарську продукцію — підривали економіку селянських господарств, зокрема під час світової економічної кризи 1929—1932 рр. Заробітна плата західноукраїнського селянства у 1931 р. була найнижчою в Європі. Важкі соціально-економічні умови життя західноукраїнських селян спричинили еміграцію. З чотирьох воєводств Західної України в 1925—1939 рр. емігрувало понад 373 тис. чол., переважно працездатного сільського населення.
На західноукраїнських землях у складі Польщі розвивався кооперативний рух як засіб соціального самозахисту селян-виробників і торговельних організацій. У кооперативах регулювалися ціни на сільськогосподарську продукцію (Спілка українських купців і промисловців, Українське технічне товариство та інші). Якщо 1926 р. у Галичині було 2500 кооперативів, то 1939 р. їх стало 4 тис. Польські урядовці всіляко перешкоджали цьому процесу.
Уряд Румунії враховував соціально-економічні умови різних українських земель. У Бессарабії, як і в усій Росії, поміщицькі володіння було поділено між селянами ще до анексії цієї території. Румунська влада не наважилася відразу відібрати експропрійовану в поміщиків власність. Замість цього вона встановила для селян високі викупні платежі, і через це їм стало невигідно користуватися колишньою поміщицькою землею. Поступово і без зайвого галасу в них відібрали не менше, ніж половину цієї землі.
На Буковині у власність українських селян перейшло тільки 6% поміщицьких земель. Середній розмір ділянки, яку отримували селяни під час аграрної реформи, не перевищував двох третин гектара. Натомість для румунських колоністів аграрна реформа створювала особливо сприятливі умови. Вони отримували 0,5 га під садибу, 1 га пасовищ і 4,5 га ріллі. У поміщиків і Церкви після реформи залишилося більше половини ріллі і майже всі лісові масиви. За землі, які сід було парцелювати, великі власники одержували повноцінну державну компенсацію.
У Закарпатті у 20-х рр. було проведено земельну реформу. Уряд з великими збитками для себе викупив землю в мадярських поміщиків, поділив її на дрібні парцели і продав через банк селянам. Понад 32 тис. селянських господарств додатково отримали 29 тис. га землі. Проте через перенаселеність, дефіцит ріллі у гірському краї та примітивну агрокультуру більшість селян бідували.
Криза 1929—1933 рр. («Велика депресія») призвела до падіння цін на зернові культури, особливо на кукурудзу (у 6 разів). Посівні площі основних сільськогосподарських культур значно зменшилися. Багато селянських господарств було розорено. Земельний голод на селі в роки «Великої депресії» відчувався особливо гостро. Більшість селянських дворів господарювала без будь-яких технологічних удосконалень. Під час кризи 1929—1933 рр. селяни змушені були брати банківські позики, щоб звести кінці з кінцями, проте далеко не всі рятувалися від розорення. Економічна криза 1929—1933 рр. болюче вдарила по Польщі. Реальні заробітки робітників іще до кризи не досягали довоєнного рівня, а під час неї вони істотно знизилися. Особливо руйнівний вплив на робітників чинило безробіття.
Тяжке економічне становище викликало протести українців, які виявлялися у страйках і збройних виступах. Керівництво Радянської Росії розпалювало напруженість на Буковині й у Бессарабії, прагнучи, щоб Румунія відмовилася від анексованих територій. Починаючи з 1918 р., селянські збройні загони діяли на всій території Бессарабії. Вони нападали на приміщення таємної поліції і жандармські пости, знищували засоби зв’язку. У 1918—1924 рр. відбулося понад півтораста збройних виступів. Апогеєм цієї боротьби стало Татарбунарське повстання.
Протестуючи проти згубної податкової системи, селяни в Польщі під впливом комуністів у роки «Великої депресії» все частіше переходили до насильницьких форм боротьби. З літа 1930 р. почастішали підпали садиб поміщиків та осадників. Селянські загони руйнували лінії зв’язку, нападали на поліцейські пости для захоплення зброї. Виступи селян охопили всю територію Львівського, Станіславського, Тернопільського і Волинського воєводств.