Найрадикальніші позиції займала Партія націонал-демократів (ендеків) на чолі з Р. Дмовським і С. Грабським. Вона була особливо популярною серед польського населення Західної України. Ендеки стверджували, що Західна Україна — це невід’ємна складова частина Польської держави, а українське населення цієї території — «руська гілка великого польського дерева». Прагнучи здійснити національно-культурну асиміляцію українців, у 1924 р. вони проштовхували через сейм закон, що забороняв вживати українську мову в урядових установах.
31 липня 1924 р. польський сейм схвалив програму утраквістичних (двомовних) шкіл, у яких навіть молитву «Отче наш» заборонялося виголошувати українською мовою, з букварів усунули всі повідомлення про Україну. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи. Якщо 1912 р. в Галичині функціонувало 2418 українських шкіл, то у 1927 р. — лише 815. Так, на Волині 1931 р. колишні прихильники С. Петлюри за підтримки воєводи Г. Юзовського створили Волинське українське об’єднання (ВУО), яке виступало за дружбу українського й польського народів, підтримувало ідею двомовності в системі освіти. До осені 1932 р. україномовних шкіл залишилося тільки чотири.
Митрополит греко-католицької Церкви А. Шептицький на початку 20-х рр., щоб привернути увагу світової громадськості до проблем Східної Галичини, здійснив трирічну поїздку до восьми країн Європи й Америки. Після прибуття на батьківщину він був на місяць ізольований польською владою в Познані. Але владика не мав намірів розпалювати польсько-українське протистояння, тому 8 вересня 1925 р. греко-католицький єпископат присягнув на вірність Польській державі, хоча частина уніатського кліру сповідувала ідеали «християнського націоналізму». У жовтні 1925 р. після протестів світової громадськості переселення українських учителів до Західної Галичини припинили, а частину лояльних до влади українців допустили до державної служби.
Важливим центром національної культури в західноукраїнських землях у 20—30-х рр. було Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ) у Львові. До його складу входило понад 200 науковців, серед яких були історики І. Крип’якевич, С. Томашівський, літературознавці М. Возняк, К. Студинський, фольклорист і музикознавець Ф. Колесса, економіст І. Витанович, географ В. Кубійович та ін. Таємний Український університет та НТШ стали важливими осередками розвитку української культури, центрами формування національної інтелігенції. З ініціативи митрополита А. Шептицького на базі греко-католицької семінарії було створено Львівську богословську академію — єдиний у Західній Україні легальний вищий навчальний заклад з українською мовою навчання. У середині 30-х рр. у академії навчалося понад 600 студентів.
Оскільки поняття «священик» і «просвітитель» для галичан були ідентичними, благотворний вплив духовенства постійно зростав серед членів таких організацій, як «Просвіта», «Рідна школа», «Союз українок» та ін. У 30-х рр. українським студентством, молоддю духовно опікувалися «Академічне душепастирство», «Марійське товариство», «Католицький союз української молоді». На базі останнього було створено товариство «Орли», яке налічувало на початку 1935 р. понад 30 тис. членів.
Під наглядом цензури перебували 60 українських видавництв і близько 120 редакцій українських газет і журналів (станом на 1930 р.). Систематично друкувалися списки заборонених українських книг, альманахів, календарів та інших видань, що виходили і в Галичині, і за її межами. До початку Другої світової війни в ці списки було занесено понад тисячу найменувань.
Після того, як у 1920 р. західні союзники визнали румунські претензії щодо Буковини, румунський уряд закрив усі українські школи і навіть відмовився визнати українців нацією, їх називали «громадянами румунського походження, які забули рідну мову». Якщо у 1918 р. на Буковині діяло 168 народних шкіл, то у 1924 р. не залишилося жодної суто української школи. Наявність змішаного румунсько-українського населення в деяких адміністративно-територіальних утвореннях давала можливість владі закривати «за проханням місцевих громадян» українські школи й інші культурно-освітні заклади. Панівні кола обрали шлях насильницької румунізації національних меншин, сподіваючись цим зміцнити внутрішню єдність держави. Людей переслідували за вживання української мови в офіційних установах, румунізували всі назви населених пунктів. 1936 р. особливим циркуляром було заборонено вживати історичні назви перейменованих сіл і містечок в офіційних документах і пресі. Румунізувалися також прізвища, почасти — церковна служба.
Позиція чехословацького уряду на Закарпатті щодо культури та освіти була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Тут кожен мав право віддавати дитину до школи, де навчали рідною мовою. У 1930 р. діяло 560 українських шкіл. З 803 шкіл, які працювали на Закарпатті в 1938 р., 463 були українськими, 365 — чеськими, 117 — угорськими тощо. У Чехословаччині було кілька вищих навчальних закладів, які відіграли істотну роль у формуванні української інтелігенції. Це — Український вільний університет у Празі, Українська господарська академія у Подебрадах. Але ці вищі навчальні заклади створювалися для українців-емігрантів, яких у 20-ті рр. налічувалося 50 тис. В самому Закарпатті існував лише один вищий навчальний заклад — Богословський ліцей. Надавалася фінансова підтримка Українському вільному університету, Високому педагогічному університету ім. Драгоманова у Празі, Українській господарській академії в Подебрадах. Українська мова не переслідувалася, але вважалася непотрібною.
У літературному житті західноукраїнських земель важливу роль відігравав журнал «Літературно-науковий вісник» (з 1933 р. — «Вісник»), навколо якого гуртувалися найвизначніші літератори: В. Стефаник, М. Черемшина, Є. Маланюк, У. Самчук та ін. У літературному журналі «Дзвони» вперше було надруковано твори талановитого поета з Лемківщини Б. Антонича. Група далеких від політики митців на чолі з критиком М. Рудницьким, а згодом — поетом і мистецтвознавцем С. Гординським гуртувалася навколо літературно-мистецького щомісячника «Назустріч». Серед прозаїків і поетів слід відзначити Б. Кравціва та О. Мошуру. У журналі «Ми» (1934) друкувалися твори письменників-емігрантів: Ю. Липи, Є. Маланюка, О. Теліги.
Серед художників вирізнялися постаті пейжазиста І. Труша, прихильника експресіонізму О. Новаківського, П. Холодного, який уславився іконописними працями.
Важливу роль у духовному житті західних українців відігравала греко-католицька Церква. У 1939 р. у Галичині та у Закарпатті налічувалося 3,7 млн. вірян, 3040 парафій з 4440 церквами. Але в житті Церкви чітко визначилося протистояння митрополита А. Шептицького, який підтримував національні прагнення свого народу, та єпископа Г. Хомишина і Василіанського ордену, що виступали за злиття греко-католицької Церкви з католицькою. А. Шептицький засуджував колонізаційну політику щодо греко-католицької церкви на Волині, де поляки конфісковували церковні землі та руйнували храми (знищили майже 200 церков), і домігся припинення вандалізму польських властей.
У церковній сфері Польща провадила репресії проти православних, а з 30-х рр. — примусове навернення на католицтво. З 200 церков 150 було передано католикам. У Холмщині й Підляшші здійснювався посилений адміністративний тиск на Церкву, використовувалася будь-яка нагода для закриття українських парафій.
Церкву на Буковині було перейменовано на православно-румунську, автокефальну Буковинську митрополію підпорядковано румунському патріархату, а українські священики не допускалися до високих посад у Церкві.
Отже, загальна чисельність мешканців України, які опинилися в межах Польщі, Чехословаччини та Румунії, становила на початку 20-х рр. близько 7 млн. чол. Політичний курс польського, румунського і чехословацького урядів спрямовувався на цілковиту уніфікацію українських земель з середовищем цих країн, позбавлення їх усіх ознак самобутності. Таким чином, заперечувалася українськість цих земель. На додаток, українським територіям нав’язувались офіційні колоніальні назви: Східна Малопольща, Східні креси тощо, обмежувалося вживання понять «українець», «український», які переважно замінювались на поняття «русин», «руський».
Незважаючи на короткотривалість, територіально-адміністративний поділ західноукраїнських земель залишив глибокі сліди в суспільстві й надовго став негативним чинником національно-державного розвитку. За неповних двадцять років еволюція органів державної влади відбулася в напрямі централізації й посилення антиукраїнської політики. Відповідаючи вузькополітичним, великодержавним завданням, схема територіально-адміністративного поділу не узгоджувалася з економічними, природно-географічними та етнографічними принципами.
Економічна нерівноправність посилювала зубожіння українського населення і сприяла зростанню темпів його еміграції, яка навіть заохочувалась. Натомість здійснювалися польська, румунська, чехословацька міграції на західноукраїнські землі.
Відносна політична свобода українців у складі іноземних держав у 1919—1939 рр. сприяла поліпшенню матеріального становища і зростанню національної свідомості, проте не могла підмінити їхнього прагнення до возз’єднання з Великою Україною і створення національної держави. У міжвоєнний період на західноукраїнських землях використовувалися парламентські й нелегальні форми боротьби, їхньою метою було обстоювання інтересів українського народу. Задля цього українські політичні партії боролися за місця в парламенті, використовували його трибуну для захисту українства, протистояли політиці асиміляції, висували вимоги автономії, соборності та незалежності України. Розчарування в парламентаризмі, а також криза радянських ілюзій змусили українських патріотів стати на шлях революційної боротьби за незалежну Україну. Досвід боротьби українських політичних партій та об’єднань показав, що за тих умов завоювати українську державність, добитися утворення самостійної та ще й соборної України було неможливо. Цьому завадили роз’єднаність політичних сил, полярність їхніх орієнтацій, брак активної політичної підтримки державотворчих замірів українства з боку зовнішніх сил.
Польське і румунське панування на українських землях значно обмежували їхній культурний розвиток. Уряд Чехословаччини в українському питанні давав можливість деякою мірою задовольняти культурні потреби українців. Проте треба зазначити, що політика як Польщі й Румунії, так і Чехословаччини підривала слабку систему української освіти, готувала ґрунт для тотальної полонізації, мадяризації та асиміляції населення цих країв.
Попри всі негативні наслідки панування на західноукраїнських землях іноземних держав, у 1919—1939 рр. українське населення в переважній більшості зберегло усвідомлення свого кровного зв’язку з Великою Україною. Об’єднання на початку 40-х рр. ХХ ст. більшості українських земель в одній державі — Радянській Україні стало, попри її залежність від тоталітарного СРСР, прогресивним фактом.