Андрієвський Дмитро (1893—1976) — політичний діяч та ідеолог українського націоналізму, публіцист. За фахом — інженер. Народився в с. Будках (нині село Зіньківського р-ну Полтавської обл.). 1919—1920 рр. працював у складі дипломатичної місії Української Народної Республіки у Швеції; 1921 р. — консул УНР у Швейцарії. Від 1922 р. жив у Брюсселі (Бельгія). Очолював Українську національну раду в Бельгії та Європейське об’єднання українських організацій у Брюсселі. Працював у журналах «Національна думка», «Розбудова нації». У листопаді 1927 р. обраний до складу Проводу українських націоналістів (ПУН). Учасник (1929) установчого конгресу Організації українських націоналістів. Прихильник співпраці ОУН з іншими українськими політичними силами. Після розколу ОУН у 1940 р. — один із лідерів організації під проводом А. Мельника. 1944 р. ув’язнений німецькою владою в концтабір у Бреці (або в Оранієнбурзі). Один із перших ідеологів українського націоналізму.
Бандера Степан (1909—1959)— один з двох керівників ОУН (Організації українських націоналістів). Народився на Галичині (Івано-Франківська обл.), яка входила до складу Австро-Угорської монархії. Батько Степана Бандери — Андрій Бандера — був греко-католицьким священиком, родом зі Стрия. Походив він із родини міщан. Окрім Степана, який у батьків був другою дитиною, було ще семеро дітей: троє хлопців та четверо дівчат. Патріотичному вихованню сприяли всі умови: у домі Бандери була чимала бібліотека, вкомплектована книжками українських та іноземних авторів, часто гостювали родичі та знайомі — активні учасники національно-громадського життя. Під час Першої світової війни Степан пережив чотириразове пересування воєнних фронтів через рідне село. Стан особливої душевної напруги в дитячі та юнацькі роки був одним із головних факторів у пізнішому формуванні світогляду Степана Бандери. Навчався у Стрийській гімназії і був студентом Львівської політехніки. Належав до організації української молоді «Пласт», головною метою якої було патріотичне виховання. Попередницею Організації українських націоналістів була Українська військова організація (УВО), членом якої С. Бандера був з 1928 р. Студентом брав активну участь в організованому українському національному житті. Степан дотримувався «12-ти прикмет характеру українського націоналіста», де було зазначено: «Націоналіст не нищить свого здоров’я вживанням отрути — не п’є і не курить». Спиртні напої і куриво були монопольною власністю Польської держави, вони збільшували державну скарбницю. У 1933 р. ОУН проводила антиалкогольну акцію. Коли Волинь і Галичина були під владою Польщі, боровся з «Армією Крайовою», що мала на меті ополячити населення. У відповідь на це на базі ОУН було створено Українську повстанську армію, керівником якої став С. Бандера, залишивши керівництво ОУН М. Мельнику. У них виникли суперечки, бо Мельник пропонував створити союз з Німеччиною і вільну Українську Республіку. Через те, що УПА на могла стати частиною вермахту (на Східний фронт у 1941 р. слов’ян не брали), Е. Кох сформував дивізію СС — гітлерівський аналог НКВС, внутрішні й каральні війська. З’явилася дивізія «Нахтігаль» («Галичина»). С. Бандера часто наголошував, що, український націоналізм непоборний, поки спирається на власний народ. Проте після перелому під Москвою, Е. Кох злякався ідей надмірно незалежної України, тим більше що Бандера й Р. Шухевич почали активно протестувати проти гітлерівського геноциду та остарбайтерства, і ліквідував львівський уряд. Самого С. Бандеру було заарештовано і відправлено до концтабору Заксенгаузен 1941 р. У вересні 1944 р. було звільнено. С. Бандера повернувся до виконання обов’язків голови ОУН. Але, внаслідок розходжень з керівництвом крайового проводу ОУН, у 1952 р. залишив пост голови ОУН. 1946—1953, 1956—1959 рр. — голова проводу закордонних частин ОУН. Жив у містах Інсбруку (Австрія), Зеєнфельді, Мюнхені. Убитий агентом КДБ Б. Старшинським у Мюнхені.
Коновалець Євген (1891—1938) — військовий і політичний діяч. Навчався у Львівському університеті. У 1910 р. був під судом за участь у боротьбі за створення українського університету у Львові. Під час Першої світової війни воював в австро-угорській армії, наприкінці квітня потрапив до російського полону. Співорганізатор у 1917 р. куреня Січових стрільців, із січня 1918 р. — беззмінний командир Січових стрільців. Після саморозпуску цієї організації у грудні 1919 р. Є. Коновалець перебував у таборі для інтернованих у Луцьку. З 1922 р. — в еміграції. Ініціатор створення у Празі УВО (1921), яка прагнула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації, таємно готувала демобілізованих ветеранів у Галичині та інтернованих солдатів у Чехословаччині до можливого антипольського повстання, проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського окупаційного режиму. Організатор ОУН (1929), перший голова проводу. Незаперечний лідер інтегральних націоналістів у міжвоєнний час. Вбитий у Роттердамі агентом НКВС.
Шептицький Андрій (1865—1944) — громадсько-політичний діяч, митрополит Української греко-католицької Церкви (з жовтня 1901 р.), архієпископ, доктор філософії, права та теології. Народився 29 липня 1865 р. у Прилбичах біля Яворова на Львівщині в сім’ї графів Івана та Софії Шептицьких. Батько був власником земельних поселень Прилбичі — Брухналь Яворівського повіту і Дев’ятники — Кологури Бібрецького повіту. Іван Шептицький був яворівським повітовим маршалком, послом до віденського парламенту і до галицького сейму, а помер удівцем перед Першою світовою війною. Софія Шептицька — дочка визначного польського письменника Олександра Фредра. Вже у 3-річному віці Роман Марія Олександр, майбутній митрополит Андрій, знав короткі молитви. Мовами спілкування в родині були польська та французька. Роман Олександр знав старовинні (латинську, грецьку, єврейську) і багато новітніх мов, володів кількома діалектами. В сім’ї добре розуміли українську мову. Народну школу закінчив удома, а в десять років поїхав до Львова на навчання до нижчої гімназії. Вищу гімназію закінчив у Кракові на «відмінно». У 1883 р. вступив до однорічної служби при австрійському полку уланів у Кракові, але, занедужавши на скарлатину, був звільнений з війська. 1883—1887 рр. — закінчив правничі студії в університетах Кракова та Вроцлава. 1886 р. поїхав до Рима, де був прийнятий папою Левом ХІІІ. Познайомився у Галичині з професором історії Володимиром Антоновичем. У Москві — з російським філософом Володимиром Соловйовим, відомим прихильником об’єднання церков. 1888 р. у 23-річному віці у Василіанському монастирі в Добромилі Роман Олександр приймає ім’я Андрія, на честь апостола Андрія Первозванного. Сім років поспіль ієромонах Андрій Шептицький посідав різні ранги в чині. 1896 р. — призначений ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові, вів активну місіонерську діяльність. За його ідеєю було засновано друкарню і видавництво василіан у Жовкві та видавався часопис «Місіонер». Був професором догматики у вищій богословській школі отців-василіан у Кристинополі. 1899 р. — став у 34-річному віці Станіславським єпископом: заснував бібліотеку, сприяв відкриттю Духовної семінарії і Богословського музею у Станіславі (1906—1907). Засновник Українського національного музею у Львові (1905), Богословського наукового товариства (1923), теологічних журналів. Йому належить авторство понад 100 листів до вірян. 1900 р. — стає митрополитом Галицьким і архієпископом Львівським. З 1925 р. — почесний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Переселив сільських хлопців з містечка Олеська та с. Волтівки до Львова на свою віллу на Вулці, а згодом купив для них хутір у Скнилові біля Львова. Пізніше заснував чин братів-студитів. Працював за різних політичних режимів: Австро-Угорської монархії, Польщі, радянської влади. Домігся у Ватикані утворення двох греко-католицьких єпископств у США та Канаді, вікаріату — в Боснії. 1922 р. відвідує Латинську Америку, а 1923 р. — Європу, де збирає кошти на допомогу сиротам у Галичині, проповідує, зустрічається з урядовими особами. 1906 р. — очолив делегацію до цісаря Франца Йосифа І, у якого домагався рівних прав для українців у Австро-Угорщині. 1910 р. у Палаті панів у Відні домагався створення Львівського українського університету. 1914 р. його заарештувала російська влада і відправила до Київської в’язниці, а згодом — до Новгорода, Суздалі, Курська, де в монастирській в’язниці він пробув до 1917 р. У 20—30-ті рр. завдяки митрополитові Андрію Шептицькому греко-католицька Церква зберегла свій авторитет і вплив, залишаючись суто українською установою. Наприкінці 30-х рр. греко-католицька Церква налічувала 4 млн. вірян та 3 тис. парафій, мала власну політичну партію — Українську Католицьку національну партію. Митрополит справляв значний вплив на політичне життя. У 30-х рр. енергійно протестував проти кампанії пацифікації, а через п’ять років підтримав політику нормалізації. Мав тісні зв’язки з поміркованою частиною УНДО, засуджував як націонал-екстремістів, так і комуністів. Митрополит Андрій рішуче засудив штучний голод 1932—1933 рр. і масові репресії в Україні. Під час голодомору організовував збір коштів на допомогу голодним. Послідовно боровся за ідею незалежності України. За часів Другої світової війни під час фашистської окупації відкрито виступав проти винищення євреїв. У соборі Св. Юра митрополит Андрій переховував євреїв. Закликав припинити українсько-польські сутички, примиритися двом оунівським напрямам. Фашисти видали наказ про арешт митрополита, але його врятував авторитет серед народу. Підтримуючи змагання ОУН-УПА за незалежність України, не приймав крайнощів (терору, саботажу тощо). Похований у соборі Св. Юра у Львові.
Мошура Осип (1909—1942) — поет. Народився в с. Перегінську Долинського повіту (Івано-Франківська обл.) у національно свідомій родині. 1910 р. — від тифу померла його мати, і батько одружився вдруге. Петро Мошура прищепив синові любов до народної пісні та книжки, хоч сам був малоосвічений. Осип отримав освіту вдома, букварем для нього став «Кобзар» Т. Шевченка. Самотужки навчився читати, писати та рахувати. Почав працювати з 1925 р. в хаті-читальні культурно-освітнього товариства «Просвіта». В його творчості переважає національна тематика, є роздуми про національно-визвольні змагання українського народу. Серед його віршів слід виділити: «Гей, видно село...», «Верховина», «У свят-вечір», «Будова». Публікувалися його вірші у львівських газетах: «Народна справа», «Перун», «Верховина», «Тартак», «Селяни», «Слідами Довбуша». Написав цикл віршів: «Селяни», «Селянка», «Орка», «Сон на рідній ниві» тощо. До 1939 р. засуджував у віршах Сталіна і його репресивно-каральний режим. Коли у 1942 р. в нього народився син Аскольд, Осипа було заарештовано. Після допитів і побоїв він помер.
Кравців Богдан (1904—1975) — прозаїк і поет. Народився у с. Лоп’янці Долинського повіту (Івано-Франківська обл.). Виховувався в рдині греко-католицького священика Миколи та Олени з Богачевських. Змалку звикав до праці. В родині постійно читали газету «Діло» й іншу українську періодику. Середню освіту здобув у Львівській академічній гімназії. 1923—1925 рр. — навчався на філософському факультеті Українського таємного університету і в університеті Яна Казимира у Львові, де студіював філологію та філософію. У 1927—1929 рр. очолює сектор молоді ОУН. 1929 р. — опублікував першу поетичну збірку «Дорога». З 30-х рр. брав участь у виданні та редагуванні українських часописів: «Вісті», «Голос нації», «Голос», «Дажбог», «Обрії», «Назустріч». Пише статті: «Доба жорстока, як вовчиця» (1937 р.), видає збірки поезій: «Сонети і строфи» (1933 р.), «Пісня пісень» (1935 р.), «Промені» (1938 р.), за які був удостоєний літературної премії Спілки українських письменників і журналістів ім. І. Франка. У 1930 р. заарештований і три роки перебував у в’язниці. 1934 р. одружується з Неонілою Головацькою, а через три тижні був знову заарештований і засланий до Берези Картузької. За сприяння митрополита Андрія Шептицького, його звільнили. У 1939 р. переїздить до Берліна, де редагує часописи для українських робітників. За кордоном виходять його збірки: «Остання осінь», «Під чужими зорями», а 1952 р. — брошура «Людина і вояк», де розповідається про командувача УПА генерала Романа Шухевича (Чупринку). У Нью-Йорку 1960 р. вийшла друком його книга «На багряному коні революції» про трагедію 30-х рр. Помер у Нью-Йорку 1975 р.