У формуванні професійної і виробничо зумовленої патології значну роль відіграють демографічні чинники. В Україні, як і в більшості європейських держав, спостерігається зменшення кількості працюючих та їх постаріння, ширше використовується праця пенсіонерів. А це означає, що дедалі більше ваги набуває врахування вікових особливостей організму людини, зокрема реакцій на вплив шкідливих факторів виробничого середовища.
В останні роки у нас спостерігається істотне скорочення кількості працівників, зайнятих в усіх галузях економіки. Так, за даними Держкомстату, від 1995 р. до початку 2002 р. в цілому по Україні цей показник зменшився на 29,2% – з 18252 тис. до 12931 тис. осіб. Це стосується всіх областей, у тому числі таких великих, як Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Львівська, Харківська. У Києві темпи змін дещо менші: тут кількість працюючих скоротилася лише на 13,6%. Але загальна тенденція проявляється скрізь. Вона пов'язана із згортанням деяких видів виробництва, закриттям підприємств, переміщенням робочого потенціалу у сферу тіньової економіки або в непродуктивну сферу, від'їздом на роботу за кордон, поповненням когорти безробітних і т.д.
Говорячи про демографічні особливості працюючого населення, необхідно, зокрема, підкреслити, що в його складі загалом по країні 14,2% припадає на пенсіонерів (з них 64,2% – за віком). Найбільша кількість працюючих (80%) – люди віком від 40 до 55 років. Це зумовлює закономірне зростання проявів хронічної профпатології (адже для її розвитку необхідний тривалий період впливу шкідливого фактора). При цьому середній стаж роботи у шкідливих умовах хворих по країні в цілому становив 17,3 року, а середній вік – 49,9 року.
Зменшення ризику формування профзахворювань може бути пов'язане, зокрема, з неповною зайнятістю працюючих. Так, на початок 2002 року 13,3% штатних працівників по всіх галузях економіки були зайняті в режимі неповного робочого дня (тижня), у тому числі 22,6% – у промисловості; 6,9% – у сільському господарстві; 26,1% – у будівництві; 28,8% – на транспорті і т.д. Така ситуація склалася в усіх областях країни. Найвищі ці показники в Івано-Франківській (21,3%), Львівській (19,1%), Запорізькій (18,3%), Чернівецькій і Херсонській (по 17,2%) областях. Найнижчі – по Києву (5,5%), Севастополю (6,2%), Донецьку (8,1%), Одеській (8,4%) і Київській (8,7%) областях. Загалом в Україні у 2001 р. в середньому на одного штатного працівника припадало 330 «недопрацьованих» годин. Тобто втрати становили 41 робочий день. Соціальне значення цих процесів можна оцінювати, з одного боку, як позитивне, оскільки зменшується вплив шкідливих факторів на працюючих, з другого боку – як безумовно негативне, тому що вимушене скорочення робочого часу призводить до зниження обсягів продукції і відчутно б'є по сімейних бюджетах.
За останні роки майже повністю зруйнована досить ефективна система медико-санітарного обслуговування працюючих. Скоротилася кількість медико-санітарних частин і оздоровчих пунктів на підприємствах, які повинні здійснювати профілактику, діагностику, виявлення і лікування профзахворювань. Зменшилася кількість лікарів-гігієністів у санепідстанціях. Лікувально-профілактична допомога здебільшого віддалена від робочого місця.
Нагальним завданням є сьогодні реорганізація системи медико-санітарного обслуговування працюючих. Слід знайти прийнятну модель служби медицини праці. Одна з основних умов успішної її діяльності – об'єднання зусиль гігієністів і фізіологів праці, профпатологів, інженерів з техніки безпеки, організаторів виробництва і охорони здоров'я, економістів, юристів, соціологів тощо. При цьому обов'язково мають бути враховані потреби дрібних підприємств. Ознакою часу стало у нас роздроблення великих державних підприємств, заснування акціонерних компаній, приватних підприємств, де власник сам себе наймає на роботу, залучення дітей до праці у шкідливих умовах, що особливо поширено у сільських регіонах. І все це – без відповідного контролю за здоров'ям працюючих. Так створюються передумови розвитку професійної і виробничо зумовленої патології. Закони зобов'язують роботодавців забезпечувати здорові і безпечні умови праці, але через фінансову скруту це далеко не завжди можливо.
Та незважаючи на ситуацію, що склалася, в обласних центрах і великих містах країни на базі обласних клінічних лікарень та профільних НДІ організовані і функціонують профпатологічні відділення (ліжка), де працюють лікарі-профпатологи. Створено центри профпатології, яким надано право остаточного встановлення діагнозу профзахворювань (профотруєнь). На базі Інституту медицини праці АМН України функціонує центральна лікарська експертна комісія, що розглядає найбільш складні випадки діагностики професійних захворювань.
Разом з тим, аналіз «карт» обліку профзахворювань (профотруєнь) і даних, зібраних виїзними комплексними бригадами лікарів-профпатологів, свідчить про те, що система виявлення профпатологій на підприємствах країни потребує істотного поліпшення як у плані повноти охоплення періодичними медичними оглядами, так і щодо підвищення їх якості (участь профільних спеціалістів, проведення необхідних функціональних, лабораторних, зокрема біохімічних, досліджень). Протягом останніх десяти років у половині випадків профпатологію виявляють уже тоді, коли хворі звертаються до лікаря, а не під час планових медичних оглядів.
Отже, причина низького виявлення та реєстрації професійної патології певною мірою залежить від зміни структури виробництва — розпаду великих державних підприємств, виникнення на їх основі компаній різних форм власності, передусім малих приватних підприємств, які мають недостатню матеріально-технічну базу і тому неспроможні забезпечувати сприятливі умови праці, а також належний санітарно-гігієнічний контроль. До того ж відомо чимало фактів, які свідчать, що власники підприємств навіть не намагаються забезпечити виявлення виробничо зумовлених і професійних захворювань на ранніх стадіях їх розвитку, оскільки прагнуть уникнути витрат на лікування, реабілітацію, а можливо, і виплат потерпілому відшкодувань за тимчасову чи стійку непрацездатність. З другого боку, працівники часто-густо не зацікавлені у виявленні професійних захворювань через можливість втратити роботу. У 2001 р. понад 20 гірників померли на робочих місцях. Така «природна смерть» скоріш за все свідчить про те, що шахтарі приховували свої хвороби, щоб зберегти роботу. Не були вони виявлені і під час медичних оглядів.