РОЗРАХУНОК ПРИХОВАНОГО БЮДЖЕТНОГО НАДЛИШКУ

Показники Величина показників
1. Бюджетний дефіцит 6196,4 млн грн.
2. Сума податків на одного працю- ючого (податкові надходження / кіль­кість зайнятих у поточному році) 27 148,7 млн грн. / 13 797 тис. осіб = = 1,97 тис. грн.
3. Безробітні (кількість зайнятих у базовому році — кількість зайнятих у поточному році) 17 740 – 13 797 = 3943 тис. осіб
4. Додаткова сума податків, що відповідає повній зайнятості (4 = 2 · 3) 1,97 тис. грн. · 3943 тис. осіб = = 7767,7 млн грн.
5. Прихований бюджетний надлишок (5 = 4 – 1) 7767,7 – 6196,4 = 1571,3 млн грн.

Хоча наведена методика розрахунку має відносну точність, але вона дає певні уявлення про масштаб впливу недовикористання ресурсу праці на величину дефіциту бюджету. Значний бюджетний надлишок свідчить про жорсткість податкової системи [52];

9) агрегована податкова ставка та дефіцит бюджету;

10) співвідношення різних видів податків і дефіцит бюджету;

11) динаміка грошової маси та цін і дефіцит бюджету. Загально­визнаним є положення про те, що дефіцит бюджету спричиняє інфляцію. Важливо з’ясувати і зворотний зв’язок: як впливає інфляція на дефіцит бюджету. Дефіцит спричиняє інфляцію лише за певних умов, а саме тоді, коли вичерпано інші можливості. Серед них — використання внутрішньої позики та валютних резервів Національного банку. Внаслідок збільшення пропозиції грошей формується нове джерело фінансування дефіциту, відображене формулою:

,

де — темп інфляції, — реальні грошові залишки.

Економічний зміст цієї формули такий:

а) дефіцит бюджету може фінансуватися через інфляційний податок;

б) базою оподаткування стають реальні грошові залишки у населення, а податкова ставка дорівнює ;

в) при певному рівні обсягу реального дефіциту чим меншим є грошові залишки, тим більший темп інфляції (), необхідний для фінансування дефіциту.

Допускається певний темп інфляції через збільшення пропозиції грошей, при цьому уряд вилучає інфляційний податок:

,

завдяки чому і фінансується дефіцит.

Однак зв’язок між темпом інфляції і дефіцитом, що опосередкований інфляційним податком (↑→ Ті↑→ Dв↓), може існувати лише доти, доки зростання темпу інфляції випереджає скорочення грошових запасів у населення. Адже відомо, що в період інфляції населення намагається позбутися грошових запасів. Коли темп скорочення грошових запасів починає випереджати темп інфляції, відбувається зменшення інфляційного податку і збільшення дефіциту.

Отже, якщо то ↑→ Ті↑→ DВ↓,

а якщо , то↓→ Ті↓→ DВ↑.

Ще один вплив інфляції на дефіцит бюджету через податки відображено в ефекті Олівера-Танзі [52]. Помічено, що в даному разі, коли країна не має системи коригування податкових ставок, інфляція призводить до зменшення надходжень до бюджету через існування лагів у вилученні податків. При зростанні цін і незмінних податкових ставках реальні податкові надходження (Треал) зменшуються. Дія ефекту може бути відображена схемою:

DВ↑→↑→ Треал↓→ DВ↑.

Таким чином, інфляційний податок — це прибуток, який може мати держава за певних темпів інфляції і який дорівнює втраті капіталу власниками коштів. Як уже зазначалося, ця втрата відбувається при збільшенні пропозиції грошей.

Поряд з інфляційним податком держава може вилучати дохід, породжений монопольним правом друкувати гроші. Цей додатковий дохід — сеньйораж — вимірюється купівельною спромож­ністю надрукованих у конкретному періоді грошей. Додаткова пропозиція грошей безпосередньо (поза участю інфляції) може стати джерелом бюджетних надходжень, якщо вона спричиняє падіння купівельної спроможності цих грошей. Сеньйораж може бути представлений таким чином:

,

де Мn та Мn 1 — відповідно обсяги пропозиції грошей в n та
(n – 1) роках.

Оцінка темпів інфляції в зв’язку з емісійним фінансуванням бюджетного дефіциту може бути розрахована на основі двох співвідношень:

1) що описує зміну розмірів державного боргу та виплат з
його обслуговування:

,

де ΔДG зміна розмірів державного боргу; — розмір держав­ного боргу у % до ВВП на початок періоду; r — реальна відсоткова ставка; — базовий дефіцит бюджету (без урахування відсоткових платежів) у % до ВВП; — зміна обсягу грошової маси у % до ВВП; g — темп зростання ВВП у реальному виразі;

2) що описує зміну обсягу грошової маси залежно від темпів зростання ВВП і темпів інфляції:

,

де Δ— зміна обсягу грошової маси у % до ВВП; — темп інфляції; V — швидкість обігу грошової одиниці; ; М3 — грошовий агрегат.

Виходячи з усіх співвідношень, можна вивести формулу розрахунку темпів інфляції, обумовлених емісійним фінансуванням бюджетного дефіциту:

,

де — верхня межа державної заборгованості, за якою бюджетний дефіцит може фінансуватися лише за рахунок грошової емісії. Розрахунок цього показника найбільше значення має в довгостроковому аспекті з погляду підтримки базового рівня бюджетного дефіциту та державної заборгованості, а також наслідків зростання державного боргу [14].

Після освоєння методики побудови пояснювальної моделі бюджетного дефіциту з урахуванням макроекономічних чинників студентам слід ознайомитися з економічним моделюванням бюджетного дефіциту.

Пропонується ознайомитися з розробками моделі бюджетного дефіциту, здійсненими фахівцями Інституту економіки НАН України [21], а також російськими вченими на замовлення Російського фонду фундаментальних досліджень [10]. Особливу увагу пропонується звернути на розробку статичної і динамічної регресійної багатофакторної моделі бюджетного дефіциту, що запропонована І. Ф. Радіоновою та Т. В. Бурлай [53].

При вивченні цієї теми значну увагу студентам варто при-
ділити також проблемі державного боргу у взаємозв’язку з бюджетним дефіцитом, а також розглянути їх вплив на еко-
номіку.

Слід зазначити, що борг є важливим елементом кругообігу «доходи — витрати». Коли в економіці зростають доходи, зростають і заощадження, які повинні бути використані домашніми господарствами, фірмами та урядом. Створення боргу — це механізм, за допомогою якого заощадження передаються економічним агентам, що здійснюють витрати. Якщо домогосподарства і фірми не схильні до запозичень, то приватна заборгованість зростає недостатньо швидко, аби поглинути зроста­ючий обсяг заощаджень. Отже, щоб економіка не відійшла
від стану повної зайнятості ресурсів, ці заощадження мають бути використані державою шляхом приросту державного
боргу [13].

Державний борг (DG) — це загальний розмір накопиченої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів та вилучених бюджетних надлишків. Державний борг складається з внутрішнього та зовнішнього боргу держави.

Внутрішній державний борг (D) (internal public debt) — забор­гованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом.

Зовнішній державний борг (D*) (external public debt)це заборгованість держави за непогашеними зовнішніми пози-
ками і невиплаченими за ними відсотками на певну дату. Він складається із заборгованості міжнародним і регіональним
банкам, урядам, приватним іноземним банкам, корпораціям і міжнародним фінансовим організаціям. До зовнішнього державного боргу зазвичай належать борги, платежі за якими здійснюються в іноземній валюті або в товарах і послугах і
які впливають на платіжний баланс. Державний зовнішній
борг країнам СНД фінансується відповідними міжурядовими угодами.

Основними причинами створення і збільшення державного боргу є:

· збільшення державних видатків без відповідного зростання державних доходів;

· циклічні спади та автоматичні стабілізатори економіки;

· скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідного коригування (зменшення) державних витрат;

· вплив політичних бізнес-циклів — надмірне збільшення державних видатків напередодні виборів з метою завоювання популярності виборців і збереження влади.

Існує позитивний взаємозв’язок між розмірами бюджетного дефіциту і державного боргу. Бюджетний дефіцит збільшує державний борг, а зростання боргу, в свою чергу, потребує додаткових витрат бюджету на його обслуговування і тим самим збільшує бюджетний дефіцит.

Для скорочення державного боргу у проект бюджету може закладатись профіцит, тобто перевищення доходів над видатками. Якщо неможливо знайти кошти, щоб забезпечити таке співвідношення, то держава вдається, наприклад, до рефінансування — випуску нових позик для того, щоб розрахуватися з власниками облігацій старої позики.

На обсязі бюджетного дефіциту позначаються всі зміни у величині державного боргу, в тому числі зумовлені впливом інфляції. Саме тому важливо, щоб державна заборгованість вимірювалася також у реальних, а не лише номінальних величинах. Згадаємо, що бюджетний дефіцит є різницею між державними витратами і доходами. Частина витрат — це відсоток, який сплачується по державному боргу і дорівнює і · DG, де DG — обсяг державного боргу, а і — номінальна відсоткова ставка. Реальні видатки містять лише реальний відсоток по державному боргу r. Згідно з рівнянням Фішера, реальний відсоток є номінальним, за винятком темпу інфляції: . Отже, реальна величина бюджетних видатків менша за номінальну на величину . Фактичний бюджетний дефіцит, за винятком інфляційної частки відсоткових платежів (операційний дефіцит), можна обчислити за такою формулою:

,

де — операційний бюджетний дефіцит; DB — фактичний бюджетний дефіцит; DG — розмір державного боргу на початок року; — темп приросту інфляції за рік, %.

За умов інфляції оголошуваний у звітах бюджетний дефіцит завищується на величину . При високих темпах інфляції ця величина може бути досить значною. Як наслідок, можливі ситуації, коли спостерігається зростання номінального державного боргу при одночасному зниженні реальної заборгованості, що ускладнює оцінку бюджетно-податкової політики [13].

Вивчаючи проблему державного боргу України, важливо визначити його структуру, тенденції, можливі напрями і необхідні розміри обслуговування та погашення кожного структурного елемента державного боргу.

Структура державного боргу України досить різнобічна, а це потребує конкретизації як щодо ефективного використання залучених коштів, так і вироблення раціонального механізму обслуговування і погашення отриманих кредитів. Слід зазначити, що обслуговування державного внутрішнього боргу здійснює Міністерство фінансів України через національну банківську систему шляхом проведення операцій з розміщення облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їх погашення і виплати доходу за ними у вигляді відсотків та в іншій формі.

Для фінансування витрат з розміщення, рефінансування, виплати доходу та погашення боргових зобов’язань України у складі Державного бюджету України створюється фонд обслуговування Державного внутрішнього боргу України. До нього зараховують кошти у розмірі 50 %, одержані від приватизації майна державних підприємств. Міністерство фінансів України щороку публікує в загальнодоступному виданні відомості про державний внутрішній борг України [24].

Методами управління державним боргом є конверсія, консолідація, уніфікація, обмін облігацій за регресивним співвідношенням, відстрочення погашення та анулювання позики. Конверсія — це зміна дохідності позики. Держава, як правило, зменшує розмір відсотків, які мають виплачуватися за позиками. Збільшення строків дії випущеної позики називають консолідацією. Консолідація і конверсія можуть провадитися також одночасно. Уніфікація позик — це об’єднання кількох позик в одну, коли облігації раніше випущених кількох позик обмінюються на облігації нової позики. В окремих випадках може здійснюватися обмін облігацій за регресивним співвідношенням, тобто коли кілька раніше випущених облігацій прирівнюються до однієї нової облігації. Цей метод економічних обґрунтувань не має.

Відстрочення погашення позики, як правило, провадиться тоді, коли випуск нових позик використовують на обслуговування раніше випущених позик. Усі зазначені методи застосовують щодо внутрішнього боргу.

Відстрочення погашення боргових зобов’язань, а також анулювання боргу може застосовуватись як до внутрішніх, так і зовнішніх позик. Анулювання боргів може бути зумовлено фінансовою неспроможністю держави, тобто банкрутством або політич­ними мотивами.

Управління державним внутрішнім боргом України здійснюється Міністерством фінансів України у порядку, погодженому з Національним банком України. Розміщення боргових зобов’язань Уряду України та надання гарантій від його імені провадить за
його дорученням Міністерство фінансів України. Граничні розміри державного внутрішнього боргу України, його структуру, джерела і строки погашення встановлює Верховна Рада України одночасно із затвердженням Державного бюджету України на наступний рік.

У межах даної теми студентам слід також освоїти, як бюджетний дефіцит і державний борг впливають на економіку країни. Ступінь впливу державної заборгованості на внутрішній попит і сукупну пропозицію, зовнішньоекономічну рівновагу повною мірою визначається структурою державних доходів і видатків. Залежно від характеру наслідків впливу боргу на економіку їх поділяють на короткострокові та довгострокові. Короткострокові — це наслідки бюджетного дефіциту, відомі як проблема витіснення. Довгострокові — економічні наслідки державного боргу, відомі як тягар боргу [13].

Важливе місце при вивченні даної теми посідає проблема зовнішньої заборгованості та управління зовнішнім боргом.

Зовнішнє запозичення виникає при перевищенні імпорту товарів і послуг над експортом. Дефіцит рахунку поточних операцій, зумовлений несприятливим торговельним балансом, фінансується за рахунок чистого припливу капіталу. Чистий приплив капіталу виникає внаслідок міжнародних позик (від іноземних урядів і комерційних банків, міжнародних валютно-фінансових організацій), продажу довгострокових фінансових активів іноземним інвесторам, прямих іноземних інвестицій у дану країну, використання валютних резервів держави.

Прямі іноземні інвестиції передбачають введення до країни капіталу (в грошовій або товарній формі) і є фінансовим потоком, який не створює боргових зобов’язань.

Зовнішній борг складається із зобов’язань перед нерезидентами, який виникає внаслідок міжнародних позик або продажу фінансових активів за кордон. Приплив зовнішніх приватних і державних фінансових ресурсів, який створює боргові зобов’язання перед нерезидентами, призводить до зростання зовнішнього боргу країни. Зовнішні позики дозволяють країні інвестувати і споживати більше, ніж виробляє її економіка. Можливість позичати зовнішні ресурси означає, що економічні агенти (фірми, уряд) країн, де існує дефіцит капіталу, можуть залучати заощадження тих країн, де є надлишок капіталу і ринкова відсоткова ставка нижча.

Коли країна залучає зовнішні позики, вона повинна сплачувати відсотки по боргу. Зростання боргу супроводжується зростанням відсоткових платежів, які необхідні для обслуговування боргу. Тому зовнішні позики мають покривати не лише різницю між внутрішніми заощадженнями і державними доходами і видатками, але й відсотки по боргу.

Обсяг залучення зовнішніх позик визначається, по-перше, тим, скільки іноземного капіталу країна може ефективно поглинути так, щоб прибуток від інвестицій перевищував вартість залучення капіталу; по-друге, тим, який обсяг боргу вона може обслуговувати без ризику виникнення проблем із зовнішніми платежами.

Темпи зростання боргу залежать від:

· частки зовнішніх запозичень у загальному обсязі наявного боргу (це можна виразити співвідношенням між дефіцитом балан­су по товарах і послугах та накопиченню боргу);

· відсоткової ставки (підвищення ставки відсотка потребує збільшення зовнішніх позик).

Ефективне використання запозичених інвестицій дає змогу прискорити економічне зростання в країні. Нераціональність і збитковість застосування зовнішніх ресурсів створює такі боргові зобов’язання країни, які в майбутньому суттєво обмежують можливості держави щодо проведення економічної політики, тому виникає потреба в управлінні зовнішнім боргом [13].

Ефективність управління зовнішнім боргом значною мірою визначається іншими видами економічної політики. Прибуток на інвестований капітал, а отже, й розмір зовнішніх позик безпосередньо залежать від торговельної політики, політики валютних курсів, цінової політики, а також від грошово-кредитної і бюджет­но-податкової політики. В свою чергу, рівень зовнішньої заборгованості та умови надання зовнішніх запозичень значною мірою визначають характер економічної політики в країні.

Уряди країн-боржників застосовують сукупність заходів, щоб не потрапити в стан безнадійних боржників оскільки це обмежує доступ до зарубіжних фінансових ресурсів. Для цього існує кілька шляхів, кожен з яких має бути пристосований до певної економічної ситуації. Світовий досвід вирішення проблеми зовнішньої заборгованості свідчить про те, що у кожної країни-боржника є три можливих сценарії: 1) оптимістичний; 2) песимістичний; 3) нульовий.

Дуже актуальною нині для України є проблема скорочення зовнішньої заборгованості в умовах боргової кризи, на яку слід також звернути увагу студентам.

Боргова кризаце криза зовнішньої заборгованості, яка проявляється у неспроможності країни-боржника обслуговувати зовнішню заборгованість у повному обсязі, зокрема здійснювати виплати з обслуговування накопиченої суми боргу відповідно до початкових угод. Неспроможність країн-боржників спричиняє падіння платоспроможності фінансових інститутів країн-кредиторів. Вихід з боргової кризи передбачає стабілізацію розмірів і зміну структури заборгованості, відстрочку сплати боргу або перегляд інших умов його повернення [13].

Традиційним методом зменшення боргу є його реструктуризація. При реструктуризації боргу умови його обслуговування (відсоток, сума, строки сплати) переглядаються.

Зараз загальноприйнятий методом скорочення зовнішнього боргу — це конверсія боргу (борговий своп), яка може набувати таких форм:

· викуп боргу;

· капіталізація боргу;

· конверсія «борг—борг».

При вивченні даної теми слід ознайомитися з проблемою боргової безпеки, зрозуміти основні підходи до оцінки її стану, засвоїти її головні індикатори. Абсолютний розмір державного боргу є не дуже показовим макроекономічним індикатором, оскільки борг зростає у міру збільшення ВВП. Крім того, на його величину впливає інфляція. Змістовнішими є відносні показники заборгованості, а саме:

· відношення боргу до ВВП;

· відношення суми обслуговування боргу до ВВП.

Відносна величина державного боргу (борг/ВВП) залежить від таких факторів: рівень реальної відсоткової ставки, якою визначається розмір виплат по боргу; темп зростання реального ВВП; обсяг первинного бюджетного дефіциту. Зменшення відносної заборгованості в економіці можливе за умови, якщо темпи зростання відсоткової ставки будуть нижчими за темпи зростання реального ВВП, а частка первинного бюджетного надлишку відносного ВВП збільшуватиметься.

Обсяг державного боргу є дуже важливим показником загального стану економіки. Існує кілька способів оцінки цієї величини, а саме: 1) борг на душу населення і 2) співвідношення між боргом та індивідуальним доходом [29].

Вагомою ознакою може бути також боргоспроможність. Вона визначається трьома головними чинниками: 1) наявністю ресурсів, 2) потребою видатків та 3) бажанням кредиторів купувати боргові зобов’язання. Названі два виміри державного боргу дають певне, але не повне уявлення про борговий тягар. Загальноприйняту універсальну міру боргового тягаря демонструє відношення
боргу до потенційної боргоспроможності, яке свідчить, чи вистачає доходів, щоб покрити обслуговування боргу, на додачу до операційних витрат. Всесвітня банківська група вважає показниками здатності уряду взяти на себе додатковий борг такі: 1) відношення обслуговування боргу до поточних доходів; 2) відношення капіталовкладень до сукупних видатків; 3) надлишок поточних до­ходів над звичайними операційними витратами. Доцільніше спостерігати за базою доходів, ніж за самими поточними доходами.

Нині кожна держава має той чи інший розмір державної забор­гованості. Держави відрізняються швидкістю накопичення державного боргу та вмінням своєчасно розрахуватися за свої борги. Міжнародна фінансова практика виробила різні критерії оцінки критичного рівня державного боргу щодо можливості країни з його обслуговування. Так, Світовий банк вважає критичним рівень державного зовнішнього боргу, якщо він перевищує 50 % ВВП. Відповідно до вимог Маастрихтської угоди державний борг не повинен становити понад 60 % ВВП країни. Деякі фахівці вважають економічно безпечним для держави обсяг іноземних кредитів, що не перевищує 70 % обсягу її річного експорту. Поки що Україна вкладається в ці межі.

У світовій практиці безпечним вважається такий рівень зовнішнього боргу (коефіцієнт обслуговування), коли сума на його обслуговування не перевищує 25 % загальних валютних надходжень країни, або приблизно 20 % вартості експорту товарів (для країн, що мають позитивне сальдо у торгівлі послугами, допустимий більший розмір платежів). За іншими оцінками, межею небезпеки вважається перевищення суми боргу порівняно з експортом у 2 рази, підвищеної небезпеки — в 3 рази.

Мінфін України і НБУ пропонують порогове значення співвідношення валового розміру державного зовнішнього боргу до річного експорту товарів і послуг встановити на рівні не більше 165 %.

Виходячи з наведених вище критеріїв оцінки державного боргу, Україна має такі фактичні показники (на 01.01.00):

· державний борг до ВВП — 48,56 %;

· державний зовнішній борг до ВВП — 39,65 %.

Отже, відповідно до даних Міністерства фінансів України державний борг за тенденції його постійного зростання і водночас падіння реального ВВП стрімко наближається до критичного значення цих показників. За методикою Світового банку, для визначення рівня обтяжливості зовнішнього боргу та віднесення країни до відповідної категорії за зовнішньою заборгованістю (країни з надмірним чи помірним рівнем заборгованості) використовують такі показники:

Таблиця 25