Сучасний розвиток світової економіки характеризується протистоянням двох основних тенденцій – глобалізації та регіоналізації. Створення регіональних об’єднань передбачає уніфікацію принципів, методів та інструментів зовнішньоекономічного співробітництва та механізмів його регулювання шляхом підписання преференційних угод, угод про створення зон вільної торгівлі, митних союзів, спільних ринків та економічних союзів, або ж формування наднаціональних органів управління. Регіоналізація сприяє забезпеченню вільного міждержавного руху товарів, послуг та факторів виробництва відповідно до потреб та можливостей регіонального ринку та перешкоджає проникненню нових суб’єктів господарювання. На певному етапі розвитку регіональних об’єднань змінюється характер та пріоритети регіональних відносин – виникає необхідність у трансграничній взаємодії з іншими суб’єктами світового господарства для забезпечення сталого розвитку окремого регіону. Регіональне співробітництво трансформується у субрегіональне, а згодом – у глобальне. Однак сучасні реалії світової економіки свідчать про недостатній часовий період його формування, що і стало однією з причин світової кризи. Отже, завдяки існуючій системі пріоритетного розвитку регіоналізація є гальмуючим чинником глобалізації. Ця теза знайшла підтримку у роботах таких вчених, як Дж. Бхагваті, П. Кіта, Р. Де Вільєрса. У свої книзі “Термиты в торговой системе: как преференциальные торговые соглашения подтачивают многостороннюю торговлю” Дж. Бхагваті стверджує, що регіональні торговельні угоди створюють преференційні режими всередині регіональних об’єднань та перешкоджають розвитку міжрегіональної торгівлі [53]. П. Кіт та Р. Де Вільєрс обґрунтовують думку про незавершеність етапу глобалізації, який може при зневіренні у ній міжнародного суспільства повернутись до регіоналізації [57].
Розвиток регіоналізації супроводжується посиленням білатералізму, тобто укладання двосторонніх торговельних угод між країнами. На теперішній час у світі діють близько 200 двосторонніх преференційних угод, при чому характерним є зміна їх регіонального характеру на субрегіональний. Також набуло значного поширення укладання угод між окремими країнами та інтеграційними угрупуваннями, між інтеграційними угрупуваннями. Новим видом преференційних угод є трьох- та чотирьохсторонні торговельні угоди - “Агадир” (Йорданія – Туніс-Єгипет-Марокко), “Група 3” (Мексика-Колумбія-Венесуела), “Транстихоокеанське економічне партнерство” (Чилі – Сінгапур – Бруней – Нова Зеландія). Лідерами за кількістю укладених преференційних угод є країни Європейського Союзу – 22 угоди, країни Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАСТ) – 17, Чилі -15, Молдова – 13, Туреччина -13, Росія – 11, США – 11, Сінгапур – 11, Мексика – 10, Ізраїль – 9 [32, С. 41]. Особливостями сучасних преференційних угод є:
- набуття ними певних рис спільного ринку, так як в них часто містяться положення про лібералізацію інвестиційних режимів, міграції робочої сили;
- набуття певних рис економічного союзу у частині зобов’язань по виконанню законодавства у сфері охорони навколишнього середовища, охорони здоров’я, прав інтелектуальної власності;
- набуття певних рис політичного союзу стосовно виконання зобов’язань по дотриманню прав людини.
Отже, сучасні преференційні угоди акумулюють певні риси спільного ринку, економічного та політичного союзу, що і обумовлює їх значне поширення у сучасних міжнародних економічних відносинах.
Точно визначити, на якому рівні розвитку дійсно знаходиться те чи інше інтеграційне об’єднання дуже важко через відсутність як достатньо зіставленої інформації, так і через значні відмінності між проголошеними цілями і реальними досягненнями. Нерідко інтеграційне угрупування, яке вважається юридично економічним союзом, фактично знаходиться лише на ранніх етапах інтеграції. Класифікація основних діючих інтеграційних об’єднань за виявленими кінцевими цілями показує, що у сучасній світовій економіці існує значна кількість інтеграційних угрупувань, які знаходяться на різних етапах інтеграційного розвитку.
Найбільш розвинутою моделлю економічної інтеграції у сучасній світовій економіці є Європейський союз.У 1948 році 16 країнами Західної Європи була створена Організація європейського економічного співробітництва, цілями якої були об’єднання економічного потенціалу, лібералізація торговельних відносин, стабілізація валют.
Розвиток європейської інтеграції є тривалим історичним процесом трансформації рівнів міжнародним економічної інтеграції, який можна поділити на декілька етапів:
1) на першому етапі у 1951 році за Паризьким договором було створене Європейське об’єднання вугілля і сталі за участю Франції, ФРН, Бельгії, Люксембургу, Італії, Нідерландів з метою сприяння економічному зближенню країн шляхом створення єдиного ринку вугілля і сталі. На цьому етапі реалізовано наступні заходи: у 1953 р. скасовано митні обмеження в торгівлі залізом і брухтом, сталлю, а в 1954 р. – на спеціальні сталі; в 1980 р. введено контингентування виробництва; 1985 р. – скасовано державні субсидії сталеливарній промисловості;
2) на другому етапі у 1957 р. відповідно до Римського договору було створено Європейське економічне співтовариство і Європейське співтовариство з атомної енергії за участю Франції, ФРН, Бельгії, Люксембургу, Італії, Нідерландів. При цьому цілями Європейського економічного співтовариства є забезпечення збалансованого розвитку країн-учасниць, а метою Європейського співтовариства з атомної енергії є розвиток ядерної енергетики в країнах-учасницях;
3) на третьому етапі у 1967 р. шляхом об’єднання Європейського об’єднання вугілля і сталі, Європейського економічного співтовариства і Європейського співтовариства з атомної енергії було створено Європейське співтовариство (ЄС), до складу якого ввійшли Франція, ФРН, Бельгія, Люксембург, Італія, Нідерланди, з 1973р. – Данія, Великобританія, Ірландія, з 1981р. – Греція, 1986р. – Іспанія, Португалія. Цілями ЄС були створення єдиного європейського економічного простору шляхом поступового злиття національних економік і розвитку спільних інститутів: Ради ЄС (законодавчого органу), Комісії Європейських Співтовариств (виконавчого органу), Європейського Парламенту (контролюючого органу), Суду ЄС (вищого судового органу), Європейської Ради (ради голів держав і урядів), Європейського політичного співробітництва (наради міністрів закордонних справ), Економічної і соціальної ради (консультативного органу), Контрольної палати ЄС (контролюючого фінансового органу);
4) на четвертому етапі на основі Маастрихтського договору у 1993 році було створено Європейський Союз, до складу якого ввійшли 15 країн – Німеччина, Франція, Великобританія, Данія, Іспанія, Італія, Португалія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Австрія, Фінляндія, Ірландія, Греція, Швеція.
Основними цілями Європейського Союзу є:
- закріплення результатів, досягнутих на попередніх етапах європейської інтеграції;
- підвищення ефективності механізмів і органів Європейського співробітництва;
- сприяння збалансованому, усталеному розвитку економіки і соціальної сфери в країнах-учасницях в умовах ліквідації внутрішніх кордонів між ними і поглибленню економічного і валютного союзу;
- підвищення ролі ЄС на міжнародній арені шляхом проведення єдиної зовнішньої політики і політики безпеки;
- посилення захисту прав і інтересів громадян країн-учасниць [16].
Поглиблення економічного і валютного союзу сприяло створенню у 1999 році Європейського валютного союзу (ЄВС) та введення єдиної валюти – євро. Членство в ЄВС передбачає відповідність економічної політики країн критеріїв, розробленим у рамках Маастрихтської угоди:
- стабільність цін – середній рівень інфляції має бути не вище 1,5% середнього значення трьох країн співтовариства, де зафіксоване мінімальне зростання цін;
- збалансованість процентних ставок – середній рівень річних процентних ставок не повинен перевищувати 20% від рівня в країнах з кращими показниками;
- бездефіцитність бюджету – дефіцит бюджету повинен становити до 3% сукупного національного продукту;
- рівень державного боргу повинен становити до 60% сукупного національного продукту;
- національна валюта не повинна бути девальвована протягом останніх двох років і повинна відповідати нормам ЄС.
З 15 країн ЄС до ЄВС не ввійшли Великобританія (зайняла позицію стороннього спостерігача), Швеція, Данія і Греція як країни, які не виконали умови Маастрихтської угоди.
З 2004 року до ЄС приєднались 10 країн Центральної та Східної Європи – Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Кіпр, Естонія, Латвія, Литва, Мальта, а з 2007 року – Болгарія і Румунія.
Слід зазначити, що регіональна політика європейських країн спрямована на поглиблення інтеграційних процесів в регіоні. З метою подальшого розвитку у 2000 – 2006 рр. країнами ЄС було реалізовано наступні регіональні ініціативи:
- INTERREG – прикордонне, транскордонне і міжрегіональне співробітництво, покликане стимулювати гармонійний, збалансований і сталий розвиток на всій території Союзу;
- URBAN – економічне і соціальне відродження міст, а також приміських зон, які опинилися в кризовому становищі, з метою створення умов для сталого розвитку міст;
- LEADER – розвиток сільськогосподарських територій;
- EQUAL – транснаціональне співробітництво в розробці нових засобів боротьби з усіма формами дискримінації на ринку праці.
Однак посилення процесів глобалізації обумовило необхідність перегляду політики взаємодії країн у середині інтеграційного угрупування. Основними причинами трансформації регіональної політики західноєвропейських країн є:
- різний рівень соціально-економічного розвитку регіонів, що зумовив формування взаємодії всередині ЄС по типу “центр – периферія” з орієнтацією субсидування на розвиток відсталих регіонів, та відмова країн-лідерів від постійного донорства відносно нових країн-членів;
- необхідність у координації регіональної політики окремих країн ЄС та загальної регіональної політики;
- високий рівень безробіття в регіонах ЄС (Польща, Іспанія, Словаччина, Франція, Німеччина, Румунія), що викликає необхідність зосередження уваги на регіональних відмінностях у показниках економічного зростання і продуктивності;
- значні обсяги фінансування з консолідованого бюджету на адаптацію перед та після вступу країн до ЄС через його розширення за останні 5 років;
- скорочення обсягів субсидування сільського господарства.
Цілями сучасної політики країн ЄС є конвергенція регіонів, забезпечення регіональної конкурентоспроможності та зайнятості, європейська територіальна кооперація. Дана політика базується на наступних принципах:
- пріоритетний розвиток слаборозвинутих регіонів країн-членів і відповідна концентрація ресурсів консолідованого фонду на відсталих територіях;
- координація дій Комісією Євросоюзу, національними урядами країн-членів Союзу, місцевими органами влади;
- формування регіональних програм на регіональному рівні;
- спрямованість регіональної допомоги відповідно до ефективності реалізації регіональних програм;
- поглиблення взаємодії між регіональними та галузевими інститутами з метою розробки та реалізації ефективних регіональних програм;
- узгодження регіональної політики ЄС з соціальною політикою кожної із країн-членів ЄС.
Органами управління регіональним розвитком на наступні 7 років є Європейський фонд регіонального розвитку, Європейський соціальний фонд, Фонд згуртування.
Відповідності до визначених цілей країнами ЄС було прийнято рішення про розподіл коштів на реалізацію нової регіональної політики (табл. 16.1).
Як видно з табл. 16.1, нова регіональна політика ЄС має чітко диференційований характер відповідно до рівня соціально-економічного розвитку країн та особливостей їх національних та регіональних політик. Тому до різних цільових груп відносяться різні регіони європейських країн. Так, країнами-реципієнтами, що потребують підтримки за метою “конвергенція” є :
- нові члени ЄС у розрізі їх регіонального розвитку за ступенем депресивності регіонів – всі регіони Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Румунії, Словенії, сім регіонів Чехії, шість регіонів Угорщини, три регіони Словаччини; депресивними є регіони з показником до 75% ВВП на душу населення від середнього показника по 15 країнам ЄС, ВНД до 90% від середнього по 15 країнам ЄС;
- старі члени ЄС – 7 регіонів Німеччини, 9 регіонів Греції, 4 регіони Іспанії, 4 регіони Франції, 4 регіони Італії, 4 регіони Португалії, 3 регіони Великобританії.
Таблиця 16.1
Розподіл коштів між країнами членами ЄС за цілями регіональної політики на 2007 – 2013 рр. (млн євро)
| Країни | Конвергенція регіонів ЄС | Регіональна конкурентоспроможність та зайнятість | Європейська територіальна кооперація | Усього | Частка країн, % | |||
| Фонд згуртування | Сума | Стадії завершення | Стадії початку | Сума | ||||
| Бельгія | - | - | - | 0,65 | ||||
| Болгарія | - | - | - | 1,97 | ||||
| Чехія | - | - | 7,68 | |||||
| Данія | - | - | - | - | 0,18 | |||
| Німеччина | - | - | 7,58 | |||||
| Естонія | - | - | - | 0,99 | ||||
| Ірландія | - | - | - | 0,26 | ||||
| Греція | - | 5,88 | ||||||
| Іспанія | 10,14 | |||||||
| Франція | - | - | - | 4,12 | ||||
| Італія | - | 8,29 | ||||||
| Кіпр | - | - | - | 0,18 | ||||
| Латвія | - | - | - | 1,33 | ||||
| Литва | - | - | - | 1,98 | ||||
| Люксембург | - | - | - | - | 0,02 | |||
| Угорщина | - | - | 7,28 | |||||
| Мальта | - | - | - | 0,25 | ||||
| Нідерланди | - | - | - | - | 0,55 | |||
| Австрія | - | - | - | 0,42 |
Закінчення табл. 16.1
| Польща | - | - | - | 19,37 | ||||
| Португалія | 6,19 | |||||||
| Румунія | - | - | - | 5,66 | ||||
| Словенія | - | - | - | 1,21 | ||||
| Словаччина | - | - | 3,34 | |||||
| Фінляндія | - | - | - | 0,49 | ||||
| Швеція | - | - | - | - | 0,54 | |||
| Великобританія | - | 3,05 | ||||||
| Міжрегіональна кооперація | - | - | - | - | - | 0,13 | ||
| Технічна допомога | - | - | - | - | - | - | 0,25 | |
| Разом |
Країнами-реципієнтами, які перебувають у заключній стадії конвергенції і потребують транзитивної підтримки є: Бельгія (1 регіон), Німеччина (4 регіони), Греція (3 регіони), Іспанія (4 регіони), Італія (1 регіон), Австрія (1 регіон), Португалія (1 регіон), Великобританія (1 регіон).
Державами реципієнтами коштів Фонду згуртування є Греція, Португалія, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словенія, Чехія, Угорщина, Словаччина, Мальта, Кіпр. Іспанія потребує транзитивної допомоги Фонду згуртування.
З метою реалізації стратегії регіональної конкурентоспроможності і зайнятості виокремлено дві групи країн-реципієнтів:
- країни, як перебувають на початковій стадії реформування – Греція, Ірландія, Італія, Португалія, Фінляндія, Великобританія, Угорщина (1 регіон), Кіпр (1 регіон);
- країни, які потребують фінансування для посилення конкурентоспроможності – Бельгія, Чехія, Данія, Німеччина, Франція, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Польща, Румунія, Словенія, Словаччина, Швеція, Португалія (1 регіон), Фінляндія, Італія, Іспанія.
Слід зазначити, що нова регіональна політика спрямована на переорієнтацію фінансування з країн ЄС-15 на нових членів. Це підтверджується наступними даними: на країни Центральної та Східної Європи припадає 50,8% загальної суми асигнувань, а на Великобританію, Францію, Італію, Німеччину, які виробляють майже 50% ВВП ЄС, близько 23% [51, С.59].
У сучасній регіональній моделі ЄС виокремлено також нові одиниці транснаціональної кооперації:
- Північна периферія – Ірландія, північна частина Великобританії, Північна Фінляндія, північно-східна Швеція;
- Район Балтійського моря – Швеція, Латвія, Литва, Естонія, Фінляндія, Польща, Данія, північно-східна Німеччина;
- Район Північного моря – південно-західна Швеція, Данія, Нідерланди, Бельгія, північно-західна Німеччина, східна Великобританія;
- Центральна Європа – Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Австрія;
- Східно-Центральна Європа – Словаччина, Угорщина, Польща;
- Південно-Східна Європа – Румунія, Болгарія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Чехія;
- Південна Європа – Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Мальта, Кіпр [51].
Такий поділ доцільний для визначення пріоритетності подальшого регіонального розвитку країн Європейського Союзу та визначення ефективності реалізації регіональних програм.
Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ)була створена у 1960 році за участю Великобританії, Австрії, Швеції, Португалії, Ісландії, Ліхтенштейну, Норвегії, Швейцарії на наступних принципах:
- збереження самостійної зовнішньоторговельної політики країн;
- відсутність наднаціональних органів управління;
- дія режиму вільної торгівлі поширюється тільки на промислові товари і не поширюється на сільськогосподарську продукцію.
Згодом з ЄАВТ вийшли Великобританія, Австрія, Швеція, Португалія через її недосконалість та відсутність перспектив розвитку.
Північно-американська угода про вільну торгівлю (НАФТА) була підписана у 1992 р. та ратифікована у 1994 р. між США, Канадою і Мексикою з метою усунення митних обмежень у взаємній торгівлі, локалізації регіонального забезпечення енергоресурсами, сприяння інтеграції ринків капіталів, праці та технології. НАФТА є наочним прикладом реалізації країнами в рамках інтеграційного угрупування своїх економічних інтересів. Передумови створення цього об’єднання полягають у:
- поширенні торговельних відносин між США і Мексикою та США і Канадою;
- активізації діяльності американських транснаціональних корпорацій (ТНК) на мексиканському ринку;
- активізації діяльності американських ТНК в економіці Канади.
Спільним інтересом для цих країн є створення висококонкурентного північноамериканського центру на противагу західноєвропейському. Окрім цього, і США, і Канада, і Мексика мають численні переваги від участі у цьому об’єднанні. Так, для США участь у НАФТА фактично відкрила вихід на ринок країн Латинської Америки, забезпечила вільний доступ до дешевих джерел сировини у Канаді та Мексиці, розширила ринки збуту американської продукції на більш вигідних (безмитних) умовах. Для Канади перевагами такої інтеграції є можливість розширення своєї зовнішньоекономічної діяльності на ринки Мексики і в подальшому на ринки країн Латинської Америки, розширення внутрішнього ринку за рахунок збільшення обсягів товарообороту з США і Мексикою, звільнення від протекціоністських бар’єрів у зовнішній торгівлі з боку США. Для економіки Мексики участь у НАФТА відкриває широкі перспективи у збільшенні обсягів іноземного інвестування, вирішення низки соціальних проблем (зайнятості, безробіття, підвищення рівня життя та соціального захисту населення) за рахунок створення нових підприємств, можливості збільшення експорту продукції (особливо сільськогосподарської).
Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) була утворена у 1967 році, до неї входять Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней, В’єтнам, Лаос, М’янма, Камбоджа. До основних завдань даного об’єднання можна віднести формування зони вільної торгівлі (АФТА), зони інвестицій (АІА), введення єдиної валюти, створення розширеної економічної інфраструктури, формування спеціальної структури управління. Формування АФТА було закріплене Угодою про загальний ефективний преференційний тариф, підписаною на Сінгапурському самміті у 1992 р., яка передбачає поступове зниження ставок митних тарифів практично по всій товарній номенклатурі (за винятком товарів, які мають культурну, історичну цінність, забезпечують охорону здоров’я людей та навколишнього середовища тощо), узгодження стандартів і сертифікатів якості на продукцію, розробку правил чесної конкуренції, спрощення національних митних і інвестиційних законодавств. Для підвищення рівня конкурентоспроможності суб’єктів господарювання країн-членів АСЕАН у 1996 році підписана угода за схемою промислового співробітництва (АІКО), цілями якої є зростання обсягів промислової продукції, поглиблення інтеграції, зростання обсягів інвестицій у країни АСЕАН, розширення внутрішньоінтеграційної торгівлі, удосконалення технологічної бази тощо. Згідно з даною угодою, умовою створення нової компанії є участь двох або більше підприємств з різних країн АСЕАН і національного суб’єкта у співвідношенні 70:30 (мінімально). Також відповідно до Угоди про загальний ефективний преференційний тариф АІКО вводить тарифну ескалацію на імпортовану сировину та напівфабрикати, хоча їх доступ на ринки країн інтеграції обмежений. У 1998 р. країнами АСЕАН було підписано Угоду про створення зони інвестицій (АІА), відповідно до якої країни-учасниці зобов’язуються поетапно відкрити до 2010 року основні сектори національної промисловості інвесторам з країн АСЕАН, а до 2020 р. – зовнішнім інвесторам. Також країни зобов’язуються до 2010 р. надати всім інвесторам з країн АСЕАН національний режим, а до 2020 р. – всім іноземним інвесторам, за виключенням інвестицій в обробну промисловість, де інвестори отримують національний режим негайно. Слід зазначити, що функціонування даного інтеграційного угрупування ускладнюється насамперед подібною структурою та характером зовнішньоекономічного сектору країн – експорторієнтованістю та монокультурним характером.
Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС)було створене у 1989 році як більш широкоформатне інтеграційне об’єднання, до якого ввійшла 21 країна – Австралія, Бруней, В’єтнам, Гонконг, Китай, Південна Корея, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Тайвань, Філіппіни, Індонезія, Мексика, Перу, Чилі, США, Японія, Росія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Канада. Метою даної інтеграції є формування відкритої регіональної торгівлі та інвестиційного співробітництва, а в подальшому – створення спільного ринку в даному регіоні. Участь у АТЕС таких розвинених країн, як США, Канада, Японія обумовлюється їх зацікавленістю у налагодженні економічних відносин з азіатськими країнами, розширенні сфери свого впливу і на даний регіон, азіатські країни вбачають в даній інтеграції можливість їх соціально-економічного розвитку завдяки лібералізації ринків товарів і послуг та науково-технічному співробітництву.
Асоціація регіонального співробітництва Південної Азіїстворена у 1985 році з метою сприяння багатосторонньому співробітництву країн Південної Азії в економічній, соціальній і культурній сферах та запобігання експансії капіталу розвинених країн. До цього об’єднання входять Індія, Бангладеш, Бутан, Непал, Пакистан, Шрі-Ланка, Мальдівська республіка.
Розвиток інтеграційних процесів у Африці є досить слабким та найчастіше має формальний характер. Одним з найвідоміших інтеграційних угрупувань африканських країн є Економічне співтовариство держав у Західній Африці (ЕКОВАС), яке було створено у 1975 р., нараховує 16 країн: Буркіна-Фасо, Бенін, Гана, Малі, Гамбія, Гвінея, Ліберія, Мавританія, Нігерія, Кот-д’Івуар, Кабо-Верде, Гвінея-Бісау, Нігер, Сенегал, Сьєрра-Леоне, Того. Основні цілі інтеграції полягають у створенні африканського спільного ринку та проведення спільної економічної політики, що поєднує її зі спільним ринком та економічним союзом. На практиці домінуючою метою ЕКОВАС є усунення внутрішніх тарифів та встановлення єдиного митного тарифу, тобто створення митного союзу. В організації створено комісію з торгівлі, мита, імміграції, кредитно-грошової системи; комісію з транспорту, телекомунікацій і енергетики; комісію з промисловості, сільського господарства та природних ресурсів; комісію з соціальних і культурних проблем. Не зважаючи на те, що на 80% обсягу взаємних поставок продукції були відмінені митні збори, внутрішньорегіональна торгівля майже не розвинута (складає лише 5%), що перешкоджає досягненню поставлених цілей [16]. Також у рамках даного співтовариства було встановлено вільний режим переміщення громадян та їхнього майна, розроблені проекти в електроенергетиці, гірничодобувній промисловості, створено банк зі статутним фондом 100 млн. дол.
Митний і економічний союз країн Центральної Африки (ЮДЕАК) був створений у 1964 р. Цей союз об’єднує Габон, Камерун, Чад, Центральноафриканську республіку, Конго, Екваторіальну Гвінею для розробки спільних економічних проектів уніфікації податкових систем, встановлення ліберальних митних умов, однак на теперішній час існує формально.
Економічне співтовариство країн Великих озер(1976)об’єднує колишні бельгійські та французькі колонії – Уганду, Заїр, Руанду – для співробітництва в області рибальства, боротьби з епідеміями.
Західноафриканський економічний і валютний союз (1994) об’єднує Бенін, Буркіна-Фасо, Кот-д’Івуар, Малі, Нігер, Сенегал, Того для реалізації спільної торговельної політики, створення спільного ринку, гармонізації національного законодавства, координації національної промислової політики.
Розвиток міжнародної економічної інтеграції в Латинській Америці обумовлюється прагненням країн даного регіону створити потужний спільний ринок. Саме в цьому регіоні набули поширення перші чотири рівні економічних інтеграції – преференційні угоди, зони вільної торгівлі, митні союзи та спільний ринок, що обумовлюється практично однаковим рівнем соціально-економічного розвитку країн та подібністю проблем, які виникають. Найбільш наочною є диференціація країн у Латиноамериканській інтеграції (ЛАІ), яка створена у 1980 р. та охоплює 11 країн Латинської Америки: Бразилію, Мексику, які є більш розвиненими, Венесуелу, Колумбію, Перу, Уругвай, Чилі з середнім рівнем розвитку та менш розвинені Болівію, Парагвай, Еквадор. Між країнами була укладена угода про преференційну торгівлю.
Субрегіональним угрупуванням є Андське угрупування (1978), членами якого є Болівія. Бразилія, Венесуела, Гайана, Колумбія. Перу, Суринам, Еквадор. Метою його створення є спільне вивчення, освоєння та використання Амазонії, охорона її ресурсів. Також у 1978 р. був підписаний Амазонський пакт щодо налагодження регіонального співробітництва у сфері захисту навколишнього середовища в районі Амазонії.
Одним з відомих інтеграційних угрупувань цього регіону, яке існує понад 35 років, є Співтовариство і спільний ринок Карибського басейну (КАРІКОМ) (1973), до якого входять Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Беліз, Домініканська республіка, Гренада, Гайана, Монтсеррат, Сент-Кріте і Невіс, Сент-Вінсент і Гренадини, Тринідад і Тобаго, Сент-Люсія, Суринам, Ямайка. Основною метою КАРІКОМ є розробка уніфікованих торговельних правил щодо визначення митних тарифів, походження товарів, координація торговельної, промислової і фінансової політики, створення кредитно-грошового союзу, вільне переміщення капіталу та робочої сили.
Одним з найбільш потужних інтеграційних об’єднань країн Латинської Америки не зважаючи невелику кількість членів є Спільний ринок країн Південного Конуса (МЕРКОСУР), який було створено Аргентиною, Бразилією, Уругваєм і Парагваєм у 1991 році як зона вільної торгівлі, але згодом трансформувався у митний союз. Основними цілями створення МЕРКОСУР є розробка єдиної тарифної політики стосовно третіх країн, забезпечення вільного руху факторів виробництва, координація промислової політики, політики в сфері сільського господарства, податкової та грошової систем, узгодження нормативно-правового забезпечення реалізації економічної політики. Асоційованими членами даного співтовариства є Болівія, Чилі, Венесуела, Колумбія. Серед краї-учасниць є беззаперечний лідер – Бразилія, на яку припадає 80% населення, 43% торгівлі, близько 60% експорту і 30% імпорту країн-членів МЕРКОСУР [22, С. 405]. На теперішній час розвиток цього угрупування ускладнюється різним рівнем та характером економік країн: Аргентина, Бразилія і Уругвай мають відкриту економіку, а у Парагваї тільки йде процес формування ринкової економіки. Крім того, Аргентина і Бразилія за своїм економічним потенціалом значно розвиненіші, ніж Уругвай і Парагвай, що обумовлює їх залежність від лідерів.
Латиноамериканський регіон є привабливим для країн-членів НАФТА, які з ініціативи США проводять переговори щодо створення загальноамериканського інтеграційного об’єднання. На теперішній час Бразилія пропонує створити за аналогією з НАФТА Південноамериканську зону вільної торгівлі (САФТА), ядром якої стане МЕРКОСУР і її основною метою є об’єднання з НАФТА.
Серед арабських країн розвиток інтеграційних процесів є не таким інтенсивним, як в інших регіонах, через їх політичну доцільність. Об’єднання арабських країн для вирішення певних економічних проблем почалось зі створення у 1981 році Ради зі співробітництва арабських країн Перської затоки, до якої ввійшли Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Бахрейн, Оман. Її метою є розробка та реалізація спільної політики з видобування та експорту нафти. У 1989 році було створено Союз арабського Магрибу, який об’єднав Лівію, Мавританію, Марокко, Алжир і Туніс, для організації регіонального економічного співробітництва. У 1998 році було створено Арабську зону вільної торгівлі, яка включає 18 країн.