Узагальнення тенденцій та основних інструментів державної регулятивної політики у розвинених країнах дозволяє виявити як недоліки, так і окреслити головні напрями змін та активізації державного регулювання експортної діяльності в Україні.
Розвиток міжнародного економічного життя у його геоекономічному напрямку, помножений на допущені у 90-х роках власні помилки і прорахунки у внутрішній економічній політиці, призвели до структурної деформації економіки України на користь капітало-, енерго-, трудомістких та екологічно брудних виробництв і до закріплення її сировинної і низькотехнологічної спеціалізації в міжнародному поділі праці. Конкурентні можливості цих галузей, і насамперед металургійної і хімічної, що базуються на відносній дешевизні робочої сили і наявності власних сировинних складових, перетворили їх по суті у головну зв`язувальну ланку економіки України з зовнішнім світом, а отже, і у головного донора валютних надходжень у країну.
Реструктуризація економіки України саме за таким сценарієм стимулювалась й іноземними інвесторами, які вважали за краще вкладати гроші насамперед у експорто-орієнтовані сировинні та екологічно брудні виробництва, а також рекомендаціями міжнародних радників і організацій, які пов'язали економічне зростання України головним чином з розвитком її експортного потенціалу, зрозуміло вище названих галузей.
Закріпленню експортної орієнтації цих галузей і їх “розбуханню” певною мірою сприяла і політика пригнічення легальних заощаджень і накопичень, при якій залучення капіталу із-за кордону ставало, по суті, єдиною умовою і чинником розвитку експортного сектору. Однак значна частка іноземних інвестицій, як відомо, носить зв’язаний характер, тобто передбачає у наступному імпорт обладнання і тягне за собою для інших галузей і, перш за все, машинобудування, втрати і у результаті підсилює дистанціювання “валютних” галузей економіки від галузей, які працюють головним чином на внутрішній ринок.
Сучасна експортна політика України з теоретичної точки зору є виваженою, логічною та цілеспрямованою, бо передбачає:
- забезпечення сприятливих умов виходу країни на світовий ринок;
- реалізацію на світовому ринку товарів, у виробництві яких країна має порівняльні переваги;
- підтримку національних експортерів;
- стимулювання конкуренції національних виробників з закордонними;
- підвищення серійності вітчизняного виробництва конкурентоспроможної продукції з метою розширення експорту [33].
Особливо важливий акцент зроблено на створенні технологічно пов’язаних, конкурентоспроможних виробництв, здатних нарощувати товарний експорт, тобто реалізації таких пріоритетів:
- орієнтація на експорт високоякісного прокату, металомісткої продукції, максимально можливе використання попиту на ці види продукції на ринках країн, що розвиваються;
- розвиток експортної спеціалізації за окремими видами сільськогосподарської продукції, переробної та харчової промисловості;
- розвиток спеціалізованого, зорієнтованого на міжнародні ринки комплексу виробництв ракетної та авіаційної техніки;
- формування нового наукоємного комплексу на базі виробництв, що безпосередньо пов’язані з реалізацією перспективних науково-технічних досягнень, організаційними формами розвитку такого комплексу могла б стати мережа стратегічних альянсів, технополісів та технопарків, створена із залученням іноземного капіталу [20, с. 66–67].
Слід зауважити, що установка на все більш активну інтеграцію країни в систему міжнародного поділу праці на основі нарощування темпів українського експорту при відсутності випереджальних темпів розвитку внутрішнього ринку є дуже сумнівною. Розширення місткості внутрішнього ринку, формування конкурентного середовища в галузях, що стимулює їхніх суб'єктів до технологічних зусиль і прогресу, є, як відомо, однією зі сторін “ромба конкурентоспроможності” у теорії конкурентних переваг країн М. Портера. Стимулюванню вітчизняних підприємств до підвищення частки доданої вартості в готових виробах на основі поглиблення ступеню переробки сировини і подовження технологічних ланок його використання в національній економіці сприяє і хитлива кон'юнктура світових сировинних ринків. Зм’якшення ударів і наслідків світових кон'юнктурних коливань на основі розширення попиту внутрішнього ринку – у їхніх інтересах.
Найпростішими інструментами захисту від імпорту є, як відомо, специфічні та адвалерні ставки ввізного мита. Діючі нині в Україні ставки не забезпечують докорінної зміни структурі імпорту конкуруючих товарів. Середньозважена ставка становить близько 11%, а пільгова – біля 5% [20, с.170]. Номенклатура тарифних позицій складає 10 000 –12 000. Відповідно до прийнятого Закону України “Про єдиний митний тариф” 78% всіх митних ставок класифікуються як адвалерні, 18% – специфічні, 4% – комбіновані. На початку березня 2008 року Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції розробило новий законопроект “Про внесення змін до Митного тарифу України”, який передбачає зменшення ставок імпортних мит на продовольчі товари (див. табл. 17.2) у рамках виконання зобов’язань перед СОТ. По багатьох харчових товарах мита зменшуються майже вдвічі, але, на думку українських аналітиків, не вплине негативно на розвиток вітчизняного агропромислового комплексу, а тільки сприятиме скороченню їх сірого імпорту.
Таблиця 17.2