Види міжнародної міграції робочої сили

Критерії	Види
За тривалістю	Постійна Тимчасова: - сезонна - маятникова
За правовою ознакою	Легальна Нелегальна
За характером прийняття рішення	Добровільна Примусова
За соціальним складом	Некваліфіковані робітники Середньотехнічний та сервісний персонал Спеціалісти та висококваліфіковані робітники Студенти Інтелігенція Підприємці
За формами трудових відносин	Індивідуальна Колективна
За типом статусу в країні перебування	Асимільована Не асимільована

 

Добровільна міграція обумовлена прагненням працівників реалізувати свій потенціал за кордоном відповідно до вимог країн-імпортерів робочої сили. Примусова міграція (трудове рабство) в основному має незаконний характер, бо порушує права людей, та пов’язана з торгівлею людьми. Інколи примусова міграція може бути викликана певними економічними та політичними обставинами, які змушують населення до пошуку роботи за кордоном.

Статус мігрантів у країні перебування є критерієм для формування у розвинених країнах сучасних моделей інтеграційної політики в сфері міграції: політичної асиміляції, функціональної та мультикультурної інтеграції.

Відповідно до моделі політичної асиміляції приймаючим країнам слід забезпечити благоприємні умови для швидкого отримання іммігрантами нового громадянства. При цьому ідентичність нових громадян повинна визначатись не етнічними, релігійними чи культурними коріннями, а національним політичним порядком. Даний підхід до 2005 року використовувала Франція, але після масових безладів відмовилась від нього.

Політика функціональної інтеграції, якої додержуються Німеччина, Італія, Греція, полягає у реалізації принципу спільності походження населення шляхом стимулювання рееміграції. У відношенні до іммігрантів, які мають іншу національність, проводиться політика обмеження їх прав та можливості отримання громадянства.

У мультикультурній моделі, яка базується на визнанні наявності у суспільстві різних етнорасових груп та необхідності управління їх взаємовідносинами, основний наголос робиться на забезпеченість рівності корінних жителів та іноземців. Дана модель базується на впровадженні антидискримінаційних правових норм та політиці рівних можливостей для мігрантів та характерна для Австралії, США, Канади, Великобританії, Нідерландів, Швеції. Але після серії терористичних актів країни Західної Європи поступово відходять від даної моделі та посилюють вимоги до іммігрантів.

Міжнародна міграція робочої сили обумовлена різними причинами, які поділяються на економічні та неекономічні (рис. 13.1). Економічні причини викликані прагненням підвищити рівень добробуту населення, а неекономічні мають політичну, релігійну, екологічну, психологічну спрямованість, що перешкоджає розкриттю потенціалу робітників у певному соціумі. Основним чинником міжнародної міграції робочої сили є різний рівень соціально-економічного розвитку країни і, як наслідок, різний рівень життя населення. За даними Міжнародної організації праці (МОП), при однаковій кваліфікації робітників середній рівень оплати праці в країнах, що розвиваються складає не більше 20-27% середньої заробітної плати в розвинутих країнах.

У сучасному світовому господарстві можна виділити 5 основних напрямів міжнародної міграції робочої сили:

1) міграція з країн, що розвиваються, до розвинених країн;

2) міграція робочої сили між розвиненими країнами;

3) міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

4) міграція з країн з перехідною економікою у розвинені країни;

5) міграція висококваліфікованої робочої сили із країн з перехідною економікою в країни, що розвиваються.

 

 

 

Рис. 13.1. Класифікація причин міжнародної міграції робочої сили

 

Інтенсивна міграція населення в розвинуті країни сприяла швидкому зростанню чисельності мігрантів. У 2005 році в цих країнах проживало 91 млн мігрантів, які складають 10,3% населення. Найважливішими світовими центрами концентрації робочої сили є Північно-Американський регіон, Західна Європа, Південно-Східна Азія, Близький Схід.

США и Канада історично були й залишаються найбільш міграційно привабливими країнами Північно - Американського регіону. На теперішній час іммігранти складають більше 9% загальної робочої сили США. Незважаючи на прийняті законодавчі заходи, які обмежують імміграцію, потік трудових ресурсів до США постійно зростає, особливо за рахунок нелегальних мігрантів з Мексики та Венесуели. Після розпаду СРСР збільшився і потік висококваліфікованих кадрів у США із країн з перехідною економікою.

У країнах Західної Європи чисельність іноземців складає 17-21 млн чоловік, з них 29% – громадяни Туреччини, 20,7% – громадяни африканських держав, 7% – американці, 13,6% – жителі азіатських держав, 7,8% - жителі східноєвропейських держав. Серед країн ЄС – імпортерів робочої сили лідирують Німеччина (більше 7 млн чол.), Франція (близько 5 млн. чол.), Великобританія (3 млн чол.).

Одним із значних регіонів закордонного працевлаштування є нафтодобувні країни Близького Сходу, де у теперішній час працюють більше 4,0 млн іноземців. Найбільша частка іноземної робочої сили в ОАЕ – більше 90% національного ринку праці, в Катарі – 80%, Саудівській Аравії, Омані, Кувейті, Бахрейні – 40-50%.

На африканському континенті центри концентрації робочої сили - країни Центральної та Південної Африки. Загальна чисельність мігрантів на африканському континенті сягає 6 млн чоловік.

За останні два десятиріччя виникли нові центри концентрації робочої сили – це країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону та країни Південної Америки – Венесуела, Аргентина, Бразилія.

Каталізатором сучасних міграційних процесів у світі є транснаціональні корпорації (ТНК). Їх підвищена зацікавленість в іноземній робочій силі обумовлена по-перше, специфічною роллю у виробництві: праця іммігрантів використовується в основному на важких, екологічно брудних та не престижних видах робіт у хімічній, металургійній промисловості, будівництві тощо, по-друге, імпортуючи робочу силу, ТНК збільшують пропозицію на національному ринку праці і добиваються зниження ставок заробітної плати і для національних робітників. Крім того, заробітна плата іммігрантів значно менша за заробітну плату національних робітників. Так, у Німеччині зарплата іммігрантів на 25-30% менше, ніж у німців.

Структуру робочої сили, яка іммігрує у промислово розвинені країни, можна охарактеризувати наступним чином:

- значна частка висококваліфікованих та наукових кадрів, у США питома вага іноземців серед інженерів складає 10%, лікарів – 20%, близько 25% членів Національної академії наук, 33% лауреатів Нобелівської премії;

- значна частка некваліфікованої робочої сили, яка використовується на важких, шкідливих, низькооплачуваних роботах. Так, у Франції мігранти складають 25% всіх занятих у будівництві, 30% – в автомобілебудуванні, в Бельгії 50% шахтарів, в Швейцарії – 40% будівельних робітників – іммігранти.

За прогнозами ООН, у 2045–2050 рр. основними приймаючими країнами будуть США (1,1 млн мігрантів щорічно), Німеччина (202 тис. чол.), Канада (200 тис. чол.), Великобританія (130 тис. чол.), Італія (120 тис. чол.), Австралія (100 тис. мігрантів). На 2005–2050 рр. середньорічний рівень міжнародної міграції оцінюється в 2,2 млн чол. або в 98 млн чол. на весь період. Це обумовлюється різкою віковою диференціацією населення в розвинутих країнах та країнах, що розвиваються. У країнах ОЕСР 20% населення – люди віком більш як 60 років, а до 2050р. їх частка зросте до 32%, тобто на 1 новонароджену дитину буде приходитись 2 людини похилого віку.