Світовий ринок праці – це система відносин між державами, які виникають з приводу узгодження попиту та пропозиції трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту.
Формування світового ринку праці здійснюється двома шляхами:
1) через міграцію трудових ресурсів;
2) шляхом поступового злиття національних ринків праці, внаслідок чого ліквідуються правові, етнічні, культурні перепони до створення “загального ринку праці”.
У структурі світового ринку праці можна виокремити два сегменти. Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується відносно постійною зайнятістю, стабільністю трудових навичок, високим рівнем кваліфікації та заробітної плати, а також чіткою кваліфікаційною ієрархією. До цього сегменту включають висококваліфікованих робітників з розвинених країн, нових індустріальних країн (Сінгапур, Тайвань, Китай, Індія), а також спеціалістів міжнародних організацій. Розвиток даного сегменту обумовлений стрімким розвитком сфери інформаційних послуг, технологічно містких галузей промисловості. Другий сегмент світового ринку праці складається з робочої сили з країн, що розвиваються – низькокваліфікованих робітників, нелегальних мігрантів, “екологічних” біженців.
Також на ринку праці можна виділити дрібні сегменти при класифікації робочої сили за віковими, культурними, гендерними, расовими ознаками. Такий поділ значною мірою пов'язаний з діяльністю ТНК, які мають попит на чітко визначені категорії робітників.
Особливостями сучасного розвитку світового ринку праці є:
1) відставання реакції ринку праці на зміни основних макроекономічних показників розвитку світової економіки, що спричиняє кількісний та якісний дисбаланс як на окремих національних, так і на світовому ринку праці у цілому;
2) різке скорочення можливостей для звільнених працівників знайти роботу або повернутись на колишнє місце;
3) формування нової стратегії провідних компаній у трудовій сфері, основною метою якої є скорочення витрат на робочу силу шляхом скорочення тривалості робочого тижня, робочого дня, впровадження гнучких форм зайнятості на умовах строкового договору. В західноєвропейських країнах кожний восьмий робітник працює неповний робочий день;
4) підвищення вимог до якості робочої сили. За підрахунками експертів ОЕСР, у розвинених країнах щорічно обновляється 10-15% всіх робочих місць, постійно зростає сектор висококваліфікованої робочої сили – на менеджерів та висококваліфікованих робітників приходиться 50-60% всіх вакансій. В умовах світової фінансової кризи цей показник буде збільшуватись і транснаціональні корпорації розраховують на залучення висококваліфікованих працівників за умов зменшення їм заробітної плати.
У кінці 90-х рр. західними країнами була досягнута домовленість з приводу загальних контурів політики на ринку праці. Складовою цієї політики є відмова від макроекономічного стимулювання сукупного попиту на робочу силу з метою розширення зайнятості, а також скорочення робочого часу як способу зменшення безробіття. Одним із шляхів скорочення витрат на робочу силу є реформування системи пенсійного забезпечення і майже всі розвинені країни пішли саме по шляху реформування пенсійної системи. Світовим лідером за віком виходу на пенсію є Японія (табл. 13.2), що обумовлюється значною тривалістю життя (для чоловіків – 79,19 років, жінок – 85,99 років).
Таблиця 13.2