Входження у світ історичних осіб, подій дає змогу не тільки автентично проаналізувати процеси, а й відчути, пережити їх. Тобто – краще розуміти, ніж просто пізнавати. Схоплення життя інтуїцією веде до справжнього його пізнання. Українська традиція публіцистичного тексту не спирається лише на розумовий спосіб, що охоплює зовнішню оболонку життя. Висока мета – і дар служіння несумісні з пласкою калькуляцією. Досвід речників шляхетної мислі й енергетично сповненого слова допоможе нам вийти із ситуації, яку Євген Сверстюк схарактеризував так: «Ми по шию в багні закоріненої олжі і хитрої пропаганди, спрямованої на послаблення України»49.
Чесного голосу бракує. Так само обмаль національного інстинкту в сучасній журналістиці. Крім інших причин, це є результатом
48 Джонсон П. Популярная история евреев. – М., 2003. – С. 532-533.
49 Сверстюк Є. Слово має тяжіти до істини // Літературна Україна. – 2006. – 14 верес.
незнання своїх традицій та відсутності цивільної відваги щодо свого історичного покликання. Мусимо надолужити час, коли нам не давали суспільно дозрівати. Водночас – не забувати про свій національний ідеал – живе багатство душі у досконалій формі рідного звичаю і мудрого внутрішнього закону. Порядок думок, міра цінностей збережені у національній публіцистиці першої половини XX століття. Наші речники працювали на найвищих орбітах суспільно-політичної думки, зокрема політичної публіцистики Європи. Від нас намагалися приховати ясний світогляд попередників. Чужі руїнницькі думки і сьогодні замулюють українську свідомість. Багато ще нероз’яснених, невпорядкованих думок і поривань. Звідси – важко боротися з лихом у демотивованому суспільстві. Та ще й за ситуації, коли слово переважно репресивне, а не рефлексивне.
Усі автентичні речники народів, українського також, сприймали свободу як знаряддя спасіння людської душі, як відповідальний і напружений духовний акт. Справді, свобода загалом і в медійній сфері зокрема, має сенс тільки тоді, коли вписується у певну ієрархію вартостей. Інакше – саморозпад і самознищення, тобто те, що стало масовим сьогодні. Свобода – онтологічна, глибоко властива людині річ, інакше кажучи – Божий дар.
Досвід оперування словом, продукування ідей, доктринального підходу до явищ дійсності та спадку історії, який випрацювали українські публіцисти-концептуалісти та їхні закордонні колеги (вони ж – політики, філософи, митці, історики і т. ін.) у першій половині XX століття, вимагає копіткого вивчення, актуалізації. Адже було свідомо приховано або переінакшено праці з глибоко філософським проникненням у суть речей, праці, які апелювали до самопочуття нації, доводили необхідність збереження душі як власності Особи.
Невпинний рух історії здійснює вищу правду. Аналізуючи праці В’ячеслава Липинського як філософа історії, Дмитро Чижевський наголошував на почутті вищих вартостей, що стоять над історичним процесом як вічні, незмінні провідні цілі. «Навіть найтрудніше завдання може бути виконане, коли єсть: стихійне, вроджене хотіття; воля та розум, потрібні для здійснення ідеї: – віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божими законами; і любов до людей та до землі, серед яких і на якій має здійснюватись дана ідея»,– цими словами
В. Липинського закінчує свій нарис Д. Чижевський, оцінюючи непро-минальне значення «Листів до братів Хліборобів»50.
Сучасна українська публіцистика також демонструє вміння оцінити непроминальні вартості, що їх витворили й відстоювали знакові постаті народу. До 100-річчя від дня народження Святослава Гординського «Літературна Україна» вмістила нарис Дмитра Павличка «Знати Святослава Гординського». Відкриваючи для сучасників постать одного з найвидатніших українців – поета, «місце якого в нашій літературі поруч з Є. Маланюком і Б. І. Антоничем», живописця, «автора книги «Шевченко-маляр, репрезентанта своєрідного церковного стилю в мистецтві», мислителя-літературознавця – «людини франківської працездатності й проникливості, європейського духовного виховання та енциклопедичних знань», який бездоганно володів польською, німецькою, французькою, англійською, російською мовами, автора книжки «На зламі епох», у якій досліджено «ціле українське тисячоліття як цілісну історію народу», – Д. Павличко наводить низку висловів Святослава Гординського, якого «за способом мислення можемо назвати homo ukrainus, вкладаючи в це поняття національну пристрасть і планетарний кругозір»51.
Схожі мотиви є в інтерв’ю Ірини Єгорової з письменником Романом Лубківським, вміщеному в газеті «День»52. Ця газета, традиційно на сторінці «Україна Incognita» вмістила на початку 2007 року нарис Ігоря Сюндюкова про Івана Огієнка – «Життя, віддане Христу й Україні». Для сучасника така публікація – своєрідне відкриття величних горизонтів мислення, чого так бракує сьогодні. Наведемо промовистий витяг з цього нарису: «Творча спадщина Івана Огієнка(митрополит Іларіон; 14.01.1882-29.03.1972) – це справді невичерпний духовний світ, усю глибину й багатство котрого ми, можливо, навіть і не почали ще осягати. Всесвітньо відомий вчений-філолог, політичний, громадський та церковний діяч, історик, педагог, Огієнко прожив
50 Чижевський Д. Вячеслав Липинський як філософ історії // Український державник. Альманах на 1943 рік. – Берлін. – С. 61.
51 Павличко Д. Знати Святослава Гординського // Літературна Україна. – 2007. – 18 січ.
52 «Ессе Poeta»! Святослав Гординський і світова культура // День. – 2007. – 20 січ.
довге, унікально насичене життя, життя, яке все – до останнього подиху – було віддане високій меті: утвердженню вільної, незалежної, соборної України і, водночас, зміцненню безсмертних духовнихзасад національного українського православ’я. Саме зараз, коли на наших очах відбувається (і посилюється!) політично вмотивований наступ на фундаментальні засади української державності під гаслами «захисту одвічних цінностей православ’я» (з відчутним імперсько-московським «акцентом» та за суттєвої підтримки дуже впливових церковних та позацерковних кіл з Білокам’яної!) – саме зараз науковий доробок Івана Огієнка, як і приклад усього його подвижницького життя, є воістину актуальним»53.
Усупереч твердженню А. Токвіля про те, що «минуле більше не освітлює майбутнього»54 нинішні можливості поширення і доступу до інформації дають змогу скоригувати, по-новому глянути на події минулого, відтак краще освітити власне майбутнє. Загибель глобальних ідеологій, «буксування» зарозумілого людського розуму, ставка на позитивізм, апологетизація та ідолізація науки не повинні спричинити тотального декадентизму й катастрофізму. Криза моралі й довкілля мають трансформаційний характер. Йдеться радше про творчу реорганізацію сучасної цивілізації. А це вимагає використання нового концептуального інструментарію. Нового – у сенсі, по-перше, синтезу плідних надбань людської думки, по-друге, виразного акценту на фундаментальному значенні пошанування людської гідності, бачення історії світу в контексті історії спасіння. Публіцистика, яка спирається на релігійне тлумачення світу, дає змогу зрозуміти дійсність, у якій вона живе, процеси, які відбуваються у цьому світі, саму себе і своє місце в житті. Усі розвинені релігії мають три елементи (християнство – чотири). Це – відчуття священного (священне – не те саме, що «добре»), система моральних понять, третій елемент релігійного розвитку виникає тоді, коли людина ототожнює моральне відчуття і «відчуття священного». Четвертий елемент з’явився пізніше. Як переконливо доводить Клайв Льюїс, християнство – історія спасіння – епохальна історична подія, яка увінчує довгі століття й тисячоліття духовної підготовки.
53 День. – 2007. – 19 січ.
54 Цит. за: Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. – К., 1998. – С. 5.
Оскільки ми живемо у координатах християнського світу, переосмислення, прочитання попередніх епох має стати для нас духовним переживанням. Відділення зерна від полови служитиме усім, хто жадає психологічного здоров’я, впевненості та відчуття правди. Не перечимо, що варто й надалі вдаватися до критики, засудження (але й каяття!), винесення вироків. Та водночас цивілізаційний страх не повинен знетям-лювати творчу думку. Мусимо зберегти усе незістарене, плодотворне, стан благоговіння, глибокої поваги до народних святинь і відшліфованих істин. Критичне ставлення до речей допомогло досягти висоти знань, розвинути усі атрибути цивілізованості, але тільки у зовнішній культурі. Відповідно ми втратили у духовному житті, у вищих знаннях, споріднених зі справдешньою вірою.
Короткі висновки:
• Досвід знакових постатей світової публіцистики засвідчує плодотворність процесу «дифузії» жанрів, інтеграції публіцистики в белетристичну оповідь, філософський трактат чи політичне розслідування. Вони оцінювали події у світлі усіх чинників, що їх визначають. У творчості важливий світоглядний компас. Публіцистика спроможна увібрати в себе і виразність портретів, і епос, і драму, і усю багатоманітність виявів дійсності. Факт не повинен перетворюватися на фетиш, завжди треба враховувати історичний, соціальний і культурний контексти. Крім того, публіцистика має володіти й естетичною цінністю, що якраз властиве українській традиції.
• Дефіцит громадянської самостійності та ініціативи – результат нового «демократичного» монополізму й нової ідеологічної нетерпимості. Тому ми зобов’язані зламати монополію на дискурс. І цього разу ретельне освоєння спадку усього масиву публіцистики народів допоможе уникнути мислительних пасток радикал-лібералізму, догматичної самовпевненості «демократів», вийти на рівень рефлексивної демократії, яка спроможна відповідати за свої помилки і корегувати свої стратегії розвитку усіх трьох сфер життєдіяльності – світоглядно-орієнтаційної, організаційної та технологічної.
• У творчості репрезентованих у розділі публіцистів України, Німеччини, Іспанії, Великої Британії, Франції, США та інших країн бачимо непохитність у відстоюванні своїх принципів, закоріненість у спадок попередніх поколінь і в гумус правди, пошуки ефективніших
моделей співжиття народів і цивілізацій, іноді – інтелектуальну зухвалість і менторство. Однак усі вони допомагають краще зрозуміти пройдений людством етап, першопричини зла, що спіткало XX століття – століття сатани.
• Український публіцистичний дискурс увесь час висував на авансцену особистості, наділені певною місією. Тому постійним чинником свідомості українства мають бути видобуті з небуття такі постаті, як Євген Онацький, Іван Огієнко, Святослав Гординський та багато інших. Не було жодної животрепетної проблеми першої половини XX століття, яка б пройшла повз увагу української публіцистики. Наш обов’язок – ще раз «покопирсатися» в думках попередніх учасників світової драми, зібрати воєдино потужний мислительний, водночас, прогнозувальний ресурс. Незважаючи ні на тотожність сердець, ні на відмінність духу, публіцистика попередніх епох є тим речником оновлення, що з’являється у переломні моменти людської історії.
• Слід зрівноважити нахил до критики, засудження, винесення вироків зі схильністю до благоговіння, до глибокої поваги. Любов до правди і пізнання має домінувати. Кожна ідея, яка стає ідеалом, творить у публіциста могутній життєвий імпульс. І тоді думка сприйматиметься як жива істота. Духовно розвинуті особистості використовують саме високі думки.
Запитання для самоконтролю
1. Микола Шлемкевич – фундатор концепції світоглядної публіцистики.
2. У чому полягає пріоритет макротексту?
3. Свобода як істина.
4. Які макротексти відіграли важливу роль в духовній реорганізації життя?
5. Головні мотиви публіцистики А. Кюстіна, X. Ортеги-І-Гасета.
6. М. Маггерідж про голодомор в Україні 1932-1933 pp.
7. Українська політична думка в контексті європейської публіцистики.
8. Артур Мьоллер ван ден Брук – ідеолог консервативної революції.
9. Трансформація поглядів Леопольда Вейса (Мухаммеда Асада).
10. Творче кредо Уолтера Ліппмана.
11. Дар служіння словом в українській традиції.
АПОЛОГЕТИ ДЕСТРУКЦІЇ
Про деякі тенденції «окупації свідомості» у медійній сфері: історія і сучасність