ПУБЛІЦИСТИКА Й ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СВІТУ

 

 

Міністерство освіти і науки України Львівський національний університет імені Івана Франка

 

 

Й. Д. ЛОСЬ

ПУБЛІЦИСТИКА

Й ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СВІТУ

(львівська школа журналістики)

 

Навчальний посібник

 

Львів

 

 

УДК 070.1:316.7(075.8).

Л79 ББК Ч612.16я73+Ч610.3(0)-04я73

 

Рецензенти: М. М. Веркалецъ, д-р філол. наук, проф.

(Інститут журналістики Київського національного

університету ім. Т. Г. Шевченка);

В. Д. Демченко, д-р філол. наук, проф.

(Дніпропетровський національний університет);

В. П. Мельник, д-р філософ, наук, проф.

(Львівський національний університет імені Івана Франка)

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів

(лист № 1.4/18-Г-1530 від 25.09.2007)

Лось Й. Д.

Л79 Публіцистика й тенденції розвитку світу: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації: У 2 ч. – Ч. 1. – Львів: ПАІС, 2008. – 376 с.

 

ISBN 978-966-7651-84-8

Навчальний посібник узагальнює досвід світоглядної публіцистики світу в царині висвітлення й обґрунтування глобальних проблем людства під сучасну пору, визначення сенсожиттєвих орієнтирів. Автор вперше вводить у науковий обіг багатий фактологічний матеріал, пропонує нове бачення ролі публіцистики в переломний період історії.

Відповідає програмним вимогам вищої школи. Охоплює лекційні матеріали, методичну частину. Для студентів спеціалізації «Журналістика» всіх форм навчання, зокрема заочної з використанням дистанційних технологій.

The textbook generalizes the world outlook of the journalism in the sphere of interpretation and substantiation today’s global problems of mankind. It also determines the sense life orientations. For the first time the author introduces into the scientific circulation the rich factual material and suggests a new vision of the role of publicistic writings in the turning period of history.

The textbook corresponds to the Higher School teching programme requirements.

The book includes lectures and tutorial materials. It is meant for students specializing in «Journalism» of all forms of studies, including correspondence and distance learning.

ББК Ч612.16я73+Ч610.3(0)-04я73

 

ISBN 978-966-7651-84-8© Лось Й. Д., 2008

© ПАІС, 2008

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА 6

РОЗДІЛ 1

Журналістика перед новим викликом 10

1.1. Структурна криза світосистеми 10

1.2. Віднайти істотне 12

1.3. Наукові погляди на журналістику 16

1.4. Орієнтації мас-медіа 23

1.5. Місійність слова 33

1.6. Горизонти української світоглядної публіцистики 39

1.7. Кредо Волтера Кронкайта 41

1.8. Роль щоденних якісних газет 44

РОЗДІЛ 2

Публіцист: мотивація творчості 54

2.1. Орієнтир – метааналіз історії 54

2.2. Вища школа – кузня світоглядних думок 60

2.3. Інтегральність мотивації 67

2.4. Філософія факту 76

2.5. Моральна кристалізація ідеологічних вартостей 85

РОЗДІЛ 3

Ситуативне й епічне бачення світу 91

3.1. Культурний чинник – визначальний 91

3.2. Медіатизація політики 93

3.3. Сучасна преса світу і проблеми морально-

екологічної кризи на зламі епох 100

3.4. Уникати підміни понять 108

3.5. Публіцистика онтологічного оптимізму 113

РОЗДІЛ 4

Світоглядна публіцистика як формувальний

Принцип філософії суспільства і держави 119

4.1. Авангард духу: концепція

Миколи Шлемкевича 119

4.2. Пріоритет макротексту 125

4.3. Свобода як істина 131

4.4. Роль особи в історії 133

4.5. Концептуальна публіцистика:

історичний аспект 137

4.6. Спадок XX століття: Європа 143

4.7. Спадок XX століття: Азія, США 157

4.8. Українська традиція

публіцистичного тексту 162

РОЗДІЛ 5

Апологети деструкції 169

5.1. Нагнітання деструктивності 169

5.2. Риторика Великої Французької Революції 173

5.3. Аргументаційна база виступів

«Столичных новостей» 180

5.4. Ідеологеми Жана-Поля Сартра 202

5.5. Позиція Амоза Оза щодо фанатизму 210

5.6. Пастки постмодернізму 212

5.7. Призначення ЗМ1 –

засоби масового порозуміння 220

РОЗДІЛ 6

Правда слова 232

6.1. Правда – найвищий етичний ідеал 232

6.2. Онтологія публіцистики 239

6.3. Дійова особа історії 243

6.4. Етичне розуміння професіоналізму 249

6.5. Слово, що визволяє,

чи слово, що поневолює? 254

6.6. Позбутися селективної моралі 257

6.7. Світоглядна публіцистика

Світлани Алексієвич 263

РОЗДІЛ 7

Креативний потенціал інформації271

7.1. Вирішальна роль слова-рушія 271

7.2. Вернути в журналістику правдолюбство

і моральний пафос 279

7.3. Плекати сакрум, вибудовувати сенс 284

7.4. Громадянське суспільство –

інституція доброчесності 292

РОЗДІЛ 8

Іван Франко: місія публіциста 296

8.1. Плекати невмирущий дух нації 296

8.2. Цілюща влада вистражданого слова 301

8.3. Горизонти публіцистики 304

8.4. Прогностичний аспект творчості 309

8.5. На найвищих світових орбітах 310

8.6. «Рятувати від загуби» 312

8.7. Від аналізу – до «нових обсервацій» 314

Список використаної літературири 318

Студентський науковий семінар 328

Орієнтовні питання до іспиту 354

Теми рефератів 358

Додатки 358

«Університет не може бути товариством із обмеженою відповідальністю» 358 Ришард КАПУСЬЦШСЬКИЙ:

Розділ 1

ЖУРНАЛІСТИКА ПЕРЕД НОВИМ ВИКЛИКОМ

Структурна криза світосистеми

Про структурну кризу світосистеми по-різному пишуть відомі експерти. Хав’єр Перес де Куельяр вбачає джерело конфліктів у цинічному й негнучкому… 1 New York Times. – 1995. – 26 January. 2 Майор Ф. Зазираючи в майбутнє – коментар // Кур’єр ЮНЕСКО. – 1994. – Лютий. – С. 41.

Віднайти істотне

11 Jaspers К. Die geistige Situation der Zeit. – Berlin, 1947. – S. 127. 12 Митрополит Андрей Шептицъкий. Твори (аскетично-моральні). – Львів:… го світу тотальної медіатизації треба виходити правильним шляхом, тим паче, що маємо справу з новими викликами,…

Наукові погляди на журналістику

повний і зрозумілий звіт про поточні події у тому контексті, в якому вони набувають сенсу», що можливе за об’єктивного висвітлення подій; б) бути… Відтоді діапазон поглядів на журналістику значно розширився. У своїй монографії «Біля джерел публіцистики» В. В. Учьонова, нагадуючи про розпрацювання предмету, структури,…

Орієнтації мас-медіа

Якщо світ відівчився творити ідеї, озлиденів духовно, то, крім інших чинників, викликаних войовничим наступом матеріалістичного нігілізму, причину… 30 Прутцков Г. В. Введение в мировую журналистику. Антология в двух томах. –… новою світогляду творчого працівника, дефініція публіцистики може бути такою:

Публіцистика – словесна й візуальна сфери моделювання свідомості, вияв динамізму людськогодуху, політичне й морально-філософське освоєння історії та актуальної суспільної практики, всеохопний засіб формування особистості, площина зазначення вартостей та інтересів людей, соціальних груп і націй, втілення їх культурної ідентичності».

Спроба такої дефініції є доконечною з огляду на підміну сенсу у царині мас-медіа. Те, що вони – посередник, медіатор, акцентують доволі часто різні вчені й практики. Але це слово однокореневе зі словом «посередність». «Посередникам» не потрібні ні думаючі люди, ні засоби масової інформації, які б вчили жити гідно, а не лише реагувати на життя, керуючись інстинктами. Більш як 150 років тому влучно сказав про це Томас Карлейль: «Добре мати здорове тіло, але здорова душа – ось найголовніше, що людина повинна випросити собі в Неба, ось найпрекрасніше, чим Небо може ощасливити бідних смертних. Здорова душа відразу – без допомоги штучних філософських ліків, без завжди сумнівних символів віри – сама пізнає, що є благо, приймає його і твердо притримується; вона пізнає також, що таке зло, і добровільно відштовхне його від себе»³¹.

Отже, за усієї багатоманітності форм вияву, інтенсивності впливу, світоглядних, організаційних, технологічних вимірів, оцінок експертів, морального «політеїзму» людства ми можемо засадничо простежити дві орієнтації мас-медіа: перша – зона завихрення умів, постав та дій і зона пошуку етики консенсусу, узгодження між вимогливими нормами універсальної моралі та цінностями неоарістотелівського індивідуалізму. Це можна висловити і в такий спосіб: залишатися в орбіті нижчих рангів життя, відшліфовуючи, залежно від вимог часу і викликів історії, «соціальну тварину» та її витвори (суспільство, державу, спільноти різного призначення), або сприйняти погляди й пасіонарність тих великих душ, які, прагнучи оновити життя на Землі, стали справдешнім рушієм всесвітньої історії (сенс її – моральний прогрес) і втримали цю віру, незважаючи на усі попередні невдачі. Спекулятивні інтелекти саме

³¹ Карлейль Т. Теперь и прежде. – Москва, 1994. – С. 320.

через медійну сферу витворили багатоваріантність софістики ще до нашої ери. Морально ж чутливі інтелекти, вивільнюючи світло Істини, чинили й чинять доступною людській свідомості духовну свободу, яка не може бути егоїстичним утвердженням окремого розуму й життя, а повинна стати підпорядкуванням Божественній Істині довкола нас і в нас самих.

Правдиве – постійне й усебічне – дослідження стану речей немислиме ні в тоталітарних режимах на кшталт комунізму й нацизму, ні в декоративних демократіях неолібералізму. Наведемо приклад азартного гравця, авантюриста в журналістиці, якого подають як «метра американської тележурналістики» – Леррі Кінга (справжнє прізвище – Леррі Рігерд). В інтерв’ю газеті «Комсомольская правда» цей «найпопулярніший тележурналіст Америки» ніби мимохідь хизується зустрічами із сильними цього світу. На запитання «Що б ви запитали, скажімо, у Сталіна?» Кінг відповів: «Я би сказав: Йосиф, подивися на цю країну! Як вона змінилася! Або посміявся б над Гітлером: подивися на Ізраїль, адже ти був проти євреїв, але саме завдяки твоїм зусиллям, як результат, з’явився на світ Ізраїль! Але, звичайно, передовсім я б зустрівся з Ісусом Христом (?!) – Я б запитав: як, шановний Господь Бог, ви себе почуваєте, коли ваша мати – земна жінка, а батько – святий дух? Чи не відчуваєте внутрішнього дискомфорту? І взагалі: як таке могло трапитися?»³².

Така категорія людей вбачає життєвий інтерес у тому, щоб робити людство хворим та спотворювати поняття «добро» і «зло», «істинний» і «фальшивий», «гарний» і «потворний», надаючи їм небезпечний для життя і наклепницький сенс. Зішлемося на одну з найвпливовіших і найрозрекламованіших газет – «Нью-Йорк Таймс». Визначивши ще у XIX столітті (газета заснована 1851 року) девіз-орієнтир – «Усі новини, придатні для друку», ставши своєрідною енциклопедією (тут повністю друкуються усі найважливіші документи і виступи, що мають глобальний вимір), кваліфіковано орієнтуючи американський, західний істеблішмент у геополітичній, економічній ситуації світу, «Нью-Йорк Таймс» водночас є рупором космополітичних, атеїстичних сил, зацікавлених у нівелюванні основоположних вартостей.

³² Комсомольская правда. – 1995. – 22 март. – С. 7.

Залежність від функції нав’язування принципів глобалізму, що не визнає національного й релігійного сумління, примушує журналістів цього видання шукати «блискучого» результату. Так, Волтер Дюранті свідомо зігнорував факти страхітливого голодомору в Україні 1932-1933 років. Коли ж в 2003-2004 роках світова громадськість зажадала позбавити цього найцинічнішого, найаморальнішого журналіста західного світу Пулітцерівської премії, «Нью-Йорк Таймс» по-фарисейськи зігнорувала її думкою, а також вимогою українців, журналістів багатьох країн.

Треба особливо підкреслити, що самозвеличення, претензія на об’єктивність, водночас – арбітральність, дуже часто приховані «за кадром». Однак фахівці та й читачі, які регулярно засвоюють публікації флагмана ЗМІ «вільного світу», виразно спостерегли най-чільніший мотив світогляду «Нью-Йорк Таймс»: людина є вільною і мусить сама себе створювати, оскільки Бог помер. Газета підтримує науковий матеріалізм й атеїзм, захищає свободу висловлювання, включно з блюзнірствами проти християнства. Особливо не приймає «релігійної правиці», захищає аборти, ратує за сексуальну свободу, толерує гомосексуалізм.

Публіцист польської газети «Rzeczpospolita» Кшиштоф Клопо-товський, використовуючи матеріали книг Едвіна Даймонда «За кулісами «Таймс’у» і Вільяма Проктора «Євангеліє від «Нью-Йорк Таймс», наводить переконливі факти цілеспрямованого «прання мізків» читачів і нав’язування такої візії світу (дуже часто сфальшованої історії), яка відповідає орієнтирам нинішнього видавця Артура О. Сульцбергера: Бог вмер, але залишився юдаїзм без віри. Ілюстрацією цього цинізму й зухвальства є підтримка афери Бруклінського музею мистецтва, який виставив образ Діви Марії, намальований лайном слона. Тодішній мер міста Рудольф Джуліані назвав це профанацією. «Нью-Йорк Таймс» категорично заперечила мерові, оскаржуючи його «в утисках свободи слова». Відтак протягом трьох тижнів газета поверталася до цієї проблеми 70 (!) разів. Показово, що автори 37 статей захищали виставку, критикуючи мера, 24 тексти містили нейтральну позицію і лише 9 публікацій захищали сакральні вартості християнства. Редакційні коментарі беззастережно засуджували Джуліані, оперуючи поняттям «толерантність». Лише консервативний коментатор газети Вільям Се-

файр відважився дорікнути артистичній еліті Нью-Йорка, яка образила американців-християн.

Таку саму «толерантність» виявило видання з нагоди іншої профанації християнської традиції, коли Ісуса Христа подавали як активного гея. Це обґрунтовувалося тим, що всі «стилі життя» засадничо рівні. В жодному разі нікого не потрібно переконувати. Натомість віру «Нью-Йорк Таймс» у вільний ринок, демократію і «свавільне» ліберальне суспільство мають прийняти всі американці, згодом – увесь світ. Інші вартості, зокрема релігійні, не є абсолютними, а тимчасовими.

За такого «кредо» навіть об’єктивність, «рівновага» подачі матеріалів, які поділені на чотири категорії (чиста інформація, аналіз фактів, думки окремих коментаторів, редакційний коментар), нагадують позицію фарисеїв. Обґрунтувати це неважко бодай таким (типовим) прикладом: друкуючи звіти про спортивні змагання, газета вилучає будь-яку згадку про «молитву, яка допомогла здобути перемогу». То чому ж дивуватися, що сама «Нью-Йорк Таймс» у редакційній статті номера за 26 січня 1995 року писала: «Кажучи песимістично, наше століття можна назвати Століттям Сатани. Ще ніколи в історії люди не виявляли такої схильності, такого бажання вбивати мільйони інших людей через расову, релігійну чи класову приналежність». Якщо релігію тут трактують як «анахронізм», то, відповідно, маємо результат. Фундатор сімейної імперії Адольф Окс, хоч і відмовився від коміксів і крикливих заголовків, «знав (?), що читачі люблять злочини, секс, терор» і тому подавав їх під виглядом «соціології міста». Нема чого дивуватися селективній моралі видавців і більшості з майже однієї тисячі співробітників. Польський журналіст оприлюднив також той факт, що під час Другої світової війни (1942 рік) газета «Нью-Йорк Таймс» писала про «мільйон жидів, знищених нацистами», а потім з’явилася цифра 6 мільйонів жертв Голокосту, і газета в 1996 році «визнала свою вину»³³.

Найдивніше те, що саме сповідники морального релятивізму нині заалярмували. Однак замість того, щоб лікувати причину хвороби, тобто зректися матеріалістичного нігілізму, хибного погляду на життя, речники мамони або цинічно переадресовують свій вибір на «природу телебачення», яке, мовляв, все перетворює на шоу (принагідно: якщо

³³ Kłopotowski К. New York Times naprawia świat // Rzeczpospolita. – 2002. – 9 1istop.

перенасиченість фільмів, інших передач гедонізмом, сексом, насиллям, пожадливістю, егоїзмом, садизмом вважається шоу, то маємо вже цілковитий садомазохізм), або взялися за медіаосвіту.

По-перше, не варто афішувати думку про те, що мас-медіа стали таємничим світом людини. Цей камуфляж з модних слів прикриває прагнення маніпулювати людьми, уярмлювати словом. По-друге, медіаосвіта нагадує боротьбу за нерозповсюдження ядерної зброї: ті, хто її створив й випробував на людях, найбільше нині наполягають на недопуску до цієї технології інших учасників світового розкладу сил.

Висновок очевидний: якщо припинимо, а згодом й зовсім виелімі-нуємо комерціалізацію й монополізацію духовної сфери, якою посутньо мають бути мас-медіа, то усілякі законотворчі акти, декларації, ухвали, медіаосвіти відпадуть згодом самі по собі. Треба міняти сенсожиттєві орієнтири,а не тільки розвивати «критичне мислення» (канадська ідея медіаосвіти), «громадянське виховання» (Франція), «розуміння медіатекстів, вибірковість у перегляді тих чи тих програм» (Велика Британія). Як і в інших царинах людської діяльності, в журналістиці важливо пам’ятати: чим вищий дух, тим досконаліша реальність. Втрата шляхетних орієнтирів, ідеалів неминуче завершується ентропією. «Але є ще семантична, хронологічна ентропія: багатоголосся, розкришений час. Чи не тому світова культура, що гуде голосами ЗМІ, виявляється такою ж аморфною», – робить висновок редактор газети «Франкфуртер Альгемайне Цайтунг» Дірк Шюмер³⁴.

Небезпечною тенденцією вважає Мартін Хехт (газета «Франкфуртер рундшау») діяльність Сі-Ен-Ен (CNN). Ця телекорпорація Тернера, заволодівши критичною масою суспільності, стала актором у сучасних мілітарних конфліктах, спроможним розв’язати війну. Хехт дивується тим, що «замість того, щоб просвіщати, CNN позбавляє політиків можливості діяти обдумано»³⁵. Але ж сам він прекрасно орієнтується в тому, що телекорпорація як інститут капіталістичної інформаційної конкурентної боротьби саме й живе за рахунок війни. Висвітлення подій завжди підпорядковується логіці захоплюючої оповіді, вестерну, трилера чи фантастичної драми. Як результат, політична еліта

³⁴ Шюмер Д. Глобалізована людина // Deutschland. – 2001. – Жовтень-листопад. – С. 65.

³⁵ Див.: Создавать факты // Kulturchronik. – 2003. – Ч. 2. – С. 40.

«вимушена» вести війну. Спрацьовує ефект зворотного відліку, який приковує увагу публіки, створює напруження, атмосферу очікування першого удару, як це стало реальністю в Югославії, Афганістані, Іраку. Рекламний трилер інформаційного каналу вмовляв: «Світ спостерігає і чекає» (the world watches and waits). Словесна війна, таким чином, трансформується у гарячу.

Ще у 60-х роках XX століття було зруйновано міф про те, що телебачення реалістично відображає дійсність. Осмислення подій залежить від того, на які місця їх ставлять редактори відділів новин у своїх програмах. Цей процес назвали «Agenda setting» (формування порядку денного). Багато що не потрапляє в цей порядок денний взагалі, притлумлюється, наприклад, з допомогою механізму «спіралі мовчанки», за влучним висловом відомого німецького соціолога Елізабет Неллє-Нойманн. Навпаки, феномен «спіралі значимості» став відомим світові комунікації порівняно недавно: це поняття означає механізм, з допомогою якого сучасні ЗМІ впливають на прийняття політичних рішень. Ще раз зішлемося на думку Мартіна Хехта: «Репортажі CNN створюють атмосферу, яка врешті-решт набирає реального політичного значення: рефлекс, за допомогою якого штучні структури маркетингу через засоби інформації втручаються у практичну політику. Це вдається їм тим успішніше, чим менше політики можуть ухилитися від тиску суспільних очікувань. Ніколи раніше, як в ці дні, «спіраль значимості» не формувала на такому рівні глобальну суспільну думку: детерміністський погляд на події, що практикується на CNN, разом з відчуттям неминучості, що нагнітається, створюють політичні факти»³⁶.

За нинішніх умов організованому, інформаційно мобільному і тотальному злу треба протиставити рішучість думок, енергійний оптимізм як спонуку до священних вчинків, аби позбутися сумнівів, постійного вагання, навчитися розпізнавати підступні наміри й прийоми сучасних фарисеїв. Загравання зі злом, естетизація пороків неминуче призводять до антикатарсису – забруднення душі. Нав’язування вигідної космополітичній еліті системи цінностей спотворює органічні, природні поривання душі й тіла людини; як результат – відчуження, «сублімоване рабство» вона починає сприймати як бажаний, єдино можливий спосіб

³⁶ Див.: Создавать факты // Kulturchronik. – 2003. – Ч. 2. – С. 41.

існування. Від моменту народження людина інтегрується в «систему», НИНІ – В СИСТЕМУ ЗМІ, відтак – насамперед в молодого покоління формується спотворене бачення світу. Витворюється порочне коло: ненормальна соціокультурна одномірність формує одномірне мислення, яке відповідно зміцнює ненормальність соціальної дійсності.

Насамперед треба однозначно й відважно відкинути сумніви щодо неминучої перемоги Істини, можливості приручити страх, привабливості добра. Як і найкращі речники народів, які оперували словом, зокрема журналісти/публіцисти, не маємо права пасивно спостерігати, як колесо історії котиться до прірви. Зло багато разів було поборене правдивим словом. Пропаганда більшовизму, нацизму була організована за найефективнішими зразками окупації масової свідомості, але тотально провалилася.

Частина журналістів не схильна шанувати протилежну думку, щоб у спільному пошуку істини осмислювати і розрізняти правду й брехню. Для них не аналіз важливий, а бачення, тому вони нечутливі до протиріч і чужих думок. Як правило, ці журналісти оперують категоричними оцінками. Та й абсолютне панування своєї точки зору неминуче породжує волюнтаризм до фактів об’єктивного світу, свавілля і тенденційність у доборі, що підтверджує чи спростовує їхню ідею фактів. Якщо раніше правдою вважалося те, що написано у газеті «Правда», то сьогодні істину глаголять «Комсомольская правда», «Столичные новости» та багато інших видань, не кажучи про телебачення, повністю прибране до рук мондіалістами. А в ширшому вимірі – що проголошують «Нью-Йорк Таймс», переважна більшість газет, журналів, телерадіокомпаній Мердока, Тернера, Берлусконі, Кірха (нещодавно збанкрутував), Гусинського, Березовського, Пінчука, Рабі-новича та інших. Медіамагнати визначають ієрархію новин, надають їм відповідний ранг або спихають на маргінес чи в небуття. Тому й світ практично нічого не дізнався про кілька мільйонів жертв племінних воєн в Африці, натомість одинадцять місяців популяризували й смакували аферу Моніки Левінські, донині оприлюднюють найдрібніші епізоди з життя принцеси Діани, обурюються «репресіями» проти Ходорковсь-кого, смакують патологічні уподобання співаків, артистів.

Певною мірою цей сезон загального політичного фанатизму впливає на посткомуністичний простір, в тому числі й на орієнтири

значної частини української журналістської спільноти. Характерний приклад. Свого часу популярність здобув оглядач програми «Післямова» Олександр Ткаченко. Нині лейтмотивом його творчості стала вигода, а не правда. В інтерв’ю Катерині Дядюн, оглядачеві газети «День», Ткаченко категорично заявляє: «Політичний бомонд слабо розуміє, що таке вільна преса».Оскільки для нього творчість стала вторинною, а на перший план вийшла фінансова стабільність, він намагається переконати читачів, що вибір «менеджер чи журналіст»на користь першого, «розважальне телебачення чи публіцистичний диспут у прямому ефірі»теж на користь першого – зумовлений тенденцією розвитку телебачення. «Ми маємо намір робити яскраве розважальне телебачення», «Якщо не змінюватися, ти не зможеш бути конкурен-тноспроможним», «Бізнес-підхід до телебачення дозволяє приймати рішення на економічній основі, а не на ефемерному уявленні про прекрасне, і люди починають мислити по-іншому. Вони говорять про комерційне телебачення, а не про телебачення як мистецтво... Люди хочуть дивитися «Вікна», «Велике прання», і це я не вважаю ознакою поганого смаку... ми повинні рухатися назустріч глядачеві, а не намагатися нав’язати свої смаки»(підкреслення наше. – Й. Л). Така позиція Ткаченка логічно привела його до переконання «вигідності» знімання програм російською мовою. Ось такі висоти збирається «брати штурмом» Олександр Ткаченко³⁷.

Натомість сучасна журналістика вимагає великої ідеї, чистих рук, благочестивого способу мислення і жертовного служіння. Воля до істини, до її продумування має переважити волю до зиску і влади. Весь склад нашого чуття і мислення повинен мати в собі дисципліноване і пристрасне служіння без декларацій, кодексів, реклам, маніфестацій. Духовність має бути вкомпонована у пульс нашого щоденного життя.

Визнаючи єдину для всіх істину, систему цінностей, яка б могла бути сприйнятою більшістю суспільства, речники-подвижники залишили нам слова, які западають в душу і залишаються в ній навіки. Стираючи гріх пихи людини, невихованість мислення і почування, мілкодумну самовпевненість, володарі народних дум й стали найбільшими наставниками мудрості та найвищої моральності. Вище розуміння суті речей

³⁷ Дядун К. Олександр Ткаченко: «Політичний бомонд слабо розуміє, що таке вільна преса» // День. – 2002. – 4 жовт.

стимулюється вірою, абсолютною любов’ю до ближнього і досконалим, як любов, послухом. Нема сумніву у тому, що журналіст має бути апостолом істини.Незважаючи на пануючі в кожну епоху ідеологеми, зміст і покликання його залишаються засадничо ті ж самі:

– бачити світ епічно, вловлювати тенденції розвитку;

– висловлювати й репрезентувати непроминальні вартості, що повинні слугувати орієнтиром для поколінь; шукати не тільки свою свободу, а свободу всіх, не лише свою досконалість, а досконалість усіх, трактуючи народи груповими душами;

– відкривати загадки буття, вказувати мету, що її люди мають цінувати й змагати до неї, утверджувати принципи, якими вони повинні жити;

– поглиблювати і збагачувати життя, учити і вести людей на усе вищі щаблі досконалості, озброїти їх інструментарієм добра;

– не дбати про привілеї, натомість добровільно брати на себе шляхетні обов’язки, аж до самозречення, дбати, щоб не постраждала ні своя, ні чужа душа;

– підставляти суспільству дзеркало, аби воно побачило себе не таким, яким хоче бачити, але яким є насправді, й прагнуло розвиватися продуктивно, гармонійно, гідно; «відпролетаризація» людини має йти у парі з поборенням орієнтиру людини на функцію системи виробництва, споживання, «насолоджування» життям;

– здіймати свій голос на захист скривджених, отямлювати пихатих і несамовитих;

Оволодівати мудрістю, що відшліфована совістю, не відірваною від дійсності (фронезис).

І тому наступним чинником витіснення із журналістики цинізму й віртуального словоблудства, інформаційного сміття є звернення до плідного, перевіреного віками спадку народів. Історія – це колосальний аксіологічний досвід, що творить емпірично доступні методи, ритуали, правила стримування зла, систему зіставлень нинішніх шляхів розвитку з минулими напрацюваннями. А вони конче допоможуть знешкодити інформаційний бліцкриг, тобто раптове, масоване, вкрай напористе й цинічне влучення в мозок і серце сучасної зашарпаної людини.

Місійність слова

Під сучасну пору цим постулатам відповідає творчість філософа-публіциста Сергія Кримського, його візія розвитку науки, політичної думки. Саме… 38 Див.: Маццини Дж. Эстетика и критика. Избранные статьи. – М., 39 Кримський С. Три філософські питання // День. – 2004. – 22 квіт.

Горизонти української світоглядної публіцистики

Кілька прикладів. Олександр Довженко по-синівськи вболівав за долю України і благав закопати своє серце під її небом, бо «воно тобі весь вік… 44 Ортега-і-Гасет X. Бунт мас // Вибрані твори. – Київ, 1994. – С. 106. … в мистецтві, нового творчого духу і світовідчування»45. Улас Самчук у статті «Крути» справедливо дорікнув Заходові:…

Кредо Волтера Кронкайта

50«Хто повірить у любов безбожних?» // Українське слово. – 2000. – 30 верес. 51 Косицький М., Марусенко П. Істина, вистраждана життям // Дзеркало тижня. –… Лише поодинокі журналісти у світі здобули славу людей, «яким вірили всі». Протягом тридцяти років щовечора він виходив…

Об’єктивність при висвітленні воєнних подій – абсурд, оскільки війна як така безглузда; тут потрібний найвідважніший і найбезкомпромісніший суб’єктивізм.

Чи має право одна нація знищити людство у своїх національних інтересах?».

Не нав’язувати людям свого бачення новин, але змушувати їх думати, не давати політичним хитрощам цю думку приспати.

Наша демократія у серйозній небезпеці, якщо ми не зосередимося на освіті населення».

Насолоджуватися роботою на телебаченні можна лише за умови скерування фактів, думок на благо суспільства. Не можна зловживати «ліцензією» на свободу слова. «Журналісти не повинні дорогою на роботу перевіряти, чи не забули вони вдома власну совість».

Вільна преса є центральною нервовою системою демократичного суспільства, але вона часто може бути безвідповідальною, грубою, пихатою; крім того, нація, яка покладається виключно на стислі заголовки телевізійних новин, цілком може розраховувати на експлуатацію демагогами та диктаторами, які моляться на напівпоінформованих.

Телебачення пожирає таланти швидше, ніж вони встигають розвинутися.

Комерційна цензура не менш небезпечна, ніж політична, тиск рекламодавців та підприємців спотворює поняття вільної преси, оскільки громадські потреби надійної інформації не беруться lо уваги.

Журналістика – в небезпеці, infotainment=information+entertainment (інформація+розваги) виставляє брудні «таблоїдні» новини на показ у вигідний вечірній час, що колись віддавався на якісні інформаційні передачі. Пародією на журналістику є необхідність окуповуватися неначе якесь вдале акціонерне інвестування, відтак прибуткове зло легко витісняє неприбуткове чи навіть частково прибуткове добро.

10. Залежність громадськості від телебачення ставить під серйозну загрозу цілу демократичну систему; затьмарюючи усі інші медіа своєю здатністю транслювати «рухомі картинки», ТБ,

водночас, не в змозі підкреслити та пояснити складніші питання; телевізійні новини надають дуже обмежений інтелектуальний простір, в якому можна лише навколішки повзати між підлогою та стелею; «саунд-бітова» журналістика має зрівноважитися поважними щоденними газетами, які серйозно трактуватимуть споживача інформації⁵⁴.

Роль щоденних якісних газет

Пошук виходу із ситуації інформаційного колапсу дає надію на те, що і реципієнти, і особливо журналісти отямляться, комерційний складник як вирішальний чинник сучасної комунікації принаймні попервах збалансують змістом й збережуть, примножуватимуть, з одного боку, незмінний двигун інтелектуального процесу, яким віддавна стали газети, передовсім щоденні, з іншого – у цей інтелектуальний, мислительний процес введуть моральний еліксир. І тоді ми побачимо, що кожний, без жодного винятку, народ, кожна, без жодного винятку, людина несуть дорогоцінну частинку істини.

Наскільки авторитетні щоденні газети, який засяг їх впливу, яким є стан їх розвитку у різних країнах і регіонах світу бачимо з такої таблиці:

 

Кількість примірників щоденних газет/1000 мешканців

Професор Міхаель Галлєр коментує цю та інші таблиці, вміщені у журналі «Німеччина»: «Чи настає кінець преси? Та навряд! Щоправда, у неї існує низка… 54 Cronkite W. A Reporter’s Life. – New York, 1996. – 384 p. 44 нак, такою самою мірою, наскільки нас затоплює інформаційна повінь з Інтернету, зростає попит на компетентну…

Розділ 2

ПУБЛІЦИСТ: МОТИВАЦІЯ ТВОРЧОСТІ

Орієнтир – метааналіз історії

Однак сенсожиттєві засади людського існування можуть з’ясовуватися й з точки зору плеонексії, яка переходить від окремих осіб до народів, які себе… У цьому контексті мислительного дисбалансу світ масової комунікації став… 1 Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К.: Ірпінь ВТФ «Перун», 2002. – С. 541.

Вища школа – кузня світоглядних думок

9 Прутцков Г.В. Введение в мировую журналистику. – Москва, 2003. – Т. І. – 415 с, Т.П. – 453 с. жетів, номерів газет й журналів, володіння технологією, оргтехнікою та інше),… Аксіологічний аспект тут є визначальним. Коли ми ставимо питання, що повинен журналіст знати, вміти і робити, то саме…

Інтегральність мотивації

По-друге – журналісти мусять глибоко вникати в конкретну ділянку, це означає, що маємо створити шанси спеціалізації. І у цьому сенсі треба спільно з… По-третє, журналісти мають навчитися мислити автономічно. Це означає, що вони… ток-шоу. Половина явищ, що їх ми називаємо «отруєнням політичної боротьби», є наслідком цієї неконтрольованої…

Філософія факту

23 Ареопагитика. Речь о свободе печати. – Казань, 1905. – С. 37. 24 Консерватизм. Антологія. – К., 1998. – С. 144. 25 Там само. – С. 152.

Людство як було, так і залишається етнічним архіпелагом».

Перелічуючи соціокультурні цінності нашої держави, С. Кримський обґрунтовує можливість перетворити Україну у Центр духовності XXI століття. Тобто бачимо, що найстрахітливіша трагедія нашої нації в XX столітті, свідомо запроектована і здійснена більшовицьким режимом на чолі з И. Сталіним і Л. Кагановичем, не зуміла довершити апокаліпсис 1932-1933 і наступних десятиліть. Глибинний культурний і генетичний код виявився сильнішим.

Своєрідною естафетою дослідницької публіцистики сучасного періоду є цикл телепередач Василя Ілащука «Дорогами Українців» (5 канал). Хоч і нерозгорнутими, все ж переконливими візуальними і вербальними ресурсами він доводить до масового глядача й слухача чільну ідею – невмирущості вартостей нації, навіть в найекстремальніших умовах.

Моральна кристалізація ідеологічних вартостей

Історія світоглядної сфери передала нам приклади не тільки схаотизованого духу, що призводило до руйнівної роботи інтелекту, хоч би збагаченого так… свідомість від найсокровенніших сенсів буття, періодично запускаючи… Маємо у спадку блискучі приклади професіоналізму, невіддільного від моральних, інтелектуальних параметрів, а також…

Культурний чинник – визначальний

Щодо нашого континенту, то європеїзація Європи допоможе швидше звільнитися від тих форм мислення, у яких на першому місці – знання, а не мудрість,… 1 Сент-Екзюпері А. Планета людей. – К., 1980. – С. 58. Tischner J. W krainie… генерація воліє тікати у посередність й анонімність, боїться пульсуючої потуги великих мислителів і святих. Сучасний…

Медіатизація політики

Медіатизація політики, зокрема, полягає у тому, що вона перетворюється на спектакль, героями якого є певні політики. Це явище особливо увиразнюється… Але вибори вже не є єдиним засобом легітимізації влади. Завдяки засобам… 4 Петренко Є. Модернізований сталінізм // Українське слово. – 2000. – 24–30 серп.

Вплив мас-медіа на діяльність політичних інституцій та громадської думки

Видатні соціологи, теоретики комунікації, публіцисти занепокоєні медіоцентричною візією публічного життя. Адже політичний лад неминуче… 5 Лернер М. Развитие цивилизации в Америке (Образ жизни и мыслей в Соединенных… 6 Там само. – С. 266.

Сучасна преса світу і проблеми морально-екологічної кризи на зламі епох

У нашу добу скажених темпів технологічного розвитку, некон-трольованої глобалізації економіки, навального поширення засобів 16 Горгій. – У кн.: Платон. Діалоги. – К.: Основи, 1995. – С. 167. 17 Там само. – С. 169.

Уникати підміни понять

40 Наше наследие. – 1990. – Ч. IV. – С. 3. 41 Кур’єр ЮНЕСКО. – 1994, лютий. – С. 35. розтопило») і аж донині (Ліна Костенко, Євген Сверстюк) спирається на моральний тип мислення, в основі якого…

Публіцистика онтологічного оптимізму

Міркуючи над творчістю Салмана Рушді, Маріам Салганик розвінчує «оргію ненависті», говорить про історичну свідомість, взаємовідносини національних… Газета «Українське слово» свого часу передрукувала статтю Уласа Самчука… Тепер ми маємо можливість залучити до осмислення власної спадщини у європейському контексті доробок учених і…

Розділ 4

СВІТОГЛЯДНА ПУБЛІЦИСТИКА ЯК ФОРМУВАЛЬНИЙ

ПРИНЦИП ФІЛОСОФІЇ СУСПІЛЬСТВА І ДЕРЖАВИ

Авангард духу: концепція Миколи Шлемкевича

Як видно, ця сфера фундаментальних понять передовсім оперує позитивістським і марксистським підходом, що є одним проектом, оскільки детермінує життя… 1 Новий тлумачний словник української мови. – Київ: Аконіт, 1999. – Т. 4. – С.… 2 Там само. – Т. 3. – С. 842-843.

Пріоритет макротексту

Більшість публікацій цього видання, як і американського часопису «Форін Афферс», української «Літературної України», німецької «Цайт», японської… Якщо за умови глобалізації комунікаційного простору, запровадження новітніх… 14 Шлемкевич М. Новочасна потуга (ідеї до філософії публіцистики...). – Нью-Йорк; Торонто, 1958. – С. 145.

Свобода як істина

Християнство стверджує абсолютний характер морального добра. І тому воно не може сприймати суб’єктивістські, утилітарні й релятивістські тенденції.… Виступаючи 19 листопада 1980 року в Мюнхені перед артистами і журналістами,… 24 Лось Й. Духовний аспект сучасного життя // Світло. – 2001. – Ч. 7–8. – С. 267.

Роль особи в історії

26 Див.: Лось Й. Слово має визволяти, а не поневолювати // Світло. – 2001. – Ч. 7-8. – С. 270-271. своїм циклом бесід (розмислень) «Про героїв і героїчне в історії» довів, що… Наприкінці 2006 року популярний польський тижневик «Політика» видав чотиритомник «Великі промови історії». Кожний том…

Концептуальна публіцистика: історичний аспект

Бачення фактів у динаміці, поєднання їх із принципами дало змогу А. де Кюстіну виконати свою місію: «вказуючи на зло, закликати добрі душі шукати… 29 Цит. за: Сучасність. – 1993. – Ч. 1. – С. 38. 30 Кюстін А. де. Правда про Росію. – Торонто; Нью-Йорк, 1958. – С. 24-25, 65.

Спадок XX століття: Європа

Європа мусить упоратися з великою проблемою в історіографії – тоталітаризмом. Мав він свої версії: ленінську, сталінську, гітлерівську і не тільки.… 37 Ортега-и-Гассет X. Эссе об Испании // Иностранная литература. – 1993. – №… 38 Онацъкий Є. Мала Українська Енциклопедія. – Буенос-Айрес, 1959. – С. 1533-1534; Свитин Л. Профессия: журналист:…

Спадок XX століття: Азія, США

47 Див.: Алленов С. Г. Русские истоки немецкой «консервативной революции»: Артур Меллер Ван ден Брук; Дугин А. Консервативная революция (типология… коли стверджує, що ідеологія сучасного ісламу з’явилася поміж закутками… Але його не задовольняло звичайне надсилання кореспонденцій – він швидко заанґажувався у політику, спочатку як радник…

Українська традиція публіцистичного тексту

Чесного голосу бракує. Так само обмаль національного інстинкту в сучасній журналістиці. Крім інших причин, це є результатом 48 Джонсон П. Популярная история евреев. – М., 2003. – С. 532-533. 49 Сверстюк Є. Слово має тяжіти до істини // Літературна Україна. – 2006. – 14 верес.

Нагнітання деструктивності

Життя у переконанні про неминучість апокаліпсису стало нормальним станом людини. Страх (до слова, 70 відсотків фактологічної та пояснювальної бази… страх є найдошкульнішим відчуттям людини. Ми живемо на «ринку страху», –… Як можна не втратити почуття міри, якщо день у день тисячі газет, десятки тисяч радіостанцій, телебачення буквально…

Риторика Великої Французької Революції

Слід пам’ятати, що воля до хірургічного втручання у структури дійсності виявилася давно, а стала прерогативою зчасів Великої Французької буржуазної революції 1789-1794 pp., від якої фактично була виразно зазначена могутність журналістики.

Нарощення атмосфери взаємного роздратування, вироблення подвійного стандарту сприйняття, руйнування віри, недопущення формування чеснот, впровадження у масову свідомість непевності й тривоги, суперечливих картин майбутнього, розбурхання й міфо-логізація науки, підживлення крайнощів, витіснення добродійних справ мітингами, памфлетами, політиканством, нав’язування людям безперервних спокус, оцинічнювання внутрішнього світу людини, недопущення знань до розуму загалу, підживлення свідомості туманними ідеями про Свободу, Рівність, Братерство, Царство Справедливості, «суспільний прогрес», «благо народу» та ін., максимальна експлуатація соціальної, сексуальної, інтелектуальної суєтності й пихи так званого авангарду суспільства, збудження ігрового інстинкту, глузливе, «фейлетонне» ставлення до усього шляхетного, чистого, перевіреного віками десятками поколінь, до позитивних задоволень, вилучення зі свідомості навіть згадки про призначення людини як Боготвірного феномену, під’юджування сварливості, нетерплячості, жорстокості, себелюбства, створення перманентної загальної дезорієнтації щодо основоположних вартостей та орієнтирів, підживлення почуття максимальної вигоди, відволікання свідомості людей від первісних моральних засад, нівечення волі через безлад у розумі, заохочення фальшивої

духовності– усі ці способи, прийоми, постулати, принципи окупації свідомості були великою мірою випрацювані публіцистами (вони й вожді) Великої Французької революції.

Можемо зрозуміти хід міркувань Алексіса де Токвіля про цілеспрямоване розшарування й розбещення нації. Коли почала відроджуватися громадська думка, керівництво нею дісталося виключно філософам, додамо – переважно атеїстам. На підставі абстрактних засад (зіставте: «Свобода, Рівність, Братерство» і «Наша мета – комунізм») та найза-гальніших теорій напад було зроблено не на окремі погані закони, а на все законодавство. Зухвальство новаторів, звільнених від релігійної моралі, традицій народу, упорядкованого, хоч – часто й несправедливого, стану речей, закономірно привело до того, що Революцію підготували найцивілізованіші класи нації, а завершили найнеосвіченіші й найгрубіші. Французи думали лише про те, що було в них перед очима, й забули те, що бачили раніше.Тому, робить висновок Токвіль, «відтоді, коли французи хотіли знищити абсолютну владу, вони обмежувалися тим, що ставили голову Свободи на тулуб раба»⁹. Знаменитий філософ, публіцист, державний діяч закономірно радить прискіпливо вивчати попередні епохи, тобто закони, вади суспільства, передсуди, злигодні та велич; крім того, доконечно слід проникати у саму природу нації.

Нагадаємо, що вперше поняття «громадська думка» вжив Томас Джеферсон. Маємо на увазі нинішнє її тлумачення, оскільки на це звертали увагу ще за часів Сократа, Горгія, Демосфена, Цицерона. Однак, саме Французька революція у міжчассі реформації та епохи більшовизму й гітлеризму дає нам безліч прикладів цілеспрямованої маніпуляції масами. Формами популяризації нових ідей стали «Велика французька енциклопедія» Д. Дідро, книга «Суспільний договір» Ж.-Ж. Руссо, в якій якраз й міститься гасло «Liberte, egalite, fraternite», антиклерикальні памфлети Ф.-М. Вольтера. Країну заповнила хвиля пропаганди. Бріссо, Демулен, особливо Марат у своїй газеті «Друг народу», та Робесп’єр своїми закликами роз’ятрювали суспільну температуру, соціальне напруження. Експонувалися революційні символи: фригійські шапки, трикольорові шалики й кокарди, постать жінки, яка уособлювала Свободу. Люди почали звертатися один до одного – «громадянине». Кав’ярні

⁹ Алексіс де Токвіль. Давній порядок і Революція. – К., ЮНІВЕРС, 2000. – С. 179.

перетворилися на політичні клуби, де розповсюджувалися газети, а їх з вибухом революції тільки в самому Парижі з’явилося понад 140, влаштовувалися дискусії. Мірабо організовував масові спектаклі-мітинги, радив своїм прихильникам: «Промовляй до почуттів, промовляй безперервно, постійно втовкмачуй людям небезпеку диктатури, рабства, і матимемо блискучий результат остаточного визволення».

Якщо ми хочемо збагнути нинішні мотиви виступів багатьох журналістів комерційних і «загальнолюдських» видань, речників плюралізму, свободи преси, не забуваймо механізмів впливу на масову свідомість, випрацюваних їхніми попередниками з часів Великої Французької революції та Жовтневого перевороту в Росії 1917 року, а також націонал-соціалістами під орудою Й. Геббельса. Про шляхетні мотиви, принципи не могло бути мови. Тому сягаємо до прикладів двохсотлітньої давнини (щодо більшовицької пропаганди, геббельсівських постулатів – про це написано достатньо багатьма авторами на основі переконливих фактів і свідчень). Нам, переважно справедливо, радять брати приклад з досвіду європейських, точніше – західноєвропейських народів, у тому числі в царині мас-медіа. Однак зворотний бік медалі – дуже зловіщий, який знаходить послідовників серед більшості сучасних журналістів, намагаються заретушувати. Тим часом погромницька журналістика веде родовід саме від Французької революції 1789-1794 pp.

Агресивний стиль журналістики опрацював Жан-Поль Марат. Марксистські дослідники вважали «Друг народу» прикладом «конфліктної» журналістики. «Марат блискуче, з полемічним пафосом, різко сатирично, дошкульно, буквально до хрипоти критикував усе, що вважав згубним для розвитку буржуазного суспільства» – підкреслював Людек Томек¹⁰. Оперуючи абстрактними поняттями «ворог Свободи», «ворог революції», підмінюючи сенс (закон – «антигромадянською поведінкою» та ін.), використовуючи універсальні пояснюючі схеми (конструкцію, яка не може бути підтверджена чи спростована експериментально, наприклад – «У світі існують дві сили – Сили Добра і Сили Зла, які постійно борються між собою», «Вінцем людської історії стане створення царства Справедливості»), Марат безперестанку вишуковував ворогів, зрадників. Якщо хтось не погоджувався з ним – це зрада

¹⁰ Демократический журналист. – 1989. – Июль.

Революції. Він створював своїми памфлетами («Жахливе пробудження», «Ми загинули», «Ланцюги рабства» і т. п.) чисто маніхейську картину світу, картину Друзів народу і Ворогів народу, захисників свободи та її зрадників. У номері від 17 грудня 1790 року Марат писав: «Рік тому достатньо було знести п’ять чи шість сотень голів, щоб назавжди зробити нас вільними й щасливими. Сьогодні треба знищити десять тисяч. Через декілька місяців ви, можливо, знесете сто тисяч і чудово: миру у вас не буде, якщо ви до кінця не викорчуєте заклятих ворогів батьківщини». Наступного дня газета «Друг народу» закликала: «Перестаньте тратити час на роздуми про засоби захисту. У вас є лише одне, те, що я вам постійно рекомендував: загальне повстання і народні страти. Навіть якщо треба знести двадцять тисяч голів, не треба сумніватися ні на мить»¹¹. Коли було обезголовлено короля Франції Людовіка XVI, Марат задоволено декларував: «Ми повинні кинути цю голову в обличчя усім деспотам. Ця окривавлена голова – червоне розпечене ядро, яке розіб’є ланцюги деспотизму. Ми повинні показати приклад усім народам. Ось як треба вчиняти з деспотами! Приєднуйтеся до нас. Дійте так само, як ми!»¹².

«Заклятих ворогів революції» для Марата та його однодумців було так багато, що навіть справедливі заклики, міркування газети «Друг народу» (підтримка мулярів, розвінчання корупціонерів, фальшивих патріотів, спекулянтів, ледарів) блякнуть у порівнянні з вербальною несамовитістю журналіста, який безперестанку закликав «продовжувати революцію» найжорстокішими методами, на барикади. Полеміка, яку вів Марат з іншими журналістами, була несамовито-жовчною, вбивчо-іронічною. Скажімо, полемізуючи з газетою Бріссо «Французький патріот», Марат писав про нього, що він є скандалістом, поліційним шпиком, псевдофілософом, комбінатором, криміналістом, інквізитором – і це не вичерпує вживаних інвектив.

Як бачимо, гранично чітко поставлено проблему вибору.Причому вибору слова як смертоносної стріли, стимулятора масового тероризму, організатора спотвореного мислення, реалізації людської пихи, яка відкинула Творця. Поступове, часами – напористе й цинічне,

¹¹ Толмачев М. Великая Французская революция и свобода печати // Иностранная литература. – 1989. – № 7. – С. 230-239.

¹² Дорошевич В. Журналисты Великой Французской революции // Журналист. – 1984. – № 12. – С. 74.

витіснення релігійної енергетики, свідомо організоване речниками французького Просвітництва, абсолютизація культури наукового мислення закономірно спричинили прагнення людини зрівняти себе з Богом. Відтак – ескалація руйнації, нівелювання відчуття можливого. Медіатизація усіх аспектів буття спільнот створила широкий простір для реалізації хворобливих амбіцій жандармів думки.

Деколи варто перечитувати класичні речі. Звернімося, наприклад, до суджень Томаса Карлейля, висловлених у книзі «Французька революція. Історія»: «Франція молитв не возносить, хіба голосно лементує на вулицях, «не соромлячись у висловах».У дусі філософії Просвітництва будь-які питання піддавалися нещадному аналізові. «Місце зниклих відданості й віри зайняла брехлива фразеологія... принцип довіри до влади перетворився у тупу байдужість або макіавеллізм»¹³. Як доведено історією, усім революціям потрібний певний фокус ворожості, щоб висловити «почуття ненависті широких народних мас», чим тотально користувалися більшовизм, нацизм, маоїзм і т.д. Терор слів неминуче приводив до терору фізичного. Нагромадження озлоблення, обману, офарисейщування гуманітарної сфери, передовсім масмедійної, неминуче витворили той внутрішній апокаліпсис, «який підкрадається до нас і може, якщо не стати йому на перешкоді, спричинити драматичне самознищення людства» – до такого висновку приходить Вольфганг Краус, відомий австрійський культуролог, політолог, есеїст, літературний критик і редактор¹⁴.

Повернімося ще до XIX століття. У 1871 році було проголошено так звану Паризьку Комуну, яка проіснувала усього 72 дні й спричинила до винищення близько ста тисяч громадян Франції. Доведено, що ідейним та інтелектуальним натхненником масового терору був сам Карл Маркс, а також видання Першого Інтернаціоналу і самої Комуни («Соціальна й політична революція», «Крик народу», «Татусь Дюшен» та ін.).

У ті сумні часи демократичні якісні видання швидко розпізнали такий ідеологічний режим антидобра і послідовно переконували громадськість Європи у небезпеці так званого «революційного оновлення

¹³ Карлейль Т. Французкая революция. История. – М., 1991. – С. 9, 14.

¹⁴ Краус В. Нігілізм сьогодні, або терплячість світової історії. – К., 1994. – С. 108.

світу». Ось кілька характеристик англійської газети «Times», які й нині можуть правити за зразок концептуальної, прогнозуючої публіцистики, орієнтованої на залучення позитивного потенціалу суспільства і людини зосібна: «Керівники бунту – це невелика група бандитів і хуліганів» [The Times, 20.03.1871], «Маємо справу з повним розкладом суспільства» [The Times, 25.03.1871], «Керівником монмартського повстання є вождь Інтернаціоналу Карл Маркс» [The Times, 03.04.1871], «Париж є повчальним прикладом того, до чого приводить здійснення нежиттєвих теорій» [The Times, 10.04.1871], «Цей акт вандалізму здійснений в ім’я «інтернаціонального братерства» ... Велика кількість іноземців, які брали участь у повстанні, засвідчує космополітичний характер руху» [The Times, 30.05.1871]. «Комуна привела до руйнації нації» – такого висновку дійшов видатний італійський демократ Джузеппе Мацціні, фундатор концепції «Бог і народ»¹⁵.

Щоправда, молодий Маркс, сповідуючи загальнодемократичні ідеї, демонструє певний ідеалізм щодо функціонування преси, «засвічує» речників інструментального підходу. У цьому випадку, як і в деяких інших, він пішов проти течії, яка пізніше повністю підхопила його, навіть поставивши в центр подій. Напрям цей – суто класовий, економічний підхід до історії, актуальної суспільної практики. Закликаючи пізніше «підірвати всі основи існуючого ладу» (це завдання він поставив не лише перед «Новою Рейнською газетою», яку видавав разом з Ф. Енгельсом у 1848 – 1849 pp., а в цілому перед революційною пресою), Маркс і визначив тенденцію, що привела до більшовицького принципу «колективного агітатора, пропагандиста й організатора» (Ленін) класової боротьби, революційного «оновлення світу». Невипадково дослідник творчості К. Маркса Ернст Генрі у статті «Маркс-публіцист» підкреслював: «Публіцистика Маркса була, по суті, суцільною атакою на капіталістичний лад... У кожній великій статті він розкриває класові корені подій... Церемонитися з противниками Маркс у своїх памфлетах і статтях, як і в книгах, не любив... У гніві публіцист Маркс справді був нещадним, у своїх сатирах, в яких місцями звучать нотки Еразма Роттердамського і Джонатана Свіфта, невмолимий. ...Він продовжував писати в ім’я ідеї»¹⁶.

¹⁵ Старожитності. – 1992. – Ч. 3. – С. 4.

¹⁶ Генри Э. Маркс – публицист // Журналист. – 1968. – № 5. – С. 8-10.

Це правда. Інша річ, що ця ідея не була шляхетною, про що блискуче сказав Вацлав Гавел: «Яким було слово Маркса? Воно висвітлило нам приховані пружини суспільних механізмів. А може воно стало непомітним зародком усіх пізніших ГУЛАГів?»¹⁷.

Натомість сучасні більшовики, які прийшли у демократію чи, радше, перелицювавшись «на марші», свідомо зігнорували справедливі й плодотворні застереження, скажемо умовно, Маркса-демократа, і повністю адаптували пиху й підривний запал Маркса-революціонера.

«Свідомість може створювати світ» – стверджують філософи. Вони мають рацію. Ідеологія непримиренної ворожнечі й вседозволеності створила світ з недвозначною перспективою самознищення. Жадоба крові, задіяння ницих інстинктів, фронтальне заперечення гуманістичних вартостей, войовничий атеїзм і расизм становили чільний мотив практично усієї преси часів більшовицького та нацистського «середньовіччя» у XX ст.

Низькопробні цінності Леніна, Троцького, Гітлера, Сталіна та інших фальшивих пророків насильницьким чином, зокрема шляхом морально-демагогічних арґументів, тотальної дезінформації, підступного маніпулювання суспільною свідомістю, були нав’язані великим структурам. За влучним висловом Альбера Камю, за відсутності моралі Гете цивілізація вибрала мораль «кримінального світу і поплатилася за це. Мораль кримінального злочинця – це безкінечне чергування перемог, що завершуються помстою, і поразок, що породжують відчай і озлоблення»¹⁸. Відповідно витворилася і форма утвердження цього войовничого негативізму, завданням якого було звузити горизонти думки. Крім цього, «суть режиму брехні полягає в тому, просто кажучи, що береться участь – все одно, свідомо чи несвідомо – у колективному знеціненні того, на чому опирається гідність і уся хвала людського життя. Береться участь не лише у девальвації правди як такої, але також в девальвації самого прагнення до пізнання»¹⁹.

Злочинні диктатури, що їх нам довелося пережити у XX ст., коренилися у безжальних ідеологіях. Причому «в Німеччині ідеологією було те, що говорив фюрер, а в Радянській державі ідеологією було

¹⁷ Атмода. – 1990. – 9 квіт.

¹⁸ Наука і суспільство. – 1991. – Ч. 8.

¹⁹ Popper К. The Open Society and its Enemies. Vol. 2. – L., 1945. – С. 27.

те, що, як стверджував Генеральний секретар Сталін, сказали Маркс і Ленін»²⁰.

3. арґументаційна база виступів «Столичных новостей»

Специфічну роль сучасного синедріону з викорінення Істини у людських душах, через своєрідне тлумачення плюралізму за межами усілякої пристойності, виконує багато журналістів начебто «елітарних» видань: «Столичные новости», «Киевские ведомости», «Факты», «Сегодня» та ін. «Столичные новости» взяли на себе роль остаточного арбітра, який безапеляційно й напористо, з повним набором демагогії, щоправда, інтелектуально добротно приправленої, намагаються, по-перше, не допустити порозуміння українства, слов’янських народів, ширше – культур, цивілізацій, по-друге, нав’язати стереотип своєї виключної ролі розставляти акценти щодо всього і завжди.

У публікаціях газети «Столичные новости» (до речі, постійно наголошуючи на своїй «українськості», вона чомусь не випускає бодай частини тиражу державною мовою) маємо цинічний зразок узурпації творчості. Варто, однак, нагадати, що «комісари» від інформації з’явилися давно, претендуючи на остаточну істину і різними способами нав’язуючи її. Досить зіслатися на приховану, а нині й явну інформаційно-духовну війну проти автентичного християнства. Небезпека духовної зброї, – підкреслює І. Каганець, – «полягає у спотвореному висвітленні не поточних подій чи історичних процесів, а у накиданні збочених життєвих цінностей, руйнуванні мотивації до життя, викривленні уявлень про саму природу видимого і невидимого світу, про добро і зло, життя і смерть»²¹. Було виявлено диявольську активність у спотворенні Євангелія, коли масово тиражувалися сфальсифіковані рукописи Євангелія і популяризувалися такі фальшивки, як «Книга Якова». Затінена ідея полягала у тому, що у справжні тексти вставили «своє», відтак наполягали на ньому, возвеличували «його».

²⁰ Баллок А. Гении зла. Размышления над жизнью Сталина и Гитлера // За рубежом. – 1992. – Ч. 12. – С. 17.

²¹ Каганець І. Пшениця без куколю. Євангеліє без вставок і спотворень. – Тернопіль, 2006. – С. 48.

У цій газеті справді багато цікавої й цінної інформації, оригінальних суджень. Але впереміш з повчальними, інтелектуально елегантними матеріалами (розділи «Монологи» Вадима Скуратівського, «Рубеж веков», де було вміщено десятки змістовних інтерв’ю, результати соціологічного дослідження Бі-Бі-Сі про «Англійця мілленіуму» – 2-9.02.1999, деякі публікації розділу «История», «Дата», «Зарубежье», «Лица» та ін.) бачимо яскраво виражену руїнницьку тенденцію.

Аналіз матеріалів газети за останні п’ять-шість років дає змогу виділити такі мотиви:

1. Протиставлення, в сенсі «зіткнення лобами», різних політичних партій, суспільних сил сучасної України з метою дискредитації української політики назагал, накреслення безрадісної перспективи, водночас – цілеспрямоване нав’язування думки про те, що з допомогою «демократів» (читай – інтернаціоналістів, космополітів, які «вміють керувати», впроваджувати ринок, мають міжнародну підтримку) можна увійти в систему «цивілізованих країн». Паралельно, вже гранично відкрито, нацьковуються одні країни на інші, західна цивілізація – на ісламський світ, причому проблема ставиться тотально, по-маніхейськи.

2. Формування образу ворога-антисеміта і фашиста через експонування окремих публікацій у «Сільських вістях», відповідно – нищівної критики особистостей, війна слів між «Столичными новостями» та виданнями Г. Щокіна «Персонал», «Персонал плюс» та ін., між публіцистами «СН» і МАУП як структури, що має свою точку зору на розвиток світової історії, доволі часто теж екстремістську. Впадає у вічі типологічна схожість образів «демократів» і «антисемітів». Вони, до речі, випрацювані давно і зводяться до однозначності,коли не бажають бачити портрет опонента у «кольорі», отже, маємо чорно-біле «гравюрне» зображення, образ-значення легко стає втіленням заклятого ворога, категоричності,коли усі ознаки опонента не просто трактуються на свій розсуд, таке бачення оголошується істиною в останній інстанції, стереотипності,коли образ-знання опонента мінімальний, тавро підмінює справжнє знання, асинхронності,що означає погляд на десятиліття й століття назад, як в астронома, який бачив зірку такою, якою вона була цілу вічність до цього, демонізації,коли опонент стає втіленням Абсолютного Зла, ірреальним у своїй тотальній підступності,

непримиренності,коли навіть не допускають думки про якісь точки порозуміння, взаємопізнання, не кажучи вже про співпрацю, лише погибель опонента стає умовою власного виживання, ідеологізації,коли усі виступи опонента засуджуються з цих позицій, причому ідеологічні посилання протилежної сторони не беруться до уваги, взагалі не сприймаються, їй взагалі відмовляють у праві на «ідейність», вважаючи опонента циніком.

3. Завищена самооцінка, месіанське сприйняття себе і своєї ролі у світовій історії як безпомильного арбітра, «надії прогресивного людства». Ця пихатість, претензійність, вибраність виявляється навіть при трактуванні трагічних сторінок власної історії – тут йде безапеляційна торгівля своїм горем, яке «перевершує» усі відомі історії злочини, хоча це не відповідає дійсності, адже лише у XX столітті було свідомо винищено значно більше українців, представників інших народів. Найгірше те, що найактивніша участь «своїх» у масовій загладі найкращих представників інших націй та й свого «плебсу» (шляхом ідеологічного забезпечення масового терору за більшовизму і керівництва процесом ґеноциду, етноциду, ментоциду – наприклад, Л. Кагановичем) цинічно ігнорується. Паче того, співці ленінізму-сталінізму вивищуються як «унікальні таланти».

4. Витончена пропаганда постмодерну і в комунікативістиці, і в культурі назагал, вульгарного релятивізму, гедонізму, права особистості на повну самореалізацію, але тільки в контексті виелімінування релігійних і національних вартостей.

Кілька типових прикладів. Валерія Новодворська, репрезентуючи Росію,звісно – «демократичну», взявши на себе роль вселенського арбітра, командира історичного процесу, за кожної нагоди принижує слов’ян-маргіналів. В інтерв’ю Олександрові Самарцеву з Москви вона своє сокровенне бажання розбурхувати ситуацію до крайнощів обгортає в модні ідеологеми. «Я правозахисник» – точка відліку її міркувань щодо нинішньої ситуації в Росії, коли до влади прийшов Путін. Тому «усі порядні люди повинні стати дисидентами,... оскільки створилася екстремальна ситуація, потрібно бути саме дисидентом стосовно народу (?!), влади, діючих політиків». Чим це обумовлюється? «Путіна оточують люди мезозойської культури... Це все стосується і країни (?!)». Далі, за логікою, пропагується «свій» Козирєв, автор терміну «Азіопа», хоч

з певними докорами за «поступливість», афішуються американці, які «нізащо не поїдуть працювати на Пакистан, Саудівську Аравію, Ірак, навіть якщо за це багато заплатять», проголошуються універсальні орієнтири – «Свобода, власність, законність», ідеалом яких є «Захід, американська модель». Перший висновок усіх пасажів, гострих і навіть у чомусь привабливих, як, приміром, Новгородська Русь з X по XIII століття, такий: «Давайте мріяти про побудову капіталізму».

Оскільки лібералізм для Новодворської є панацеєю на всі часи і для всіх народів, то, звісно, вона б «навіть кота свого з Путіним не залишила». «А з Єльциним, – розвиваючи сюжет, запитує кореспондент, – ви б кота залишили?». На це запитання Валерія Новодворська гранично чітко відповіла: «Борис Миколайович далеко нас відтягнув, але недостатньо. Думаю, бідолаха просто надірвався. Спасибі, звичайно, і за зроблене, але вибирати наступників треба серйозніше. Був же як кандидат Немцов. Будь-яке обурення проти нього як законного президента з боку гіпотетичних силовиків було б розцінено як бунт, приборкати який з величезним задоволенням допомогли б ті ж США». Саме так, слово в слово, сказано й відтворено лібералом уліберальній газеті. Принагідно скошено гострим слівцем Солженіцина «за зраду», народництво (почвеничество) оцінено як «вкрай небезпечну річ». Пізніші абсолютно слушні декларації про те, що «ринок неприйнятливий у сфері душі», що Росія повинна надати Чечні самостійність, нівелюються цинічним вердиктом над формулою Союзу правих сил, буцімто демократія, просвітництво, лібералізм виникнуть після сильного падіння цін на нафту: «Нам голоду недостатньо». Мовляв, Захід мав би втрутитися, а не «консервувати ситуацію в ім’я стабільності». Отже, – силовий тиск, революція, збурення пристрастей, хірургія? Саме до такого висновку підводить «професійна» дисидентка!²².

В іншому матеріалі – «Розлучення по-слов’янськи», вдаючись до звичної підміни понять, Новодворська спритно використовує очевидні, давно доведені факти, для того, щоб цілком за порадами Бісмарка, «брехати з допомогою правди». Йдеться про цілеспрямоване нищення українства спочатку російським імперіалізмом, а потім «радянською

²² Новодворская Валерия: «За либеральную идею никто себя не сжигал... А в России это делают со страстью!» // Столичные новости. – 2003. – 13-19 мая. – С. 9.

бетономішалкою», після чого «мало хто хоче і може вважатися українцем». Та ж безапеляційність, але на цей раз Новодворська виступає від імені України і начебто на захист України. Ми не будемо докоряти їй та подібним до неї, як вони очолили русифікацію, голодомори, вивезення українців до різних сибірів і т. д., як через свої «Правду», «Коммунист» та інші видання паплюжили цей же Захід за «гнилизну», «імперіалізм».

Нам сьогодні важливо придивитися до їхньої методології, принципів деформації свідомості молоді, яка не пам’ятає і не бажає під впливом мамоністів заглиблюватися у публікації «інтернаціоналістів» радянських часів, але легко може засвоїти ззовні дуже привабливу і частково предметну арґументацію подібних лідерів громадської думки, як вони самі себе величають. Ця методологія давня, як світ. У фільмі М. Гібсона «Страсті Христові» виразно бачимо, як фарисеї чужими руками вбивають Істину, майстерно нацьковуючи одних на одних, як підмінюють тези, лицемірно проголошують свою відданість режимові. І це цілеспрямоване прагнення послаблювати животворні сили народів, культур, щоб кров впала поміж ними і визріла ненависть (відтворімо пропагандивні кліше до і під час воєн в Югославії, Афганістані, Іраку), може скерувати сучасну громадську думку не на порозуміння, примирення, співпрацю в ім’я збереження плодотворного спадку усіх без винятку націй, а на хаос, в якому фарисеї чуються якнайкраще і з якого вміють видобувати користь для себе.

Справедливо картаючи «генетичні дефекти імперського і особливо панслов’янського зору», заперечуючи російську версію історії як сфальшовану, підтасовану, Новодворська у статті «Розлучення по-слов’янськи» вищу українську громадянську і політичну культуру ніби між іншим подає як «філіал Польщі», а призупинення експансії ординців трактує як перемогу Польщі, яка «не зламалася і відбила загарбників». Те, що не всі українці мислили подібно до Тараса Бульби, «багато хто переймав польську культуру, звичаї і дух конституційної свободи», підступно спрямовується в русло «нелогічності» національно-визвольної боротьби українського народу, утвердження своєї державності (чи не вона та іже з нею претендують на сучасних покровителів українського народу і архітекторів нашої державності?). Частка правди у подальших роздумах політика Новодворської, як вона подана газетою, переплітається

з провокативними висновками: «Політична оборудка батька Хмеля була кон’юнктурною і релігійною, але для України Переяславська рада відчинила двері тюрми, а Москві додався біль голови... Україна бунтувала до кінця, поки зрада батька Хмеля не була стерта у біловезьких лісах»²³. Гоголь, Мазепа, Петлюра стають Новодворській у пригоді, коли треба категорично виснувати, мовляв, «батько Хмель недооцінив своїх соплемінників». І так далі, у такому ж іронічному ключі.

Виникають принаймні два запитання до Новодворської. Перше: Як же «мало хто хоче і може вважатися українцем?». Хіба референдум 1991 року, перепис населення раз і назавжди не задекларували вибір українців без посередництва тих, хто нині приклеюється до нас, щоб й надалі визискувати? Друге: чому «політик» такого формату і претензій вживає слово «наша» для означення усіх етнічних росіян в такому пасажі: «Ми сміємося над «мовою», над спробами усюди її впровадити і все на неї перекласти, а тим часом за цим своя історія, переїхана і переорана нашою»? Можливо, сама цього не усвідомлюючи, Новодворська прохоплюється, адже упродовж усієї історії Росії нею керували чужинці (прочитайте бодай відому статтю Ф. Енгельса «Зовнішня політика Росії»), а від жовтневого перевороту протягом майже усіх 73 років – «інтернаціоналісти». Певна річ, це не знімає вини з російських шовіністів усіх мастей, але не слід забувати, хто майже завжди під’юджував ненависть між сусідніми народами як на Сході, так і на Заході. Російськомовна журналістика за радянської доби якраз найзаповзятливіше впроваджувала ідеї «вищості» російської мови й культури, «єдиного радянського народу», а тепер Новодворська, Малінкович і багато їхніх сподвижників раптом нарекли себе нашими адвокатами, повчаючи українців, як їм розвивати громадянське суспільство і демократію.

Конфліктна публіцистика Валерії Новодворської неминуче спонукає до рефлексії над кількома істотними принципами як теоретико-методологічного, так і суто практичного характеру. Свого часу Марина Шостак на сторінках російського журналу «Журналіст» у науковій розвідці «Діалог і полеміка» на основі багатого фактологічного матеріалу, у тому числі виступів В. Новодворської, прийшла до таких висновків: «Рівень полеміки залежить від ситуації у суспільстві, від загального

²³ Новодворская В. Развод по-славянски // Столичные новости. – 2004. – 10-16 февр.

стану звичаїв: перший, примітивний, рівень – це «випускання пари», демонстрування себеу полеміці. Другий рівень – демонстрування доцільності обміну думками; тут полемічна гострота публічного обговорення сприяє виникненню нових ідей. Журналіст – постачальник гіпотез. І тому важливо не допустити «ефекту камікадзе» (знищуючи противника, підірвати усе й усіх довкола – отже, й власну ідею, хоча б у зародку). Для діалогів, особливо полеміки, важлива чітка стратегія, яка допоможе маневрувати, уникнути спокуси знеславлення і головної загрози – деструктивності публічної суперечки»²⁴.

Дещо у цих характеристиках вимагає уточнення і розвитку. Критика, як відомо, є конкретною частиною естетики; коли критик мотивує свою позицію моральними засадами, критика стає частиною етики. Водночас маємо пам’ятати, що критика також – частина філософії (визначення світоглядних засад), соціології (пошук основ громадянського, політичного й національного служіння нації), теології (релігійні пошуки). У всіх випадках важливо визначити закономірність появи певних явищ, тенденцій розвитку, полишаючи «за кадром» неістотне, суто суб’єктивне. Треба мати справу з ідеями, остерігатися догматизму, демонстрування своєї ерудиції. Натомість переважає критиканство, тобто злісна критика, коли бачать (за Христом) скалку в оці ближнього, а колоди у власному оці недобачають. Зокрема, В. Новодворська з великою насолодою розмальовує темні сторінки як окремих особистостей, так і цілих народів, намагається вразити читача відвагою, ерудицією, продемонструвати свою вищість і право на безапеляційну рацію.

Критика є творчістю, критиканство – професією.Як зазначено у Малій Українській Енциклопедії Євгена Онацького, критика, розглядаючи минуле, осуджує і перевіряє сучасне, щоб збудувати майбутнє; критиканство осуджує сучасне, не знає і не хоче знати минулого й не думає про майбутнє²⁵.

Деколи у публікаціях В. Новодворської знаходимо елементи і критики, і критиканства. Наприклад, у своїх судженнях про взаємовідносини України з Росією, вміщених на сторінках газети «Шлях перемоги» (це націоналістичневидання, до речі, чомусь безкритично

²⁴ Шостак М. Диалог и полемика // Журналист. – 1998. – № 2. – С. 64.

²⁵ Онацький Є. Мала Українська Енциклопедія. – Буенос-Айрес, 1959. – С. 768.

сприймає усі інвективи «знаної правозахисниці і дисидентки»), В. Новодворська заявила цілком слушно, хоч і з великим набором демагогії: «Ми українцям взагалі-то повинні безплатно все давати. Якщо згадати, що робила Катерина II, якщо згадати русифікацію, якщо згадати відібрану в України свободу, якщо згадати, як була заарештована вся «Просвіта», якщо згадати, як всю Західну Україну вислали на Колиму, – то ми дуже довго повинні безплатно давати їм нафту і газ. Не те, що 230 доларів, вони й 23 копійки не повинні платити. Чому б одразу не визнати, що ми з України взагалі даремно беремо гроші, тому що Росія їй стільки винна за чекістсько-путінськими рахунками! А якщо підрахувати, скільки людей НКВД погубило в Україні, починаючи з 1917 року, – у 20-х, 30-х, 40-х, 50-х роках, я б, на місці України, виставила формальний рахунок за все – і за Василя Стуса, який загинув у карцері нашого концтабору. Думаю, що та сума, яку Україна має право отримати, забезпечила б їй безкоштовний газ на 25 років».

Усе правильно, але бракує одного істотного арґументу, а саме – хто організував більшовицький переворот у 1917 році, хто керував НКВД, як керували організацією Голодомору 1932-1933 pp. (про це, до слова, не згадується, як легко можна зауважити) Й. Сталін, Л. Каганович – «наркомголод» і т. д.? Далі йде тотальне визначення Росії як бандита і такий вердикт: «Наша країна (Росія. – Й. Л) сьогодні втратила людську подобу, тож якби вона жила добре – це було б історичною несправедливістю»²⁶.

Ще раніше, в інтерв’ю цій же газеті, яке займає цілих дві шпальти, акцент робиться на тому, що «За Росією плаче Нюрнберзький процес».Явно непродумано подає редакція української газети візитівку гості: «Валерія Новодворська – відомий російський правозахисник, лідер партії «Демократичний союз Росії», політв’язень совєтських тюрем. Вона – легенда російського народу, до якої він ще не доріс».Інтерв’ю рясніє такими вироками: «Російський народ ще майже не виник», «Путін – навіть не лідер – сірий, заляканий, бездарний, ніякий», а кілька рядків нижче йдеться про потребу зупинити Путіна, бо «ядерна зброя, диктатура і Президент з мисленням Сталіна і Берії – це загроза для людства», «Поки що нікому не раджу дружити з Росією», «У Росії

²⁶ Валерія Новодворська: «Ми перед Україною в боргу» // Шлях перемоги. – 2006. – 1 лют. – С. 6.

дивний комплекс – казанської сироти: вона постійно кричить, що її ображають, але насправді ображає сама себе» (замітка на полях: якщо навіть і так, то чи тільки Росія? – Й. Л), «Потрібно, щоб всі західні держави терміново відмовилися від наших корисних копалин, влаштували блокаду та ще й окупували б російську територію. Але ніхто не береться, тому що це дуже витратна справа, та ще доведеться годувати 150 мільйонів совків, які самі себе прогодувати не можуть».Саме так заявила «демократ»!

Справедливо захищаючи Чечню, В. Новодворська, тим не менш, безапеляційно прорікає: «Джохар Дудаев помилився в тому, що вважав Єльцина людиною» (зіставте з попередніми характеристиками Єльцина. – Й. Л). На делікатне запитання-заперечення журналістки Лесі Бондарук «Але ж Америка теж не завжди моральна і має подвійні стандарти», Валерія Новодворська знову категорично, наче забуваючи сказане іншим разом, каже: «Так, і немає жодних гарантій. Узагалі немає жодних гарантій ні для громадянського суспільства, ні для демократії, ні для життя, ні для свободи». Далі В. Новодворська провокативно протиставляє Захід України Сходові України, хоч, щоправда, слушно трактує комуністів як зрадників, оскільки вони толерують звірства большевиків і стоять під червоними прапорами. Однак і в цьому випадку затінена ідея очевидна – в Україні «економічні реформи я б доручила Гайдару, – ...надала б повну незалежність ЗМІ від держави».

«Дисидент, прогресор, місіонер» – як сама себе величає В. Новодворська – прагне завжди «бути в бою», бо у неї «ще ніколи не було мирного часу». Щодо поняття «свобода»,то це – «вибір на користь індивідуалізму, самодостатності й прогресивності..., ліберальні погляди на все навколо»²⁷.

Постійний автор «Столичных новостей» Вадим Скуратівський у своєму монолозі «Анатомія тоталітаризму», супроводжуваному малюнком – великим силуетом Маркса-Енгельса-Лєніна, писав: «Маркс не говорил иначе, как такими безапеляционными приговорами, над которыми, впрочем, еще царствовала одна до боли резкая нота, покрывавшая все, что он говорил. Нота выражала твердое убеждение в своем призвании управлять умами, законодательствовать над ними и

²⁷ Див. докладніше: Шлях перемоги. – 2004. – 10 листоп. – С. 8-9.

вести их за собой». Щодо Леніна, то він, як стверджує колумніст, «как кабан камыши, сминал все наши аргументы» (спомини В. Шкловського. – Й. Л), доводив «повелительные интонации до некоей, уже совершенной «безапелляционности»²⁸.

На прикладі В. Новодворської та багатьох інших речників лібералізму бачимо претендентів на носіїв-монополістів остаточної істини. Зауважимо ще таке: стратегія і тактика подібних інвектив, починаючи, принаймні, від Марата, Маркса, Леніна, інших речників матеріалістичного нігілізму й провокативності, неминуче самодискредитовується. Нам залишається, однак, не обминати їхньої тотально-руйнівної пропаганди, зазначати небезпеку сповідування цього «демократичного» більшовизму. Хоч сьогодні вміння тотально ненавидіти стало важливішим, ніж продуктивно, по-людськи мислити, хоч (за Сверстюком) зухвальство розуму набрало марксистської агресивності й ніцшеанської зарозумілості, – усе ж майбутнє за Словом, що визволяє, ушляхетнює. Нагадаємо, що цінності – найглибший рівень культури, адже вони дають нам міцні уявлення про те, що є добром і злом, справедливим і несправедливим, розумним чи нерозумним, гарним чи потворним, нормальним чи ненормальним, природним чи парадоксальним.

Газета В. Рабіновича «Столичные новости» майже у кожному номері в розгорнутих інтерв’ю з депутатами, політиками, вченими, бізнесменами конче ставить запитання, що провокують незгоду між українцями, розпалюють між ними підозріння, дуже часто відкрито кплять з нашої атрибутики, способу мислення, традицій. В. Кацман, С. Ковтуненко, Н. Морріс та інші оглядачі пропагують егоїзм у ставленні до дійсності, нерозбірливість у засобах, за кожної нагоди лякають Україну тим, що вона повільно впроваджує ринкову економіку, не карає тих, які щодо мондіалістів займають іншу позицію (газета «Сільські вісті», «Українська газета плюс»), тому «міжнародна громадськість», «усі чесні люди планети» не допомагатимуть нашій державі. Одне слово, хто не з ними, той проти нас.

У цьому контексті ще одна підступна лінія видання. «Столичные новости» хитромудро вплітають у контекст українського життя, розвитку нашого суспільства і зміцнення нашої державності свої конфлікти з російськими шовіністами, які проганяють гусинських, ходорковських,

²⁸ Скуратовский В. Анатомия тоталитаризма // Столичые новости. – 2001. – 15-21 мая. – С. 18.

березовських (до слова: Березовського газета часто «розвінчує», але це радше схоже на рекламу), з ректором Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП) Георгієм Щокіним, журналом «Персонал» і газетою «Персонал-Плюс». У всіх випадках нам, українцям, ставлять ультиматум: «У нашій розтерзаній економічними негараздами і політичними розбірками країні так важко зберегти міжнаціональний мир, згоду, толерантність... Не питайте, по кому б’є дзвін, він Б’Є ПО ВСІХ НАС і закликає не допустити в Україні ночі шакала».Виявляється, шакал (у коментарі до рішення Печерського районного суду не на користь газети шакал тлумачиться як хижа тварина з хитрими повадками, подібна на невелику собаку, яка живиться переважно падаллю, в тому числі з власної зграї) – це Г. Щокін, який схарактеризував «антисемітизм» і єврейський фашизм як два боки однієї медалі. «Дикунством» називає головний редактор газети Володимир Кацман, автор коментаря, факти співпраці євреїв з нацистами, акцентування уваги на тому, що несправедливо, коли майже 80 відсотків українців не мають тих позицій на телеканалах, в суспільному житті, що їх захопили євреї, яких в Україні менше одного відсотка («До такого, схоже, тільки у фашистській Німеччині й додумалися: процентна норма!» – обурюється Кацман). Далі йдуть суцільні апеляції-вимоги, апеляції-погрози на адресу ветеранів Великої Вітчизняної, партизанів, трудівників тилу, інтеліґенції, членів наглядової ради академії, державних мужів, правоохоронних органів. «Будьте пильні, люди!», «Ксенофобія!», «А як же з вашим власним сином, пане Щокін, його також «під процентну норму», в ґетто чи концтабір?» – такі алармістські пасажі і натяки коментаря «Ніч шакала. Історія українського ку-клус-кланівця» явно деструктивні для нашого суспільства; вони, зважаючи на широкі й тісні контакти В. Кацмана з відповідними міжнародними організаціями й мас-медіа, спотворюють реальну картину в Україні, кидають тінь на українців, яким нема діла до взаємозвинувачень Щокін-Кацман²⁹.

Інший приклад також штучно вплітається в інтелектуальне життя сучасної України, чинячи з нас своєрідних спільників у знеціненні й поборенні ідеологем О. Солженіцина (це, як кажуть, півбіди), в інкримінуванні великому російському письменникові явно кримінальних й політично

²⁹ Кацман В. Ночь шакала. История украинского ку-клус-клановца // Столичные новости. – 2004. – 27 апр. - 3 мая. – С. 8-9.

обурливих вчинків. Використовуючи той факт, що Солженіцин демонструє свою надмірно патріотичну аж до шовінізму позицію – з одного боку, і не приймає цінностей ліберального Заходу, проживши там після видворення з СРСР понад 20 років, – з другого, а також випустив книгу «Двісті років разом» про російсько-єврейські взаємовідносини, газета послідовно знеславлює лавреата Нобелівської премії. Якби це здійснювалося шляхом зіставлення арґументів, – підстав докоряти «Столичным новостям» не було б. Але газета часто вдається до провокацій. Разючий приклад: перша сторінка видання за 1-7 квітня 2003 року «вистрілює» великою світлиною письменника, оздобленою вгорі і внизу словами «Пророк – стукач» (у кольорі) «Виявилося, – безапеляційно стверджує газета, – що доноси письменника і громадського діяча, лавреата Нобелівської премії Олександра Ісаєвича Солженіцина, автора «В круге первом», «Архипелага ГУЛАГа», «Одного дня Ивана Денисовича», «Ракового корпуса», допомогли КГБ у зародку придушити повстання українських націоналістів у далекому казахстанському Екібастузі... Про все це докладно – у дослідженні нашого журналіста Сергія Ковтуненка». Потім це «дослідження» з використанням деяких документів підводить читача до висновку: Солженіцину ні в чому не можна вірити!³⁰.

На цю публікацію дуже гостро зреагував Євген Сверстюк – президент Українського ПЕН-клубу. Його коментар вмістила газета «Дзеркало тижня». Як завжди, максимально обачний і найретельніший у доборі й оцінці фактів, Сверстюк не просто обурюється «жовтизною» прийомів паплюження знакової постаті XX століття. Незважаючи на те, що давно минули його перші захоплення Олександром Ісайовичем, особливо після появи брошури «Как нам обустроить Россию», Сверстюк справедливо,а не безсторонньо об’єктивно оцінює усе здійснене Солженіциним:

«Він живив енергією сміливої думки покоління 60-х і давав приклад розкутого розуму», «Сказати по правді, мені жаль було великого письменника, який розгубив великі проблеми свободи і духу і почав опускатися до завбачливого управдома», «Можна відвернутися від Солженіцина, але не можна його зневажати! Культура зобов’язує – так само, як і шляхетність», «Я тримаю в руках газету з портретом Солженіцина і

³⁰ Столичные новости. – 2003. – 1-7 апр. – С. 1, 17.

боюсь розкрити, щоб не упасти в безодню. Але розкриваю – і відчуваю запах звичайної кагебістської калюжі, в якій порпається кореспондент... До якої ж «свободи слова» ми дійшли, коли отак серед білого дня можна обплювати велике ім’я! і купати його в жовтій Калюжі. Просто так... А може, й не просто так: письменник, який розкопав і зібрав правду про ГУЛ АГ, – він же і тепер копає. І тут я хочу сказати головне людям довірливим і готовим приймати газетну публікацію за правду. Справа в тому, що більшовицький експеримент зі змішуванням умів і сумлінь – не вдався. Вони перевели мільйони душ «людського матеріалу», зламали сотні мільйонів доль, десятки мільйонів життів, перемололи, затоптали, а генотип людини не змінився»,«Творчість споріднена з духом Творця. До нього треба постійно підійматися, все життя без перепочинку, як підіймався Солженіцин – самовіддано і безстрашно. «Та все підіймайся до Бога», – повторював Василь Стус», «Бідолашні, хоч би прочитали в Солженіцина про бандерівців як конспіративно вишколених і діяльних людей, які не хваляться, а організовано і сміло діють», «А сам жанр кагебістського «документу» так уже здискредитований, що його нині навіть до рук не беруть. На багатьох українських епіскопів і депутатів було виготовлено ксерокопії «документів» про співробітництво з КГБ і розіслано по всьому світу. У свій час ми з Надією Світличною опублікували заяву про моральну відповідальність за співучасть у розповсюдженні лжесвідчень», «Судячи з акцентів на 1-й сторінці публікації, задум цієї авантюри – настроїти українців проти Солженіцина. Я вже говорив, що він сам настроїв. Але він ніколи не міг бути таким, щоб продавати українців карателям! Ось що він каже: «Мені боляче писати про це: українське і російське поєднане в мені і в крові, і в серці, і в помислах. Але великий досвід дружнього спілкування з українцями в таборах відкрив мені, як у них наболіло. Не уникнути нашому поколінню плати за помилки старших».

Є. Сверстюк також нагадує, що Солженіцин в книжці «Двісті років разом» (про євреїв в Росії) розкопує матеріали про український голодомор як спланований ґеноцид³¹.

А тепер – рефлексії від детально викладених суджень одного з найбільших під сучасну пору моральних авторитетів нашої нації.

³¹ Сверстюк Є. Солженіцина атакують блощиці // Дзеркало тижня. – 2003. – 19-25 квіт.

Філософічність, висока культура мислення, висловлена у відшліфованому слові, ще раз нагадали нам, що «сакральна природа мови спричинена її надприродним Божественним походженням,... сакральна суть мови спроможна повернути українську націю у рідне етнопсихологічне середовище, відновити нормальний стан національної свідомості»³².На цьому наголошуємо, оскільки маємо унікальну нагоду зіставити цинічну й брутальну писанину «безкореневого» журналіста і речника цілком виразного національного духу. Це дуже важливий компонент самої методології творчості, яка не може якісно утвердитися у моральному вакуумі. Крім того, подібні до С. Ковтуненка «викривачі» нагадали вельми актуальну думку Е. Берка: «Ті люди, які зазвичай працюють у царині виявленняй зображення недоліків, не годяться для проведення реформ: річ тутне тільки в тому, що розум їхній не засвоїв узірців справедливості й добра, а ще й тому, що вони звикають не знаходити втіхи в розгляданні подібних предметів... Такі викривачі не схильні служити іншим та йне здатні на це»³³.Фундатор консерватизму мав на увазі вождів Французької революції, вони ж були провідними публіцистами.

Для ясності додамо, що такі «викривачі» спрямовують увесь свій хист проти «чужих». Якщо «свої» вдаються навіть до аморальних словесних вибриків, принижують цілі народи, культури, то такі сповідники «загальнолюдських цінностей, як «Столичные новости», або відмовчуються, або трактують подібні виступи як право кожного мати свою думку, або переводять усі розмови у площину «хохми».

Чомусь журналістська наука уникає поглибленого аналізу, чи, принаймні, переказу таких текстів. Вони, всупереч інтенціям їхніх авторів, можуть багато прояснити, зокрема, чому сьогоднішня журналістика переважно продукує більшовицько-фарисейський цинізм, перемішує високе й нице, шляхетне й підле, «омертвлює» культурний спадок народів.

Ззовні «Столичные новости» намагаються виглядати привабливо в інтелектуальному плані, звідси розділ «Монологи» Вадима Скуратівського, який переважно демонструє блискуче розуміння сучасних загроз розмивання вартостей, деформації суспільної свідомості,

³² Федик О. Мова як духовний адекват світу (дійсності). – Львів: Місіонер, 2000. – С. 272, 283.

³³ Берк Е. Збереження та зміни // Консерватизм. Антологія. – Київ, 1998 – С. 479-480.

звернення до Івана Дзюби, Оксани Забужко, впливових політиків, приміром, Генрі Кіссінджера, передруки поважних виступів американського журналу «Тайм». Той, хто регулярно не студіює публікацій саморозрекламованого тижневика, який часто козиряє «ексклюзивом», натякає на свою усебічну поінформованість, може зробити висновок, що газета дбає про максимально повне відображення дійсності, розкриття білих (радше – темних) сторінок історії, сміливо береться за прогнозування майбутнього розвитку подій. Насправді це видання майстерно (у троцькістсько-геббельсівському розумінні) впроваджує такі ідеологеми, які розмивають опорні пункти свідомості читача.

Власник «Московского комсомольца» – однієї з найпопулярніших газет Росії Павло Гусєв, заявляючи, що з жодними олігархами ніколи, за жодних умов не можна об’єднуватися, особливо з нечистоплотним Бере-зовським, переконує: «Вся преса, особливо, так би мовити, московської національності, за рахунок власних засобів вижити не може». Вихід він бачить у виникненні реальної багатопартійності, а також в розвитку нормального бізнес-процесу. За такий «цивілізований» приклад підходу до ЗМІ Гусєву служить корпорація Фіат. «Якщо вони у своїх газетах проводять лобіювання, то лише по лінії політичного шантажу, компромату. Таке саме має відбутися в нас. Я думаю, що найближче до такої схеми стоять «Известия» і «Комсомольская правда», які входять до концерну Алекперова і Потаніна. Тут політика видань формується не на основі особистих амбіцій власників, а на основі економічних інтересів великих промислово-фінансових груп». («Все зло от олигархов и спецслужб. Так считает владелец одной из популярнейших газет в России Павел Гусев»³⁴). Інший приклад стосується реакції на події 11 вересня 2001 року у Нью-Йорку. Газета вмістила на видному місці статтю письменника Фредеріка Форсайта, який закликає відсунути вбік «одержимість правами людини», радить «використати свою величезну економічну потугу, щоб повністю зруйнувати та ізолювати країни, які надають сховок терористам», а також «озлобити наші серця і визнати існування держав-ізгоїв», тимчасом «у нас нема іншого вибору, крім відплатного удару»³⁵. Маленький коментар: усе це зроблено, а ситуація значно погіршилася.

³⁴ Столичные новости. – 2000. – 8-14 авг.

³⁵ Форсайт Ф. Конец самообмана // Столичные новости. – 2001. – 18-24 сент. – С. 5.

Тепер кілька прикладів публікацій, які «орієнтують» молодь. На сторінці «Встреча» газета вмістила інтерв’ю Катрін Панколь з артисткою Патрісією Каас. Автор наполегливо видобуває сокровенні мотиви поведінки співачки, насамперед в інтимній сфері. За епіграф статті «Блюз одинокості» взято слова Патрісії: «Я втомилася постійно задавати собі багато питань... Хоча тепер я вже не вірю у велику любов». Дуже барвисто описано комфорт, розкіш, гроші, і за цими атрибутами якось губиться прагнення співачки народити дитину й мати нормальну сім’ю³⁶. Якщо попереднє інтерв’ю усе таки майже пристойне і може викликати позитивні рефлексії, то кілька наступних публікацій явно стимулюють релятивізм і гедонізм, капітулянство перед злом. Ось ілюстрації: Сашко Долівець у своїх роздумах про сучасне телебачення безапеляційно стверджує: «Хочемо ми цього чи ні, але телебачення методично вилучає з нас сором». Це – підзаголовок. Заголовок явно «мобілізуючий»: «Труси знімати будемо?». Подальші розмислення про «вичерпування корпусу тих, хто ще соромиться», критичні зауваги щодо жанру «real-ТБ», посилання на соціолога О. Левінсона, який бачить величезну цивілізаційну заслугу телебачення в тому, що усунено релігійний передсуд про «нечистоту» жінки в «критичні дні», інші, навіть влучні спостереження стосовно роботи операторів, – не змінюють загального враження від публікації: вона націлена не на переборення зла, а на звичайну констатацію³⁷. Рідкісний цинізм у візуальному виконанні знаходимо на сторінці «Лица» в номері «Столичных новостей» за 29 жовтня – 4 листопада 2002 року. У блоці «Персоны недели» газета вмістила світлину оголеної королеви фестивалю фантазії Кайлі Міноуг над головою Матері Терези, яку вирішили канонізувати. Вийшло блюзнірство, зрештою, свідомо змодельоване³⁸. У цьому ж номері в розділі «Культура» Андрій Архангельський репрезентує себе статтею «Вбий у собі пафос» – йдеться про мюзикл як масове видовище шоу-бізнесу. Конкретно афішується мюзикл «Чикаго», який відтворює Америку 20-х років минулого століття, коли «все продається, все купується, суспільство пройняте суцільним обманом і лицемірством». Репліка «Цілком як у нас сьогодні» має виправдати тотальне падіння моралі, мовляв, тепер в

³⁶ Столичные новости. – 2002. – 30 апр. - 13 мая. – С. 23.

³⁷ Столичные новости. – 2002. – 30 июл. - 5 авг. – С. 18.

³⁸ Столичные новости. – 2002. – 29 окт. - 4 ноябр. – С. 22.

Америці стали політкоректними, приязними. До небес возносить автор Кіркорова, Лоліту Мілявську, яка грає мамочку Мортон, утриманку тюрми, сам жанр трактується як драма. «Цей мюзикл – вирок людській природі». Архангельський упевнено закінчує свої дифірамби: «Єдине, що може зберегти пристойне обличчя нашого світу, – це потяг людини до винятків. Мене притягує це постійно. Чого і вам бажаю»³⁹.

Наступні числа газети доволі часто рекламують саме таке мистецтво – аби маси засмакували поетику розпаду. Але наостанку цього огляду наведемо ще один, коронний номер видання. Мова про сторінку «Кіно», присвячену новому фільмові Бернардо Бертолуччі «Мрійники». Велика світлина на три колонки з оголеними тілами супроводжується словами «Еротика «Мрійників» абсолютно не вульгарна». Так само оцінений фільм. Саша Денисова вважає інцестуальну еротику фільму великою майстерністю: «Поки Метью позбавляє невинності Ізу на підлозі брудної кухні, її брат поряд смажить яєшню... На екрані виглядає смішно й красиво. В цьому і магія великого, що б не казали, режисера». Автор тішиться, що в Україні «фільм іде без купюр», оскільки «роздуті пресою сцени сексуального розгулу, до речі, не такі страшні, як їх малюють». Денисова підкреслює «природну для інтелектуалів та лібералів широту поглядів», тому нормально, коли батьки втішаються вибриками дітей, залишають їм чек, не дуже дивуючись видовищу групового сексу брата і сестри та американця. Це можна робити «до посиніння», декларує Денисова, бо ж, як і 60-ті роки XX століття, так і нинішні часи усього-на-всього – «дитинство сучасного людства». Висновок: «Не в ідеалах правда. Просто молодим бути приємно». Для підкріплення таких своїх орієнтирів автор передає думку самого режисера: «Моя єдина мета – не ставити перед собою цілей. Я не знаю, чого я досягнув⁴⁰.

Можливо, ті, хто захопив більшість світових мас-медіа, – маємо на увазі переважно Захід і підконтрольні йому країни, – давно збагнули, що на шляхах комерції, вульгаризації всього, оцинічнення самої суті людини та її діянь вони неминуче зазнають кінцевої поразки. І свідома реклама пороку через телепрограми, відео- й кінофільми, призначена основній масі населення, і словесна еквілібристика «елітарних» видань

³⁹ Столичные новости. – 2002. – 29 окт. - 4 ноябр. – С. 19.

⁴⁰ Столичные новости. – 2004. – 27 апр. - 3 мая. – С. 21.

та програм має метою затягнути у прірву разом зі собою увесь світ. Звідси домагання необмеженої свободи саме для гріха під виглядом претензійної, але пустопорожньої балаканини й відвертої духовної отрути, щоб закрити шлях до плодотворних ідей, життєво необхідних людству й людині зосібна.

Може бути й інше пояснення. Заперечуючи Істину принципово, відкидаючи саму ідею про те, що світом керує Боже Провидіння, сповідники мамони, заохочені «успіхами» у нівеченні людської душі, особливо за останні століття, сподіваються «дотиснути» розбалансований світ. Їм видається, що сучасний персонаж масмедійного кічу – ходяча інструкція з безбожної антропології – зуміє остаточно ідейно перевер-бувати тих, хто ще не втратив віри в ідеали, або хоча б прищепити усім ситуативну мораль. Про це переконливо сказала більш ніж десять років тому Рената Гальцева у статті «Дехристиянізація культури і завдання церкви», вміщеній у журналі «Нова Європа», витяги з публікацій якого ми наводили вище. Подаємо її міркування повністю: «Недовченого, загнаного у резервації злиднів, вимушеного жити серед отруєної природи, позбавленого християнського виховання, – такого індивіда взялися морально добити так званий авангард, комерційні ділки. Спантеличений народ поставлений перед останньою межею дегуманізації».Далі наводяться актуальні донині слова філософа Володимира Соловйова, до речі, учня українського вченого й філософа Памфіла Юркевича: «Християнство склалося як всесвітньо-історична сила у смертельній боротьбі з поганством та іудейством; воно випрацювало і визначило свою догматичну істину у смертельній боротьбі з єресями. Християнство є релігією миру і єдності, але добрий мир і міцна єдність передбачає активну боротьбу»⁴¹.

Про політичну філософію «Столичных новостей», крім зазначених аспектів, засвідчує також моделювання газетного номера і використання мовностилістичних ресурсів російської мови, якою й виходить ця начебто українська газета. Зішлемося на типовий приклад – число тижневика за 3-9 жовтня 2006 року.Для того, щоб уникнути непорозумінь і дати можливість читачеві (експертам) збагнути «затінену ідею» цього видання, наводимо приклади мовою оригіналу.

⁴¹ Гальцева Р. Дехристиянизация культуры и задача церкви // Новая Европа. – 1993. – Ч. 1. – С. 37.

Отже, виноски над заголовком: перша – Лесь Танюк: «Создание широкой коалиции и переговоры на эту тему – политический онанизм...»,друга – Александр Голуб: «Ющенко уже просто нельзя называть политической фигурой в украинской политике»,третя – Владимир Рыбак: «Никогда не играю ни в какие игры с бюджетными народными деньгами»,четверта – «Мы показали, что ПР и КПУ обманули избирателей. О Морозе я просто не говорю. Он – Иуда, и уже все увидели, что более продажного политика в Украине нет»(остання виноска супроводжується світлиною Наталії Вітренко, яка жестом «вождя світового пролетаріату» вказує на уявний об’єкт своєї зневаги).

Наступний елемент оформлення першої сторінки – три маленькі ілюстрації з такими уточненнями: «Языковое разноправие», «ВТО-росортная Украина», «Европа закрывает двери».Великокегельна шапка у червоному кольорі «НЕОБЪЯВЛЕННАЯ ВОЙНА» между Кабмином и Секретариатом Президента набирает все большие обороты»доповнюється величезною картою з обрисами України, поділеної навпіл.

На чому наголошує в цьому номері газета і щохоче вмовити читачеві (уточнюємо: переважно високоінтелектуальному), засвідчують заголовки абсолютної більшості матеріалів: «Кресла преткновения», «Украина погрязнет в долгах?», «Политики рядом с проститутками...», «Все против всех?»(колонка головного редактора Вадима Долганова, який ніби замінив Владіміра Кацмана), «Свято место пусто не бывает!», «Александр Голуб: «Переговоры по созданию широкой коалиции идут по инерции...», «Лесь Танюк: «Создание широкой коалиции и переговоры на эту тему – политический онанизм...», «Грузинский танец с саблями», «Зачем нам эти губернаторы?..», «Задолбали!», «Алексей Плотников: «Оппозиция хочет сесть на шею государству», «КМУ что достанется... Банковая – Грушевского: кто кого?», «Страсти накаляются!», «Украинское эхо польских скандалов», «Наталья Витренко: «Меня можно убить, но нельзя переубедить», «Бабий Яр. Место, где плачут сердца», «Бунт в Будапеште», «Перчинка страсти от Шерри Блэр», «Европа закрывает двери», «Новости Нового Вавилона», «Зачистка «старой гвардии», «Заговор из телевизора», «Бить или не бить? Вот в чем вопрос»,

«Патриотизм и рыба без хрена. Львов отпразновал 750-летие», «Кому кобыла – невеста...»і т. п.

3 24 сторінок лише три-чотири матеріали мають позитивну конотацію і тією чи іншою мірою спонукують замислитися над речами основоположними, в тому числі над сенсом життя. Заради справедливості, відзначимо позитивний заряд статті Л. Падалки «Путь святости» про Сергія Радонежського.

Деякі матеріали вартують коментаря. Зіставляючи позицію А. Голуба і Л. Танюка, редакція поставила перед ними, крім інших, явно провокативні запитання: «Чи можете ви назвати Віктора Ющенка стабілізуючою постаттю в українській політиці?», «Якщо у створення широкої коаліції ніхто не вірить, чому переговори ведуться й надалі?», «Як ви оцінюєте ініціативу проведення наступних президентських виборів у парламенті?». І редакція одержала очікувані відповіді. О. Голуб, на запитання «Кого ви вважаєте символом української нації?» відповів – Бориса Олійника і академіка Петра Толочка, наполягає на відмові від інституту президентства. Бажання висміяти українство, посіяти сумнів у нашій державності, накреслити безрадісну перспективу, відволікти від першочергових завдань суспільства проглядається у судженнях Сергія Ковтуненка, який доводить неможливість порозуміння між українцями, в спробі проаналізувати законопроект про Кабінет Міністрів України Оленою Будник, у категоричному твердженні Наталії Вітренко – «Головорезы и боевики есть у Ющенко и Януковича, об этом все знают!», яка, крім того, не забула додати, що «відмовилася від другого заміжжя, оскільки не хотіла ставити під удар ще й чоловіка».

Розворот, присвячений Бабиному Ярові, який, крім відтворення відомих подій і передавання атмосфери відзначення сумної дати 65-річчя масової заглади людей, містить явні провокативні натяки на буцімто прояви ксенофобії та антисемітизму. Власник газети Вадим Рабінович, голова Всеукраїнського єврейського конгресу, безапеляційно заявив: «Уверен, что эти мероприятия стали эпохальным событием для Украины потому что, к несчастью, в стране развернулась дискуссия о том, был ли Бабий Яр. Убивали ли там людей? И для нас всех в целом, и всей для всей еврейской общины Украины в частности очень важно, что и наши государственные лидеры, и представители других стран подтвердили: «Бабий Яр – это трагическое место, это – символ Холокоста еврейского

народа»... Кстати, в связи в этим мы и пропагандируем создание мемориального комплекса силами Еврейской общины Украины, только силами общины». Щодо виступу В. Ющенка, то наголос зроблено на недопущенні ксенофобії в Україні, мимохідь згадано про те, що Президент нашої держави назвав серед трагічних жертв Бабиного Яру також українців, росіян, ромів, поляків, угорців, чехів. Але журналісти тижневика Сергій Ковтуненко, Анастасія Рахманіна надто довільно оперують цифрами, мовляв, з 250 тисяч вбитих 200 тисяч були євреями. Ясна річ, даремно шукати у цьому звіті-розмислення згадки про Олену Телігу і ще про понад 600 провідних українських націоналістів, які першими почали боротися проти нацистських окупантів⁴².

У газеті «Столичные новости» є розділ «Культура». Тут знаходимо різноманітні матеріали: пізнавального, «рекламно»-сенсаційного характеру, але, як правило, затінена ідея своєї «цивілізованості», «талановитості» і знеславлення інших, насамперед українців, неодмінно присутня. Вдамося знову до типового прикладу. У числі тижневика за травень 2004 року ця монотематична сторінка поділена надвоє. У верхньому «ярусі» Ігор Диленко усіляко розхвалює Сальвадора Далі, його картини – символи руйнації, наприклад «Великий мастурбатор», його «рафінований цинізм», проповідування ним «паранойї як натхнення» і т. п. У «підвалі» сторінки з таким же «рафінованим цинізмом» Микола Рябчук подає свої рефлексії після смерті Джеймса Мейса – «Джим Булавенко, in memoriam» (mace – англійською «булава»). Навіть смерть знакової постаті світової журналістики, американського (українського) професора, який одним з перших заакцентував перед усім світом найс-трахітливішу трагедію українського народу – Голодомор 1932-1933 pp., використано для знеславлення українців. Зверніть увагу на такий пасаж: «Ні, він (Д. Мейс. – Й Л.) не мав особливих ілюзій ані щодо якості місцевого людського матеріалу, ані щодо характеру місцевих «еліт», ані, зрештою, щодо найближчих перспектив цього Богом забутого і європейцями упослідженого краю... Несподівана незалежність не спричинила чуда, і вже всередині 90-х історик Джеймс Мейс міг би (! – Й. Л) впевнено підписатися під словами фотографа К. Й. Сумбруннена: «Ця країна мала чудові шанси змінитися і від стану перманентної потворності

⁴² Столичные новости. – 2006. – 3-9 октябр.

й олігофренічної безпорадності майже блискавично перестрибнути до стану принаймні нормальності(це слово у тексті виділено. – Й. Л). Виявилося, проте, що кількість тих, які всередині неї самої не хочуть цього, взагалі не хочуть її існування яктакого (підкреслення наше. – Й. Л) суттєво перевищує всі допустимі межі»⁴³.

По-перше, редакція добре знає, кому замовляти такі матеріали; солідарність помислів і зневаги до тих, чий вони хліб їдять, у космополітів різних мастей вражаюча. По-друге, маємо рідкісний випадок, коли варіант некролога перетворено на політагітку більшовицько-геббельсівського штибу. По-третє, наведені вище судження Д. Мейса є цілковитою неправдою. Спростовуємо наклеп на Великого Українця Джеймса Мейса (нехай Булавенка!) таким першоджерелом: «Український народ толерантний, терпимий, добрий.Будь-якого роду крайнощі в Україні не приживуться... Україна – постґеноцидна, скалічена держава, яка зазнала страхітливої лоботомії: вбивства розуму нації... ЗМІ толерантно віддають і нашим, і вашим, делікатно оминаючи всі гострі кути самої природи і причин вселенської трагедії. Вбивства інтелекту одного з найрозвиненіших, духовно найбагатших народів Європи!»⁴⁴.

Якщо зло – кожний, хто не з вашого племені, то маємо спотворену логіку, хоч начебто й дієву: асоціюючи інших зі злом, легше виправдовувати будь-яке зло проти них. Витикаючи українцям поступливість, меншовартість, можна в українській державі,гримуючись під патріотів, висміювати «шароварщину», недотягування до «європейських стандартів» у модерній культурі та літературі, нав’язувати дикунський капіталізм, соціальний дарвінізм в економіці, славословити мера столиці Києва, який веде себе явно неадекватно, при тому демонстративно зневажаючи нашу мову. Досить зіслатися на інтерв’ю, статті в газетах «2000», «Бульвар Гордона», «Столичка», «Факты», «Киевские ведомости» та ін., повні категоричності, зазнайства й менторства судження Пасхавера, Малінковича, Шустера, Кисельова, Коротича і телепередачі «Свобода слова» Савіка Шустера, Дмитра Кисельова на ICTV.

На протилежному боці також маємо цілковиту маніхейщину – газети «Персонал плюс», «Ідеаліст» та деякі інші, які або

⁴³ Рябчук М. Джим Булавенко, in memoriam // Столичные новости. – 2004. – 12-15 мая.

⁴⁴ Мейс Дж. Ідеологія та утопія // Дзеркало тижня. – 2000. – 12 серп.

провокативно, або неадекватно висвітлюють проблеми співіснування народів, зациклюючись на узагальненнях, чого категорично не можна робити, адже тотальна негативна характеристика будь-якого народу і неправильна, і небезпечна. Це довела історія. Скажімо, Троцький, Каганович, майже усі верховоди більшовизму були організаторами тероризму у небачених в історії масштабах, Голодомору в Україні 1932-33 років, розбурхування ситуації і в міжнародному масштабі («Мировая революция», «Солидарность трудящихся в борьбе...»), але ж не можемо тавро тотального зла ставити на весь єврейський народ. Це стосується й Голокосту: злочини нацистських верховодів та виконавців не дають жодних арґументів для того, щоб знеславлювати, таврувати ганьбою вже понад півстоліття увесь німецький народ. Однак у публікаціях багатьох видань світу «образ ворога» набирає усе нових тлумачень, тобто обґрунтовується як очевидна істина.

Відколи утвердилася могутність журналістики, з’явився новий суспільний прошарок виразників і формувальників громадської думки, а відтак – і неоднозначний прийом: змусити людей мислити категоріями. Фанатики Французької революції мислили про «людство», марксизму-ленінізму – про безперервну боротьбу «буржуазії й пролетаріату», речники сталінізму – про «загострення класової боротьби» (результат: винищення найморальніших, найталановитіших представників націй, селянства в Україні), нацисти – про «тисячолітній рейх», «вищість арійської раси». Тож невипадково, коли почалася Друга світова війна, Альбер Камю записав у своєму щоденнику «Настало царство звіра». Мао Цзедун у процесі культурної революції знищив ціле покоління китайської інтеліґенції, «червоні кхмери» Пол Пота – учня Сартра – відправляли на розстріл усіх, хто носив окуляри, розмовляв іноземною мовою, намагалися відмінити історію до них (як і більшовики) і почати з нульового року. Усі ці категоріальні ідеологеми були кимось витворені, адаптовані до існуючих умов, послідовно нав’язані масам, щоб зробити з них звірів; це переконливо обґрунтував Карел Чапек у знаменитій статті «Чому я не комуніст».

Ідеологеми Жана-Поля Сартра

демократія не витворила нових ідей, які б після страхітливих потрясінь спричинилися до удосконалення людини, соціумів, модерних цивілізацій. Паче… Сартр винайшов антигероя тогочасної літератури, який закривається у власному… Якщо критика міщанства Герценом, Ортегою-і-Гасетом, Іваном Франком та іншими речниками народів мала метою застерегти…

Позиція Амоза Оза щодо фанатизму

На відміну від радикальних суджень апологетів деструкції, починаючи від Марата і аж до нинішніх Новодворської, Малінковича, Бузини та інших,… міжнародний тероризм. Спрощенням було б, на його думку, трактувати Бен Ладена… Відомий письменник і есеїст вважає, що прекрасним засобом позбутися фанатизму є почуття гумору. Справді, важко…

Пастки постмодернізму

53 Amos Oz. Jak uleczyc fanatyka // Rzeczpospolita. – 2006. – 26-27 sierp. – S. 7. важливішим від землі, капіталу та фізичної праці. Своєрідною символікою стало… У сучасному світі інформація зростає зі швидкістю 200 мільйонів слів або 5000 сторінок друкованого тексту на годину54.…

Призначення ЗМІ – засоби масового порозуміння

71 Докладніше див.: День. – 1998. – 1 лип. 72 Zanussi К. Prawda czy towar? // Dziennikarski etos. Z wybranych… покладається на обидві сторони процесу комунікації, оскільки він став масовим. Мас-медіа мають стати засобом масового…

Короткі висновки.

– Суспільство повинно повною мірою реалізувати своє ПРАВО на захист від неправди, яка всуціль заполонила мас-медіа, напівправди й відвертої фальсифікації, на ЗАХИСТ ВІД ДЕМОРАЛІЗАЦІЇ, засмі-

⁹⁴ Аверинцев С. Будущее христианства в Европе // Новая Европа (La Nuova Europa). – 1994. – № 4. – С. 22.

⁹⁵ Майор Ф. Культура – осердя розвитку // Кур ‘єр ЮНЕСКО. – 1993. – Грудень. – С. 41.

чення інформаційного простору чужинною ідеологією фарисейства і насильства.

– Суспільство як споживач інформації МАЄ ПРАВО, ВОДНОЧАС – ОБОВ’ЯЗОК згідно із писаними й неписаними моральними законами ПРИБОРКАТИ руйнівників Боготвірної суті людини, традицій нашого співжиття в родині, громаді.

– Суспільство і держава як його речник, порядкуючий чинник ЗОБОВ’ЯЗАНІ захистити увесь спадок українства від монопольного права трактувати його чужинцями, які зацікавлені у спотворенні фактів і вигідному для себе їх тлумаченні з двох причин: а) щоб приховати сліди своїх злочинів ЯК РЕЖИСЕРІВ більшовицьких, потім сталінських ґеноцидів, ментоцидів, етноцидів; б) щоб вписати нинішні реалії у свої схеми «відкритого суспільства»(проїжджий двір, де чужинець веде себе нахабно, паплюжить усе святе господарів,які відкрито впустили його в свою оселю, демократіїу вигляді можливості цинічно грабувати народ, а потім апелювати до «прав людини», «демократичних засад, визнаних цілим світом».

– Тотально захопивши медійну сферу в Україні майже повністю, речники космополітизму впроваджують у масову свідомість постулат про «народження політичної нації», серед якої якраз безбатченки-ма-моністи почувають себе як риба у воді, оскільки національні та автентичні християнські вартості стають зайвими в системі комерціалізації та лукавства. «Політична нація» логічно вимагає свободи преси від– Бога, віри, рідної землі, мови, культури, традицій господарювання, плекання довкілля, оберігання солідаризму сім’ї, українського традиційного суспільства та ін. Безперестанку вносячи сум’яття в українське суспільство, нам не дають ідеологічного перепочинку.

– На противагу апологетам деструкції маємо утверджувати найвищі вартості, у тому числі в царині мас-медіа: святої правди, свободи як Істини.

Коли ж, як висловився Іван Франко, «сичить клевета, мов гадюка в корчи», – НЕ МОВЧИ!

Запитання для самоконтролю

1. Що означає термін «когнітивний десонанс»?

2. Міфологізація абстрактних понять, підміна сенсу.

3. Газета «Times» про Паризьку Комуну.

4. Руїнницька тенденція газети «Столичные новости».

5. Специфіка арґументації Євгена Сверстюка в контексті прово-кативних виступів «Столичных новостей».

6. Як втілював Ж.-П. Сартр своєю публіцистикою концепцію «перманентної революції» Л. Троцького?

7. Підривники свідомості сучасної епохи В. Малінкович і В. Познер.

8. Конструктивізм позиції ізраїльського письменника і публіциста Амоза Оза.

9. Кшиштоф Зануссі та Маріон Дьонгофф про призначення журналістики.

Розділ 6

ПРАВДА СЛОВА

Правда – найвищий етичний ідеал

Таким чином, правда-справедливість випливає з кількох засад: а) жоден журналістський твір не може бути сумлінним, якщо обминає факти істотної ваги… 1 Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К.: ВТФ «Перун»,… Правда – найвищий етичний ідеал. Але з найдавніших часів вона зазнавала різних, іноді – суперечливих, тлумачень.…

Онтологія публіцистики

Для журналіста важливо не лише якнайкраще споглядати, «але й живити спогляданням душу»23, заглядати за межі спрощених схем, зберегти пам’ять про… 22 Листи до Приятелів. – 1954. – Ч. 12. – С. 4. 23 Плутарх. Вибрані життєписи. Перікл і Максім Фабій // Всесвіт. – 1991. – Ч.9. – С. 112.

Дійова особа історії

Український публіцист Валерій Марченко, який загинув у комуністичному концтаборі, свого часу написав відкритого листа до двох журналістів із… 31 Юферова Я. Реквием улетающей стаи // Известия. – 1999. – 3 июля. – С. 4. … 32 Торо Г. Уолдо, или жизнь в лесу. – М.: Худ. лит., 1986. – С. 439.

Етичне розуміння професіоналізму

43 Янків Т. Проповідувати правду, будити людське в людині // Українське слово. – 1992. – 25 лист. – С. 4. журналістом, посередником між дійсністю і споживачем інформації, між подією та… Взагалі, з тією демократією досить сильно наплутали. Вона, як відомо, спирається на дві чільні засади – на вільні…

Слово, що визволяє, чи слово, що поневолює?

Зважаючи на те, що слово «вбирає» у себе і особистість, і причину того, чому його промовляють, йдеться про саме ставлення до життя, про 45 Сверстюк Є. Свобода слова і культура думки // На святі надій. – К.: Наша… 46 Федик О. Дар Божий // Слово. – 1993. – Ч. 8-9. – С. 11.

Позбутися селективної моралі

51 Giovanni Sartori. Mniej informacij, więcej dezinformacij // TV. Wizja. Wydanie specjalne. – Warszawa, 1998. – S. 26-35. вислідом продажності української партійної старшини. Голодомор не був… А коли не боятися дивитися правді у вічі, то треба зрозуміти: од тридцятих голод в Україні практично так і не дав про…

Світоглядна публіцистика Світлани Алексієвич

Звичайно, оптимізм вселяє хоч би те, що люди замислилися. Вони виходять зі стану заціпеніння, але протест набирає звироднілих, агресивних форм. В… У неї ми помічаємо те, що можна назвати «позитивним негативізмом»: про що б С.… перших...» Відповідь: «Чорнобиль – катастрофа такого рівня, що я не могла обійтися журналістським наскоком. Напевно,…

Нинішнє буття без метафіки збагнути неможливо. Слід шукати нові механізми впливу на народну свідомість.

Епістолярний діалог професора німецької літератури Потсдамського університету Ельке Лібс і Світлани Алексієвич, уміщений у «Литературной газете»,… «Ми з вами – одного безумства люди» – таку назву дала газета діалогові. Дві… Ставлення С. Алексієвич до війни – однозначне: людина там – нижча, аніж людина, усі звіріють. Це не означає забути те,…

Відходять; ми не додумуємо речі до кінця, жонглюємо, шаманимо старими словами.

Уся система стосунків між людьми й народами, так старанно вивершена протягом століть соціальними і політичними інженерами, неминуче розвалювалася… За такою журналістикою – майбутнє. Запитання для самоконтролю

Вирішальна роль слова-рушія

Ключовий орієнтир – освячувати людей!Отже, маємо опанувати світовий процес розвитку творчої думки, пам’ятаючи, що дві тенденції сприйняття світу, характеристики людини, її призначення намітилися давно. В інформації як світовій константі (сталій величині в низці тих, які змінюються) вже в культурі Вед – родоначальниціусіх відомих історичних культур – бачимо постановку проблеми вибору між істиною – сущим і вигодою – проминальним: «Добре

¹ Папська Рада з питань соціальних засобів комунікації. – 2000. – 4 трав.

буває тому, хто дотримується благого; гине мета у того, хто обирає... приємне»².Принагідно: перифразою мудрості Вед Індії є пізніші культури, зокрема антична. Знаходячи суть у собі, а не поза собою, античні автори демонстрували високе ставлення до слова, яким людина опанувала простір і час. Воно виокремлювало предмети з хаосу явищ, надавало їм кшталт і колір, наближало й віддаляло, ставало мірилом. Донині ми захоплюємося образним мисленням, що його демонстрували оратори, політичні діячі, філософи. Поетика античних часів була філігранною (С. Аверинцев). Сократ доводив, що «немає для людини зла небезпечнішого за помилкову думку», «необхідно бути справедливим у словах», що треба «дошукуватися повноти істини», аби «душі громадян стали чимкращими»³.Займаючись по-справжньому політичним мистецтвом, Сократ заперечує практику маніпулювання словом, до чого закликав Горгій та його прихильники.

Резюмуючи античне світобачення, Сенека наполягав на тому, що слово має викрешувати світло в душі людини (А. Содомора). Для журналістики назавжди залишаться вартісними сентенції Сенеки: «Ганебно, коли ми одне говоримо, інше – думаємо, та наскільки ганебніше, коли одне пишемо, інше – думаємо!», «Не блукає лише те, що на стійкій засаді», «Щоб судити про щось величне, потрібна велич духу», «Думка, яка суперечить чистій правді, – хибна», «Шукай, про що писати, а не як писати. І то не так писати, як думати, про що пишеш, аби продумане ти міг глибше засвоїти, мовби припечатати»⁴.Закономірно, що Андрій Содомора, один з найавторитетніших знавців антики, в інтерв’ю газеті «День» заакцентував: «Не здобутки техніки, а вага Слова в суспільстві визначає міру його цивілізованості»⁵.

Аристократією істини стали біблійні пророки-публіцисти. Наша ера почалася з року першого, яким римський чернець Діонісій Малий вважав рік народження Христа. Християнство як історія спасіння залучило людину у трансцендентність. Християнська релігія вперше проголосила гідність людини, створеної «на Божу подобу»,сполучаючи

² Упанішади. – Львів, 1999. – С. 69.

³ Платон. Діалоги. – К., 1995. – С. 165, 168,202,211.

⁴ Сенека. Моральні листи до Луцілія. – К., 1996. – С. 104, 131, 245, 273, 512.

⁵ Див.: День. – 2000. – 8 грудня. – С. 18.

з нею водночас принцип гідності праці. Попереду християнство бачить есхатологічну мету – доконечне перетворення людства й світобудови, «нове небо і нову землю». Найдинамічнішою силою на шляху до цієї мети Євангеліє проголошує любов. Усю суть євангельського вчення знаходимо у Нагірній Проповіді – одному із найважливіших текстів Нового Завіту. Господь говорить в Нагірній проповіді про нагальну потребу духовного оновлення як найважливішої умови досягнення вічного життя в Царстві Небесному. На противагу десяти заповідям Старого Завіту, де йдеться здебільшого про зовнішні дії людини й категоричним тоном подаються суворі заборони, – заповіді Христа стосуються внутрішнього стану людської душі. Вони позбавлені категоричності, а є лише умовою, яка необхідна для досягнення вічного блаженства. Облагороджуючи людську душу, християнство таким чином оновляє все людське життя.

У сфері творчості маємо чітко вивірені орієнтири – на священне як плідний, надихаючий первень, на ідеї святого і незбориме прагнення до ідеалу: «Пізнаєте правду, і правда визволить вас»⁶. Під словом «Правда» Ісус мав на увазі натхнену Богом інформацію, зокрема інформацію про Божу волю. На відміну від Пилата Ісус говорив про Божу істину: «Я на те родився і прийшов у світ, щоб свідчити істині»⁷. Пилат, запитуючи «Що таке істина?», очевидно мав на увазі істину загалом, але лише на смертному одрі, кволий і немічний, бачачи прощення в очах рабів і підданих, збагнув, що істина – любов. Ісус також дав інформацію, яка мала допомогти його учням зрозуміти, що вже близько кінець, – інформацію про «гидоту спустошення»... на місці святому»⁸.

Ісус Христос був, безсумнівно, найбільшим Вчителем на землі⁹. Один з його навчальних методів полягав у використанні притч¹⁰. Вони були простими, але яскраво передавали глибокі духовні й пророчі істини. Слова Ісуса назавжди закарбувалися у серцях і розумах слухачів. Ісус спонукував людей кардинально змінювати триб життя, як у духовному, так і в моральному розумінні. Його слово виявилося рятівним! «Цей Ісус з Назарета, без грошей і без зброї, завоював більше мільйонів,

⁶ Івана 8:32.

⁷ Івана 18:37.

⁸ Матвія 24:15.

⁹ Івана 7:46.

¹⁰ Матвія 13:34, 35.

ніж Александр Македонський, Цезар, Магомет і Наполеон; без науки і вчення Він пролив більше світла на людські і божественні предмети, ніж усі філософи і вчені разом узяті» – Філіпп Шаф¹¹.

«Очищені словом»¹², яке обожилося як СЛОВО ПРАВДИ, апостоли стали працівниками бездоганними, тобто «співробітниками правди»¹³, такими, які вірно подають «слово істини»¹⁴. Вони були точними навіть у найменших дрібницях, прагнучи до виховання у праведності. Їхнє сумління стало надійним дороговказом, спонукою до віддзеркалення Божих моральних норм¹⁵. Під сучасну пору, коли так багато говориться про свободу медій, варто було б згадати сокровенні слова: «Але глядіть, щоб ця ваша свобода не стала причиною падіння для слабких»¹⁶. Тож ми розуміємо, чому Іван Павло II особливо наголосив: «Свобода без істини – шлях егоїзму»¹⁷. Йдеться про те, щоб зрозуміти дух і суть істини, а не лише технічну сторону.

Ми повинні намагатися усвідомити суть Божої справедливості, любові й праведності, а також вкоренити їх глибоко у своєму серці, аби вони стали для нас, журналістів, такими ж необхідними, як дихання й харчування. Маємо повніше відчувати моральну відповідальність за слово, розвивати розуміння, щодобре, а щопогане, не потурати релятивістам і постмодерністам, які атакують саму суть правди. Чи ж не чуємо ми щораз частіше такі вислови, як «у кожного своя правда», «правда відносна», або «абсолютної правди немає». Це не що інше, як цинічний пилатизм. Але, на жаль, він нині запанував у мас-медіа. Тим часом мета будь-якого дослідження та освіти – здобути факти, дізнатися правду про світ, у якому ми живемо. Правда не є справою особистого погляду. Наприклад, людська душа або смертна, або невмируща. Сенс у житті є або його немає. У кожному випадку може бути тільки одна правильна відповідь. Одна – правдива, інша – фальшива. Обидві не

¹¹ Цит. за: Канигін Ю. М. Віхи священної історії. Русь-Україна. – К., 2001. – С. 131.

¹² Івана 15:3. ¹³ III Івана 8.

¹⁴ 2 Тимофія 2:15.

¹⁵ Буття 1:27.

¹⁶ І коринтян 8:9.

¹⁷ Радіо Свобода. – 1997. – 5 жовт.

можуть бути правдою. «Розпуста словом» сьогодні дійшла особливо небезпечних розмірів через навмисне ґвалтування слова, здійснюване лібералами-позитивістами й марксистами-більшовиками, які прагнуть зиску чи матеріального, чи ідеологічного. Ніколи ще не було такої жахливої диспропорції між Словом і словом.

Звичайно, важко розв’язати суперечку між несамовитою апологетикою міщанства, матеріалістичного нігілізму й традиціоналістським звинуваченням цього типового для нинішнього Заходу явища, якщо виходити з дихотомії «особливий» – «буденний». Можливо, суть в іншому – чому півтори тисячі років тому вчив Святий Августин? Хіба не головне – куди ти дивишся, що для тебе знаходиться у центрі світу? Якщо Бог, отже – образ Божий, ближній, жодна правильність не стане обивательською у найгіршому значенні цього слова. А якщо у центрі світобудови ти сам, то все спотвориться і твоє «безумство» стане гіршим від будь-якого «міщанства». Філософи давно довели, що ознакою антихриста є озлобленість і брехня.

Згадаймо судження Августина, що мають правити методологічним орієнтиром для творчої особистості: «Бо у слові Твоєму, яким Ти їх створив, вони чують таке веління: «звідси й досі», «Бо Слово твоє – вічна правда», «Бо, «відділивши вартісне від безвартісного», ви стаєте устами Бога», тим самим піднімаючись до духовного життя за початковим Словом, прямуючи «до повної досконалості»¹⁸.

Ясний, автентично християнський погляд на світ, імунітет проти зла мають органічно вибудувати таку творчу особистість, яка сприятиме своїм словом моральному прогресові, що, власне, є сенсом історії. Августин якраз і розвинув ідею всеосяжного добра. При визначенні поняття теодицеї або захисту досконалості творіння Августин виходив з того, що зло не належить природі, але є продуктом вільного творіння. Бог створив природу доброю, але отруїла її зла воля. З цим пов’язана й інша теза: зло не є чимось, що є абсолютною протилежністю добру, воно є лише вадою добра, його релятивним ступенем. Немає абсолютного зла, лише добро абсолютне. Зло виникає там, де нічого не робиться доброго. Зло – відвернення від вищих цілей, спричинене гординею, бажанням обійтися без Бога. Зло, на думку Августина, спричинює людина, воно має земний характер. І людина несе за це відповідальність.

¹⁸ Святий Августин. Сповідь. – К., 1996. – С. 56, 122, 280, 281.

Звідси насущна потреба пропонувати людині вищий сенс буття – у правді, красі, добрі, а не потурати ницим інстинктам юрби, послуговуючись капітулянтським постулатом «Попит породжує пропозицію».Кілька дуже повчальних прикладів з мас-медіа:

«Для початку варто бодай усвідомити ненормальність цього інакомовного ілюзійного світу. Світу невідповідності слів і думок, світу розірваних душ, які не відчувають своєї розірваності... Якщо слово осуду проголошується з великим болем і великим бажанням добра, то навіть гірке слово виявляється майже світлим. Але добра нема у зловтішній розвінчувальній напівправді... Тільки коли в національну самосвідомість увійде розуміння – «наша біда – наша вина», – блудний син отямиться, «зблисне світло в кінці тунелю» і почнеться повільний, повільний не без втрат, рух до правди і світла. Саме слово «каяття» (покаяння) – грецькою «метанойя» – означає повернення, відродження, перебудова»¹⁹.

«Культура – не лише те, що людина робить, але в ще більш значущому сенсі – те, що творить її любов... Наш духовний і душевний досвід має якийсь абсолютний сенс. У Серена К’єркегора з цього приводу: «Або індивід причетний до Абсолюту, або все пропало!».На мою думку (доктор філософії Віктор Малахов – Й. Л), постмодернізм починається з відчуття, що непричетний, а отже, треба жити у світі, де все пропало. Тому сьогодні гостро і стоїть питання про нашу вірність своїй культурній традиції»²⁰.

«Коріння зла слід шукати в глибинах історії думки...Нас насторожує цілковите зникнення культури цноти; нарешті, безглузда форма синкретизму між вартостями капіталізму й вартостями марксизму, форма, що не має нічого спільного з толерантністю, а надто – з прагненням до синтезу, що однаково робить з імен Форда, Фрейда, Маркса щось подібне до чаклунських заклинань для безбожного людства»²¹.

Має бути навічна, наскрізна істина. Ті персонажі, які оголосили, що Бог помер, зробили серйозну світоглядну помилку...

¹⁹ Голованов В. Дорога к храму. – Литературная газета. – 1989. – 23 августа.

²⁰ Про добро та зло // Дзеркало тижня. – 2000. – 18 листоп.

²¹ Аверинцев С. За культуру цноти // Кур’єр ЮНЕСКО. – 1990. – Вересень. – С. 4.

Бог– то і є світоглядний маяк.Ну, з’являється такий інтелектуал, як Ніцше, якому хочеться в інтересах людини погасити цей самий маяк. Так і він втратив розум, і частина європейської людності услід за ним також втратила розум»²².

Для того, щоб не допустити великого світоглядного переселення нашого українського народу на неродючі ґрунти, в чужі цивілізаційні ніші «завершених суспільств» (Астольф де Кюстін), маємо постійно й предметно обговорювати проблему «коріння», тобто того, на що спирається уся будова суспільства й держави. Для того, щоб повернути в журналістику плодотворний пафос, апостольський запал, треба сприймати творчість як гармонію серця й думки.Вади релятивізму є найвідчутнішими в моральній сфері, бо саме тут таке мислення заподіяло найбільшої шкоди. Певним є те, що коли взаємопов’язаний ідеал правди і знання відкидають як містику або щось шкідливе, людське суспільство починає занепадати. Етичний релятивізм – «сам вирішуй, що правильне для тебе» – є нині чимось звичайним. Звідси – інфляція слова, суцільний негативізм мас-медіа. Задомінував тип цинічного, лицемірного медіа-працівника, який звеличує себе і свої ЗМІ, що якраз і було головною проблемою фарисеїв. Натомість такі «журналісти» тільки те й роблять, що вишукують погане в інших. ЇХНІ правила видаються важливішими від Божих законів і принципів.

Виникає принципове питання: чи цей інформаційно-гендлярський гамір світу може стати засобом глибокого порозуміння між людьми, народами, цивілізаціями? Чи ескалацією куцої напівправди у вигляді «широкої поінформованості» ми не стимулюємо масове приниження індивідуальності – адже ментицид (вбивство думки) цілком тотожний ґеноцидові?Це така ж загроза, як і атомна війна, економічний колапс чи стихійні лиха. Мовчазна більшість в епоху мультимедіа привчається слухати фальшиві голоси політиків, кпини шоу-бізнесменів, дивитися принизливі для людини сцени вбивств, ґвалтувань, порнографії, непогамованого гедонізму.

Ставлення до світу стало функціональним. Благоговійність змінилася на принцип: «вирішити проблему», «здійснити проект». Відбувається невмотивоване механічне прискорення з повним притупленням

²² Вадим Скуратівський: «У світі має бути світоглядний маяк. А Бог – то і є такий маяк» // День. – 2003. – 11 квіт.

відчуття духовного голоду. Виснажені духовно журналісти продовжують смикатися в гонитві за «успіхом», незалежно чи інформація будує людину в людині, чи остаточно спричиняє деградацію. Глибинне усвідомлення свого творчого покликання змінилося на міраж комфортного існування у сучасному зашарпаному світі ціною власного невігластва. 17 березня 2004 року на зустрічі зі сотнею студентів факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка професор Baylor University (США) доктор Ліанне Фрідрікссон, відповідаючи на запитання студентки про пропорцію теоретичних і практичних предметів у вищій школі, відповіла: «Як же можна відмовитися від теорії, адже ми мусимо осмислювати час від часу те, що пишемо, готуємо для споживачів інформації. У США занепокоєні зниженням рівня освіти журналістів; мало з них має таку фундаментальну, ґрунтовну підготовку, щоб предметно й критично оцінити події, наприклад, нинішні президентські вибори в США. До того ж виявилося, що в нашій країні бракує грошей для оплати статей журналістів-аналітиків»²³.

Споживча орієнтація, гонитва за матеріальними благами, престижем, рейтингами передач і накладами видань не дають можливості людині засумніватися у справдешньому влаштуванні цього світу, виробити критичне ставлення до оточуючої дійсності.

Таким чином, ми повертаємося до доконечної потреби деонтологічної свідомості журналіста – носія інтегральної візії людини й світу, служителя святої правди, до питань моральності формування суспільної думки, захисту Слова від слова, провідної ролі сумління творчої особистості. Совість і є свобода. «Голос – згадаймо Шевченка, – «від Бога». Бог – символ позаприродного і позачасового універсуму, що протистоїть ентропії і є ладом навсупереч хаосу. Голос Бога всередині людини – совість. Узлагодження людини з благою – Божою – вістю. Невипадково в українській мові слова «совість» і «свідомість» – практично тотожні. Совість – серцевина космосу»²⁴.

Думка має розвиватися на підвалинах, закладених для неї вірою. Усвідомити свої духовні потреби, позбутися хибного мислення – основної

²³ Особистий архів автора. Запис лекції та відповідей на запитання. – 2004. – 17 берез.

²⁴ Чернілевський С. Покликав вас Госпожий глас... // Сучасність. – 1998. – Ч.2. – С. 137.

причини зла у світі – мають і ті, хто взяв на себе обов’язок готувати журналістів-концептуалістів у вищій школі, і практичні працівники мас-медіа. За цих умов ми реалізуємо найшляхетнішу інвестицію, займемося вихованням до правди, до надії, до справедливості, до солідарності, одне слово – до справдешньої людяності. Гаслом такої журналістики могли б бути слова – «Переконувати, щоб будувати».

Вернути в журналістику правдолюбство і моральний пафос

Такий підхід допоможе уникнути концептуального сум’яття в погляді на світ і, зокрема, на призначення журналістики. Кілька принципових зауваг. 1. Розмаїття засобів передачі та тлумачення інформації, крім позитивних аспектів, спричинило інфляцію слова, а у формі…

Плекати сакрум, вибудовувати сенс

вичерпну відповідь на фундаментальні питання буття, розвитку модерної цивілізації. У цьому контексті анатомізується минуле XX століття. Оригінально осмислила підсумки XX ст. польська газета «Тиґоднік Повшехни» в… Натомість у своїх міркуваннях, висловлених у травні 2001 p., Вацлав Гавел йде далі: «Людство стоїть перед критичною…

Названі й неназвані публіцисти психологічно відмежовують зло, не посилаються на обставини. Тому істини, осягнені й вистраждані ними, стали орієнтирами для багатьох поколінь. Водночас

ці знакові постаті своєю творчістю вимоделювали ідеологеми, які донині дають потужний імпульс для роздумів про сенс історії.

Кілька прикладів. Сенека:«Дивись на межу, яка накреслена всьому сущому, й відмовишся від зайвого». Іларіон(«О законі і благодаті»): «Закон і страх – рідні брати. Закон зобов’язує, мораль велить», – принагідно нагадаємо, що Іларіон позитивно оцінював свій народ, прилучаючи його, Русь назагал до громади християнських народів. Августин:«Держава, у якій нема справедливості, нагадує зграю розбійників, зрештою, ця зграя розбійників і є державою в державі». Паскаль:«Будемо намагатися гарно думати – ось початок моральності». Сковорода:«Ми мусимо дякувати Господові за те, що Він створив світ таким, що все просте в ньому – істинне, а все складне – хибне». Шевченко:«Молітесь Богові одному, молітесь правді на землі...». Гете:«За власним нахилом живе плебей, шляхетний прагне устрою і ладу». Гоголь:«Не зборювати тимчасове, а обґрунтовувати вічне». Генрі Торо:«Нація повинна увіковічнювати себе пам’ятниками думки». Масарик:«Демократія – це любов до ближнього на політичному рівні». Екзюпері:«Бути людиною – це якраз означає відповідати за все». Шлемкевич:«Духовне і політичне самоздійснення мусять іти в парі». Ортега-і-Гасет:«Народ і культура – синоніми, причому взаємозамінні». Іван Павло II:«Українці, в родючу землю ваших традицій заглиблюється коріння вашого майбутнього».

Свободу вони розглядали як істину, справедливість, культуру душі, як мораль, почуття відповідальності. Отже, ми повинні дотримуватися трьох засад морального типу мислення, тобто ставлення до ближнього. Перша:обов’язком людини є допомагати ближнім на дорозі до святості, плекати сакрум! Друга:чим більша потреба ближнього, тим більший обов’язок щодо нього. Третя:чим ближчі зв’язки, тим нагальніший обов’язок допомагати ближньому! Згадаймо коротенький вірш Леоніда Кисельова, який потужною метафоричністю розкриває цю істину: «Він був як полум’я. Свої слова – Легкі, як небо, сині, наче квіти, Що ними тільки правду говорити, – Він в наші душі спраглі наливав».Це про Тараса Шевченка. Ми потребуємо багатовимірного мислення, такого підходу, що здатний організовувати, який враховує взаємозв’язок між цілим та його складниками, який замість ізольованого предмету вивчає в ньому і

крізь нього його самоорганізований стосунок з культурним, соціальним, політичним та природним середовищем. Інша наболіла проблема – нині транскордонна комунікація відбувається коштом т. зв. «третього світу». Це явище віддавна потрактоване як культурний чи інформаційний імперіалізм. Маємо наполягати на збалансованості інформаційних потоків («Чи багатим нічого вчитися у бідних?»). Завдання комунікації – зближувати людей, нації, цивілізації.

Нарешті, вільне висловлення думок повинне базуватися на принципах правди, коректності і поваги до приватної сфери. Турбує інтернет. Йдеться про «втрату вартості інформаційних засобів; недиференційова-ну одноманітність повідомлень, які деградують до простої інформації; відсутність відповідального зворотного зв’язку і зневіру та відчай у міжлюдських відносинах»³⁰. Водночас обмін інформацією повинен сприяти розвиткові солідарності і миру, а також формуванню сумління.

Щоб вижити, суспільство має пильно стежити за тим, щоб лицемірство і аморалізм не стали пружинами життя і не спиралися на підтримку властей, міщанську громадську думку, що сильно зрутині-зована, морально невибаглива. Саме тому варто апелювати до публіцистів, відповідальність яких за слово незмірно зросла. Вацлав Гавел, міркуючи про засміченість рідної чеської мови, слушно каже, що це є «запеклими атаками на коріння національної самосвідомості». Але в цьому передовсім «винні ми самі»³¹. Такий висновок здатний зробити кожен чесний українець. Тим паче – журналіст-професіонал, призначення якого бути совістю нації, генерувати й виражати ідеї, настрої, сподівання суспільства. Щоб примножувати мудрість, треба постійно переосмислювати, переживати своє минуле, звіряти його із досвідом інших народів. Переведення інформації у знання, а знання – у мудрість є складним процесом, що вимагає апостольства.

Правдиве слово спроможне прищепити правильний погляд на речі, прояснити думку, зміцнити почуття. Це можна висловити й так: оголити поняття «вчора», мобілізувати поняття «сьогодні», прояснити

³⁰ Папська Рада з питань соціальних комунікацій // Вісник Львівського університету. Сер. журналістика. – Вип. 21. – Львів, 2001. – С. 550.

³¹ Гавел В. Загрози національній самосвідомості // День. – 2001. – 16 трав.

поняття «завтра». Отож, слід зробити вибір: чи стати співтворцем нової цивілізації на ґрунті культури, чи залишитися кон’юнктурним гвинтиком у бездушному механізмі «популярності»?

Нагадаємо ще раз: у публіцистиці простежується відмінність між моральним і раціональним типами мислення, мотивації та поведінки, що виражає тенденцію диференційованого аналізу вартостей. Вже Аріс-тотель не обмежується переліком різноманітних благ, а підкреслює, що предметом його розгляду у «Нікомаховій етиці» є не просто благо (to agator), а найвище благо (to ariston)³². Різні грані людської діяльності, зокрема моральної, утилітарної, подані у ціннісній свідомості поняттями «добро» і «користь», універсалізуються.

«Слово виконує три важливі функції, – зазначає О. Федик, – біопсихічну, розумову, трансцендентну. Усі присутні у мас-медіа. Функціональна триєдиність Слова можлива тому, що воно є Боготвірним і Богодарчим феноменом. Саме тому зі словом як матерією Духу може працювати людина, яка вірить у Бога. Мова не йде ні про релігійну пропаганду, ні про вираження конфесійної приналежності журналіста. Мова йде про християнські засади, глибоко закорінені у психології і душі людей, які інформують, пояснюють, тлумачать, з’ясовують, критикують. Вони повинні усвідомлювати, що їхня праця – на терені Духу Людини. А Людський дух – від Божого духу... І то мало лише знати, в це треба вірити! Тим паче, що Слово теж може бути джерелом гріха, бо воно спроможне як облагородити, так і занапастити Людину»³³.

Журналіст – мислитель, бо він осмислює те, що хоче сказати. Він повинен бути і художником, знайти образи, порівняння, асоціації, щоб змусити інших зрозуміти і відчути те, що сам зрозумів і відчув. Мислитель потрібний у журналістиці для пізнання, а художник – для вираження. З-поміж багатьох визнаних у світі експертів із проблем арґументації у публіцистиці, одночасно – й журналістів-практиків, варто «пошпортатися» у думках славетного американського газетяра Джозефа Пулітцера, ім’ям якого названо найпрестижнішу премію у США. Обравши девізом своєї діяльності сформульований Гете знаменитий принцип «Той, хто втратив мужність, втрачає усе», пройшовши

³² Аристотель. Соч., Т. 4. – М., 1984. – С. 55.

³³ Див: Українське слово. – 1992. – 25 листоп.

школу типово американського захоплення сенсаціями, він у поважному віці так визначив обов’язки, які повинні супроводжувати привілейоване становище преси: «Ніщо не врятує журналістику від підлабузницько-корисливої заанґажованості бізнесом, якщо цього не зроблять найвищі ідеали, прискіплива стривоженість, болісне відчуття справедливості, докладне знання проблеми, з якою стикаєшся, та чесне прийняття моральної відповідальності»³⁴.

З погляду психології є публіцисти, байдужі до розвитку події. Іншим не байдуже, але вони вважають, що від них нічого не залежить: все буде як буде, навіть якщо буде навпаки. І є прекрасна категорія журналістів, які вважають, що їхні виступи, заанґажованість у найболючіші проблеми сучасності вплинуть на події, змінять ситуацію на ліпше, тобто своїм словом, можливо, однісіньким, перехилять чашу на користь правди і справедливості і забезпечать перемогу. Приклад такої позиції запрезентував Стефан Цвейг у романі «Подвиг Магеллана»: супутник Магеллана Пігафетта, який описував перше кругосвітнє плавання, зіткнувшись із намаганням спотворити очевидні факти через національну пиху, марнослав’я, з безкорисливою відданістю стає на бік переможеного і красномовно захищає права того, хто замовк навіки. Так була збережена правда великої історичної ваги. Перефразовуючи слова Михайла Зощенка, ствердимо, що журналіст з переляканою душею – «це вже втрата кваліфікації».

Преса, у тому числі її «ударна сила» – концептуальна публіцистика, потрібна суспільству не як фабрика ілюзій, Діснейленд чи як підпора ідеології (будь-яка ідеологія є герметичною), а як джерело людського досвіду, найпоширеніший спосіб спілкування – очного і заочного, як наука, що об’єктивно досліджує світ, бере участь у виробленні соціальних концепцій, а в сучасності як вартовий правди і справедливості. Натомість ми тільки акцентуємо увагу на понятійному апараті, типологічних ознаках, статистиці, свободі слова й ін. Професор Московського університету, декан факультету журналістики Я. Засурський, аналізуючи результати утвердження свободи преси в Росії, виокремлює шість моделей журналістики – перебудовну, інструментальну; «четвертої влади» і свободи преси; корпоративно-авторитарну; змішану модель на

³⁴ Pulitzer J’. The college of Journalism // North American Review. – 1904. – May. – P. 83.

основі влади корпорацій і свободі преси; загальнонаціональну, підконтрольну державі, і місцеву муніципально-державну³⁵. Подібна ситуація властива й Україні, щоправда, у нас невиразною є модель «четвертої влади» і свободи преси – досить зіслатися на гучні скандали, пов’язані з вбивством журналіста Г. Гонгадзе і «касетним скандалом».

Йдеться про сенс професії. Як висловився відомий польський публіцист Стефан Братковський, «особливо нині, коли слід відбудувати бодай мінімум взаємного довір’я». Треба перетворити засоби масової інформації на засоби суспільної комунікації. Саме журналіст-будитель допомагає підтримувати престиж фаху і усвідомлювати, що «кладучи камінь, допомагаєш будувати світ». Пристрасний заклик до своїх колег-публіцистів і письменників продемонструвала українка Галина Паламарчук: «Все публічне, зверхнє, галасливе – інструментарій, воно не є найдорожчим для Творця, не є таємним і тонким рушієм, поруч із ним; найдорожче заховане, про нього Він мовчить, доки на Землі влада розбійника... Шаленіє ворог, бо підпирає ворога час, бо минають його терміни, шматує українську землю, ллє отруту в серця, напускає блуд на душі – та не добереться він до Великого Льоху, в якому зберігається код цієї благословенної землі з прозорою назвою – Україна»³⁶.

Нині, коли відновлена Українська держава і українська нація знову вийшли на арену історії як провісники моральної реформації людства, маємо звіряти свої кроки зі своїми великими речниками, які наближали «розвидняющийся день» словом-рушієм, словом-учителем.

Громадянське суспільство – інституція доброчесності

35 Засурский Я. Десять лет свободы печати в России // Вест. Моск. ун-та. Сер. 10. Журналистика. – 2001. – № 1. – С. 14. 36 Паламарчук Г. Хліб, вода і Божа благодать // Українське слово. – 2000. –… ближнього, як уважав Гоббс. Криза розуму, отже, у нашому випадку, і криза відображальної, «інвентаризаційної»…

Плекати невмирущий дух нації

У поезії, датованій 23-м червня 1880 p., І. Франко писав: Ти, розуме, бистроуме, Порви пута віковії, 1 Єфремов С. Історія українського письменства. – Нью-Йорк, – 1991. – Т. 1. –… 2 Інтерв’ю. Олесь Гончар розмовляє з Любов’ю Голотою // Кур’єр ЮНЕСКО. – 1992. – Червень. – С. 10.

Цілюща влада вистражданого слова

4 Франко І. Вибрані твори. – К., 1956. – С. 81. 5 Див.: Українське слово. – 2006. – 23-29 серп.; 30 серп. - 5 верес. «Ювілейна франкіана Сергія Єфремова» (2006. – 11 серп.), «Ювілей Івана Франка як тест на культурну та політичну…

Горизонти публіцистики

6 Літературно-науковий вістник. – 1900. – Жовтень. – Рік III, том XII, книжка X. – С. 1-9. політику, поезію, журналістику, культуру, художню літературу, громадську… Ставлячи перед собою благородну мету підняти з духовних руйновищ свій народ, І. Франко розумів втручання…

Прогностичний аспект творчості

Дивовижа, але на початку XXI століття ця поезія «Наймит» набрала конкретних обрисів. Ми стаємо у власнім краю господарями, але давні загрози не… коми. На нашу думку, цей матеріал під назвою «Трагедія, що назріває»…

На найвищих світових орбітах

13 Див.: Мейс Дж. Трагедія, що назріває // День. – 2004. – 24 лют. протягом століть і тисячоліть свого розвитку, все, чим жили і живуть народи та… Національний ідеал І. Франка знаходив і відгук, і самостійне вираження у публікаціях багатьох видань у Європі, зокрема…

Багатоликість брехні й одне слово правди

Лазар Каганович Є щось символічне у тому, що «останнім із могікан» більшовизму став Лазар… Усі дослідники підкреслюють: у сталінському більшовизмі Каганович став копією найближчою до оригіналу – до самого…

Невтишний біль нації

Масштабність Голодомору 1932–1933 років уявити нелегко, а ще важче зрозуміти його гірку суть. Насамперед тому, що причиною його були не природні чи… Біль того часу – біль не окремої людини чи сім’ї, а цілої нації, нашої нації,… Ірина Шутка,жрн-53м

Голодні повні засіки

Це був штучний Голодомор. У ті «скорботні жнива» (використовую вислів Р. Конквеста) українці зібрали достатньо збіжжя, щоб прогодувати себе. Але ж… Цифри, дати, накази... Вони шокуючі, неймовірні. Їх треба знати, оголошувати,… Людей «замкнули» в царстві голоду, страху, ночі і... смерті. За межі території УРСР виїжджати було заборонено. Щоб…

Про мудрість...

Розстріляти відродження і розкуркулити національно свідомого господаря-українця... Цього виявилося достатньо, щоб знепритомнів дух творця хліба. І, як наслідок, житниця Європи, що годувала мільйони, вкрилася мільйонами скоцюрблених й опухлих хліборобських тіл...

Про що волають Небеса устами зґвалтованих голодним мором душ? Про що просить голодна Правди українська історія... Невже про помсту?.. Мабуть, про мудрість. Нащадкам невинно убієнних судилося бодай силою уяви повторити хресний шлях українського селянина, щоб у майбутньому уникнути смітника історії.

Г.М.

Парадокс імені Сталіна

Навіть важко повірити, що злий людський геній наважився витворити цей жахливий штучний парадокс на врожайних українських чорноземах. Парадокс під… ...Просто вдивляюся в темряву четвертого десятиліття XX віку, а звідти лише… А коли догорить моя свічка і погаснуть свічки сусідів, і коли вже самотні Ангели позбирають наші молитви до неба, ще…

Спогад про голодні очі

Погасла свічка, сконали діти, Загинули всі, хто їсти хтів, Згасали очі – де їх подіти... Здолати голод ніхто не вмів. Мільйони сердець бажали хліба, Мільйони душ померло за окраєць, І сотні тіней вивозили в небо Жита й пшениці у прагненні мерця. Косила смерть, забувши про могили На життєдайній матері-землі. Дарма що Бога в унісон молили, Дарма, – при владі грішні королі. Запахло цвіллю вкрадених полів, Задихало бажанням вмерти. Ми створимо із схилених голів Ланцюг скорбот прикликаної смерти. Голодний подих вражених очей Закрив свідомість. Треба жити! Не можна прагнути усіх речей, Що мають назву «їсти» й «пити». Не треба... Та як їх не хотіти? Як придушить людську потребу? Лишається в землі зотліти, Без похоронення, без гробу. Схиляю голову, відкрию душу Для тих зголоджених мільйонів. Лампадку запалю, бо мушу Згадати час придушених прокльонів.

Ольга Мончук,ЖРН-53м

Символ століття

Каскадом тиші запеклась на серці рана. Життя мільйонів – розтоптаний колосок. Засвітимо свічку над розлогими тими степами, Що святих чорноземів зазнали «сумний парадокс».

До полум’я прийдуть вузенькі і сиві тіні. Холодний піт, клеймована смертю сльоза... Ні крихти хліба. Ні матері, ні дитини. Є хати й подвір’я, але вже нема села.

Того чорного року не верталися, кажуть, лелеки, А кутю у вагонах повезли на захід і схід. Замість Ангелів білих Різдво віщували круки, Замість першої зірки місяць від жаху зблід.

Хвилина мовчання: роки і століття кволі. Бракує нації справжніх живих вождів? А може, то й були гени нових героїв, Щоб нікого народ мій княжити не просив?..

Пострілом тиші в космос скорботні миті. Українська Голгофа – засіяний голодом степ. Кордоцентричні тіні навколо світу. Як символ століття – полин і голодна смерть.

Аня Рогожина,ЖРН-53м. 21.11.2005 р.Б

Хто сказав, що пекло в потойбічні?

(Із промови Віктора Ющенка, 2005 рік) Кінець зими 33-го... На землі ще поскрипує сніг, в такт йому скриплять… А повітря тхне пір’ям, паленим пір’ям ангельських крил... Ці женці смерті вже два роки збирають багаті урожаї на…

Колір голодної смерті

Новонароджені душі – єдині серед приречених, що не вміли любити: «Мамо, з’їжте мене, я Вас люблю і не хочу, щоб Ви помирали...» Це голод. Чорний,… Кожного з них нанизують на товсту нитку, наче горошини, і скидають у прірву… Юлія Курій,ЖРН-33с

Із повідомлення італійського консула

Голод і далі шаленіє і нищить людей, і просто неможливо збагнути, як може світ залишатись байдужим до такого лиха і як міжнародна преса, котра так… «Етнографічний матеріал має бути переінакшений», – цинічно заявив один єврей,… Шляхом варварських реквізицій (про які я вже не раз доповідав) московський уряд створив не просто нестачу харчів (це…

Мері Робінсон і урок дієвої пам’яті

Пам’ять про великий голод в Ірландії живе понад півтора століття, бо стільки тривають його наслідки для країни і національної свідомості ірландців у самій Ірландії і в цілому світі. Про це говорить в інтерв’ю Радіо Свобода колишній президент Ірландії Мері Робінсон. Під час свого президентства вона багато зробила для увічнення пам’яті жертв так званого «картопляного голоду» вдома та в усіх країнах, куди втікали ірландці у пошуках порятунку.

– Пані Робінсон, під час голоду 1845-1847 років померло, за різним оцінками, від півмільйона до півтора мільйона ірландців із тодішнього восьмимільйонного населення країни. Внаслідок цього десятки тисяч ірландців покинули свої домівки і стали іммігрантами. Але це було півтора століття тому. Чому ви надаєте такої уваги тим подіям зараз?

– Це дуже добре питання. Тому, що я думаю, пам’ять і розуміння травми і горя, що сталося в минулому, дуже важливі для сучасності, бо вони виростають з тих подій. Під час мого семилітнього президентства ми відзначали 150-ту річницю тих страшних трьох років голоду. Наш підхід був комплексний і масштабний. Кожна школа мала свій проект, кожна громада мала свої заходи. Я особисто відкривала багато пам’ятників в Ірландії, Канаді, Сполучених Штатах та Австралії саме тому, що пам’ять є такою важливою. Це частина нашої сумної історії – вона в нашій літературі, в наших піснях, у наших оповіданнях. «Картопляний голод» почався з неврожаю картоплі в 1845 році, бо картопля була головним продуктом харчування для бідних родин. Був врожай інших культур, але з їхнього продажу вони мали платити за оренду землі, тому вони голодували. Наступного року було ще гірше. А найстрашніший був 1847 рік. Ті, хто були міцнішими, емігрували. Деякі з них загинули на кораблях під час плавання – в ірландській історії їх знають як «кораблі з трунами» – інші дісталися далеких берегів. Тоді, навесні 1847 року, в штаті Оклахома американське індіанське плем’я чокто відзначало свою сумну річницю – 10 років відтоді, як їх вигнали з рідної землі. Ми не знаємо, як до них дісталася вістка про те, що на

далекому острові голодують люди, але вони дізналися, що третій рік поспіль у цих людей неврожай, і вони зрозуміли. Це плем’я зібрало 173 долари і послало їх на допомогу жертвам голоду в Ірландії. Ми знаємо це, бо британська вікторіанська адміністрація занотувала, що ці гроші надійшли і пішли на допомогу голодуючим. Тоді, впродовж відзначення 150-річчя голоду, я поїхала в Оклахому як президент Ірландії, зустрілася з племенем чокто і подякувала їм від імені ірландського народу. Тепер я, мабуть, єдина жінка в історії – почесний вождь племені чокто. Про шляхетні вчинки також потрібно пам’ятати. Тому так важливо, щоб і в сучасній Україні була можливість у певний час, у певний день пригадати і вшанувати ці події і дати можливість ранам загоїтися.

– На жаль, американські індіанці не могли допомогти українцям, бо ця вістка не могла їх дістатися, бо вона не могла вийти поза межі Радянського Союзу. Ніхто не був покараний за цей злочин, і він тяжіє над суспільством і досі.

– Тоді я б сказала, що потрібно відкрито про це говорити – про те, що люди намагалися забути – і знайти якийсь урочистий спосіб відзначення і вшанування. Потрібно вислухати жертв цього голоду чи їхніх нащадків. Навіть сказати публічно: «Моя бабуся померла від голоду, і всім було байдуже». Це вже лікує душу. Бо такі події залишають свій слід.

www.RadioSvoboda.ua

 

Я б не хотів вижити...

Я б не хотів вижити. Я б не зміг померти. Знищення доторком опухлої руки, божевільного погляду, маловірного докору, проклятого благополуччя... Знищення розуму без дозволу на прощання із собою. Я не можу жити хлібом насущним. Мої сліди не зберігають пам’ять про жаль. Я накладаю заборону на право прощення. Не визнаю виправдання. Чому моя земля не змогла захистити себе? Чому вона не спопелила недолюдка, що відібрав насущний з рук беззахисних? Чому моя сльоза не дозволяє мені бути солоною? В 33-му ніхто не дбав про сіль до хліба. Ця глевка оскома просить зберегти колос пшениці від серпа людиноненависті. Зараз, тут, у найглибшому закутку свідомості кожного українця. Не дозволю перефарбовувати небо сповіді. Чорна рілля не чує жодної скарги. Ніхто не молиться. Не бачить жодної тіні. Ніхто не стоїть на колінах. Черзі за хлібом немає кінця. Сльоза помсти за голос без звучання. Я не дозволю оминути 33-ї сторінки. Я пам’ятатиму солоний смак хліба...

Р.К.

Антиепітафія – ‘33

У скотинячих братських ямах. Відтоді, щороку, з музикою та квітами Ховають числа.

ДОДАТКИ

бути товариством із обмеженою відповідальністю» Кафедра зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету… – Пане професоре, як засвідчує світовий досвід, остаточне формування кафедри як структури та наукової школи вимагає…

Лось Йосип Дмитрович

 

 

Публіцистика й тенденції розвитку світу

 

 

Навчальний посібник

Редактор: Б. Залізняк, Т. Хоменко

Набір тексту: Я. Фіалкович

Технічне редагування і верстка: І. Полянський

Коректори: Т. Лильо, Т. Балда, А. Мельник

Остаточне макетування: С. Костенко

Художнє оформлення обкладинки: С. Костенко

Підписано до друку 21.11.2007 р. Формат 60x84 1/16.

Папір офсетний № 1. Гарнітура «Таймс».

Друк на ризогр. Умови, друк. арк. 21,9. Обл.-вид. арк. 22,7.

Наклад 300 прим.

 

 

Видавництво«ПАІС»

Реєстраційне свідоцтво ЛВ № 97 від 11 грудня 2000 року

79007, м. Львів, вул. Гребінки 5, оф. 1

Тел.: (032) 296-60-14, (032) 272-83-98

e-mail: pais@mail.lviv.ua, www.pais.com.ua.

Лось Й. Д.

Л79 Публіцистика й тенденції розвитку світу: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів III – IV рівнів акредитації: У 2 ч. –

Ч. 1. – Львів: ПАІС, 2008. – 376 с.

ISBN 978-966-7651-84-8

Навчальний посібник узагальнює досвід світоглядної публіцистики світу в царині висвітлення й обґрунтування глобальних проблем людства під сучасну пору, визначення сенсожиттєвих орієнтирів. Автор вперше вводить у науковий обіг багатий фактологічний матеріал, пропонує нове бачення ролі публіцистики в переломний період історії.

Відповідає програмним вимогам вищої школи. Охоплює лекційні матеріали, методичну частину. Для студентів спеціалізації «Журналістика» всіх форм навчання, зокрема заочної з використанням дистанційних технологій.

The textbook generalizes the world outlook of the journalism in the sphere of interpretation and substantiation today’s global problems of mankind. It also determines the sense life orientations. For the first time the author introduces into the scientific circulation the rich factual material and suggests a new vision of the role of publicistic writings in the turning period of history.

The textbook corresponds to the Higher School teching programme requirements.

The book includes lectures and tutorial materials. It is meant for students specializing in «Journalism» of all forms of studies, including correspondence and distance learning.

ББК Ч612.16я73+Ч610.3(0)-04я73