Унікальну місію виконує білоруська письменниця й публіцистка Світлана Алексієвич. Вона працювала в районній, республіканській газетах, завідувачем відділом нарисів і публіцистики журналу «Неман». З 1985 року виступає у пресі, працює над документальними книгами. Найвідоміші з них – «У війни – не жіноче обличчя», «Останні свідки», «Цинкові хлопчики», «Чорнобиль: хроніка майбутнього». Сім років вона жила чужим болем, котрий став її власним. 700 записів, 700 гірких сповідей... Відтак – висновок: «У всіх нас повинно бути відчуття провини, сорому за те, що творилося на наших очах... Сьогодні, як висловився Альбер Кам’ю, не любити – нещастя, ми усі помираємо від цього нещастя». Як жінка і глибоко ранима людина вона відчуває, що журналістиці бракує «інтонацій сповідальних», що «зникнення бодай одного почуття з гуманістичного потенціалу людства – найнебезпечніше».
Звичайно, оптимізм вселяє хоч би те, що люди замислилися. Вони виходять зі стану заціпеніння, але протест набирає звироднілих, агресивних форм. В інтерв’ю журналові «Столица» (Москва) С. Алексієвич, міркуючи над нинішнім періодом посткомунізму, знову делікатно вловлює небезпечні тенденції: можливість «російського бунту», готовність частини інтеліґенції «до крові», терзається тим, що «колись Ленін носив колоду на суботнику, і ми досі носимо ці колоди – замість того, щоб думати», що «романтизується рабство», «притлумлені національний стиль, характери». Її вразила засліпленість колишніх «афганців» – у шпиталі молодий інвалід вигукував, що «всіх полонених і вас також (мав на увазі саме її!) треба під стінку і розстріляти».
У неї ми помічаємо те, що можна назвати «позитивним негативізмом»: про що б С. Алексієвич не писала (а це – переважно факти зі знаком «мінус»), кожний рядок променує муку, біль, прагнення розтривожити серце й розум читача, спонукати його до неприйняття зла, а не хвацькі літературні наскоки на опонента чи людину на посаді. Ось промовистий витяг з цього інтерв’ю. Кореспондент Леонід Свиридов запитує: «Ви завжди пишете про те, що болить. І коли сталася катастрофа у Чорнобилі, ваш покромсаний цензурою матеріал був одним з
перших...» Відповідь: «Чорнобиль – катастрофа такого рівня, що я не могла обійтися журналістським наскоком. Напевно, тому спочатку написала «Цинкових хлопчиків». Після Чорнобиля нам всім потрібно дуже багато думати, зрозуміти. Перед людством постало багато нових проблем. Треба йти далі. Заглянути у глибини. Релігійні, філософські, космічні. Я вже дуже багато прочитала, переглянула. І побачила, що люди вже звикли до Чорнобиля! Зараз моє завдання – пробитися до людей через оте звикання. Розумієте, космічна трагедія якось запобутована. Ми такі маленькі порівняно з нею. Хоча я впевнена, що ми будемо таким же чином відповідати за Чорнобиль, як зараз висловлюють претензії до старшого покоління за трагедію 1937 року. Бо 1937-й рік був так само запобутований, як і Чорнобиль. Люди поблизу не можуть піднятися над ситуацією».
Людину такого формату, публіциста такого способу думання, такого сокровенного сумління, звичайно ж, турбують питання «зацикленості» старшого покоління («Нас абсолютно не вчили жити. Ми не знаємо, що таке щастя, самоцінність буття»), відсутності особистості («Уцілілу особистість потрібно, як дерево цінної породи, огородити штахетником»), проблеми свободи («Я не можу бути вільною людиною, бо країна не вільна»), аморалізму інтеліґенції, зокрема лікарів, які цинічно приховують масштаби Чорнобильського лиха («Що це за інтеліґент, який каже: «Наказ Мінздраву!». У Франції чи в Німеччині професійна честь – над усе. А у нас – ідеологія»). Але оптимізм не полишає Світлану Алексієвич: «Що найдивніше: людська душа збереглася. Незважаючи ні на що»64.
Світлана Алексієвич визначає жанр, у котрому працює, як історію почуттів. Її факт – почуття, творчість – своєрідна енциклопедія внутрішнього життя людей XX століття – «епохи воєн і революцій». На нашу думку, документалістика білоруської публіцистки і письменниці гармонійно втілює правду історичну й правду моральну. Досвідчені журналісти, розмовляючи з нею, «видобувають» почуття етично-творчої відповідальності за істину; це одинокий ідеал, адже ми покликані ширити правду про світ, позбутися пристосуванства, дрібничковості, повної відсутності політичного інстинкту.
64 Алексиевич С. Люди слишком просто убивают друг друга... // Столица. – 1991. – Ч. 22. – С. 5. 264
«Чорнобильська молитва». Мені здається, що я записую майбутнє. ..», – під таким заголовком московська «Литературная газета» вмістила розмову С. Алексієвич з Іриною Рішіною на фоні нової книги. Розгорнуте концептуальне інтерв’ю, що займає цілу сторінку, торкається глобального соціального і техногенного вибуху, філософічного аспекту буття на засадах Швайцеровської ідеї «благовоління перед життям», тотального Голокосту («уперше людина замахнулася на все живе»), всюдисущості «зони», сенсу людських страждань («вони малопов-чальні!»), збагненності космосу. Відповідь на одне питання – щодо документальних монологів-сповідей, монологів-спогадів, монологів-роздумів – відтворимо докладніше.
Для написання подібних книг, упевнена Світлана Алексієвич, треба опитати декілька сот людей – щоб відчути високу температуру болю, з другого боку – збагнути дуже широкий горизонт подій і почуттів, переживань, нюансів, емоцій, чуток, натяків, здогадів, відтінків. Із цього створюється образ події та образ часу. Три роки збирала вона матеріал про Чорнобиль, потім систематизовувала, осмислювала, щоб «зробити предметом мистецтва, свідченням про час і здогадом про сутність людини, вмістити в одну дві правди – історичну й особисту». Вона вважає, що вони – здебільшого різні. Подія, зафіксована однією людиною, – її доля, багатьма людьми – історія. Остання – неадекватна, бо очищає правду до фактів, цифр, ідей. «Мені ж хочеться зберегти її детально, у проявах усіх людських почуттів, побуту, деталей. Чорнобиль – це третя світова війна, і ми не помітили, як вона почалася... Дуже важливо зберегти особисту пам’ять. Колись ці роки стануть міфологічними»65.
«Скільки людини в людині?» – ці слова С. Алексієвич стали лейтмотивом її розмови з кореспондентом «Зеркала недели» Юрієм Івановим. Вражаючої правди, високого градуса емоційності, резонансу вона домагається через «історію душі людини». Ми живемо в катастрофічній культурі. Межі жаху розсунуті. Тому у спілкуванні зі збентеженими, травмованими психологічно людьми необхідно поєднати уміння священика, психоаналітика, адвоката і просто порядної людини. Ми, немов «чорні скриньки», записуємо при катастрофі нову інформацію для майбутнього. Стало зрозумілим, що світ фізики закінчився.
65 Алексиевич С. Чернобыльская молитва. Мне кажется, я записываю будущее... // Литературная газета. – 1996. – 24 апр. – С. 3.