У цій розмові С. Алексієвич тепло згадує про свій український родовід, «дуже барвисте, гарне дитинство», радить «дати свободу самій природі речей» у Білорусі, де знищена національна субстанція, тому «Україна усвідомлює себе, Білорусь – ще ні»66.
Епістолярний діалог професора німецької літератури Потсдамського університету Ельке Лібс і Світлани Алексієвич, уміщений у «Литературной газете», дозволяє збагнути роль документа в арґументації, особливо коли йдеться про явища неординарні, точніше – доленосні, такі, скажімо, як причини, наслідки Другої світової війни.
«Ми з вами – одного безумства люди» – таку назву дала газета діалогові. Дві мислячі жінки оцінюють фільм Хельке Зандер «Визволителі і визволені», у якому на документальному матеріалі (інтерв’ю з німкенями, які свого часу були зґвалтовані російськими солдатами) відтворено одну зі сторінок війни. Лібс ставить проблему: в обставинах війни жертви виявляються катами, а кати – жертвами, водночас засуджуючи однобічний підхід творців фільму до фактів минулої війни – а це маніпуляція свідомістю глядачів. Лист Ельке Лібс дав Алексієвич привід ще раз поміркувати над тим, що навіть після десятиліть усі ми «не спроможні вирватися з полону ненависті. Іноді мені здається, що нині ненависть – головна думка і майже єдиний вид активної, діючої енергії. Я кажу про ненависть як форму розуміння людини людиною, протистояння, що надто затягнулось. Якщо оглянутися назад, то наше минуле – гігантська братська могила... Стоїмо по коліна у крові».
Ставлення С. Алексієвич до війни – однозначне: людина там – нижча, аніж людина, усі звіріють. Це не означає забути те, що було. Але це повинно бути історичне знання, а не жорстоке, яке знову кличе до помсти. І тому Світлана Алексієвич по-своєму збагнула фільм – він не про російське варварство, а про те, що жертвою усіх воєн, з обох сторін, завжди є жінки. Світ чоловіків, цивілізація чоловіків зайшли у глухий кут, і про це розповідає жінка. Алексієвич свого часу писала про «приватизацію правди». Ельке Лібс доповнює цю думку: власть імущі ґвалтують правду протягом тисячоліть, вони завжди використовують
66 Алексиевич С. Сколько человека в человеке? // Зеркало недели. – 1998. – 24 января.
можливість маніпулювати масами, які не мають доступу до інформації. Там, де ґвалтують правду, неодмінно (психо-) логічним наслідком стає дальше розповсюдження насильства, і тоді жертвою стає найслабший – жінка.
На Заході нині багато пишуть про «структуральне насильство». Але чи у школах вчать самозасудженню і самокритиці, усвідомленню сенсу історії і прагненню до терпимості, самоповазі і повазі до інших, особливо – до найслабших? Кожний відповідальний за реабілітацію правди між людьми і народами – ось висновок із цього листування, що йому впливова елітарна газета надала гостроактуального звучання. Епохи воєн повинні принаймні викликати здивування, вважає Алексієвич. І продовжує: «Ми з вами – одного безумства люди... Ми вбиваємо один одного. Пишемо про війну, говоримо, згадуємо. Не божеволіємо... І сьогодні знову лежать на вулицях Грозного мертві солдати, їх гризуть голодні пси й коти, а ми п’ємо вранці каву, поспішаємо на роботу... Не божеволіємо... Плачуть тільки матері. Несуть антивоєнні плакати, їдуть у Чечню. А де чоловіки – брати, батьки? Де дружини, наречені? Сусіди? Де усі ми?67.
Оскільки вище згадано про «приватизацію правди», то нагадаємо: саме так називалася стаття Світлани Алексієвич в номері «Литературной газеты» за 20 липня 1994 року. Постановка проблеми – на часі. Дві обставини змусили її прискіпливо оцінити значення документа в житті та мистецтві. Перша: суд над нею та її книгою «Цинкові хлопчики» про злочини Афганської війни, коли документ щільно зіткнувся з масовою свідомістю. Друга: наш час розпаду, майже тектонічного зсуву. Білоруська публіцистка і письменниця вважає, що «деталі й дрібниці звичайного людського життя завжди більше та яскравіше свідчать про нього і про час, ніж ідеї». Як приклад, вона посилається на спогади Зінаїди Гіппіус, які переконливо доводять увесь трагізм 1917 року, зокрема вакханалію революційного терору.
Епоха великого обману минає. Але проклинаючи, принижуючи її, ми мало що зрозуміємо. Треба залишити чесні свідчення, документи. Хоч шлях від реальності до її уречевлення в слові, завдяки якому вона залишається в архіві людства, – довгий. Реальність – це спогади. Думка
67 Мы с вами одного безумия люди. Светлана Алексиевич – Эльке Либс // Литературная газета. – 1995. – 22 февр.
С. Алексієвич: «Пам’ять і слово – дуже недосконалі інструменти. Вони тендітні, змінні, залежні. Отже, є заручниками часу. Між реальністю і словом ще знаходиться свідок. Три свідки однієї події – це три версії... Три претензії на істину». Звичайні люди-«хронікери» достовірніші, скрупульозніші, але вони не вловлюють музики буття, не відчувають потаємного плину найвищого сенсу наших днів, не вловлюють багатоманітного зв’язку між подіями, між раціональним та ірраціональним. Знову зацитуємо автора: «І тому те, що називається матеріальністю документа, можна виткати з багатьох голосів. Відчуття точності й окремішньості породжує множинність. З багатьох розповідей-версій, сповідей-версій народжується версія часу. Образ часу. Він складається з усього простору часу, з усіх його голосів. Версія – радше автопортрет душі, а не реальності... Від книги до книги складається енциклопедія почуттів, внутрішнього життя людей мого часу. Тих поколінь, які застала наприкінці їхнього буття, тих, які пройшли поруч зі мною, і тих нових, чий прихід, сподіваюся, я ще зустріну... Виходить одна книга про те, ким ми були; що називали добром, а що – злом, як любили; чому вбивали один одного...»68.
Світлана Алексієвич зізнається, що її «часто охоплює відчай безсилля слова». Для багатьох чи для більшості міфи й надалі правдивіші та сильніші, ніж факти і сам інстинкт життя, самозбереження. Ось чому прагне «не тільки записати, відновити, відтворити дійсність, а прорватися словом кудись далі. Щоб це була і правда часу, і якийсь здогад про людину взагалі. Прорватися далі. Куди? Далі слів... Це рідко вдається. А ось міф туди проривається. У підсвідомість».
І коли мати, в якої держава забрала сина і повернула його в цинковому гробі, несамовито, молитвенно вигукує: «Я люблю цю Вітчизну! За неї загинув мій син! А вас і вашу правду ненавиджу!» – знову розумієш: ми були не просто рабами, а романтиками рабства. Ясна річ, тут ми бачимо і неспроможність стати вільною людиною, і страх перед каяттям. Належати владі, державі, розчинитися, щезнути в ній – це форма існування мілітарного і релігійного суспільства (марксизм-ленінізм був світською формою релігії). Відповідальність ідеї, таким чином, очевидна. Але – це не знімає з нікого особистого
68 Алексиееич С. Приватизация правды // Литературная газета. – 1994. – 20 июля.
гріха, хоч людиноненависницькі (більшовизм, нацизм), релятивістські (ліберальна демократія, яка зреклася сакруму – віри і традицій) ідеї теж повинні відповідати.
Відомий польський режисер і есеїст Кшиштоф Зануссі радить самокритично глянути на нашу західну цивілізацію, яка практикує «лінеарне мислення», що в інших культурах вважається ознакою недорозвитку. Однією з причин цієї хвороби є винахід Гутенберга. Авторитетний режисер уточнює: «Ніколи не смію думати, що східне мислення є гіршим. Захоплює мене те, що є іншим. Люблю метафору Папи (Івана Павла II. – Й. Л.) про те, що Європа має дві легені, і думаю, що вони ніколи не об’єднаються, але, можливо, співпрацюватимуть, як колись співпрацювали до нашестя татарів. Турбує мене абсурдна антиросійськість поляків. Підозріваю, що виростає вона з турботи про власну культурну ідентичність»69. У Європі також закінчується певний процес розвитку культури. Трансформаційна криза людства надає усім нам духовний шанс – переродитися. «Вихори історії мають оздоровчу силу»70.
Ще кілька слів про Світлану Алексієвич, яка успадкувала потребу «іти до кінця» в осягненні істини – і генетично, і через виховання, і завдяки прискіпливому вивченню довколишнього світу, зокрема того, що його нині називаємо посткомуністичним. Воістину, ми не знаємо, що таке свобода, що з нею робити. В нашій історії немає жодного покоління без воєнного досвіду. «Я заглиблююся у політичний аналіз, мене цікавить політика в окремій голові, в окремій душі. Моє завдання – занурити людину у себе. І сказати їй: «Не на вулиці себе шукай, а шукай себе у собі. Але сьогодні ми не розмовляємо, ми кричимо. Кожний кричить про своє. Ми небезпечні для самих себе. Лементуючи, ми спроможні лише знищувати і руйнувати. Я приходжу до такої людини і хочу відтворити правду минулого дня, а не нинішній її крик»71. Зрештою, С. Алексієвич цілком вмотивовано каже про кризу самого типу сучасної цивілізації. І тому годимося з її висновками: «Велич країни виражається величчю сумління її громадян»72.Нині торжествує посередність, сильні
69 Zanussi К. Pora umierać. – Warszawa, 1999. – S. 44-45.
70 Ibid. – S. 8.
71 Алексиееич С. Приватизация правды // Литературная газета. – 1994. – 20 июля.
72 Радио Свобода («Факты и мнения»). – 1995. – 1 февр.