Світоглядна публіцистика під сучасну пору, крім оперативного осмислення поточних подій найширшого діапазону, намагається дати
вичерпну відповідь на фундаментальні питання буття, розвитку модерної цивілізації. У цьому контексті анатомізується минуле XX століття.
Оригінально осмислила підсумки XX ст. польська газета «Тиґоднік Повшехни» в межах святкування свого 55-річчя. Першого квітня 2000 р. у Кракові за участю понад тисячі осіб відбувся «Суд над XX століттям», який тривав протягом чотирьох годин і транслювався по телебаченню. Відомі експерти, вони ж – обвинувачі, адвокати, свідки, члени Трибуналу, висловили свій погляд на злети й падіння людини, суспільств, держав, цивілізацій. Стенограма суду, опублікована на сторінках газети, дала потужний імпульс для роздумів. Йшлося і про «свідому сліпоту», «оксамитову тиранію демократії, яка була нечутлива до голодної смерті мільйонів людей», і про «тотальне понятійне сум’яття», і про «занепад почуття святості й табу», і про «фальсифікацію історії», і про «обожнювання посередності» – тому сьогодні гіганти тонуть у морі сірятини і пересічності, які до того ж наділені амбіціями супергігантів, і про «інформаційну жуйку», оправлену в упаковку «високої технології», «століття маніпулювання», і про жахливу нерівність між народами (82 відсотки усіх капіталів світу сконцентровані в руках лише 20 відсотків населення), і про «змарнування людського капіталу», кризу культури, комерціалізацію мистецтва, «підписання пакту з мамоною», послідовний відхід від сакрального. Висновок однозначний: цивілізація росте, людська істота дрібніє, деградує.Водночас зазначено й низку епохальних здобутків XX ст. Скажімо, від Ганді почалися права людини, здійснено блискучі винаходи, прийнято важливі міжнародні документи у межах ООН, «у єрусалимській стіні замуровано молитву Івана Павла II». Загальний висновок: «Треба бути насторожі: проганяти Прометея з нашого двору і брати участь у тяжкій праці Сизіфа»26.
Натомість у своїх міркуваннях, висловлених у травні 2001 p., Вацлав Гавел йде далі: «Людство стоїть перед критичною дилемою: або мовчки споглядати самовбивчий розвиток нашої цивілізації, або активно брати участь у захисті світових багатств, головні з яких – це наша планета й біосфера, частиною якої ми є»27. Відомий
26 Нова Польща. Спеціальний український номер. – Варшава. – 2001. – С. 144-179.
27 Гавел В. Загрози національній самосвідомості // День. – 2001. – 16 трав.
політик, літератор, публіцист, як, зрештою, десятки інших речників народів на усіх континентах, виразно говорить про втрату властивих орієнтирів.
Маємо підстави стверджувати, що деформовано саму концепцію часу. Людській думці не вдається наздогнати історію. З горизонтів сучасної культури зникла проблема вартості та істини. До хаотизації свідомості призвели пастки розуму, тіньові аспекти нових систем інформації та комунікації. Багато істини у висновках британського історика Пауля Джонсона, який доводить, що такі «вчителі підозріння», як Маркс, Ніцше, Фройд «знищили XX століття морально», натомість Айнштайн «знищив його пізнавально», бо виелімінував з фізики абсолютний рух, а Джойс «знищив XX століття естетично, знівечуючи абсолютну оповідь»28.
На макрорівні діагностує моральну кризу людства Євген Сверстюк: «Непомітно, на перших порах дуже непомітно, людина починає маліти на раціоні матеріалізму, в озброєнні раціоналістичних приписів... Але ще не все написано, як росте людина, підіймаючись до великого Бога, і як нікчемніє людина без Бога. А це головний висновок з історії безбожного століття»29.
Ми навели судження представників різних націй. Ці висновки розтиражовані в десятках і сотнях тисяч примірників. Отже, маємо справу з явищем медіатизації політики, суспільного, культурного життя. І воно неоднозначне. Якщо це спільний зі споживачами інформації пошук істини, увиразнення своєрідної діаграми людської історії, маємо плідний світогляд свободи. Якщо ж медіатизація зводиться до використання різноманітних методів маніпулювання не стільки свідомістю, скільки підсвідомістю, то є очевидним уярмлення словом, образом, звуком. Нові можливості кібернетизації, роботизації, зомбування великих мас людей створюють ситуацію колапсу: «Нема людського в людині – нема проблеми». Раніше, як відомо, Сталін прямо декларував: «Нема людини – нема проблеми». Нині новий тип ліберально-інформаційного тоталітаризму, який є витонченим організованим злом, прагне
28 Chmielewski A. Widmo relatywizmu czyli o filozoficznych podstawach obrzucania jajkami // Odra. – 1999. – № 3. – S. 44.
29 Сверстюк Є. Добігає час тисячоліття // Українське слово. – 2000. – 6 січ.
знищити на своєму шляху паростки будь-якої духовно-національної самобутності. Для цього витворено низку маніпулятивних дисциплін: іміджмейкерство, паблік рілейшнз й ін. А максимальне розчленування на функції цілісної людини саме й передбачає «всмоктування» етичної істоти пласкою соціологією та цинічним гедонізмом. Принагідно: це розчленування помітно також у царині журналістики – поділ на якісну та масову пресу є «дискримінацією», адже люди – однакові за своєю сутністю; їх треба трактувати поважно, підносячи рівень інтелектуальної оснащеності, політичної та загальної культури, моралі. Показово, що в Японії нема поділу на якісну та масову пресу; вона там змішаного типу.
Досвід Англійської (XVII ст.), Американської і Французької революцій (XVIII ст.) виявив закономірність: втрата цілісності особи зазначилася через перетворення людей на ідеологічний, політичний та мілітарний матеріал для експериментів матеріалістичних фаталістів – з одного боку, і на функцію системи виробництва, споживання, «насолоджування життям» – з іншого. Нині цей онтологічний розрив загрозливо великий – адже вперше у своїй історії людину розглядають як частину спадщини, яку треба зберегти.
Публіцистика як форма незгасної активності людського духу намагалася завжди безпосередньо впливати на спосіб думок читача чи слухача. Сила її визначається не лише пошуком істини, а й внутрішнім вогнем, отим «вогнем в одежі слова», про який говорив Іван Франко. Що об’єднує, скажімо, нашого Іларіона, Сенеку, перших справжніх публіцистів, якими, за визначеннями Женев’єви Табуї, були біблійні пророки, Августина, Паскаля, Сковороду, Мацціні, Шевченка, Емер-сона, Карлейля, Масарика, Ганді, Франка, Швайцера, Кистяківського, Честертона, Екзюпері, Леопольдо Сеа, Стуса, Гавела, Сверстюка, Світлану Алексієвич, Віктора Зорзу, Ліну Костенко, Аверинцева, Тішнера та інших? Моральний тип мислення, в осерді якого максима: «Людина людині – брат», людина – Особа, а не функція, не «напівфабрикат». Вони сприймають (чи сприймали) життя як обов’язок служити найвищим ідеалам.