У темряві холодного листопадового вечора запалю невеличку свічку. Одну маленьку свічку на своєму підвіконні. І її слабке кволе тіло танутиме, як танули тисячі слабеньких дитячих тілець, замучених, знесилених голодом; як символ голодного 33-го... У вікні навпроти також спалахне маленький вогник. А там ще і ще виринатимуть з темряви свідчення пам’яті тих, яких й не запам’ятаєш усіх, як би не намагатися. Бо всі – це мільйони невинних мучеників, ціле покоління, яке не проросло в майбутнє нічим, окрім високих і низьких хрестів на братніх могилах. А тепер ви кажете: нації бракує справжніх політиків? А може, 33-й винищив якраз частину генофонду політичної еліти. Занепадає сільське господарство? Не можемо сформувати національної ідеї? Велика Україна розмовляє навіть не українською мовою? – А може, то всього-на-всього розрив генної спіралі етносу в 32-33-му? Хіба не це криється під назвою ґеноцид?
Навіть важко повірити, що злий людський геній наважився витворити цей жахливий штучний парадокс на врожайних українських чорноземах. Парадокс під назвою: «ґеноцид імені Сталіна».
...Просто вдивляюся в темряву четвертого десятиліття XX віку, а звідти лише безмовні села витріщаються чорними вікнами в космос. Не брешуть собаки. Не риплять між свіжими сніговими заметами людські кроки. Нікому ворожити на Андрія. Ніхто не виглядатиме Різдвяну зірку і не запалить свічку на Свят-Вечірньому столі рука дбайливого господаря. Лише чорні круки, замість білих Ангелів, принесли цим людям благу вість.
А коли догорить моя свічка і погаснуть свічки сусідів, і коли вже самотні Ангели позбирають наші молитви до неба, ще горітимуть наші серця і спливатимуть у вечірній тиші гарячим смутком, як хвилина мовчання, що триватиме вічність в одному із вимірів української душі.
Анна Рогожина,ЖРН-53м