«Щохвилини гинуло 17 людей, щогодини – 1000, майже 25 тисяч – щодня»
(Із промови Віктора Ющенка, 2005 рік)
Кінець зими 33-го... На землі ще поскрипує сніг, в такт йому скриплять відчинені віконниці пустих хат... Лише оскаженілий від самотності вітер гуляє онімілими селами.
А повітря тхне пір’ям, паленим пір’ям ангельських крил... Ці женці смерті вже два роки збирають багаті урожаї на Україні, щохвилини вириваючи розкаяні та грішні душі з їхніх опухлих тіл.
Тут немає життя. Тут назавжди оселилася смерть...
У великих голодних очах селян відтоді палахкотіли блискавки божевілля. Але грім, застрягши клубком у горлі, так і залишився у замкнених устах – «за «спротив» чи крадіжку зернятка закон вимагав розстрілу або ув’язнення на десять років.
І люди не опиралися. Мовчали навіть, коли звірський хижак виривав їхні серця, помалу вигризав їх душі й гасив останній вогник свідомості, перетворюючи на зомбі, що з тваринним задоволенням та диким поглядом чекають смерті сусіда, яким можна буде поласувати та з нетерпінням спостерігають за тим, як в казанку варяться дитячі тільця...
Хижак торжествував у клітці смерті, купався в океані горя: коли люди пухли з голоду, він топив залишки їжі в річках. А вночі їздив вулицями та скидав на підводу мертві тіла. Мертві? Чому ж тоді з них виривався стогін?!
«Все равно сдохнешь! Так что, за тобой завтра приезжать?!» – гуділо з пащі звіра, що після зґвалтування нашпигував на вила молоду матір і закидав її в кузов разом із немовлям.
Тіла скидали у ями, та їх мокрі від сліз очі ще дивилися, груди ще здіймалися, а руки всіляко чіплялися за землю, якою їх притрушували. Та земля ще довго двигтіла під ногами найлютіших в історії людства звірів.
Поблизу ж братніх могил і досі чути відгомін тих, повитих павутиною часу, але не забутих подій: «Мамо, прокиньтесь! Будь ласка, матінко. Я їсти хочу..!»
Христина Слюсар,ЖРН-33с