Якого кольору очі дитини, що помирає з голоду: карі, блакитні чи, може, волошково-зеленкуваті? Вони кольору затхлого мертвого повітря і плісняви, вкритої тонкою павутиною, що не дозволяє пізнавати світ, творити погляд і блищати цікавістю. Їх шкіра – тонка, липка і старечо-зморшкувата. Це кара. Дитячі спухлі синюваті обличчя винні в тому, що народилися українцями. І хоч ще навіть не встигли полюбити Батьківщину і сказати перші слова, але вже заглянули в чорні очі смерті і стали поживою пащеки власної матері.
Новонароджені душі – єдині серед приречених, що не вміли любити: «Мамо, з’їжте мене, я Вас люблю і не хочу, щоб Ви помирали...» Це голод. Чорний, сірий і з плямами зміїної жовтизни. Сусід-хижак визирає з почорнілого вікна своєї нори з божевільною надією, що якась малеча незабаром здохне і йому дістанеться хоча б один дитячий пальчик. Блідо-зелене тіло повзе по землі, вгризаючись в неї закривавленими зубами і кусає ґрунт до втрати свідомості. А пальці до втрати руки. І вірить у смерть коханої... до втрати душі.
Кожного з них нанизують на товсту нитку, наче горошини, і скидають у прірву пекла. Один. Два. Сотня. Мільйон. Ця паща ненаситна. Вона чигає, коли здригнеться останній раз чиєсь голодне тіло. Чути важке дихання. Стогне земля. На хрестах теліпаються розіп’яті серця. Повз них хмарою тягнеться дим. Велике око дивиться: є хто живий? Глухо... Повіка опустилась.
Юлія Курій,ЖРН-33с