Для підтвердження діагнозу інфаркту міокарду служать наступні параклінічні показники:
· дані електрокардіограми;
· неспецифічні показники тканинного некрозу і запальної реакції;
· зміни рівня ферментів сироватки крові.
У клінічній практиці основним методом, що дозволяє уточнити діагноз інфаркту міокарду в "реальному масштабі часу", як і раніше залишається ЕКГ. Застосування загальноприйнятих 12 відведень ЕКГ дозволяє здійснити топічну діагностику ГІМ (табл.1).
Таблиця 1.
Зміни ЕКГ при гострому інфаркті міокарду різної локалізації.
| Локалізація ГІМ | Відведення |
| Передньо-перегородчастий | V 1-3 |
| Передньо-верхівковий | V 3-4 |
| Передньо-боковий | I, aVL, V 5-6 |
| Поширений передній | I, aVL, V 1-6 |
| Задньо-діафрагмальний (нижній) | II, III, aVF |
| Задньо-базальний | V 7-8 |
| Задньо-боковий | II, III, aVF |
| Поширений задній | II, III, aVF, V 5-9 |
Протягом перших 20 - 30 мін. після виникнення ангінозного нападу, що знаменує собою початок розвитку інфаркту міокарду, в серцевому м'язі виявляється зона суб’ендокардіальної ішемії, для якої характерна поява високих коронарних зубців Т і зсув сегменту S-T нижче за ізолінію. Цей початковий період розвитку інфаркту міокарду реєструється досить рідко, і лікар зазвичай має справу з пізнішими ЕКГ ознаками гострої стадії інфаркту міокарду.
.