Етнонаціональні відносини – це відносини між суб’єктами етнонаціонального розвитку (етносами, етнічними групами, націями, державними утвореннями). Сучасному розвиткові етнонаціональних відносин властиві дві взаємозалежні тенденції. З одного боку, це злам етнічних та національних кордонів, посилення взаємозв’язків, уніфікація та стандартизація суспільного життя, з іншого – викликане цим подальше згуртування етносів, націй, боротьба за самобутність, рівноправність.
Взаємодія цих тенденцій часто призводить до міжетнічних та міжнаціональних конфліктів. Найбільш поширені конфлікти виникають на основі відмінностей у володінні етнонаціональними групами природними, а також соціальними ресурсами (зокрема, доступ до політичної влади).
Осібно стоять конфлікти, які виникають на ґрунті найбільш політично значущих протиріч між державою і етнічною групою. Найчастіше вони пов’язані з юридичним або фактичним обмеженням прав останньої. Так, в СРСР влада застосовувала негласні дискримінаційні заходи щодо євреїв.
В багатьох країнах поширеним типом міжнаціональних конфліктів є протиріччя між титульним та іншими етносами. В цих випадках має місце дискримінація за національною ознакою в сфері освіти, працевлаштування, встановлюються надмірні вимоги щодо володіння державною мовою.
Але часто міжнаціональні конфлікти виникають й на ґрунті неспівпадіння цінностей відповідних груп. Протиріччя між цінностями можуть зміцнюватися ресурсним нерівноправ’ям етнонаціональних груп.
Суперечності проявляються як на рівні політичних інститутів (рухів), так і на міжособистісному, побутовому рівні. На цьому рівні формуються стереотипи ворожості (расизм, нетолерантність, ксенофобія).
Причинами, що провокують національні рухи та міжнаціональні конфлікти, можуть бути: вплив споріднених зарубіжних груп, які борються за права одноплемінників в інших країнах; політика іредентизму – свідомого об’єднання людей однієї національності в межах єдиної держави тощо. Прикладами останніх років є Косове, Абхазія, Південна Осетія.
Поширеною причиною національних рухів є низька ефективність держави щодо регулювання міжгрупових відносин. На зламі
1980-1990-х рр. в країнах Східної Європи та СРСР хвиля національних рухів була викликана послабленням державного контролю за міжнаціональними відносинами, низькою ефективністю держави в соціально-економічній сфері.
Політичними регуляторами міжетнічних відносин є державний лад, принципи державної політики, правові норми, політичні відносини.
Національний інтерес – одна з основних умов набуття національної і культурної ідентичності. Національний інтерес виражає в концентрованій формі цілі та способи їх досягнення, які закріплюють за національними рухами політичний статус в країні та на міжнародній арені.
У практичній політиці розуміння національного інтересу, як правило, поєднує елементи прагматики та ідеологічні постулати. В останньому випадку національні інтереси виступають у вигляді духовних конструктів – «Москва – третій Рим», «американська мрія», імперських амбіцій створення великих країн (Росії, Румунії) тощо. Таке тлумачення національних інтересів програмує емоційно-почуттєві мотивації політичної поведінки.
Етнонаціональна політика – цілі та дії політичних суб’єктів щодо регулювання міжнаціональних відносин. Метою її є забезпечення безпеки в міжетнічних відносинах. Сферами її реалізації є політична, економічна, регіональна, духовна, мовна та інші сфери. Важливою складовою етнонаціональної політики є регулювання відносин між державою та національними меншинами. Держава в інтересах стабільності має реагувати на вимоги, які висувають меншини.
Етнонаціональна політика регулюється правовими актами держави та нормами міжнародного права – Статутом ООН, Гельсінкськими угодами, Європейською хартією регіональних мов або мов меншин тощо. Міжнародне та національні законодавства доправнаціональностейвідносять: право на вільну національну самоідентифікацію; право на захист від дискримінації за національною ознакою. Основоположним принципом міжнародного права є право націй на самовизначення– право визначати форму свого існування в самостійній державі чи у складі іншої держави.
Реалізація цього принципу часто веде до виникнення сепаратизму – політичного руху за відокремлення від держави. Але у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. зауважено, що відокремлення не є єдиною формою національного самовизначення. Формами реалізації права на самовизначення є: національно-культурна автономія; національно-територіальна автономія; представництво національних меншин в органах влади; відокремлення від держави з метою створення національної держави; відокремлення від держави з метою возз’єднання з іншими складовими нації в об’єднаній державі.
Державна влада може вдаватися до придушення національних рухів. Придушення може не обмежується діями щодо політичних організацій нацменшин, а включати, зокрема, знищення самих етносів як бази розвитку політичних рухів. Відповідні силові дії можуть отримувати форму: геноциду – фізичного знищення етнічної групи; етноциду – знищення культури національної меншини та нав’язування їй культурних цінностей домінуючої етнічної групи; лінгвоциду – знищення мови етнічної групи; депортації– примусового виселення етнічної групи; сегрегації– відокремлення етнічної групи від інших.
В умовах інтенсифікації суспільних комунікацій в сучасному світі площа для застосування даних дій суттєво звузилась. В останні десятиліття в багатьох західних країнах було проголошено, що суспільне життя базується на принципах мультикультуралізму – полікультурності, поліетнічності. Це означало можливість для меншин збереження традиційної культури для полегшення інтеграції в суспільство. З плином часу з’ясувалось, що проголошення цієї політики не призводить до зниження інтенсивності конфліктів. Зрослі контингенти мігрантів не поспішають інтегруватися в національні співтовариства європейських країн, прийняти традиційні державні та суспільні інститути. Вони, навпаки, прагнуть утворити закриті «паралельні» етнічні співтовариства.
Відтак низка євролідерів (А. Меркель, Н. Саркозі, Д. Кемерон) заявили про провал політики мультикультуралізму. Провальними визнані як спроба побудувати мультикультурні суспільства, так і концепція мультикультурності з її ставкою на мирне співіснування людей різних культур. Внаслідок цього були прийняті закони, що обмежують або забороняють демонстрацію, наприклад, мусульманських символів в громадських місцях, навчальних закладах; Франція депортувала 800 нелегалів (циган).
Разом з тим, на думку академіка НАН України В. Кременя, політичні особи Німеччини, Франції, Великобританії зарано викреслили мультикультуралізм із практичного вжитку. Очевидно, йдеться про «неприйнятність «радикальної мультикультурності», яка доводить до заперечення існування держави-нації і «заохочує сегрегацію» – життя у відокремлених етнічних співтовариствах». Безумовно, радикальний мультикультуралізм небезпечний для всіх держав-націй, зокрема, для України.