Той, хто здатний носити право, бути носієм права, визнавався суб'єктом права, особою. Ця здатність — не природжена, біологічна чи якась інша властивість людини, а соціальне явище, наслідок соціально-економічного розвитку суспільства. Людина може бути наділена зазначеною здатністю, позбавлена її або обмежена в ній державою. Так, вільна людина, продана в рабство, позбавляється здатності бути особою. Раб, звільнений з рабства, набуває здатності мати право.
У Римі суб'єктами права визнавалися тільки вільні люди. Раби є речі. Проте і вільні мали далеко не однакові права. Обсяг прав залежав від багатьох факторів (вони розглядаються далі). Здатність бути суб'єктом права, тобто право-суб'єктність (caput), у рабовласницькому Римі визначалась трьома станами (статусами): свободи, громадянства і сімейного стану (мал. 3). За статусом свободи населення Риму поділялось на вільних- і рабів; за статусом громадянства вільні утворювали п'ять груп: римські громадяни, латини, пере-гріни, вільновідпущеники і колони; за сімейним станом — глави сімейств та інші члени родини. Стани могли змінюватися (римський громадянин міг бути обернений в рабство або перегрій одержати статус римського громадянина тощо) і тоді відповідно змінювалась правосуб'єктність. Зміна статусів дістала назву capitis deminutio.
Стан свободи (status libertatis) — це головний правовий стан: є свобода — певний мінімум прав, немає свободи — немає абсолютно ніяких прав. Тому зміни в стані свободи як найістотніші могли призвести до одного з двох наслідків: набуття свободи (раб, відпущений на волю); втрати свободи (вільна людина, продана в рабство).
Такі зміни дістали назву capitis deminutio maxima, тобто найбільші зміни, що призводили до набуття статусу суб'єкта права (особи) чи до його повної втрати.
Стан громадянства (status civitatis) відносив вільну людину до однієї з вищезазначених груп. Зміна цього статусу призводила лише до зміни громадянства: латини, перегріни могли бути римськими громадянами і, навпаки, римський громадянин міг бути вільновідпущеником (через рабство). Ці зміни правового статусу називалися середніми (capitis deminutio media) і впливали лише на обсяг прав; перегрій, що став римським громадянином, набував більших прав, а римський громадянин, що втратив цей статус (але не свободу), певною мірою обмежувався в правах. Однак зміни в цьому статусі не призводили до повної втрати правосуб'єктності.
Сімейний стан (status familiae) поділяв вільних на дві групи: осіб свого права (persona sui juris) — глави родини (pater familias) та осіб чужого права (persona alieni juris). Всі інші члени сім'ї — так звані підвладні, оскільки вони знаходилися під владою глави сімейства. Як і в багатьох інших випадках, римляни не розробили поняття юридичної особи як особливого суб'єкта приватних прав. Ще в давні часи було помічено, що в деяких випадках носіями приватних прав можуть бути не тільки фізичні особи, а й деякі об'єднання, корпорації тощо. Згодом фізичним особам почали протиставляти осіб юридичних як ще один тип суб'єктів права (мал. 6). Вже в Законах XII таблиць згадувалися різного роду корпорації, колегії релігійного характеру, що мали змогу бути власниками певного майна. Кількість таких корпорацій зростала. Проте для широкого розвитку цієї правової структури в Римі ще не було належних соціально-економічних умов. Не було й терміна «юридична особа», хоча саме це поняття застосовувалося і використовувалося в обороті досить частто. Принаймні заслуга римлян в створенні інституту юридичної особи незаперечна. Саме римському праву ми зобов'язані тим. що правові системи Європи успадкували його і міцно закріпили в своєму обороті, хоча й в господарському житті Риму юридичні особи значної ролі не відігравали навіть в пору розквіту торгівлі й господарства.
Римські юристи звертають увагу на те, що в окремих випадках майно належить не окремим громадянам — фізичним особам, а об'єднанням. Юрицт Марціан зазначав: «Належать сукупності, а не окремим особам, наприклад театри, що знаходяться в общині, а також стадіони» (Д. 1.8.6.1). Інший юрист Альфен приводить таке висловлювання: коли в легіоні з бігом часу повністю обновиться склад воїнів, то легіон все ж таки залишається тим самим. Те саме стосується і корабля, на якому внаслідок ремонту всі частини повністю замінені. Він залишається тим самим. Ульпіан проголошує: «Стосовно декуріонів чи інших сукупностей не має значення, чи всі залишаються, чи залишається частина, чи весь склад перемінився. Навіть якщо дана сукупність звелась до однієї людини, то переважно визнається, що можна пред'явити вимоги до неї в суді і вона може заявляти вимоги в суд, бо право всіх зосередилось в одному і залишається ім'я су-, купності. Якщо є борг на користь сукупності, то це не є боргом окремій людині» (Д.3.4.1—2).
Однак усі ці висловлювання лише визнавали за такими об'єднаннями певні права та обов'язки. Чіткішим проявом ідеї юридичної особи було визнання за муніципіями (міськими общинами) права на самоуправління і господарську самостійність. Це знайшло правове вираження в тому, що му-ніципії в своїх майнових відносинах отримали змогу керуватися нормами приватного права. Цим вони прирівнювалися до статусу фізичних осіб. Згодом така сама правоздатність визнається за іншими корпораціями, проте розвиток юридичних осіб стримувався. Наслідком тривалого і досить важкого розвитку ідеї юридичної особи було визнання класичним правом певних ознак цього суб'єкта права:
а) в галузі приватно-правових відносин корпорації прирівнювалися до фізичних осіб. Гай зазначав, що общини розглядаються як приватні особи (Д.50.16.18);
б) вихід із складу об'єднання окремих осіб не впливає на його юридичне становище;
в) майно корпорації не є ні спільною власністю всіх членів корпорації, ні її окремих членів. Це відособлена від її членів власність самої корпорації як особливого суб'єкта права;
г) корпорація від власного імені має право вступати у будь-які приватно-правові відносини як з фізичними, так і з юридичними особами. Ці відносини здійснюються через фізичних осіб, уповноважених на це в установленому порядку.
На цьому створення правової фігури юридичної особи не завершилось. Залишався ряд нерозв'язаних проблем, які римлянам так і не вдалося вирішити внаслідок політичних та економічних причин. В епоху імператорів створення корпорацій було значно обмежено. Монархи взагалі боялися демократичних інститутів, тим більше об'єднань, діяльність яких могла бути небезпечною для них.
Найпоширенішими видами юридичних осіб в Римі були: скарбниця, мунщипії, різні спілки осіб однієї професії — пекарів, м'ясників, ремісників, могильників тощо. Визнавалися юридичними особами різноманітні релігійні об'єднання. Проте Юлій Цезар, скориставшись пристойним приводом, розпустив всі корпорації, крім найдавніших. Август заборонив без дозволу імператора утворювати будь-які корпорації, крім релігійних і деяких привілейованих (наприклад, поховальних товариств).
Діяльність юридичної особи припинялася в таких випадках:
після досягнення мети, яка перед нею ставилась;
якщо її діяльність набувала незаконного характеру;
після вибуття всіх її членів.
Зауважимо, що мінімальна кількість, необхідна для функціонування юридичної особи — 3 чоловіки.
У деяких випадках юридичні особи, з одного боку, могли приймати на себе обов'язки патроната, а з другого — здебільшого не мали права бути спадкоємцями.