Реферат Курсовая Конспект
ОСНОВИ РИМСЬКОГО - раздел Образование, Основи Римського Приватного Права ...
|
ОСНОВИ РИМСЬКОГО
ПРИВАТНОГО
ПРАВА
Передмова
Бурхливий процес переходу до ринкової економіки викликав підвищений інтерес суспільства до чинного цивільного законодавства України, сучасного цивільного права і науки цивільного права, оскільки всі суспільні відносини, пов'язані з володінням і розпорядженням майном та його використанням, грунтуються на цивільно-правових засадах, регулюються саме цивільним правом. Тому проголошення свободи підприємництва, рівність усіх форм власності зумовили розвиток підприємницької діяльності, що, в свою чергу, визначило потяг до вивчення цивільного законодавства і цивільного права. Цивільне право, або як зараз вживається більш узагальнююче поняття «цивілістика», справді, визначає правові засади організації громадянського суспільства, які вироблені й вивірені багатовіковим досвідом. Саме цивільно-правові організації суспільства, тобто цивілістика, дали життя таким поняттям, як «цивілізоване суспільство», «цивілізація», розв'язання проблем «цивілізованими засобами» тощо. Отже, цивілізованість, цивілізація походить саме від цивілістики, тобто цивільного права, вік якого без перебільшення становить не менше двох з половиною тисячоліть. Цивілізованість, цивілізація прийшли в Європу саме з третім завоюванням її країн римським правом.
Інтерес до сучасної цивілістики визначається багатьма факторами, в тому числі й чисто політичними. Наприклад, простежимо взаємозв'язок між такими поняттями, як «власність» і «владність» (особливо російське «власть»). Чи не походить знову ж таки поняття «влада» від цивілістично-го поняття «власність»? Адже навряд чи можна заперечити твердження: хто має власність, той має і владу. Таких прикладів можна було б навести чимало.
Сучасна цивілістика започаткована з часів Стародавнього Риму. Майже за пів тисячоліття до нашої ери були прийняті відомі Закони XII таблиць, в яких викладено початкові правові засади організації громадянського суспільства. Протягом тисячоліття ці засади розвивалися, набувши згодом досконалої системи римського приватного права. Вершиною його розквіту було ІІІ ст. нашої ери. Римлянам вдалося досягти таких висот правової культури, які здатні слугувати людству і в наші часи.
Отже, для того щоб грунтовно опанувати сучасним цивільним правом, слід спочатку ознайомитися з його витоками — римським приватним правом, його основними принципами, цивільно-правовими ідеями, інститутами, лаконічним і глибоким змістом.
Сучасна методика викладання цивільного права в основному зводиться до тлумачення і коментування чинного цивільного законодавства. Підручники з цивільного права перенасичені поясненнями статей цивільних кодексів та інших нормативних актів настільки, що студент нерідко втрачає головну думку, про яку йдеться. Автор пропонованого підручника ставив собі за мету висвітлити основні засади цивілістики, її найяскравіші принципи, що витримали випробування часом, розкрити головні поняття і категорії. Він виходив з того, що вирішальне в оволодінні цивілістичною культурою Полягає не стільки в правильному розумінні й тлумаченні чинного законодавства, скільки в опануванні цивілістичним мисленням, правильним розумінням цивільно-правових ідей, категорій, понять та їх вираженням в чинному законодавстві. Студентові важливо запам'ятати не тільки строки позовної давності за чинним законодавством, набагато важливіше глибоко усвідомити, що таке позовна давність, принципи обчислення її строків, початку перебігу, зупинення, перерви тощо. Слід також чітко усвідомити, що таке правоздатність, її зміст, момент виникнення і припинення. Те ж саме стосується й інших цивільно-правових інститутів.
Отже, якщо дотримуватися зазначеної методики викладання цивільного права, то ідеальною навчальною дисципліною в цьому плані є римське цивільне право (римське приватне право). Воно повністю абстраговане від тих соціально-економічних умов, на грунті яких воно зародилося, і тому цілком позбавлене будь-якого тлумачення чи коментування чинного на той час законодавства. Як навчальна дисципліна римське приватне право є чистою цивілістикою.
Римський юрист Гай (II ст.) зазначав: «Все право, яким ми користуємося, відноситься або до осіб, або до речей, або до правових дій (позовів)». Відповідно написані Інституції Гая, а потім й Інституції Юстініана. В першій частині викладається вчення про особи (сюди ж відноситься і сімейне право як таке, що визначає правовий статус особи в сім'ї), в другій йдеться про речі, а в третій — про правові дії. Такий порядок розташування навчального матеріалу прийнято називати інституційною системою. Аби уникнути повторень, три названі частини даного підручника доповнено четвертою, в якій висвітлюються загальні питання. Таке подання матеріалу дістало назву пандектної системи. Що ж до загальної частини, то в ній висвітлюються: предмет і система римського приватного права; джерела римського права; захист прав особи; сімейні правовідносини. Друга частина містить вчення про речі: володіння та його види; право власності; права на чужі речі. Третя, найбільша, частина присвячена правовим діям, тобто зобов'язанням (договорам). В ній викладаються договірні і позадоговірні зобов'язання. В четвертій частині йдеться про право спадкування.
Література по римському праву, що не так давно була нечисленною, в останні роки істотно поповнилася. Відомий підручник «Римское частное право», підготовлений колективом авторів під редакцією І.С.Перетерського і І.Б.Новицького, виданий в 1948 році, був перевиданий в 1994 р. Підручник І.Б.Новицького «Основы римского гражданского права» витримав уже чотири видання (1956, 1960, 1972, 1994). Варто також згадати і навчальний посібник В.Д.Дронікова «Римське приватне право» (Київ, 1960), який, проте, став бібліографічною рідкістю.
Порівняно новим є підручник К.Ребро «Римське право», виданий у Братіславі в 1980 р. на словацькій мові.
При вивченні римського приватного права можна також використовувати історико-правову літературу: Ю.М.Бирюков «Государство и право Древнего Рима» (М., 1969); П.Н.Галанза «Государство и право Древнего Рима» (М., 1963); В.М.Катрич «Государство и право Древнего Рима» (К., 1974); АЛ.Косарев «Римское право» (М., 1986); «Хрестоматия по истории Древнего Рима» під ред. проф. В.І.Кузіщина (М., 1987), в якій багато витягів із джерел римського права; В.А.Савельєв «История римского частного права» (М., 1986).
В останні десятиріччя помітно активізувалися наукові дослідження проблем античного права, у тому числі римської цивілістики. В журналі «Советское государство и право» опублікований ряд цікавих статей по цій тематиці: А.І.Косарев «Етапи рецепції римського права» (1983, № 7); В.С.Нерсенсянц «Правопонимание римских юристов» (1980, № 12); ЛАРогачевский «Плиний Младший — Юрист» (1986, № 9); В.А.Савельев «Право собственности в римской классической юриспруденции» (1987, № 12); ряд праць З.М.Черніловського — «Презумпция и фикция в истории права» (1984, № 1); «Ложь и приблизительность в жизни права» (1987, № 4); «В русле новых подходов» (1988, № 7); стаття Г.В.Швекова «Прогресс и преемственность в праве» (1983, № 1).
Особливої уваги заслуговують праці І.С.Перетерського — монографічне дослідження «Дигесты Юстиниана. Очерки по истории составления и общая характеристика» (М., 1956) та «Дигесты Юстиниана. Избранные фрагменты в переводе и с примечаниями И.С.Перетерского» (М., 1984). В книзі дано переклад більшості фрагментів із 26 книг Дігест із вступною статтею проф. Е.А.Скрипільова «Дигесты Юстиниана — основной источник познания римского права» і нарисом проф. М.М.Богуславського «И.С.Перетерский».
В останні роки істотно поповнилася навчально-методична література з римського права. Вийшли друком праці З.М.Чер-ніловського «Лекции по римскому частному праву» (М., 1991); Хутиз М.Х. «Римское частное право» (М., 1994); «Законы XII таблиц». Складання і переклад ЛЛ.Кофанова. Відповідальний редактор В.І.Уколов (М., 1996).
Для студентів-юристів корисними будуть збірники крилатих римських афоризмів і слів: М. В. Овруцький «Крылатые римские изречения» (Київ, 1962); «Латинская юридическая фразеология», укладач проф. Б.С.Нікіфоров (М., 1979); «Словарь латинских крылатых слов» Н.Т.Бабичева, Я.М.Боровського, під редакцією Я.М.Боровського (М., 1982). Проте найбільш цінним виданням є енциклопедичний словник римського права Мілана Бартошека «Римское право: понятия, термины, определения» в перекладі з чеської мови (М., 1989).
Лекція 1.Тема 1. Поняття предмет і система римського цивільного права
Мета заняття: засвоєння студентами значення римського цивільного права в розвитку сучасної юриспруденції
Форми навчання: проблемна лекція
Методи навчання: розповідь, пояснення
Форми і методи поточного контролю: вибіркове опитування
План
1. Поняття системи права в Давньому Римі.
2. Основні риси римського приватного права.
3. Основні інститути римського приватного права.
4. Історичні системи римського приватного права.
5. Магістратура в Римі. Преторське право.
6. Роль римського приватного права у розвитку європейського цивільного права. Рецепція римського приватного права.
Література: Л1, Л2, Л11, Л7, Л9, Л10.
Основні інститути римського приватного права
Найбільш давнім із відомих зараз підходів до визначення структури (системи) приватного або цивільного права є інституційна система, за якою структурно вибудовувалося право у Стародавньому Римі. Суть інституційної системи полягає в тому, що норми групуються за певними ознаками (однорідність відносин, що регулюються) у інститути, що розташовуються згодом у логічній послідовності. Щодо інституційної системи побудови, котра, нібито, мала місце у римському праві, існують дві поширені помилки.
По-перше, припускається, що така структура характерна лише для приватного, а не для усього римського права, і саме у такому контексті розглядають його основні інститути.
По-друге, нерідко вважають, що таких інститутів у римському приватному праві було 3: 1) особи (personae), 2) речі (res), 3) способи придбання речей (actio). При цьому посилаються на висловлювання Гаю та його Інституції, котрі, нібито, мають таку структуру.
Так, Гай зазначав, що усе право, яким ми користуємося, стосується або осіб, або речей, або позовів (Гай. І. 1.8). Отже можна припустити, що норми права публічного також розглядалися як такі, що стосуються осіб (суб'єктів права), речей (як найважливішого виду об'єктів права) і позовів (засобів захисту суб'єктивних прав, котрі використовуються за ініціативою зацікавлених осіб). При цьому слід взяти до уваги, що особисті немайнові права також були предметом правового регулювання, але розглядалися вони не як об'єкти права, а як елемент правового статусу особи (у тому числі — статусу громадян Риму як суб'єктів публічного права). Крім того, actio (позовний захист) може слугувати засобом захисту прав та інтересів не лише окремих громадян, але й держави, котра виступає як виразник публічних інтересів (інтересів спільноти). У випадку розгляду кримінальної справи actio набуває формулювання "народ проти Нумерія Негідія". Положення щодо поширеного тлумачення поняття actio як аналог виразу "способи придбання речей" також потребує уточнення.
Термін actio охоплював у Стародавньому Римі 2 категорії дій: придбання речей (договори) і захист суб'єктивних прав. Якщо перша з цих категорій стосувалася виникнення прав щодо речей, то друга — питань процедурних, того, що тепер ми називаємо "судовим процесом". До речі, це відображено і в структурі Інституцій Гаю, котрі складаються не з 3-х, а з 4-х книг. Ці книги не мають назви, але перша з них присвячена загальним положенням права та становищу особи, друга — речовим правам і спадкуванню, третя — спадкуванню і зобов'язанням, а четверта — позовам, інтердиктам, засобам забезпечення виконання судових рішень тощо. Складені набагато пізніше Інституції Юстиніана теж мають 4 книги, перші З з котрих приблизно відповідають структурою Інституціям Гаю, а четверта — містить положення про позадоговірні зобов'язання та судочинство.
Отже інституційна система побудови римського права виглядала таким чином:
1) становище особи;
2) речі (об'єкти права);
3) договори та інші юридичні дії;
4) захист суб'єктивних прав. Судочинство.
Практично у такому самому вигляді вона була запозичена пізнішими системами приватного права з тієї відмінністю, що питання порядку захисту цивільних прав та судочинства складають предмет окремо у галузі — цивільного процесуального права. Наприклад, за інституційною системою побудований Цивільний кодекс Франції 1804 р. (Кодекс Наполеона) та кодекси країн, котрі взяли його за взірець.
Слід зазначити, що перевагами інституційної системи є простота і логічність. Але з іншого боку надмірна спрощеність структури не дає змоги встановити точно взаємозв'язок і взаємодію норм, в неї не вписуються багато норм та інститутів приватного права (наприклад, спадкування, недоговірні зобов'язання тощо).
Пізніше зусиллями середньовічних коментаторів римського права (так званих, "глосаторів" та "постглосаторів") набула поширення пандектна система, котра припускає поділ приватного права на такі частини:
1) загальні положення;
2) речове право;
3) зобов'язальне право;
4) спадкове право;
5) сімейне право.
За пандектною системою побудовані Німецький цивільний кодекс 1899 р., та цивільні кодекси країн, що взяли його за взірець.
Перевагами пандектної системи є виокремлення загальної частини, що дозволяє уникати повторювань при характеристиці окремих інститутів, чіткий поділ на розділи (підгалузі) тощо. Разом із тим, на відміну від інституційної системи цивільно-правове становище особи ніби відступає тут на другий план, що не відповідає сучасним тенденціям розвитку цивільного права. Крім того, пандектна система також не враховує наявність низки сучасних інститутів приватного права, що певною мірою зумовило появу дещо штучної конструкції інтелектуальної власності, фактично вивело авторське право за межі запропонованої структури.
Втім, слід мати на увазі, що тепер ні тієї, ні іншої системи в чистому вигляді не існує, оскільки структура сучасного приватного (цивільного) права є набагато складнішою.
Зокрема, система (структура) сучасного приватного права, яка може бути названа синкретичною, охоплює:
1. Загальні положення.
2. Правове становище особи.
3. Речові права (права на речі).
4. Права інтелектуальної власності.
5. Договори (договірні зобов'язання).
6. Недоговірні зобов'язання. 7.Спадкове право.
8. Сімейне право.
У головних рисах синкретичною є система цивільного права України. Вона включає вказані вище розділи з тією різницею, що сімейне право деякими правознавцями (3. Ромовська) тлумачиться як самостійна галузь.
Ведучи мову про структуру цивільного права, слід зазначити також, що викликає заперечення поділ його на загальну і спеціальну частини, який зустрічається в деяких підручниках (Ю. Толстой, А. Сергеев). Такий поділ недоцільний, оскільки в цивільному праві універсальної "загальної частини" не існує. Натомість "загальна частина" складається начебто з 2 рівнів: є положення, загальні для всього цивільного права, і є загальна частина зобов'язального права. Більш того, можливий і третій рівень — загальна частина договірного права, загальна частина недоговірних зобов'язань, загальні питання спадкового права тощо. Тому виокремити "загальну частину" як таку практично неможливо.
Цивільне право у Стародавньому Римі складалося з трьох систем: jus civile — цивільне право; jus gentium — право народів; jus practorium — преторське право. Ці три системи в сукупності складали римське цивільне право.
Цивільне право Стародавнього Риму — споконвічне, сугубо національне і найдавніше право, що регулювало майнові відносини винятково між римськими громадянами. Воно відзначалося національною обмеженістю, обтяжливим формалізмом, стійким консерватизмом. Римська держава на той час являла собою місто-державу Рим, і дія цивільного права обмежувалася територією Риму, що надавало йому замкнутого характеру. Основним джерелом були Закони XII таблиць, прийняті ще в період становлення республіки (451— 450 pp. до н.е.).
Цивільне право не могло довго задовольняти потреби римського рабовласницького суспільства, що бурхливо розвивалося. Його норми перестали відображати соціально-економічні умови рабовласницького ладу, які швидко змінювалися. Вони не забезпечували чіткого регулювання нових майнових відносин, що виникали на руїнах римського тоталітаризму. Цивільне право не здатне було регулювати майнові відносини між римськими громадянами, з одного боку, і громадянами, які проживали за межами Риму, з другого. Однак потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами. Прийшлося визнати основні цивільні права і за не римлянами, що проживали навколо Риму, за так званими перегрінами.
Саме в цей період (III—І ст.ст. до н.е.) Рим розпочав завойовницькі війни проти сусідніх народів, що призвело до підкорення всього Апеннінського півострова, а потім і Середземномор'я. Місто-держава поступово перетворилося на величезну державу. Підкорені Римом народи мали високий рівень культури, в тому числі і правової, яка виявляла зворотний вплив і на римське цивільне право. Ділові (передусім торговельні) відносини римлян з перегрінами зумовили необхідність введення посади претора для перегрінів. Його обов'язком було розв'язання цивільних спорів, що виникали як між самими перегрінами, так і перегрінами і римськими громадянами. В практичній діяльності перегрінський претор спирався на місцеве право перегрінів, тобто підкорених сусідніх народів, яке нерідко перевершувало римське цивільне право, використовуючи в своїх едиктах досягнення правової культури цих народів. Так виникла ще одна система римського приватного права — право народів як різновид римського цивільного права. Воно вигідно відрізнялося від цивільного права: більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму і національної обмеженості, властивих римському цивільному праву. Сприймаючи все краще з правової культури сусідніх держав, право народів було прогресивнішим і доступнішим для простих людей, оскільки відповідало вимогам часу і чутливо реагувало на зміни в суспільстві.
Названі системи існували і розвивалися паралельно, проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись. Право народів було більш змістовним і цивільне право вбирало в себе нові правові ідеї, конструкції, інститути. Системи почали зближуватись, але через деякий час стали безнадійно відставати від вимог цивільного обороту, що бурхливо розвивався. їхні норми виявилися безсилими, немічними під натиском нових правових явищ, треба було шукати більш ефективні правові засоби і способи. Одночасно з розвитком цивільного права і права народів виникла ще одна система римського цивільного права — преторське право, що склалося в результаті практичної діяльності преторів і деяких інших магістратів. Преторське право регулювало майнові відносини як між римськими громадянами, так і перегрінами, але застосовувалося в разі нездатності регулювання нових відносин нормами цивільного права і права народів. Внаслідок специфічних особливостей виникнення і розвитку преторське право мало такі переваги перед цивільним правом і правом народів. Воно насамперед чутливіше і повніше відображало найновіші соціально-економічні зміни, що сталися в римському рабовласницькому суспільстві. Звільнившись від традиційного формалізму цивільного права, певної, скутості права народів, спростивши багато правових процесів, преторське право набуло чіткості і ясності правових приписів, лаконічності і глибокої змістовності, що робило його більш доступним, ефективним і надійним засобом захисту прав та інтересів рабовласників. Однак не можна стверджувати, що преторське право мало самобутність цивільного права чи витонченість права народів. Воно народилося, розвивалося, досягло блискучих вершин досконалості на основі цивільного права і права народів, успадкувавши від них все найкраще. Римське цивільне право набуло всесвітньої слави значною мірою завдяки діяльності преторів і створеному їх зусиллями преторському праву.
Всі три системи в сукупності складали римське цивільне право, однак пріоритет належав преторському праву як наймобільнішому та динамічнішому. Врешті-решт зазначені системи зблизились настільки, що втратили свої відмінності. На їх основі було вироблено єдине поняття — jus privatum— римське приватне право.
Римське приватне право протиставлялось jus publicum — Публічному праву. В період становлення республіки римська правова система складалася з двох галузей — права приватного і права публічного. Давньоримський юрист Ульпіан (бл. 170—228 pp.) так визначив ці поняття: «Публічне право, яке (стосується) стану Римської держави, приватне, що (стосується) вигоди окремих осіб» (Д. 1.1.2). Ульпіан пояснював, що слід розрізняти вигоду громадську і вигоду приватних осіб. Якщо йдеться про державний інтерес, правовий статус держави чи її органів або окремих посадових осіб, регулювання відносин, які мають суспільний інтерес, то це галузь публічного права. Якщо ж мова йде про інтерес окремих приватних осіб, майнові відносини між ними, їх правовий статус в зв'язку з цим, — це сфера приватного права. Отже, на думку Ульпіана, критерієм розмежування приватного і публічного права є характер інтересів. Якщо право захищає інтереси держави, то це публічне право, якщо ж воно захищає інтереси приватних осіб, то приватне право. Природно, слід мати на увазі, що йдеться про право рабовласницького суспільства, в якому інтереси приватних осіб були також далеко неоднакові і часто між собою не співпадали.
Поділ права на приватне і публічне було сприйнято пізніше правовими системами. В багатьох країнах з розвиненою ринковою економікою воно зберігається до нашого часу. Ця обставина зумовлює необхідність повнішої характеристики такого поділу.
Сучасне поняття приватного права включає в себе такі га^ лузі: цивільне право, торговельне право і сімейне право (в правових системах, які визнають зазначені галузі права). Римська правова система не знала ще ні торговельного права, ні сімейного як самостійних галузей. Тому приватне право і цивільне право в римській правовій системі виступали як однозначні категорії. Сучасне приватне право за своїм обсягом ширше.
Всі інші галузі сучасних правових систем складають публічне право. Такі галузі, як державне (конституційне), адміністративне, фінансове та інші, безумовно, опосередковують державні інтереси і тому є публічними. Отже, конфлікт кримінально-правового характеру навіть між приватними особами (так звані справи приватного обвинувачення) також відносяться до сфери публічного права, оскільки таке правопорушення є суспільно небезпечним і зачіпає інтереси громадського порядку.
Однак слід зазначити, що колишня радянська правова сист тема не сприйняла поділу на приватне і публічне право. Коли в умовах непу формувалася нова галузь радянського цивільного права, засновник радянської держави В.І.Ленін вказував на недопустимість переносу буржуазного поняття про цивільне право, порушував питання виробити нове цивільне право, нове ставлення до приватних договорів. Він підкреслював, що ми не повинні визнавати нічого приватного і вимагав при розробці нового цивільного законодавства розширити межі державного втручання в приватно-правові відносини, розширити право відміняти «приватні» договори. Таким чином, радянське цивільне право і законодавство з перших днів свого народження стали на позиції загального контролю за сферою приватної діяльності, приватними відносинами нібито з метою боротьби із зловживаннями і злочинами як приватних підприємців, так і державних службовців в період нової економічної політики.
Безперечно, римське приватне право — це право рабовласницького суспільства. Раб — знаряддя, що говорить, річ, яка не може бути носієм будь-яких прав. Повна безправність і беззахисність рабів абсолютно відкрито і чітко простежуються в багатьох інститутах римського приватного права. Раб, наприклад, не міг мати сім'ю, бути власником майна тощо. Раби, що були відпущені на свободу, так само були обмежені в своїх правах. Відповідно до римського приватного права дуже різнорідними за майновим станом були і вільні римські громадяни (вільновідпущеники і латини, перегріни і колони, плебеї і патриції). Не було рівності також між чоловіком і жінкою, подружжям, батьком і дітьми.
Водночас римське приватне право було правом високоорганізованого рабовласницького суспільства, яке у своєму розвитку пройшло чотири основних етапи — царський, період республіки, принципат і період абсолютної монархії. Судоустрій і судочинство періоду республіки істотно відрізнялися від судоустрою і судочинства імператорського періоду. Те ж саме слід сказати про різні форми правоутворення, сім'ї, споріднення тощо.
Предметом нашого розгляду буде римське приватне право класичного періоду, тобто перших трьох століть нашої ери, коли воно досягло найвищого розквіту по висхідній лінії. Пізніше його розвиток припинився, а наприкінці III ст. і зовсім зупинився. Класичне римське приватне право характеризується такими блискучими ознаками, похвальними епітетами, яких, мабуть, не заслуговувала жодна правова система. Найхарактернішою його рисою була повна відсутність державного втручання в сферу приватних відносин: як сторони домовлялися, так і було. Зрозуміло, що ця приватна сфера була визначена межами законодавства. Інша характерна риса римського приватного права — головним і основним суб'єктом приватно-правових відносин був римський громадянин, передусім захищалися його інтереси, вони ставилися вище державних. При цьому слід мати на увазі, що йдеться про римського громадянина, правовий статус якого визначався його майновим станом.
Найбільш ретельно і глибоко розроблені два основних правових інститути, що мали вирішальне значення для зміцнення рабовласницького панування господарського обороту. Це інститут необмеженої індивідуальної приватної власності та інститут договору. Рабовласницька приватна власність на засоби виробництва, передусім на раба і землю, становила економічну основу рабовласницького ладу. Договори були основним правовим інститутом і регулятором господарського обороту цього ладу.
Римське право приватної власності розвинулося з приватного володіння на землю, яка в ранній період республіки була власністю римського народу.
Приватне володіння поступово перетворилося в приватну власність. Право приватної власності мало за мету встановити право рабовласників на землю, забезпечити необмежену можливість безконтрольної експлуатації рабів і надійну регламентацію товарообороту.
Римські юристи вперше розробили право приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особи К.Маркс водній із своїх робіт писав, що римські юристи і магістрати практичною діяльністю настільки удосконалили ці правові інститути, що останні виявилися здатними пережити на багато віків своїх творців.
Блискуче були розроблені договірні відносини, створена злагоджена теорія договірного права, його загальна концепція, теоретичні основи окремих видів договорів, які відзначалися чіткістю, ясністю і доступністю. Бездоганність, витонченість формулювань, ясність змісту, глибина суті і, природно, неухильність дотримання інтересів пануючого ладу зробили римську договірну систему найдосконалішою.
Водночас римське право не було позбавлене консерватизму, обтяжливого формалізму. Так, інститут манципації, стипуляції, легісакційний процес та інші своїм грубим формалізмом найменше сприяли прискоренню цивільного обороту. І справа не тільки в цьому. Римські юристи, магістрати, особливо претори і вся верхівка рабовласницького суспільства, виховували народ в дусі глибокої покори, поваги, беззаперечного вшанування закону, прищеплювали рабам і вільним усвідомлення його вічності та непохитності. Сама думка про можливість зміни або відміни закону проголошувалася блюзнірською. Людям наполегливо нав'язували думку, що порушити закон означає викликати гнів богів, закон святий, його необхідно поважати, перед ним потрібно схилятися. В епоху імператорів проголошувалось: все, що хочеться імператору, то і є закон, а воля імператора є волею богів.
В практичній діяльності римляни суворо дотримувалися принципу непорушності, стабільності права, підкреслено чемно ставилися до правил етикету, думки старих шанованих юристів, демонструючи цим непохитність соціального ладу, недопустимість його зміни.
Однак побожне ставлення до закону призводило до консерватизму. Застарілі правові норми, соціальна значимість яких знецінювалась, в силу традиції не лише не відмінялися, не змінювалися, а й не застосовувалися. Накопичувалося багато таких законів, едиктів. В цьому безмежному морі чинного законодавства навіть досвідченим юристам було важко знайти і застосувати необхідну норму.
Стійкий консерватизм римського права не зміг придушити прогресивних паростків, які все більше витісняли його. Уже в період республіки зростає авторитет магістратів, особливо преторів. Щорічно при вступі на посаду вони проголошували в своїх едиктах правила судочинства, дуже чутливо реагували на зміни в економічному житті римського рабовласницького ладу. Практичною діяльністю по керівництву судами магістрати так спрямовували судову практику, що вона переставала зважати на приписи застарілих законів і розв'язувала справи на основі правил преторського едикту, хоча останній і не мав сили закону. В преторському едикті відбивалися інтереси рабовласників, які виникали на основі нових відносин.
Особливо багатою прогресивними ідеями була практика преторів для перегрінів (перегрінських преторів), введених з метою розв'язання майнових спорів, що виникали між римськими громадянами та перегрівами. У випадках, коли норми цивільного права не могли розв'язати конфлікт або були недостатньо ефективними, перегрінський претор вдавався до правових засобів інших народів. При цьому він добирав найвдаліші норми. Тому можна стверджувати, що римське приватне право є творінням не тільки римського народу. Багато прогресивних положень права народів вносилися перегрінськими преторами в практику міського претора, в оборот між самими римськими громадянами. Право народів було ніби лабораторією, в якій найпрогресивніші правові ідеї та норми сусідніх народів античного світу, стикаючись між собою на міжнародному ринку, перетворювалися на єдине інтернаціональне ціле, перероблюючи і саме римське право.
Прогресивний характер римського приватного права значною мірою зумовлений діяльністю юристів, які одержали заслужене визнання в період принципату. Принцепси, починаючи з Октавіана (63—14 pp. до н.е.), Надавали найвидатнішим юристам особливе право давати офіційні консультації ніби від імені принцепса. До авторитетних юристів зверталися в особливо складних випадках, їх відповіді були обгрунтованими та оригінальними, оскільки характеризувалися ретельно продуманими висновками з урахуванням соціально-економічних змін, інтересів пануючого ладу. Консультації мали офіційний характер і були обов'язковими для застосування судами. І як наслідок, такі консультації, а з часом й інші висловлювання римських юристів прогресивно вплинули на розвиток римського права.
На основі права народів, практичної діяльності магістратів, особливо преторів, правотворчості юристів (юриспруденції) сформувався ще один важливий принцип римського приватного права — формальна рівність в галузі приватного права всіх вільних осіб. Він зумовлювався істотними застереженнями, однак його проголошення було значним кроком уперед у розвитку приватного права. У греків і римлян нерівності між людьми відігравали більшу роль, ніж їх рівність в будь-якому відношенні.
Під владою Римської імперії всі ці відмінності поступово зникли, за винятком відмінностей між вільними і рабами. Виникла, принаймні для вільних, рівність приватних осіб, на грунті якої розвинулося римське право — найдосконаліша форма права, що має за основу приватну власність.
Формальна рівність всіх приватних осіб не виключала відвертого індивідуалізму, властивого римському приватному праву: необмежена правова влада домовладики, глави родини (pater familias), беззаперечне визнання та захист інтересів приватного власника, безмежна влада батька над дітьми, чоловіка над дружиною, право спадкодавця позбавити спадщини тих, хто своєю працею створював спадкове майно, тощо. В центрі римського приватного права стоїть рабовласник — одноособовий суб'єкт необмеженої приватної власності, передусім на засоби виробництва. Індивідуалізм наклав свій відбиток на всю систему римського приватного права, що відверто та неприховано ставила на перший план інтереси рабовласників, їх захист. Проте найбільшого розквіту цей індивідуалізм досяг щодо вільних і рабів.
Після падіння Римської імперії в 476 р. римське приватне право продовжувало існувати і навіть розвиватися в його східній частині — Візантії. Саме там була зроблена спроба врятувати рабовласницький спосіб виробництва шляхом кодифікації римського права, що була вжита імператором Юстініаном. Однак невмолиме колесо історії остаточно розвалило колись могутню рабовласницьку імперію Стародавнього Риму. З її падінням для римського права настала епоха забуття. На тривалий час воно ніби зникло. Його перестають вивчати, губляться нечисленні записи. Здавалось, остаточна загибель і втрата неминучі. Проте римське право продовжувало жити у свідомості римського народу, підкореного варварами. Поступово його починають застосовувати у відносинах між римським населенням, а потім і вивчати.
З розвитком ремесел, торгівлі і торгових відносин попит на римське право зростає. Наприкінці XI ст. в Болоньї був заснований університет, який набув всесвітньої слави завдяки вивченню римського права. Він став центром юриспруденції, що відроджувалась. Болоньський університет відіграв особливу роль у вивченні, систематизації і тлумаченні римського права. Сюди стікалися студенти з усієї Європи, а отже, формувалася корпорація знаменитих професорів. Слава Болоньської школи швидко зростала, в діяльності її простежуються дві особливості:
1. Заклик до ґрунтовного вивчення першоджерел. Особлива увага приділялася головній частині Корпусу Юстініана — Дигестам. Професори Болоньської школи виявили та усунули багато протиріч, перекручень первісного тексту.
2. Суворе дотримування норм закону. В період, що передував заснуванню Болоньського університету, юристи дозволяли собі занадто вільно поводитися з нормами римського права. Було проголошено, що внаслідок колізії jus (права) і aeguitas (справедливості) перевага надавалася правовій нормі.
Слухачами Болоньського університету були численні громадяни з різних країн, що потім ставали активними пропагандистами римського права в усьому світі. Професори університету викладали римське право у формі читання та роз'яснення (тлумачення) джерел, які записувалися слухачами. Ці тлумачення почали називатися глосами, а сама школа отримала назву глосаторів.
У другій половині XIII ст. на зміну глосаторам прийшли коментатори, що привнесли у вивчення римського права певні схоластичні риси. Вони більше уваги приділяли тлуг маченню глос, ніж безпосередньо джерелам. Проте вже на початку XVI ст. знову настає епоха активного відродження римського права. З бурхливим розвитком ремесел у Європі відкриваються нові морські шляхи, зростає торговельний оборот, швидко розквітають міста. На цьому фоні обтяжливішими стають середньовічні феодальні обмеження майнових прав громадян, а також різноманітні види залежності (феодальна, общинна, родова, сімейна) самого суб'єкта права. Право середньовічної Європи було нездатне регулювати нові виробничі відносини, що виникали. В соціально-економічному житті відбувалися докорінні зміни: розвалювався старий феодальний лад, його повинен був змінити новий, прогресивніший державний устрій і правопорядок. Звід цивільних законів Юстініана як продукт абсолютної імператорської влади був здатний стати правовою основою нової державної влади і господарського обороту. Промисловість і торгівля, що розвивалися, вимагали нового правового забезпечення, яке б активно сприяло їх подальшому розвитку, допомагало «переступити» межі дрібних феодальних держав,
Соціально-економічні умови стимулювали новий бурхливий інтерес до вивчення і поширення римського приватного права. Цей процес, що почався ще в XII ст., набуває нового дихання. Одночасно починається активне пристосування римського приватного права (рецепція) до нових виробничих відносин Південної і Центральної Європи, яке згодом поширилося на всю територію Європи.
Однак римське приватне право було правом рабовласницького суспільства, основою якого був рабовласницький спосіб виробництва. Його правові інститути треба було переробити з урахуванням потреб нового економічного ладу, що зароджувався. Рецепції римського приватного права значною мірою сприяли абстрактний характер, відмежування від основи, що його породила, здатність приживатися в будь-яких економічних умовах. Головний інтерес римлян був спрямований на розвиток і визначення тих відносин, які є абстрактними відносинами приватної власності.
Ці якості дозволили римському приватному праву стати чинним загальним правом ряду європейських держав. Так, воно застосовувалося майже в усі часи (феодальний і капіталістичний устрої) в Італії, що вже в XI ст. проголосила римське право lex generalis. тобто його можна використовувати в усіх випадках, коли правові норми місцевого права не задовольняють потреб обороту, що розвивався. Таке саме широке визначення римське приватне право дістало й в Іспанії, Франції, воно сприяло зародженню і розвитку капіталізму, де приватне право було чинним до прийняття Цивільного кодексу Наполеона в 1804 р. В Англії вже в XII ст. почали викладати студентам римське право. Проте внаслідок ряду причин рецепція римського приватного права не дістала тут такого поширення, як в континентальній Європі.
Однак найбільшою активністю відзначався процес рецепції римського приватного права в Німеччині. Німці називали свою державу Священною Римською імперією, а себе — прямими наступниками Римської імперії. Тому Звід цивільних законів Юстініана германці вважали своїм власним кодексом, а закони імператорів Священної Римської імперії — невід'ємним додатком до Зводу Юстініана. Ще за часів Болоньської школи германці сприяли вивченню римського права у своїх університетах, його застосуванню в судовій практиці. Суддями загальноімперського суду Німеччини, наприклад, могли обиратися лише особи, що знали римське приватне право. Ця вимога була потім введена і для інших судів При розгляді спірних справ загальноімперський суд мав вудити на підставі римського приватного права. Рецепції римського приватного права в Німеччині сприяла і така практика—у випадку сумніву суди пересилали справу з усіма матеріалами тому чи іншому юридичному факультету висновок якого був остаточний.
Наприкінці XVI — на початку XVII ст. римське приватне право в Німеччині було рецепійовано прямо і безпосередньо. Звід цивільних законів Юстініана став законом, на який посилалися сторони в доведенні власних прав, якими мотивували свої постанови суди. При цьому римське приватне право рецепіювалося не окремими інститутами чи нормами, а повністю. Спочатку як субсидіарне воно поступово завоювало провідну роль. Будучи рецепійованим уже після істотної переробки глосаторами і коментаторами, а також німецькими вченими-юристами, воно поступово оновлюється, одержує назву сучасного римського права і діє в Німеччині аж до прийняття Німецького цивільного уложення (BGB), що набрало чинності 1 січня 1900 р.
Отже, високий ступінь опрацювання основних інститутів, їх абстрактний характер та багато інших позитивних якостей дозволили римському приватному праву «підкорити» Європу втретє.
Найширше рецепіювалося саме римське приватне право, а римське публічне право такого поширення не набуло Цивільний кодекс Наполеона, Німецьке цивільне уложення, нове цивільне законодавство інших європейських держав розроблялися та приймалися на основі ідей, поглядів, конструкцій і положень римського приватного права. Всі інститути нового цивільного законодавства були пронизані духом римського приватного права, його принципи, багато понять покладені в основу цього законодавства і цим самим визнавалися інтернаціональними.
Такі правові категорії, як «договір», «зобов'язання», «делікт», «приватна власність», «застава» та багато інших, започатковані з римського приватного права і трактуються (з незначними національними модифікаціями) майже в усіх країнах однозначно. Зауважимо, що сутність їх (як і багатьох інших традиційних інститутів сучасного цивільного права) легше розглянути і зрозуміти, прослідкувавши розвиток цих понять з їх витоків.
Європейська наука цивільного права розвивалася на основі рецепійованого римського приватного права. Римська юриспруденція відзначалася не лише теоретичною ґрунтовністю, а й практичною загостреністю. Тільки на основі розв'язання окремих казусів, конкретних практичних висновків були розроблені загальні цивілістичні теорії, дані наукові пояснення багатьом правовим явищам (теорія відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань, за деліктні правопорушення тощо).
Таким чином, наука цивільного права виявилася просякнута духом римського приватного права, що наклало свій певний відбиток на її подальший розвиток.
Рецепійоване римське приватне право було чинним тривалий час в багатьох країнах Європи як загальне. Воно залишило глибокий слід в правосвідомості, цивільному законодавстві та в науці цивільного права. Його покладено в основу сучасного цивільного законодавства багатьох країн, і знати його необхідно вже хоча б тому, що без цього важко осягнути сутність сучасних інститутів цивільного права. До того ж, римську юриспруденцію відзначає висока техніка правотворчості, вміння аналізувати конкретні правовідносини, добре аргументувати свої висновки. Формулювання правових ідей римськими юристами відзначаються чіткістю, лаконізмом, глибиною змісту, витонченістю форми. Ці ідеї є взірцем для сучасних юристів. Такої ж характеристики заслуговують і преторські едикти.
Багато висновків, висловлювань римських юристів з часом не тільки не втратили свого правового значення, а й стали крилатими, перетворилися в юридичні презумпції (положення що не потребують доведення). Наприклад, pater est quern nuptiae demonstrant — батьком дитини прийнято вважати того, хто знаходиться в шлюбі з його матір'ю. Такого ж значення набули афоризми: dominus sentit periculum — ризик випадкової загибелі (речі) завжди несе власник; prior tempore — potior jure — перший за часом — сильніший за правом; periculum est in mora — прострочення (виконання) тягне за собою ризик випадкової загибелі (речі); nemo debet bis puniri pro uno delicto — ніхто не може бути покараний двічі за одне й те саме правопорушення. Ці та багато інших афоризмів видатних римських юристів увійшли в скрабницю світової правової культури і стали надбанням сучасної юриспруденції.
Римська правова термінологія, особливо цивілістична, в багатьох випадках зберегла своє значення і в практичному, і в науковому обороті, вона є інтернаціональною. Терміни реституція», «віндикація», «негаторний позов», «делікт», «легат», «новація», «субститут», «оферт», «акцепт» тощо давно стали загальновживаними в національному і в міжнародному житті.
Вільне володіння загальновизнаними афоризмами, висловлюваннями, термінами не тільки свідчить про високу правову культуру, а й значно полегшує спілкування юристів різних країн. Це один з аргументів на користь вивчення римського приватного права.
Внаслідок переходу України до ринкової економіки, свободи підприємницької діяльності значення приватного права зростає. Студенти юридичних вузів України вивчають римське приватне право передусім з метою пізнавальною, для засвоєння загальної історії права, теорії права, історії політичних і правових вчень. До того ж зараз вивчення цього предмета набуває додаткового практичного значення, пов'язаного з бурхливим розвитком торговельного, економічного, науково-технічного та інших видів міжнародного співробітництва, вимагає від наших юристів ґрунтовних знань в галузі правових систем зарубіжних країн.
Рецепція римського права. Римська держава, яка майже тисячоліття тримала в своїх руках долі світу, поступово занепадає. Різні народності, які входили до її складу, потягнулися в різні сторони. З заходу наступали варвари, які заполонили весь античний світ. Настав час великого переселення народів і здавалося, що вся багата стародавня культура загинула назавжди, що розірвані всі зв'язки між старим та новим світами, що історія взагалі закреслила сторінки минулого і починає писати все заново. І справді, хід загальнолюдського культурного розвитку на деякий час ніби призупинився. Декілька століть проходять у безперервних пересуваннях нових народів, в їх взаємних зіткненнях. Чужинці ще не можуть освоїтися на нових місцях, пересуваються, влаштовуються. Багато цінного з античної культури гине. Настали і для римського права важкі часи. Здавалося, що з завоюванням германцями Римської імперії римське право зовсім зникло. І коли в кінці XI ст. поновилося його вивчення в Болонській школі мистецтв, то це було сприйнято як воскресіння римського права з мертвих.
Досліджуючи це питання в XIX ст., відомий німецький учений К.Савіньї дійшов, однак, висновку, що поселення німецьких завойовників не припинило дії римського права стосовно корінного населення - колишніх підданих Римської держави та їхніх потомків: вони продовжували жити за своїм правом, а німецькі завойовники за своїм.
Велике значення у справі збереження римського приватного права мала й та обставина, що церква усі свої спірні справи (тобто спори між церковними установами, монастирями і окремими її служителями) вирішувала на основі римського права. Внаслідок цього, природно, сфера дії римського права значно розширювалася.
Застосування римського права до римського населення та німецького до німців приводило до певних труднощів тоді, коли в одному і тому ж право-відношенні брали участь ті й інші особи. Щоб уникнути ускладнень під час укладання угоди, сторони самі визначали, за яким правом справа буде вирішуватись. Спочатку вказані труднощі особливо не відчувалися. Економічне життя підкореного населення внаслідок війн і спустошень, які супроводжували пересування народів, було, звичайно, підірване. І самі завойовники, оселившись на нових місцях вели нескладне економічне життя. Для пожвавленого цивільного обороту ще не було відповідного грунту.
Проте поступово період великого переселення народів минає, нові народи починають вести урівноважене життя, розвивається економіка, промисловість, культура. Пожвавлюється торгівля, виникають торгові центри - міста, ярмарки. І знову, як і в Стародавньому світі, на ґрунті цієї міжнародної торгівлі стикаються представники різних народів, зав'язуються складні ділові відносини. І, як колись у Римі, з'являється потреба в такому праві, яке могло б регулювати торгові та інші ділові відносини без будь-яких місцевих і національних особливостей. Receptio - термін латинського походження, стосовно римського права означає відновлення дії, запозичення, переробка, засвоєння. Внаслідок рецепції римське право відродилось і вдруге підкорило світ.
Історично процес рецепції права відбувався поступово. Перший етап рецепції характеризується переважно вивченням римського права в окремих міських центрах Італії. Для другого етапу типовим є розширення рецепції на території ряду держав і практичне застосування римського права в діяльності суддів-практиків. Третій етап - це більш повна переробка і засвоєння досягнень римського права. Треба мати на увазі, і це цілком ясно, що пристосування римського права до потреб практики частково мало місце і на першому етапі, а його вивчення - і на другому. Початок рецепції відноситься до ХІ-ХІ І ст. Проте вже відомо, що дія римського права не припинялася. Отже, зрозуміло, не припинялося і його вивчення, принаймні елементарне. Відомо також, що ще задовго до XI ст. під покровом церкви створюються загальноосвітні школи, в яких у процесі викладання риторики вводили деякий юридичний елемент, зокрема судове красномовство, для якого необхідні були хоча б початкові знання права. Ґрунтовні знання права потрібні були для професії нотаріусів, для відправлення судових функцій тощо. У зв'язку з цим у деяких містах з'являються юридичні школи.
Подальше вивчення римського права припадає на початок XVI ст. У цей період коментаторська юриспруденція починає викликати загальне незадоволення. В юриспруденції зароджується прагнення відмежуватися від усяких глосів і тлумачень, повернутися безпосередньо до самих джерел, вивчати їх у зв'язку з тією дійсністю, в якій вони створювались, зіставляючи з античною літературою, історією і мистецтвом. Криза була вирішена з виникненням гуманістичного напряму, який дав юриспруденції відчути, що для належного виконання покладених на неї завдань потрібно всесторонньо вивчати юридичний матеріал, підходити до його обробки з різних поглядів, зрозуміти, що право є живий механізм, тісно пов'язаний з життям того історичного середовища, яким він створений. Шляхом рецепції римське право увійшло спочатку до системи права і практику середньовічних держав, а потім буржуазних. Найбільшого обсягу рецепція досягла в Німеччині. У Швабському зерцалі 1275 року налічується близько Ч 150 запозичень з кодифікацій Юстиніана. Зазнали впливу і такі пам'ятки німецького права, як Саксонське зерцало, Кароліна та ін. До кінця XIX ст. в Німеччині римське право було невичерпним джерелом і класичним зразком для створення норм німецького права. Зокрема, вплив римського права позначився на структурі німецького цивільного Уложення 1900 року. Його фундамент становило те німецьке право, в якому асимілювались досягнення римської правової форми.
Та чи не найширше використали римське право укладачі класичного буржуазного кодексу Наполеона 1804 р. Кодекс, як і римське класичне право, містить1 чіткі, лаконічні формулювання, написаний простою мовою. Вирішуючи окремі питання права, зокрема права власності, договору, позовів, кодекс прямо повторює римське класичне право. Під час завойовницьких воєн у фургонах наполеонівської армії кодекси розвозили по всій Європі, він став частиною законодавства Рейнських провінцій, а також Польщі, Італії, Болгарії, Швейцарії, Румунії, Греції та інших держав. Найважливіші його положення були відтворені правом багатьох латиноамериканських держав і навіть Японії.
Рецепційоване римське приватне право протягом тривалого часу було чинним у багатьох країнах Європи як загальне. Воно залишило глибокий слід у правосвідомості, цивільному законодавстві, в науці і практиці цивільного права Початок рецепції римського права пов'язаний з активізацією у ХІІ-ХШ ст. міст, насамперед. Італії, а згодом і всієї Європи. Саме в цей час спостерігається економічне піднесення, швидко розвиваються товарно-грошові відносини. Місцеве національне право ґрунтувалося не на зовсім ясних звичаях і було вкрай роздрібнене: не тільки кожна місцевість, але й кожна соціальна група жила за своїм особливим правом. Майнові права, які склалися на ґрунті феодального ладу, були обтяжені різними обмеженнями, та й людська особистість у цілому підлягала різним формам залежності - феодальній, родовій, сімейній.
Усе це створювало надзвичайні труднощі для економічного розвитку і для просування вперед. Європі конче було потрібно радикально перебудовуватись. І саме римське право стало в той час у пригоді прогресивним течіям. Замість неясних і суперечливих звичаїв постає досить чітке, писане право: замість роздрібнених правових систем пропонується право, єдине для всіх місць і станових груп. Рецепції сприяли й католицька церква, хоч іноді вона виявляла відкриту ворожість римському праву. Церква була найбільш раннім провідником знання римського права у феодальному світі, її релігійне право складалося під безпосередньою дією римської правової культури. Християнством запозичено з Риму деякі правові погляди та правові інститути. Проте разом зі зміцненням своїх позицій церква встановлює контроль над світськими університетами. У світській освіті церква починає вбачати небезпеку своєму пануванню. У 1220 і 1259 pp. видаються папські булли, спрямовані проти викладання римського права в світських університетах. Римське право викладається головно на богословських відділеннях університетів. Однак уже після Реформації воно знову стає головним предметом на юридичних факультетах.
Сприяння рецепції виявляла й феодальна держава, оскільки римська правова концепція була міцно поєднана з ідеєю сильної державної влади, яка стоїть над індивідами й соціальними групами. Тому ті правителі, які виступали за зміцнення центральної влади, знайшли собі опору в приписах римського державного права періоду імперії. У період Відродження швидкими темпами розвиваються товарно-грошові відносини, зміцнюється економічна й політична сила міст. Потреба у відродженні римського права ще більше зростає. Держава вже не тільки завзято захищає інтереси буржуазії, але й сприяє розвитку права на основі римського права, заохочуючи його вивчення, що зумовило відкриття нових університетів. Юристи, які володіли римським правом, призначалися на вищі державні посади. У потребі рецепції були й суто юридичні причини - це, з одного боку, високий рівень римського права, з іншого - архаїчність, партикуляризм, численні прогалини, неясність і суперечливість звичаєвого права, яке не забезпечувало регулювання нових відносин. А практика обмеження і заборони в судах Німеччини дії норм звичаєвого права, природно, сприяла рецепції.
Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
1. Що таке сучасне цивільне право?
2. Що таке римське приватне право і з яких галузей воно складається?
3. У чому відмінність римського приватного права від римського публічного права, римського приватного права від римського цивільного права?
4. Що таке рецепція римського приватного права ?
5. Історична роль римського приватного права та його значення в сучасній юриспруденції.
Лекція 2. Тема 2. Джерела римського приватного права
Мета заняття: охарактеризувати поняття та види джерел римського права
Форми навчання: лекція – розповідь
Методи навчання: розповідь, пояснення ,бесіда
Форми і методи поточного контролю: письмове опитування
План
1. Загальна характеристика джерел права. Види джерел права.
2. Джерела право утворення в Давньому Римі.
3. Джерела права в стародавньому та перед класичному римському праві. Звичаєве право. Закони 12 таблиць.
4. Джерела права класичного періоду. Сенатусконсульти. Едикти магістратів імператорські укази. Юриспруденція і діяльність юристів.
5. Кодифікації римських імператорів. Кодифікація Юстиніана.
6. Джерела пізнання римського права.
Література: Л2, Л5, Л7, Л8, Л3, Л10.
Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
1. Поняття та види джерел римського приватного права.
2. Які Ви знаєте джерела змісту права?
3. Що таке джерела правоутворення?
4. Що є джерелами пізнання римського права?
5. Що таке кодифікація Юстініана?
Лекція 3. Тема 3. Захист прав
Мета заняття: розкрити студентам, види судових процесів в Стародавньому Римі
Форми навчання: проблемна лекція
Методи навчання: розповідь, пояснення
Форми і методи поточного контролю: вибіркове опитування
План
Форми захисту прав:самоуправство, державний захист прав. Виникнення державного суду.
2. Поняття судочинства та судового процесу. Учасники судового процесу.
3. Історичні форми процесів. Легісакційний процес.
4. Формулярний процес, характерні ознаки. Поняття формули, види формул.
5. Екстраординарний процес, причини виникнення.
6. Поняття та види позовів. Захист і заперечення проти позовів. Колізія і конкуренція позовів. Позовна давність.
Література: Л1, Л2, Л7, Л8, Л9, Л10.
Форми захисту прав:самоуправство, державний захист прав. Виникнення державного суду
У додержавшій період в Римі не було спеціального органу для захисту порушених прав — державного суду. В ті далекі часи захист прав і майнових інтересів здійснювався власними засобами потерпілого, який залучав на допомогу членів своєї сім'ї, близьких родичів, друзів та ін. Правим був той, хто перемагав у боротьбі, оскільки вважалось, що боги дали йому силу для досягнення перемоги в боротьбі за справедливість. Над порушником чинилась розправа.
Закони XII таблиць несуть на собі відбиток приватної саморозправи: злодій, пійманий на крадіжці, карався шмаганням, а потім його віддавали на розсуд потерпілого; той, хто вчинив нічну або збройну крадіжку, підлягав жорстокому покаранню — міг бути страчений або проданий за Тибр (у рабство).
Форми і способи приватної саморозправи з порушниками прав і майнових інтересів знайшли відбиток у формі легі-сакційного процесу державного суду. Адже віндикти (палички), які сторони, між якими виник спір, накладали на спірну річ, — це не що інше, як символ спису, котрим в давні часи здійснювався захист права. Однак проходить час і держава проголошує: «Припиніть саморозправу. З цього часу я — держава — беру на себе захист прав, інтересів своїх громадян». Цей історичний етап відображений в легісакційному процесі — наприкінці першої стадії (in jure) претор командує: «Припиніть спір» і вирішує питання про передачу справи до суду.
Однак перехід від приватної саморозправи до державного суду був тривалим і проходив кілька стадій. Приватна само-розправа на певному етапі суспільного розвитку поступово обмежується, встановлюється відповідний порядок застосування насильства до кривдника — діяли за принципом «зуб за зуб», «око за око». 'В Законах XII таблиць містилась норма (VIII.2): «Якщо хто-небудь вчинив членоушкодження і не помириться (з потерпілим), то хай йому самому буде вчинено те саме». Інша норма проголошувала: «Якщо хтось поскаржиться, що домашня тварина заподіяла шкоду, то Закон XII таблиць повеліває видати (потерпілому) тварину, шо заподіяла шкоду, або відшкодувати вартість заподіяних збитків».
Наступним етапом на шляху до державного суду було встановлення системи викупів як добровільних, так і обов'язкових. У Законах XII таблиць міститься чимало норм, що встановлювали викуп за образу: «Якщо хто-небудь рукою чи палицею переломить кістку вільній людині, хай заплатить штраф 300 асів, якщо рабу — 150 асів» (VIII.3); «якщо вчинить образу, хай буде штраф 25» (VIII.4).
Згодом приватна саморозправа повністю припиняється, а спори незалежно від їх характеру переходять на розгляд до державного суду. Захист прав та інтересів громадян набуває державної ваги. Проте деякі елементи приватної саморозправи ще довго зберігаються навіть у розвиненому римському праві. В епоху Юстініана в Дигестах було зафіксовано правило: Vim vi repellere licet — насильство дозволяється відбивати силою (Д.43.16.1.27), тобто спробу порушити чиє-небудь право або майнові інтереси дозволялось упереджувати застосуванням силових прийомів. Проте застосовувати силу для відновлення порушених прав уже не дозволялось і розглядалось як самоправство, що несло за собою негативні наслідки. Кредитор, самоправно захопивший майно боржника для задоволеннд'своїх вимог, зобов'язаний був повернути його. При цьому він втрачав право вимоги (Д.4.2.13). Власник, що втратив володіння своєю річчю, а потім самоправно відібрав її у фактичного володільця, зобов'язаний був повернути річ фактичному володільцю, втрачаючи право власності на цю річ (Д.8.4.7).
Крім зазначених вище випадків допущення самозахисту порушеного права, самоуправство при розв'язанні майно-, вих спорів категорично заборонялось, несло за собою досить негативні наслідки. Отже, здійснення захисту прав і інтересів громадян повністю перейшло до державного суду. Точної дати виникнення державного суду джерела не містять. Проте зрозуміло, що він виникає одночасно з утворенням держави, оскільки є одним із знарядь останньої для утримання в покорі стану рабів. Завдяки розподілу праці охорона інтересів, що зіштовхувалися між собою, окремих індивідів перейшла до рук небагатьох. Функції державного суду на початку виникнення були зумовлені наявністю права публічного і права приватного. Справи, що стосувалися інтересів держави, розглядалися публічним судом (judicio publico). Майнові спори належало розглядати в цивільних судах (judicia privata).
Поняття та види позовів. Захист і заперечення проти позовів. Колізія і конкуренція позовів.
Лекція 4. Тема 4. Особи цивільних правовідносин
Мета заняття: засвоєння студентами правового положення в Стародавньому Римі римлян, латинів, перегрінів, рабів, колонів
Форми навчання: лекція – розповідь
Методи навчання: розповідь, пояснення ,бесіда
Форми і методи поточного контролю: письмове опитування
План
1. Суб’єкт права. Фізичні та юридичні особи.
2. Поняття правоздатності, виникнення та припинення.
3. Правове становище римських громадян.
4. Правове становище латинів. Юліанові латини.
5. Правове становище перегрінів. Публічні та приватні перегріни.
6. Правове становище рабів, вільновідпущеників.
7. Правове становище колонів.
Література: Л2, Л1, Л7, Л6, Л11, Л12.
Лекція 5. Тема 5. Сімейні правовідносини
Мета заняття: розкрити студентам види римського споріднення та дати характеристику правових відносин подружжя
Форми навчання: лекція – розповідь
Методи навчання: розповідь, пояснення ,бесіда
Форми і методи поточного контролю: письмове опитування
План
1. Римська патріархальна сім`я, загальна характеристика.
2. Агнатичне та когнатичне рідство.
3. Шлюб. Види шлюбу
4. Умови укладення та припинення шлюбу Розлучення.
5. Правові відносини подружжя.
6. Правові відносини батьків та дітей.
Література: Л1, Л2, Л7, Л6, Л4, Л12.
З найдавніших часів римська сім'я була моногамною й патріархальною. Як усталене об'єднання вона виникає з розкладанням родового ладу. Перша історична форма моногамії вже заснована на владі батька сімейства. Сім 'я — це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єднання осіб, пов'язаних спільністю побуту, взаємною допомогою й моральною відповідальністю.
Давньоримська сім'я несла на собі відбиток родового ладу. Вона будувалася за принципом підпорядкування владі глави сімейства (pater familias). До складу сім'ї, крім глави сімейства, належали його дружина, діти та їхнє потомство, інші родичі, кабальні, а також раби. Терміном familia позначалась сукупність всього майна, дітей, рабів та іншої робочої сили. Припускається, що спочатку цей термін охоплював тільки рабів, що належали певній сім'ї, а згодом і все інше майно, робочу силу (дружину, дітей, кабальних, інших осіб). Це об'єднання засновувалось не на кровному зв'язку (його на ті часи ще не знали), а на владі домовладики, яка на той час мало чим відрізнялась від влади над рабами. Під владу домовладики підпадали не тільки дружина, діти та їх потомство, а й невістки, чоловіки дочок, якщо вони переходили жити в сім'ю дружини (приймаки), а також всі інші особи.
Отже, за сімейним станом римські громадяни поділялися, як вже зазначалось, на осіб свого права (persona sui juris) та осіб чужого права (persona alieni juris). До перших відносилися домовладики, до других — інші члени сім'ї, так звані підвладні. Для повної приватної правоздатності вимагалося, щоб особа займала в сім'ї незалежне, самостійне становище, а її мали тільки домовладики. їхні сини незалежно від віку, сімейного і громадського стану за життя батька чи діда завжди були підвладними з досить обмеженими приватними правами, тобто з обмеженою дієздатністю. Вони не мали права навіть спочатку бути власниками майна. Набуття ними майна виключалось, оскільки воно відразу ставало власністю батька — домовладики. Підвладні могли укладати приватно-правові правочини тільки від імені й на користь домовладики, влада якого над сім'єю практично не обмежувалась. Він був єдиним носієм майнових прав сім'ї.
Сім'я, заснована на підпорядкуванні владі домовладики, називалась агнатською. Всі підвладні підкорялися владі одного домовладики і вважалися родичами, тобто агнатами. Кровний зв'язок на той час не мав правового значення. Тому дівчина, що виходила заміж і переходила жити до свого чоловіка, займала становище в цій родині дочки його батьків, тобто ставала сестррю братів і сестер свого чоловіка, втрачаючи при цьому родинні зв'язки зі своїми кровними батьками з усіма наслідками, що з цього випливали, наприклад вона вже не могла стати спадкоємницею після їхньої смерті. Агнатське споріднення зберігалося й після смерті домовладики.
Агнати могли бути пов'язані між собою і кровним зв'язком, як, наприклад, батько й діти, проте юридичне значення мало лише підпорядкування владі домовладики. При цьому агнатське споріднення визначалося тільки по чоловічій лінії, оскільки йшлося про підпорядкування владі батька сімейства. Потомство дітей також ставало агнатами свого домовладики. Споріднення агнатів розрізнялося за лініями і ступенями. Агнати одного спільного предка були родичами по боковій лінії, а послідовно один від одного — родичами по прямій лінії. Ступінь агнатського споріднення визначався числом народжень, що утворювали це споріднення (син — агнат батька першого ступеня, онука — агнат другого ступеня). Ступінь споріднення по боковій лінії також обчислювався кількістю народжень від спільного предка до другого родича. Наприклад, рідні брати й сестри — агнати другого ступеня по боковій лінії, оскільки їх розділяє одне народження від спільного предка; дядько й племінник — агнати третього ступеня по боковій лінії, бо дядько з батьком племінника — агнати другого ступеня плюс племінник — третє народження.
Після смерті домовладики його дорослі сини були носіями влади в сім'ї, а дружини й діти підпадали під їхню владу Згідно з цим вільний від батьківської влади римський громадянин, навіть той, що не мав сім'ї, вважався домовладикою. «Домовладикою (батьком сімейства) вважався той, кому належала влада в сім'ї, і правильно він так називався, хоча б у нього не було сина», — писав Ульпіан (Д.50.16.195). Домо-владика — носій сімейної влади не тільки наявної, а й потенціальної.
Глибока залежність підвладних від домовладики помітно стримувала цивільний оборот. Ніхто не бажав укладати правочин з підвладним, за яким все одержане переходило у власність домовладики, який за правочином ні до чого не зобов'язувався. Навіть за рабським пекулієм володар приймав на себе обов'язки за правочином, учиненим рабом. Підвладні самі несли відповідальність за угоди, не маючи ніякого майна. їхнє подвійне становище не сприяло розвитку продуктивних сил і господарського обороту.
Між тим розвиток продуктивних сил активізує цивільний оборот, зростання приватної власності, що, в свою чергу, призвело до зародження нової, когнатської (кровної) сім'ї. Виробництво матеріальних благ в більшій кількості, ніж можуть спожити їх виробники, породжує прагнення батьків закріпити накопичене протягом життя майно за кровними потомками (нащадками), передусім за дітьми. Агнатське споріднення суперечило природному бажанню батьків залишити спадщину своїм кровним дітям, які стали агнатами іншого домовладики. Поступово римляни віддають перевагу кровному спорідненню, що стало основою нової, когнатської сім'ї, яка пов'язувала групу людей кровними узами. Деякий час ці два види сім'ї існували паралельно, проте ког-натська сім'я за нових умов поступово витіснила агнатську.
Когнатська сім'я і когнатське споріднення пережили Стародавню Римську державу. Кровне споріднення і тепер покладено в основу сімейно-правових відносин. Воно також визначається за лініями і ступенями. Розрізняють дві лінії пряму і бокову. Пряма поділяється на висхідну і низхідну. Якщо родичі походять послідовно один від одного (батько, син, онука, правнук), це родичі по прямій лінії. Родичі по прямій лінії, від яких походить конкретна особа, називаються родичами по прямій висхідній лінії (батько, дід, прадід, мати, бабуся тощо). Родичі, що походять від цієї конкретної особи, Ступінь споріднення по крові визначається відповідно до тих самих правил. Споріднення однієї особи завжди встановлюється відносно якої-небудь іншої особи. Наприклад, Клавдій — двоюрідний брат Антонія. Оскільки обидва вони походять від одного спільного предка — діда, то є родичами по боковій лінії. Ступінь споріднення визначається кількістю народжень, які утворюють це споріднення, відліком від спільного предка (але без урахування його). Між дідом і його онуком Клавдієм — два народження. Так само між дідом та його другим онуком розділяють два народження. Отже, чотири народження утворюють споріднення між двоюрідними братами Клавдієм і Антонієм. Родичі дружини, з одного боку, й родичі чоловіка, з другого, є між собою свояками. Брати й сестри, що мають спільного батька і спільну матір, є повнорідними братами й сестрами. Брати й сестри, які мають спільну матір, але різних батьків — єдиноутробні. Якщо ж у них спільний батько, проте різні матері — вони єдинокровні. Ті й другі називаються неповнорідними братами й сестрами. Якщо ж у них різні батьки й різні матері, вони не знаходяться в кровному спорідненні і називаються зведеними.
Визначення лінії і ступеня споріднення має важливе значення для встановлення прав на спадщину, оскільки в спадковому праві діє принцип: більш близький ступінь споріднення усуває від спадщини родичів більш дальшого ступеня.
Сім'я починається з шлюбу. Римські юристи приділяли багато уваги правовим питанням шлюбних відносин,вивчивши та проаналізувавши, дали відповідні оцінки їх різновидам.
Давньоримське суспільство намагається ідеалізувати сім'ю. Римські юристи досить ідеалістично визначали шлюб. Наприклад, Модестін писав: «Шлюб є союз чоловіка і жінки,спільність всього життя, єднання божественного і людського права» (Д.23.2.1). Між тим в усі часи рабовласницької держави дружина, жінка ніколи не займала рівного з чоловіком, мужем становища. Вона завжди знаходилася в залежності від батька, чоловіка, брата, опікуна тощо. Йдеться не про традиційну моральну чи фактичну залежність, а про правову нерівність. Римляни цього не приховували.
Римському праву відомі два види шлюбу: законний римський шлюб (matrimonium justum) і шлюб, що укладався між перегрінами та іншими вільними, які не мали права вступати до римського законного шлюбу. Римський законний шлюб, в свою чергу, історично поділявся на два види: шлюб з чоловічою владою (cum manu) і шлюб без чоловічої влади (sine manu).
Законний римський шлюб укладався відповідно до норм цивільного права, допускався тільки між римськими громадянами, що мали jus conubii. Шлюби між римськими громадянами, з одного боку, і перегрінами (латинами, вільновідпущениками, колонами), з другого, категорично заборонялися. Деякі станові обмеження щодо вступу до шлюбу зберігалися навіть після того, як усі вільні Римської імперії були проголошені римськими громадянами. Так, особи сенаторського звання не могли брати шлюб з вільновідпущеницями, провінціальний магістр не міг брати за дружину громадянку цієї провінції, мали місце й деякі інші обмеження.
Перегріни брали шлюб між собою відповідно до норм права народів, тобто до свого національного права. Латини, вільновідпущеники, колони укладали між собою шлюб відповідно до свого правового статусу. Проте такі шлюби правових наслідків римського законного шлюбу не породжували. Дитина, народжена в такому шлюбі, не набувала статусу римського громадянина.
Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступити в законний римський шлюб (різне громадянство чи стан), дістали назву конкубінат. Йшлося про стійке співжиття чоловіка і жінки з наміром утворити сім'ю, а не короткочасний тимчасовий зв'язок, який суворо притискувався з часів Августа (ряд суворих законів, спрямованих на зміцнення моральних підвалин сім'ї, переслідування перелюбства, особливо з боку жінки).
Конкубінат практично не мав ніяких правових наслідків. Діти, народжені в конкубінаті, не набували імені й статусу свого батька, не мали права на аліменти, не могли стати спадкоємцями після його смерті, не одержували статусу шлюбних дітей, на них не поширювалась батьківська влада. Жінка в таких відносинах не поділяла громадського становища і соціального стану свого фактичного чоловіка та ін.
У республіканський період законний римський шлюб з чоловічою владою — cum manu. За цим шлюбом жінка підпадала в повну залежність чоловіка чи домовладики, якщо чоловік сам знаходився під владою батька. Вона займала становище дочки батьків свого чоловіка, абсолютно позбавляючись агнатських зв'язків зі своїми батьками, братами, сестрами та іншими близькими родичами. Влада чоловіка при цьому шлюбі фактично була необмеженою. Проте вже Закони XII таблиць допускали можливість укладення шлюбу, за яким дружина не підпадала під повну владу чоловіка. Жінка мала право перешкодити встановленню влади чоловіка, тікаючи з дому на три доби наприкінці кожного шлюбного року, цим самим перериваючи перебіг давності. Таким способом вона зберігала незалежність.
Згодом влада чоловіка послабляється. Це пов'язано з розвитком індивідуалізації приватної власності. Дружина набувала певних прав на сімейне майно і водночас деяку особисту незалежність від чоловіка. Внаслідок цього на зміну шлюбу cum manu приходить новий шлюб — без чоловічої влади (sine manu). Вже в класичний період він остаточно витісняє шлюб з чоловічою владою
Утвердження шлюбу без чоловічої влади — визначний поворот в історії римського сімейного права. Дружина виходить з-під необмеженої влади домовладики, а також свого чоловіка й формально стає незалежною особою. Такий шлюб істотно відрізнявся від шлюбу з чоловічою владою. Вони по-різному укладалися і припинялися. Однак утвердження нового шлюбу мало й деякі негативні наслідки. Незалежність дружини, свобода розлучення, накопичення величезних багатств негативно вплинули на сімейно-моральні підвалини римського суспільства. Август змушений був прийняти ряд законодавчих актів з метою зміцнення шлюбних відносин і припинення зловживань свободою розлучень. Він намагався стимулювати укладання шлюбів і дітонародження. Встановлюється кримінальна відповідальність за порушення шлюбної вірності, вводиться обмеження майнового порядку. Наприклад, чоловіки віком з 25 до 60 і жінки з 20 до 50 років, що не брали шлюбу, не мали права бути спадкоємцями за заповітом, а ті, що знаходилися в шлюбі, але не мали дітей, могли одержати тільки половину заповіданого майна. При цьому бездітність розумілась по-різному для чоловіків і жінок. Чоловіки не вважалися бездітними за наявності хоча б однієї дитини, а жінки — тільки трьох, вільновідпущеники — чотирьох. Ці заходи не принесли очікуваного успіху, сама сутність шлюбу без чоловічої влади не похитнулась.
Укладення шлюбу. Укладення шлюбу з чоловічою владою зводилось до встановлення manus (руки) над жінкою. За цим шлюбом влада могла бути встановлена одним з трьох способів:
а) здійсненням певних релігійних обрядів;
б) шляхом манципації; в) внаслідок набувальної давності, що втратило своє значення з виникненням і утвердженням шлюбу без чоловічої влади. Замість них все частіше застосовується проста угода осіб, що беруть шлюб, з наступним урочистим введенням дружини в дім чоловіка. Зрозуміло, угода молодих брати шлюб укладалася в присутності близьких родичів, в урочистій обстановці.
Умови вступу до шлюбу були такі:
а) вільне волевиявлення подружжя. В ранньореспубліканський період таку згоду могли дати домовладики наречено-' го й нареченої. Проте якщо з якої-небудь причини вони такої згоди не давали, молоді добивалися дозволу на вступ до шлюбу через магістрат;
б) досягнення шлюбного віку — 14 років для нареченого і 12 років для нареченої;
в) наявність права брати римський шлюб (jus conubii) як необхідний елемент цивільної правоздатності, без якого неможливо було вступити до шлюбу. Цим правом були наділені тільки римські громадяни. Тому в 212 р. це обмеження було знято, проте до цього ж року в законний римський шлюб мали право вступити тільки ті, хто мав jus conubii;
г) відсутність нерозірваного шлюбу у жениха чи нареченої на момент укладення нового шлюбу. Суворий моногамний характер римської сім'ї не допускав багатоженства. Ніяких перепон для вступу до другого шлюбу після розірвання першого римське право не містило. Однак вдова повинна була дотриматися траурного року, тобто між смертю чоловіка і вступом до нового шлюбу мало пройти не менш як 10 місяців. Метою цього обмеження було, з одного боку, прояв певної поваги (пієтета) до пам'яті покійного, а з другого — усунення сумніву, що міг з'явитися, у визначенні батьківства дитини, що народжувалася за цей час. Проте цей звичай майже не мав правового значення. Якщо вдова в цей період все ж виходила заміж, її шлюб не визнавався недійсним, однак сама вдова піддавалась безчестю;
д). відсутність близького споріднення. Споріднення по прямій лінії в усіх випадках було перешкодою для вступу до шлюбу. По боковій лінії в найдавніші часи шлюби між родичами виключно до шостого ступеня не допускались. Ці обмеження були пом'якшені в республіканський і імператорський періоди. Крім того, не допускалися шлюби між опікуном і підопічною, між замужнюю жінкою, що допустила перелюбство, та її спільником.
Провінційний магістрат не мав право вступати до шлюбу з громадянкою даної провінції. Ця заборона мала двояку мету: виключити можливість тиску на волю нареченої й перешкодити виникненню сімейного впливу через магістрата. Не допускався вступ до шлюбу осіб, що знаходилися в близькому свояцтві, яким визнавалося відношення між одним із подружжя і родичами другого з подружжя. Наприклад, молодший брат не міг брати за дружину вдову померлого старшого брата.
Припинення шлюбу. Шлюб припинявся смертю одного з подружжя чи розлученням. До смерті прирівнювалася втрата свободи одним із подружжя (продаж у рабство, полон чи засудження до вічної каторги).
Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання абсолютної свободи розлучення в усі часи Римської держави. Проте повна свобода розлучення пород-1 жує певні негативні наслідки. В імператорський період, особливо з утвердженням християнської релігії, встановлені істотні обмеження розлучення. Розлучення за взаємною згодою було заборонено. Згодом були вироблені певні підстави до розлучення: порушення подружньої вірності, посягання на життя одного з подружжя, нездатність до дітонародження, до шлюбного життя, вступ до монастиря одного з подружжя. При розлученні без поважної причини накладався штраф.
Відносини подружжя носили особистий і майновий характер. Вони істотно відрізнялися при шлюбі без чоловічої влади і при шлюбі з чоловічою владою.
Особисті і майнові відносини подружжя при шлюбі cum nana (з чоловічою владою). Як уже зазначалося, особисті відносини подружжя при шлюбі з чоловічою владою відзначалися патріархальною суворістю. Дружина не мала юридичної самостійності. Більш того, влада чоловіка над нею була практично необмеженою. Чоловік міг піддавати її будь-яким покаранням, витребувати її (як річ) назад, якщо вона самовільно залишала його дім, продати в рабство. Так само як раби, діти і дружина були повністю позбавлені правоздатності. Широта правового свавілля чоловіка якоюсь мірою обмежувалася громадською думкою. Міру покарання за провинність дружини визначала рада, що складалась, є така думка, з родичів дружини. Проте чоловік не був зв'язаний її рішенням і міг вчинити на свій розсуд.
Так само складалися й майнові відносини подружжя. Все майно, яке дружина мала до шлюбу або набувала яким не-будь чином за час шлюбу (наприклад, одержувала спадщину), автоматично ставало власністю чоловіка. Практично дружина не могла бути власницею майна, отже, укладати ци-вільно-правові правочини. Повне безправ'я дружини певною мірою пом'якшувалось лише одним — вона могла бути спадкоємницею після смерті чоловіка нарівні з дітьми і поділяти громадське становище чоловіка: почесті, що виявлялися йому, поширювалися і на неї.
Особисті і майнові відносини подружжя при шлюбі sine manu (без чоловічої влади). Цей шлюб зовсім по-новому будував особисті й майнові відносини подружжя між собою. Чоло-, вічої влади над дружиною як такої вже не було. Дружина зберігала правовий статус, який мала до вступу в шлюб. Якщо вона була під владою домовладики (свого батька), тобто була особою чужого права (persona alieni juris), це її становище зберігалось і після шлюбу, а якщо не була під владою свого домовладики, залишалася вільною. Влада чоловіка на неї також не поширювалася — вона була незалежною від нього. Чоловік уже не мав права на її життя і свободу — продати її в рабство і вчинити інше свавілля. Якщо дружина з якоїсь причини йшла від чоловіка, він не міг її витребувати назад, як це було раніше, не мав ніякої дисциплінарної влади над дружиною. У сфері деяких внутрішньосімейних взаємин главенство чоловіка зберігалося (наприклад, питання вибору місця проживання сім'ї, способів і методів виховання дітей тощо).
Так само регулювалися й майнові відносини подружжя, в основу яких покладено принцип роздільності майна чоловіка і дружини. Все, що було власністю дружини до вступу в шлюб або набуто нею за час шлюбу, залишалося її власністю, якщо вона юридично була самостійною. Дружина мала право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном, не питаючи дозволу чоловіка.
Характерною особливістю майнових відносин подружжя при шлюбі без чоловічої влади була заборона дарування між ними, щоб недопустити матеріальної залежності жінки від чоловіка, з одного боку, забезпечити їй цілковиту майнову свободу, а з другого — зберегти щирість шлюбної угоди, яка має бути заснована на сердечному коханні, а не на матеріальній заінтересованості. Ульпіан писав: «Наші предки заборонили дарування між жінкою і чоловіком; вони оцінювали гідну поваги любов лише на основі душевного настрою і піклувалися про репутацію подружжя, аби (подружня) угода не мала вигляду набутого засобом ціни і аби кращий не впадав в бідність, а гірший не збагатився» (Д.24.1.3).
Крім дарування, подружжя могло укладати будь-які цивільно-правові правочини між собою — купляти, наймати тощо. Дружина мала право доручити чоловікові управління своїм майном. Оскільки між подружжям могли виникати будь-які майново-правові відносини, — зрозуміло, ці відносини підлягали позовному захисту. Проте він мав певні обмеження.
Подружжя відповідали один за одного лише у випадках, коли один з них виявляв стосовно майна другого менше піклування, ніж за своє. Між подружжям не допускалися позови, що призводили до безчестя одного з них.
Характеристика майнових відносин подружжя була б неповною без аналізу ще двох шлюбно-правових інститутів: придане (dos) та дарування з боку чоловіка (donatio propter nuptias).
На початку становлення шлюбу без чоловічої влади ввійшло в звичай в момент його укладення передавати чоловікові певне майно — придане (dos). Приданим було не все майно дружини, а тільки те, що спеціально призначалося для цієї мети і передавалося чоловікові самою дружиною, її домо-владикою чи іншими особами. Спершу мета приданого полягала в полегшенні майнового тягаря чоловіка на утримання сім'ї, а пізніше забезпечення непохитності шлюбного союзу.
У республіканський період придане відразу переходило в повну власність чоловіка, і навіть після припинення шлюбу воно не поверталось дружині ні за яких умов. Це породило ряд негативних наслідків. Внаслідок повної свободи розлучення і знівелювання моральних засад наприкінці періоду республіки кількість розлучень зросла. Шлюб починає набувати форми безсоромного збагачення, що обурювало багатих батьків наречених. Вони вимагають від женихів перед вступом до шлюбу певних обіцянок на випадок його припинення, які поступово перетворюються в шлюбні договори. Преторська практика з часом виробила певні детальні положення.
Згідно з загальним положенням, при припиненні шлюбу в зв'язку зі смертю дружини придане залишалося чоловікові. Проте, якщо воно було встановлено батьком дружини, який був живий на момент смерті дочки, придане поверталося йому. Якщо шлюб припинявся внаслідок смерті чоловіка, придане в усіх випадках поверталося дружині. При розлученнях діяло інше положення: якщо в розлученні винен чоловік, придане поверталося дружині, якщо винна дружина, придане залишалося чоловікові. Проте Юстініан ще більше обмежив права чоловіка на придане, встановивши положення: придане залишалося чоловікові лише за умови розлучення з вини дружини, в інших випадках поверталося спадкоємцям дружини чи їй самій. Права жінки на придане зростали, при цьому римські юристи зазначали: «Хоча придане перебуває в майні чоловіка, воно належить жінці» (Д.23.3.75).
Дарування з боку чоловіка. Внаслідок категоричної заборони дарування між подружжям дарування з боку чоловіка могло мати місце тільки до вступу в шлюб — дошлюбне дарування. Дарування майбутнього чоловіка майбутній дружині ввійшло в звичай, а згодом набуло досить чітких контурів після того, як визначилася забезпечувальна функція приданого. Якщо дружина у випадку безпідставного розлучення зі свого боку ризикує втратою приданого, вона зацікавлена в тому, щоб чоловік, отримуючи придане, виділяв певну (приблизно рівну приданому) частину свого майна для подібної гарантії дружині. Це положення не було нормою, правовим обов'язком чоловіка, проте його суворо дотримувалися внаслідок моральних засад. В епоху Юстініана зазначені норми набули подальшого розвитку. Це дало змогу у відповідь на передане чоловіку придане здійснити відповідне дарування не тільки до шлюбу, а й після його укладення. Таке дарування з боку чоловіка дістало назву donatio propter nuptias. Насправді дарування тут не було. Чоловік залишався власником майна, яке обіцяв дружині замість приданого, користувався ним, як і раніше, однак при розлученні з його вини це майно переходило у власність дружини як штрафна компенсація. Найімовірніше, це був заклад на випадок розлучення, при якому дружина не тільки мала право вимагати назад придане, а й могла домогтися передачі цього умовного дарування з боку чоловіка.
Відносини батька і дітей. Для таких взаємовідносин в римській сім'ї характерна практично безмежна батьківська влада над дітьми. Жодна правова культура не знала такого неприхованого вираження володарювання. Інститут батьків1-ської влади — це суворо національний інститут римських громадян: «Навряд чи є які інші люди, які мали б таку владу над своїми дітьми, що маємо ми, римські громадяни» (Гай, Д. 1.1.55).
Батьківська влада. Встановлювалась така влада передусім над дітьми, народженими в римському законному шлюбі. На дітей, народжених в незаконному шлюбі, в конкубінаті, а також в будь-якому фактичному спільному житті, батьківська влада не поширювалася. Вони були чужими для нього.
Мати дитини була завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини вважали того, хто знаходиться у шлюбі з матір'ю дитини. Це юридична-презумпція — положення, що не потребує доказів. Юрист Павло писав: «Батько — це той, на кого вказує шлюб» (Д.2.4.5).
Крім народження дітей в законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася шляхом узаконення або усиновлення.
Узаконення — встановлення батьківської влади над власними дітьми, але народженими поза шлюбом. Так, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узаконення провадилось за встановленою формою.
Усиновлення — встановлення батьківської влади над чужими дітьми, з якими батько кровними узами не пов'язаний. Усиновлення провадилось в формі арогації (arrogatio) чи адопції (adoptio). Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних в правовому плані, адопція — для осіб чужого права, тобто тих, що знаходилися під владою домовладики. Внаслідок цього існували різні формальні акти усиновлення. З часом формалізм усиновлення був значною мірою спрощений і його здійснювали на основі заяви перед судом чи імператором.
Узаконення і усиновлення дітей повністю прирівнювалося до народження їх в шлюбі, тобто вони повністю прирівнювалися за правовим статусом до дітей, народжених в шлюбі. Вони отримували правовий статус та ім'я свого усиновителя, право взаємного спадкування, поділу його соціального й громадського становища, на них поширювалася батьківська влада.
Батьківська влада припинялася внаслідок:
а) смерті батька чи дітей;
б) звільнення з-під батьківської влади. Фактично батьківська влада була довічною навіть в розвиненому римському праві.
Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім'ї та господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Лише досягнення сином високого громадського становища (посади консула, префекта, магістра) звільняло його від батьківської влади, що, як право однобічне, могла бути і припинена в однобічному порядку — волею батька. Батько своїм волевиявленням мав право звільнити сина з-під своєї влади. Це дістало назву еманцжації, форми якої були різноманітні^ Внаслідок еманципації син ставав особою свого права, набував повної правоздатності і господарської самостійності, хоча й втрачав спадкові права у своїй колишній сім'ї. Останнє обмеження швидко вщпало, проте повністю влада батька не припинялась і після еманципації. Батько зберігав за собою право користування половиною майна сина.
Влада батька над дітьми була безмежною. Він мав право на життя і смерть дітей з моменту народження їх: міг зберегти життя новонародженому чи викинути його, продати в рабство, застосувати будь-які покарання. Проте згодом безмежне свавілля зменшується. В давні часи моральні (але не правові) норми забороняють викидати новонароджених. Законна заборона вводиться лише в період імперії (Д.9.16.9). Продаж у рабство обмежується трьома разами. В період імперії батьківська влада обмежується в праві на життя дітей: синовбивство прирівнювалося до звичайного вбивства з кримінальною відповідальністю. Встановлюється контроль над дисциплінарною владою батька.
У майнових відносинах батька і дітей так само безроздільно володарював батько. Домовладика — єдиний і неподільний власник сімейного майна. Майно, набуте дітьми, автоматично було власністю батька. При цьому майнова залежність дітей не послаблювалася з їх віком. Діти не мали права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди, бути власниками майна і В цьому наближалися до становища рабів. Для ведення господарства вони наділялися певг ним майном батька — пекулієм. У зв'язку з гоподарською діяльністю пекулія діти Здійснювали деякі приватно-правові правочини. Однак, все, одержане за цими правочинами, пег реходило у власність батька. Таким чином, наступала відповідальність батька за здійснені правочини.
З часом майновий патріархат обмежується. За Августа було встановлено, якщо син воїн набував майно на війні, воно залишалося в його власності. В період імперії вводиться таке саме правило щодо майна, набутого сином на державній службі. Згодом деякі імператорські постанови приписували залишати у власності дітей (а не тільки синів) майно, одержане в спадщину після смерті матері чи інших родичів по її лінії. Це обмежувало майнову владу батька над дітьми, проте не усувало її повністю. На деяке майно, набуте дітьми, батько зберігав право довічного користування. Однак майнова самостійність дітей стає загальновизнаною.
Послаблення і диференціація влади батька — наслідок зміни виробничих відносин, розкладу патріархальної сім'ї, індивідуалізації приватної власності, розвитку торгівлі. Ці фактори зумовили необхідність майнової незалежності повнолітніх членів сім'ї.
Відносини між матір'ю і дітьми. Правові відносини між матір'ю та її дітьми також існували (хоча мати ніякої влади над дітьми не мала) і повністю залежали від форми шлюбу. При шлюбі з чоловічою владою мати поділяла стан своїх дітей, знаходилася (як і її діти) під владою чоловіка чи його домо-владики. Нарівні з дітьми вона спадкувала після смерті чоловіка, діти — після смерті матері. Як агнати дорослі сини здійснювали опіку над матір'ю після смерті чоловіка.
В ранньореспубліканський період при шлюбі без чоловічої влади мати з дітьми практично не була пов'язана. Вона залишалась агнаткою своїх кровних родичів — батьків, братів, сестер і не була з точки зору права членом сім'ї чоловіка.
Звідси і різні правила спадкування — дружина не мала права бути спадкоємицею після смерті чоловіка й своїх дітей, як і вони після неї.
Утвердження кровної сім'ї чіткіше визначає права матері. Згодом вона отримує право на спільне проживання зі свої- . ми неповнолітніми дітьми внаслідок розлучення з їх батьком, на аліменти на дітей. Дітям заборонялося закладати до матері позови, що ганьблять її, притягати до суду без дозволу магістрату. Розширюється взаємне спадкування дітей і матері.
Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
1. На чому засноване агнатське споріднення?
2. Що таке когнатська сім'я?
3. Як визначалося кровне споріднення?
4. Що таке шлюб?
5. Умови вступу до шлюбу.
6. Способи припинення шлюбу.
7. У чому полягала батьківська влада?
8. Як припинялася батьківська влада?
Лекція 6. Тема 6. Речове право
Мета заняття: довести студентам порядок виникнення та припинення
Володіння в Стародавньому Римі
Форми навчання: проблемна лекція
Методи навчання: розповідь, пояснення
Форми і методи поточного контролю: вибіркове опитування
План
1. Поняття речового та зобов’язального права.
2. Поняття та види речей. Види речових права.
3. Поняття та види володіння.
4. Виникнення та припинення володіння.
5. Захист володіння.
Література: Л1, Л2, Л3, Л7, Л8, Л12.
Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
1. Що таке речове право ?
2. Поняття і види речей.
3. Що таке майно і який його склад?
4. Що таке володіння?
5. Чим відрізняється володіння від права власності, держання?
6. Які види володіння Ви знаєте?
7. Як виникало і припинялося володіння?
8. У чому полягає володільницький захист і чим він відрізняється від петиторного ?
9. Якими інтердиктами захищалося володіння?
Лекція 7. Тема 6.1 Право власності
Мета заняття: охарактеризувати поняття та зміст права власності, види, підстави виникнення та припинення права власності
Форми навчання: лекція – розповідь
Методи навчання: розповідь, пояснення, бесіда
Форми і методи поточного контролю: письмове опитування
План
1. Поняття та зміст права власності.
2. Види права власності.
3. Підстави виникнення та припинення права власності.
4. Захист права власності.
Література: Л1, Л2, Л7, Л4, Л12, Л9.
Поняття та зміст права власності
В усі часи інститут права власності займав центральне місце в приватному праві. Його основні положення зумовлюють зміст всіх інших розділів цивілістики — права на чужі речі, договірного, спадкового тощо. Саме цим пояснюється великий інтерес до права власності з боку як науковців, так і практичних працівників, політичних і громадських діячів, представників багатьох галузей науки (економістів, філософів, соціологів, юристів, політологів та ін.). Не менший інтерес до питань права власності виявляли і римські юристи. Вони ретельно і глибоко досліджували суспільні відносини власності, про що свідчать численні трактати й висловлювання, їхні дослідження носять відбиток свого часу, і все ж багато принципових положень права приватної власності не втратили свого значення і зараз їх покладено в основу сучасної науки цивільного права.
Римських юристів більше цікавив практичний бік права власності, ніж теоретичні пошуки, і тому вони не залишили нам визначення даного поняття, що не завадило їм широко користуватися ним, як і багатьма іншими (контракт, делікт, позов). Проте їм належить пріоритет в розробці основ права приватної власності. К.Маркс зазначав, що римляни перші розробили право приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особистості. Спочатку римське приватне право знало державну і общинну власність на землю, а також приватну власність на інше майно.І Уже в Законах XII таблиць згадується право власності, яке в ті часи позначалося терміном dominium, до «кого додавали jure Quiritium — власність по праву квіритів, найдавнішого племені. Цим римляни хотіли підкреслити давність, а отже, усталеність, непохитність, недоторканість відносин власності (dominium — від лат. domus — будинок, дім, житло, сім'я, господарство, майно, звідси dominus — володар, хазяїн, власник). Спочатку цим терміном визначали всі права на річ, всю сукупність влади в будинку. Проте вже з І ст. римляни розмежовують різні значення терміна dominium. Наприкінці класичного періоду (ІІІ ст.) власність почали визначати терміном proprietas. Однак сутність поняття власності полягала не в самому терміні. 3 найдавніших часів Римська держава безроздільно володіла землею. Племенам, родам, а потім і сім'ям земля передавалася тільки в тимчасове користування і не більше як по 2 югера. Перша форма власності (племінна) мала форму державної, а право окремого індивідуума на неї обмежувалося простим володінням, що, як і племенна власність взагалі, поширювалося лише на земельну власність.
Внаслідок загарбницьких війн Рим накопичував землі і рабів, які передавалися в тимчасове користування окремим родам. Патриції, що одержували більше рабів та інших засобів для обробітку земель, зосереджували у своїх руках величезні латифундії. Цей процес супроводжувався обезземелюванням і розоренням плебейських родів. З їхнього середовища формувався прошарок вільних пролетаріїв, які не мали ні землі, ні хліба, ні інших засобів для існування. Це стимулювало безперервну боротьбу плебеїв з патриціями за переділ земель. Тому історія Риму того часу (III—І ст.ст. до н.е.) характеризується саме боротьбою за землю. За умов нескінченної боротьби за переділ земель склалися суспільні відносини щодо користування нею, що наклало відбиток на формування їх правового оформлення. Користування окремих родів общинними землями, що продовжувалося протягом багатьох віків, згодом стало безроздільним привілеєм їх. Звичним було твердження: це земля моя, оскільки вона належить моєму роду з незапам'ятних часів. Проте це становище вимагало правового забезпечення і закріплення проти посягань з боку безземельних і малоземельних селян. З цією метою претори спочатку конструюють такий правовий інститут, як володіння, надавши володільцю правову основу на користування державною землею і юридичний захист проти будь-яких посягань. Однак при цьому необмеженому і безроздільному володарюванні все ж власником землі залишалася держава. Необхідно було передати це володарювання фактичним обладателям земель, що й було здійснено преторською практикою. До терміна dominium додається ex jure Quiritium, що засвідчує і підтверджує родову приналежність землі і, отже, давнє походження безроздільного володарювання на ній саме даного роду чи сім'ї. Так поступово безроздільність і необмеженість володарювання над земельними наділами перемістилася від держави до їх фактичних володільців. Приватне володіння перетворюється в приватну власність на землю. Оскільки претендентами та зазіхачами на володіння землею могли бути не тільки безземельні і малоземельні селяни, а й безправні селяни, то проти них претори винайшли, крім засобів володільницького захисту, ефективніший позовний захист, оскільки був додаток ex jure Quiritium. Теоретичне обгрунтування цього володарювання, визначення його змісту і правомочностей з'явилося пізніше. Спочатку утвердився принцип: «Я володар цього земельного наділу, цього раба і тому ніхто інший не може поділити зі мною цю владу». Власна основа приватної власності — володіння. Лише завдяки юридичним визначенням останнє набуває якості правового володіння, приватної власності.
Отже, неподільність і практична необмеженість користування державною чи общинною землями перетворилися в повне правове володарювання фактичного володільця спочатку над рабами та іншим рухомим майном, а потім і над землею та іншими нерухомими речами, які дістали назву власність. Володарювання полягало в тому, що той, хто обладав ним, одержував безпосередній і повновласний вплив на річ, повністю усуваючи подібний вплив інших осіб. Наприкінці II ст. до н.е. було оформлено право приватної власності на землю.
Обсяг і межі права приватної власності римляни визначали шляхом правомочностей власника. Сукупність цих правомочностей становила зміст права власності. Римський власник мав такі правомочності: право володіння; право користування; право розпорядження; право одержувати прибутки; право захисту (мал. 12). Проте з часом, помітивши, що деякі правомочності певною мірою повторюють одна одну, римляни звужують їх коло. Внаслідок цього відпала така правомочність, як право захисту, оскільки будь-яке право підлягає захисту і виділяти правомочність захисту для права власності недоцільно; до права користування належало право одержання прибутків від речі — jus fruendi. Залишилися лише три правомочності — право володіння, право користування і право розпорядження, що охоплювали будь-які можливі форми і способи впливу власника на річ і одночасно відмежовували посягання інших осіб на ту саму річ. Тому право власності називають ще найбільш повним правом за обсягом, оскільки всі інші права на річ поступаються йому в цьому.
Право володіння — jus possidendi — правомочність власника, яка полягає в тому, що власник має право фактично обладати своєю річчю. Це значить, що річ має знаходитися в господарстві власника, займати в ньому становище, яке відповідає її господарському призначенню. Фактичне обладания річчю — реальна можливість здійснення безпосереднього володарювання над нею. Проте цю свою правомочність власник може здійснювати не тільки одноособово, а й передавати право володіння іншим особам (наприклад, за договором), зберігаючи при цьому право власності на річ.
У такому випадку фактичні обладателі здійснювали володіння не від свого імені, а від імені власника, що передав їм річ на підставі договору. Так, власник передає свою річ у володіння заставодержцю, прекарісту чи секвестрарію. Проте не кожний договір про передачу речі в тимчасове користування іншій особі переносить на неї володіння. Більшість договорів передбачають передачу власником лише фактичного обладания річчю, тобто держання, а не володіння. Наприклад, за договором найму власник передає наймачу річ тільки в держання, а не володіння. Наймач фактично обла-дає річчю, проте в нього немає володільницької волі, тобто він не має права вважати її своєю, отже, не може користуватися засобами посесорного захисту — інтердиктами. І взагалі наймач може захищатися від посягань третіх осіб на річ, передану йому в найм, лише засобами власника. Сам він таких засобів не мав, що ставило його в ще більшу залежність від наймодавця.
Право користування — jus utendi — це більш містка порівняно з правом володіння правомочність власника. Вона полягає в тому, що власник має право вилучати з речі її корисні якості, одержувати доходи і прирощення від неї. Користування річчю може здійснюватися в різноманітних (що не суперечать чинному законодавству) формах і способах: передача в найм, оренда, споживання (наприклад, продукти харчування, сировина, будівельні матеріали тощо). Корисні якості можна вилучати з речі шляхом її носіння як прикраси, одягу, проживання в житлі, одержання приплоду тварин, птиці, врожаю землі, садів та інших форм прирощення. Іншими словами, вилучення корисних якостей речі може приймати різноманітні форми, способи, методи, види тощо. Проте в римському праві є деякі загальні правила користування річчю. Так, не можна вчиняти шкоду чи інші незручності іншим особам або користуватися річчю всупереч закону. Згідно з загальним правилом, обсяг користування, що здійснюється відповідно до закону, практично не обмежений, крім випадків, коли це випливає із закону, договору чи інших прав третіх осіб. Наприклад, користування може бути обмежене в інтересах сусіда або іншої особи, що має право на таке обмеження.
Право користування річчю — найважливіша правомочність власника. В ній закладена можливість задовольняти його особисті, побутові, господарські та інші потреби. З цією метою потрібна річ і набувається. Власника цікавить не стільки сама по собі річ, володіння нею, скільки реалізація зазначеної правомочності. У Римі право власності найповніше проявлялося саме в правомочності користування. Власник міг робити зі своєю річчю все, що прямо не заборонено законом. Право користування він також міг переуступити іншим особам, зберігаючи за собою право власності. Так, власник міг передати свою річ за договором позички в тимчасове і безоплатне користування іншій особі. В цьому випадку він позбавлявся права користуватися своєю річчю, не одержуючи замість неї нічого. Позичальник користувався річчю не від свого імені, а від імені власника. За договором найму (це також форма користування, але видозмінена) право користування річчю переходило до наймача за певну винагороду.
Право розпорядження — jus abutendi — полягало в тому, що власник міг визначати правову долю речі, тобто відчужувати усіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб тощо. Володільці земельних наділів тривалий час не мали цієї правомочності і одержали її тільки в ІІІ ст. до н.е. за законом Спурія Торія. Відповідно до цього закону земельні наділи стали об'єктами недоторканої приватної власності, а володільці їх — приватними власниками. Повна свобода власності на землю означала не лише можливість безперешкодно і необмежено володіти нею, а й можливість відчужувати її. Поки земля була власністю роду, такої можливості не існувало.
При вирішенні правової долі речі необхідно визначити її правовий статус, а також змінити його на свій розсуд тощо, тобто змінити або припинити відносини власності. Наприклад, змінити можна встановленням сервітуту на користь іншої особи, а припинити — одним із способів припинення права власності (фізичним знищенням речі, вилученням із цивільного обороту, відчуженням). Розумне фізичне знищення речі може бути тоді, коли з однієї речі виробляють іншу, тобто при специфікації. При цьому дійсно змінюється правовий статус речі — право власності на нову річ встанови люється відповідно до спеціальних правил. За іншими формами фізичного знищення речі право власності на неї припиняється. Вилучення речі з цивільного обороту також призводить до припинення права приватної власності на неї. Нарешті, відчуження може бути здійснено шляхом продажу. міни, дарування, передачі в позику, переходу права власності за спадкуванням тощо. В усіх цих випадках зміна правового статусу здійснюється за волевиявленням самого власника, тобто за його розпорядженням.
Право розпоряджатися річчю може здійснюватися в різних правових формах за однієї неодмінної умови — воно не повинно суперечити закону. Цю правомочність власник також може передавати іншим особам. Наприклад, позбавлений можливості самому здійснити цю правомочність (хвороба, похилий вік тощо), він може доручити іншій особі продати річ тощо.
У сукупності всі три правомочності (знаменита тріада) становлять зміст права власності, його сутність, хоча і не вичерпують всієї різноманітності прояву володарювання власника над річчю, його правового впливу на відносини власності. Право приватної власності є правом довільного ставлення до речі —jus utendi et abutendi. Головний інтерес римлян був спрямований на розвиток і визначення тих відносин, які є абстрактними відносинами приватної власності.
Отже, право приватної власності — це виключне право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами. Право є виключним тому, що воно неподільне, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не поділяє. Римляни називали право власності ще необмеженим, підкреслюючи цим повноту володарювання власника над річчю, ніби ніким не обмеженого. Насправді, право власності в Римі в усі часи певною мірою було обмеженим. Як один з проявів пануючого стану воно могло обмежуватися в інтересах держави, суспільства, на користь сервітутів, заста-водержця та інших прав на чужі речі, на користь сусідів.
Таким чином, у римському приватному праві були обмеження правомочностей власника, але при цьому римські юристи (і деякі сучасні дослідники) трактували (трактують) право приватної власності як виключне і неподільне. Головним в їхньому розумінні зазначеного права було здійснення власником необмеженого володарювання над річчю. Інколи вони уточнювали, що це володарювання правове. Виходячи з цього, право власності трактується як володарювання особи над річчю, як відношення, що виникає між власником і річчю. Звідси їхня непохитність: змінити своє відношення до речі людина може лише сама і ніхто інший, тобто відносини власності мають усталений, непохитний характер, змінити який ніхто не може.
Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
1. Як римські юристи розуміли право власності?
2. Які правомочності становлять право власності?
3. Чим відрізнялося право власності від володіння?
4. Які види права власності знало римське право ?
5. Які способи набуття права власності були відомі римському праву?
6. У чому полягав первісний і похідний способи набуття права власності ?
7. Що таке манципація, поступка правом, традиція ?
8. Якими позовами захищалося римське право власності?
9. Що таке віндикація і необмежена віндикація?
10. У чому суть негаторного позову?
Лекція 8. Тема 7. Загальне вчення про зобов`язання
Мета заняття: розкрити студентам поняття зобов`язання та його роль у
Цивільному обороті Стародавнього Риму та сучасності
Форми навчання: лекція – пояснення
Методи навчання: розповідь, пояснення, бесіда
Форми і методи поточного контролю: письмове опитування
План
1. Поняття зобов`язання, його зміст.
2. Підстави виникнення зобов`язання.
3. Сторони в зобов`язанні.
4. Забезпечення зобов`язань.
5. Припинення зобов`язань.
6. Відповідальність боржника за невиконання зобов’язань.
Література: Л1, Л2, Д7, Л4, Л12, Л9.
Поняття зобов'язання та його зміст
1. Зобов'язання є правовими ланцюгами, що примушують нас щось виконати відповідно до законів нашої держави — obligatio est juris vinculum quo necessitate abstringimur alicujus solvendae rei secundum nostrae civitatis jura (Д.1.3.13).
2. Значення зобов'язання полягає не в тому, щоб зробити нашим який-небудь тілесний предмет або який-небудь сервітут, а щоб зв'язати перед нами іншого в тому відношенні, аби він нам що-небудь дав, зробив або надав — oblifationum substantia non in eo consistit, ut aliquid corp s nostrum aut servitutem nostram faciat, sed ut alium nobis obstringat ad dandum aliquid vel faciendum vel praestandum (Д.44.7.3).
До виникнення зобов'язання боржник абсолютно вільний: не обтяжений ніякими обіцянками, не обмежений у своїй поведінці. Вступивши в зобов'язання, він певним чином обмежує себе, обтяжує обіцянками, обмежує свою свободу, покладаючи на себе правові обов'язки, правові пута. Саме тому у визначеннях зобов'язань римські юристи наголошують на ланцюгах, кайданах, путах тощо. За Законами XII таблиць в найдавніші часи до несправного боржника дійсно застрсовувались кайдани і пута. Таблиця III Законів містить норму, відповідно до якої кредитор у разі невиконання зобов'язання боржником має право забрати його в свій дім і накласти на нього колодки або ланцюги вагою не менше, а якщо забажає, то й більше 15 фунтів.
Отже, зобов 'язання — це правове відношення, через яке одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) що-небудь зробила (facere), дала (dare) або надала (praestare). Боржник зобов 'язаний виконати вимогу кредитора.
Зобов'язання — це складне юридичне поняття, правовідно-шення, в якому сторонами є кредитор і боржник, а змістом — права і обов'язки сторін. Сторона, що має право вимагати, називається кредитором, а сторона, зобов'язана виконати вимогу кредитора, — боржником. Зміст вимоги кредитора є його правом на певну поведінку боржника, яка може проявлятися в якій-небудь позитивній чи негативній дії. Тому предметом зобов'язання завжди є дія, що має юридичне значення і має правові наслідки. Якщо дія не має правового характеру, то вона не може мати юридично значимого зобов'язання. Різноманітність господарсько-економічних дій римляни поділяли на три групи: dare — дати, praestare — надати, facere — зробити. Цією тріадою і визначається зміст зобов'язання (порівняйте: зміст права власності також визначається тріадою — володіння, користування і розпорядження). Будь-яка дія боржника обумовлена однією з вимог кредитора: дати, надати або зробити.
Проте в чистому вигляді зобов'язань, де кредитор має тільки право, а боржник тільки обов'язок, виникає порівняно не багато. Вони дістали назву односторонніх, оскільки одна сторона має тільки права, а друга — несе тільки обов'язки. На практиці переважають зобов'язання, де кожна із сторін має певні права і несе відповідні обов'язки. їх називають двосторонніми. Прикладом одностороннього може бути договір позики грошей: позикодавець має тільки право вимагати повернення грошей і не несе ніяких обов'язків, а боржник (позичальник) несе тільки обов'язки — повернути своєчасно борг. У нього немає ніяких прав відносно кредитора. Прикладами двосторонніх зобов'язань можуть бути договори купівлі-продажу, найму, доручення тощо. У договорі купівлі-продажу продавець має право вимагати сплати ціни, але він також зобов'язаний передати покупцеві продану річ.
У двосторонніх зобов'язаннях права і обов'язки між сторонами можуть розподілятися рівномірно і нерівномірно. Якщо права і обов'язки кредитора відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зобов'язання називається сіна-лагматичним, або сіналагма.
Як і всяке правовідношення, зобов'язання підлягає захисту з боку держави. Проте римське право знало зобов'язання, які не підпадали позовному захисту, тобто зобов'язання існувало, проте примусити боржника до його виконання з боку держави було неможливо. Так було з зобов'язанням, за яким сплив строк позовної давності, про що свідчили пакти та ін. Вони дістали назву натуральних.
У сфері майнових відносин зобов'язання займають провідне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, переміщення і розподілу товарів. Виробництво, будівництво, транспортування, цивільний оборот товарів, побутове обслуговування населення, цивільно-правові операції з руху товарів здійснюються в формі цивільно-правового зобов'язання. Зобов'язання пронизують сферу майнових відносин в будь-якому суспільстві й в усі часи. У наш бурхливий час кожний громадянин щодня і багаторазово вступає в зобов'язально-правові відносини. Звертаючись за задоволенням своїх особистих і побутових потреб до сфери обслуговування, культури, охорони здоров'я тощо, він здійснює багато цивільно-правових дій, що породжують зобов'язання. Громадянин, що вчинив злочин або проступок, яким заподіяв майнову шкоду іншим особам, зобов'язаний цю шкоду відшкодувати, тобто виконати вимоги кредитора — це також зобов'язання. За свої неправомірні дії, якими заподіяна майнова шкода іншим особам, несуть відповідальність й організації — юридичні особи.
Римське зобов'язальне право застосовувалось в більш пізніх правових системах. Основні його поняття зберігають життєздатність і в сучасному приватному праві. Отже, зобов 'язанням є право кредитора вимагати від боржника здійснювати певні дії або утримуватися від здійснення яких-небудь дій.
Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
1. Що таке зобов'язання? Види зобов'язань?
2. Роль зобов 'язань у цивільному обороті?
3. У чому полягає зміст зобов'язання?
4. Що таке юридичні факти?
5. Які бувають підстави виникнення зобов'язань?
Лекція 9. Тема 8. Загальне вчення про договори
Мета заняття: засвоєння студентами систем договірних зобов`язань, які
Існували в Стародавньому Римі
Форми навчання: лекція – розповідь
Методи навчання: розповідь, пояснення, бесіда
Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
1. Що таке вербальні договори?
2. Що таке сттуляція і поручительство (порука)?
3. Дайте характеристику літеральних договорів.
4. У чому сутніеть реальних договорів ?
5. У чому відмінність договору позики від договору позички ?
6. Особливості договору схову.
7. Характерні ознаки консенсуальних договорів. Які договори належать до цієї групи ?
8. Основні риси договору купівлі-продажу.
9. У чому відмінність договорів найму?
10. Які основні права і обов'язки сторін у договорі підряду?
11. У чому полягають особливості договору доручення?
12. Дайте характеристику договору товариства.
13. Які Визнаєте типи безіменних договорів?
14. У чому полягають відмінності пактів від контрактів?
15. Які Ви знаєте основні типи пактів і в чому сутність їх?
Лекція 10. Тема 10. Спадкове право
Мета заняття: визначити основні етапи розвитку спадкового права в Стародавньому Римі, порядок спадкування за законом, за заповітом
Форми навчання: лекція – розповідь
Методи навчання: розповідь, пояснення, бесіда
Форми і методи поточного контролю: письмове опитування
План
1. Поняття спадкування. Види спадкування.
2. Спадкування за заповітом.
3. Спадкування за законом.
4. Сутність і характеристика легатів і фідеїкомісів.
5. Правовий захист спадку.
Література:Л1, Л2, Л7, Л4, Л12, Л9, Л11.
Запитання для перевірки засвоєння матеріалу
1. Назвіть основні поняття спадкового права?
2. Що таке заповіт і які умови його дійсності?
3. Хто може бути спадкоємцем за заповітом?
4. Що таке обов'язкова частка спадщини?
5. Коли настає спадкування за законом?
6. Хто може бути спадкоємцем за законом?
7. Хто успадковує за правом представлення?
8. Час відкриття спадщини?
9. Які дії слід вчинити для прийняття спадщини?
10. Що таке легати й фідеїкоміси?
– Конец работы –
Используемые теги: основи, римського0.052
Если Вам нужно дополнительный материал на эту тему, или Вы не нашли то, что искали, рекомендуем воспользоваться поиском по нашей базе работ: ОСНОВИ РИМСЬКОГО
Если этот материал оказался полезным для Вас, Вы можете сохранить его на свою страничку в социальных сетях:
Твитнуть |
Новости и инфо для студентов