Види права власності

Довгий час римляни визнавали найбільш давній, відомий ще за Законами XII таблиць вид права власності — квіритську власність — dominium ex jure Quiritium. Межі і зміст цього права були встановлені цивільним правом і свої витоки ве­дуть з глибокої давнини. Квіритами спочатку називали тільки римських громадян, які відносилися до одноіменного ста­ровинного роду, а квіритське право власності встановлюва­лося на особливо важливі з точки зору господарювання речі (рабів, землю, худобу, сервітути) і лише пізніше воно поши­рилося на інші речі. Характерним є й те, що спочатку його суб'єктами могли бути тільки римські громадяни, а потім — латини, оскільки вони одержали римську правоздатність у сфері майнових відносин — jus commercii.

Іншою характерною рисою квіритського права власності були суворо встановлені форми набуття її: манципація і по­ступка права в ході процесу in jure cessio.

Квіритська власність була лише римською, національною, мала замкнутий характер, кастові риси. Поки існувала Рим­ська держава-місто, вона повністю відповідала його внутрішнім потребам, проте з виходом Риму за межі своїх міських стін вона стала гальмом розвитку цивільного обороту.

Преторська, або бонітарна, власність — це власність, що одержала захист від претора, від лат. in bonis habere — мати в своєму добрі, тобто річ, придбана покупцем, стає його май­ном. Консервативний характер права квіритської власності не тільки не сприяв цивільному обороту, а й стримував роз­виток права власності. Як відомо, об'єкти права квіритської власності могли відчужуватися лише засобами, встановле­ними для цього правовими формами, — манципацією і по­ступкою права —in jure cessio. Якщо ж річ набували без до­тримання вимог зазначених форм, то право власності до на­бувача не переходило з усіма наслідками, що з цього випли­вали. Відчужувач речі залишався квіритським власником, а набувач ставав лише добросовісним володільцем без права на річ. Фетишизація правового формалізму в цьому випадку підривала усталеність цивільного обороту, породжувала не­впевненість у приватних відносинах. Квіритський власник, що продав свою річ без дотримання формальних вимог ман-ципації, не міг перенести на набувача речі своє квіритське право власника. За спливом певного часу відчужувач речі на підставі права квіритської власності, що формально зберіга­лося за ним, мав право вимагати повернення проданої ним речі, незважаючи на те, що вона фактично була передана продавцем покупцеві і продавець одержав за неї обумовлену ціну. Внаслідок формалізму римського права ця безпідстав­на і неправомірна вимога задовольнялася, що викликало справедливе обурення навіть пануючого стану.

Виявивши невідповідність цивільної правової норми фак­тичним відносинам, що складалися, претор вдається до практичних дій для усунення цього протиріччя. В одному із своїх едиктів він проголошує, що надалі буде надавати захист по­купцеві речі, який її набув без дотримання встановлених формальностей. Преторське правило, як таке, що відповіда­ло інтересам рабовласників, поступово стає правовою нор­мою. Введення цього правила претором призвело до втрати значення поділу речей на манципні і неманципні, оскільки манципацію як спосіб набуття права власності фактично було визнано недоцільною.

Отже, були усунені формальні обмеження квіритської влас­ності. Паралельно виникла преторська власність. Для її за­хисту був встановлений спеціальний публіціанський позов.

Дослідження останніх років підтвердили, що, крім квірит­ської, римське приватне право ніякої іншої власності не зна­ло. Аргументація цих тверджень недостатньо переконлива, а сама проблема потребує додаткових досліджень.

Власність иєрегрінів. Римляни змушені були вступати в цивільно-правові відносини з особами, які населяли тери­торію навколо Риму і не мали статусу римського громадя­нина, — це так звані перегріни, тобто неримські громадяни. Врешті-решт їхнє тривале безправ'я виявилося невигідним передусім римським громадянам і спричинилося до надан­ня перегрінам певної правоздатності. У цивільно-правовій сфері перегріни підпорядковувалися місцевим правовим сис­темам.

На початку періоду республіки римляни змушені були до­пустити перегрінів до римської власності шляхом здійснен­ня правочинів, насамперед з приводу рухомих речей і в інте­ресах самих римських громадян. Деяким общинам і окре­мим громадянам-перегрінам надавалося право брати участь в цивільному обороті римлян — jus in commercio.

Внаслідок цього деякі перегріни набували власність у римських громадян і таким способом ставали власниками речей, які раніше були у власності тільки римських грома­дян. Однак до вільної участі в цивільному обороті римлян перегрінів все ж таки не допускали. Участь їх обмежувалася окремими правочинами: манципацією і літеральними дого­ворами. Набуте право власності захищалося едиктами перегрінського претора шляхом «фіктивних позовів», тобто припускалося, що перегрій став римським громадянином і тому на нього поширюються правові засоби захисту квіритської власності. Отже, права перегрінів порівняно з римськими громадянами були значно менше захищені. У багатьох ви­падках перегріни з приводу своїх речових прав вдавалися до володільницьких інтердиктів, що не завжди забезпечувало надійний захист. Першоджерела не дають інформації про інші правові засоби захисту прав власності перегрінів.

Провінційна власність. Внаслідок розширення загарбниць­ких війн виникає провінційна власність на землю. Земля підкорених Римом народів є власністю римського народу (ager populi romani), тобто державною. Одна частина загар­баних земель поповнювала державний фонд і була власніс­тю держави, інша — також переходила у власність Римської держави, але залишалася при цьому у володінні і користу­ванні підкореного народу. Рим в будь-який час міг припи­нити це володіння і користування, оскільки був власником землі.

Земля з державного фонду передавалась у володіння і ко­ристування, але тільки римським громадянам. Володільця­ми величезних наділів провінційної землі були представни­ки верхівки рабовласницького стану (оскільки тільки вони мали кошти і засоби для обробітку цих земель, що знаходи­лися далеко від Риму), одержували величезні прибутки від цієї провінційної власності за рахунок жорстокої експлуа­тації рабів і місцевого населення.

У II ст. за володільцями провінційних земель було визна­но право, яке позначалося терміном, близьким до володін­ня, а фактично це було право власності. Вони могли не тільки володіти і користуватися наділами, а й розпоряджатися ними. Вважають, що захист провінційних земель засобами воло­дільницьких інтердиктів існував раніше — близько І ст. до н.е. Висока родючість провінційних земель, жорстока і без­контрольна експлуатація рабів і місцевого населення, як наслідок високий прибуток у поєднанні з розвитком оборо­ту широко залучала наймогутніші сили римського населен­ня до цих земель, збільшуючи їх величезні багатства.

Провінційна власність на землю відрізнялася від квірит­ської на італійських землях головним чином тим, що власники провінційних земель зобов'язані були вносити до скарб­ниці певні платежі, які не стягувалися з квіритських влас­ників. Окрім того, в цивільному обороті власники про­вінційних земель користувалися тільки засобами права на­родів — jus gentium. Дія норм цивільного права на них не поширювалася, що значною мірою вивільнювало цивільний оборот у провінціях.

Розвиток римського приватного права, особливо права приватної власності в класичний період, мало ряд важливих наслідків. Поступове зближення цивільного права і права народів, відмова від манципації, визнання простої традиції при відчуженні земель та іншого майна, а також усунення інших формальностей обороту зумовило розпад дуалізму між квіритською і бонітарною власністю. Відмінності між цими видами власності були усунені.

Зростання потреб Римської держави у коштах зумовило поширення спеціального податку і на італійські землі. Крім того, була встановлена єдина форма публічної реєстрації земельного правочину на всій території Риму. Все це при­звело до усунення правових відмінностей між італійськими і провінційними землями.

Отже, відмінності в правовому режимі різних видів влас­ності за часів Юстініана повністю зникли. Натомість було вироблено єдине поняття права приватної власності — do­minium ex jure privato. Характерними ознаками цього права були належність власності приватним особам (фізичним і * юридичним) і необмежені можливості отримання нетрудо­вих доходів за рахунок експлуатації рабів та інших нижчих кіл вільного населення.

Виключний характер права власності передбачав, що влас­ником даної речі може бути тільки єдина особа. Якщо одна особа має повне право власності на дану річ, то інша не могла мати такого самого права на цю ж річ. Один власник речі виключає іншого такого ж власника. Кілька прав на одну й ту саму річ неможливі. Проте римські юристи, вив­чаючи реальний стан справ, помітили, що на практиці часто виникають ситуації, за яких одна і та сама річ може бути власністю кількох особ, наприклад у випадках, коли річ пе­реходить у спадщину до двох або кількох спадкоємців або якщо особа, що не має достатніх коштів для набуття певної речі, укладає договір з кількома іншими особами з метою придбати цю річ спільно. У таких випадках одна і та сама річ є власністю кількох осіб. Отже, погляди римських юристів щодо виключного характеру права власності суперечили дійсності, зумовивши необхідність пошуку пояснення цьогофакту.

Ще давньоримський класик Сцевола висловлював ідею власності багатьох осіб на одну річ в ідеальних частках — pars pro indiviso (Д.50.16.25). Ця ідея мала подальший розви­ток. Цельз-син говорив: «Не може бути власності або воло­діння двох в повному обсязі, але вони мають власність в частині на все тіло роздільно». Іншими словами, кожному із власників належить ідеальна частка речі, яку можна уявити подумки, а не фізично. Отже, не може бути кількох прав власності на одну й ту саму річ, проте одне право власності на одну і ту саму річ може належати кільком особам, і тоді наявне право спільної власності, яке римські юристи назива­ли communio, condominium.

Виходячи з вищевикладеної характеристики відносин влас­ності Цельза, кожний із власників має часткове право влас­ності на всю річ в цілому, тобто кожний з них має право не на частину речі, а на частку в праві на річ. Таке розуміння права спільної власності означає, якщо річ буде зруйнована, зіпсована або якимось іншим чином її вартість зменшиться чи просто річ впаде в ціні, кожний із власників зберігає свою частку права на частку, що залишилася, чи на уцінену річ. Наприклад, будинок, що належав за правом спільної влас­ності двом співвласникам, згорів, від нього залишилося всього кілька балок, вони належать двом співвласникам відповідно їхнім часткам права. Такі ж наслідки були й у випадках, коли ціна будинку збільшувалася. Проте не слід змішувати частку права на річ в цілому з реальною долею права користування, що належить кільком співвласникам. Наприклад, трикімнатний будинок належить двом співвласникам у рівних частках права — по 1/2 кожному. Ідеальна частка кожного буде становити 1/2 будинку. Кожному з них належить ,1/2 права на будинок в цілому. При цьому реальна частка користування може бути іншою — одному дві кімнати із трьох, другому — одна із трьох. Отже, реальні й ідеальні частки не співпадають.

Оскільки річ в цілому і в усіх своїх частках належить всім власникам разом, то звідси випливає непорушне правило — розпорядження, володіння і користування річчю може здіснюватися тільки за згодою всіх співвласників. При цьо­му не має значення, кому і яка частка (більша чи менша) права належить. Всі співволодільці рівні в своєму праві здійснювати право власності. Якщо хоча один із них не зго­ден з прийнятим рішенням, воно не могло бути здійсненим. Кожне фактичне розпорядження усією річчю або хоча б най­меншою її частиною стосується права спільної власності на всю річ в цілому, яке не належить нікому окремо, а тільки всім разом.

Однак кожний із співвласників має право на свій розсуд розпоряджатися своєю часткою права спільної власності. Він може її продати, обміняти, передати в спадщину, подарува­ти і взагалі здійснити все, що не заборонено законом.

Однак переважне право на придбання відчужувальної од­ним із співвласників своєї частки права в спільній власності належить іншим співвласникам. Тільки при відмові їх від придбання зазначеної частки співвласник-відчужувач має право продати свою частку будь-якій третій особі. і Кожний із співвласників правомочний вимагати розділу спільної власності в будь-який час. Інші співвласники не можуть йому в цьому відмовити, якщо тільки негайний розділ не зашкодить самій речі.