Насамперед звернемося до деяких правових понять. Інститут права (інститут правовий) — розділ галузі права, регулюючий невелике коло однорідних суспільних відносин (наприклад, право власності, зобов'язальне право, право спадкування); інститути права, що регулюють однорідні суспільні відносини, об'єднані загальними ознаками, складають галузь права (цивільне право, кримінальне право, конституційне право тощо); галузі права, які в сукупності складають систему права (право України, право Франції).
Правова система Стародавнього Риму мала розгалужену та різноманітну за значенням мережу джерел права (мал. 2). Це поняття має далеко не однозначний зміст. Слово «джерело» означає місце, грунт чи умови, з яких щось випливає, витікає, походить. Можна назвати це і витоками права. В одному випадку це матеріальні умови, з яких народжується право, фунт, на якому воно проростає; в другому — різноманітні умови, що впливають на зміст права; в третьому — форми, в яких воно реалізується, виникає і живе; врешті-решт це й пам'ятки правової культури, звідки дістаємо знання про існування в ті чи інші часи відповідного права, відомості про його зміст тощо.
Давньоримські юристи по-своєму пояснювали походження права, його характер, зміст та ін. їхні міркування були зумовлені рабовласницьким способом виробництва. Відомий давньоримський історик Тіт Лівій (59 р. до н.е. — 17 р. н.е.) назвав Закони XII таблиць fons omnis publici privatique juris — витоком всього публічного і приватного права, особливо не вникаючи в те, що Закони XII таблиць — продукт певного суспільного розвитку, вираз чиєїсь волі та інтересів. Відомий давньоримський юрист Ульпіан зазначав, що право (jus) походить від правосуддя (justitia). Інший юрист Цельс визначив право як науку про добро і справедливість — jus est ars boni et aequi (Д.1.1.1). Не можна погодитися з міркуваннями видатного давньоримського юриста Папініана, який стверджував, що цивільне право походить від законів, плебісцитів, сенату консультів, декретів ітринцепсів, думок мудреців (Д. 1.1.7). Проте вони є лише формами утворення права, формами його вираження, тобто наслідком права, а не навпаки.
Римське приватне право просякнуто ідеєю, що рабство справедливе, воно є природним станом невільної людини, а раб — це тільки річ. Справжня суть римського права — в захисті вищої несправедливості — рабства. Це його наріжний камінь. Ульпіан зазначав: «...з точки зору приватного права раби вважаються нічим» (Д. 50.17.32). Давньоримський юрист II ст. Гай писав, що «...наше становище може стати кращим за допомогою раба, але не може стати гіршим» (Д.50.17.133). За римським приватним правом, вищий правовий поділ суб'єктів полягає в тому, що всі люди або вільні, або раби, а раби є речами. Римське право, в тому числі і римське приватне право, захищає рабовласницький лад, виправдовуючи рабоволодіння, відповідно всі його інститути виходять із загального положення про те, що раб є ніщо.