Практично вся могутність держави, в тому числі і правова, спрямована передусім на захист, збереження економічної основи свого існування — власності. Це три спеціальних позови: віндикаційний, негаторний і публіціанський. Вони об'єднані загальною назвою — речові позови — actio in rem.
Віндикаційний позов (віндикація) — геі vindicatio (vim dicere) — спосіб оголошення про застосування сили. Віндикація — це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. У Римі застосовувалася так звана необмежена віндикація, за якою річ витребовувалася від будь-якого фактичного володільця незалежно від правової підстави обладателя на володіння річчю за принципом — ubi rem meam invenio, ibi earn vindico — де свою річ знаходжу, там її віндикую.
Отже, відповідач за віндикаційним позовом — завжди фактичний володілець речі. Позивачем за цим позовом був тільки власник речі, володіння якою він втратив. Не мало значення, за своєю волею чи проти неї втратив володіння власник, важливо, що фактичний володілець річчю був хтось інший, але не власник. Таким чином, віндикаційний позов застосовувався для відновлення втраченого власником володіння річчю. При цьому власник, втративши в будь-який спосіб володіння річчю, не втрачав права власності на неї, що й було підставою для віндикаційного позову.
Відповідальність за віндикаційним позовом полягала в обо-в'язку відповідача повернути річ з усіма її прирощеннями. Отже, віндикаційний позов мав суворо речовий характер, тобто завжди був спрямований на повернення речі, а не на її еквівалента. Стосовно прирощень речі, то повернення їх зумовлювалося характером володіння відповідача. Добросовісний відповідач зобов'язаний був повернути прирощення тільки за період, коли він знав, що володіє чужою річчю. Недобросовісний відповідач був зобов'язаний повернути річ і всі прирощення до неї за весь період володіння.
Здебільшого володіння річчю вимагало певних витрат (наприклад, харчі для рабів, корми тваринам тощо), без яких річ не могла існувати У таких випадках відповідач за позовом мав право вимагати від позивача відшкодування понесених витрат. Ці витрати поділялися на три види:
1) необхідні, без яких річ не могла існувати;
2) корисні, які поліпшували річ, але без яких вона могла існувати, наприклад при ремонті даху будинку (необхідні витрати) покрівля була замінена на ціннішу, якіснішу;
3) витрати розкоші, які тільки прикрашали річ.
Добросовісний відповідач за позовом мав право на відшкодування необхідних і корисних витрат. Витрати розкоші він міг забрати собі, якщо їх можна було відділити від речі, не зашкодивши їй.
Недобросовісний відповідач мав право лише на необхідні витрати за весь час володіння. Тому при остаточному визначенні обсягу відповідальності відповідача за віндикаційним позовом ураховувалися і понесені ним витрати на утримання речі.
Негаторний позов — actio negatoria — застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику нормально здійснювати своє право власності Позивачем був власник речі, якому хтось перешкоджав у який-небудь спосіб здійснювати право власності (наприклад, ходіння або проїзд по земельній ділянці без правової на те підстави). Як правило, відповідачем за негаторним позовом був той, хто претендував на користування в якомусь відношенні чужою річчю. Звідси й назва позову — actio negatoria — позов про заперечення. Водночас відповідачем за негаторним позовом міг бути і той, хто в будь-який спосіб заважав власнику здійснювати своє право. Відповідальність за цим позовом зводилась до обов'язку порушника припинити неправомірні дії.
Публіціанський позов — actio Publiciana — введений претором для захисту преторської (бонітарної) власності, за своєю конструкцією був таким самим, як і віндикаційний позов, що не міг застосовуватися для захисту власності, яка тільки виникла. Оскільки преторська власність за характером була нічим іншим, як добросовісним володінням, то публіціанський позов застосовувався також для захисту будь-якого добросовісного володіння. У зв'язку з цим інколи вважають, що цей позов був створений для захисту добросовісного володіння.