Право як воля рабовласницького стану знаходить свій об'єктивний вираз і стає державною волею. Воля народних зборів або сенату, принцепса чи імператора набуває значення закону лише за умови, коли вона виражена від імені держави та визнана загальнообов'язковою. Ульпіан зазначав: «Те, що вирішив принцепс, має силу закону, бо народ засобом царського закону, прийнятого з приводу вищої влади принцепса, надав йому вищу владу і могутність» (imperium et potestatem) (Д.1.4.1). Отже, все, що імператор ухвалив шляхом письма та підпису чи припису засобом едикту, є законом, оскільки проголошується від імені народу, тобто тільки від імені вільних.
Форми виразу волі рабовласницького стану в Стародавньому Римі протягом всієї історії римської рабовласницької держави змінювалися відповідно до соціально-економічних відносин і державного ладу Риму. В царський період (754— 753—510—509 pp. до н.е.) основною формою права був звичай. В період республіки (510—509—30 pp. до н.е.) спочатку загальновизнаною формою права були постанови народних зборів (lex—leges), а потім едикти преторів та інших магістратів (Преторське право). За часів принципату (27 р. до н.е. — наприкінці II ст. н.е.) основною формою виразу волі рабовласників були постанови сенату — сенату-консульти, тоді ж дістає визнання діяльність юристів. Під час пізньої імперії (домінат) право виражається в формі волі імператорів — імператорських конституцій. Коротко розглянемо кожну з цих форм правоутворення. Крім того, слід мати на увазі, що форма закону як прояв волі держави також змінювалася. За часів республіки це були постанови народних зборів (lex—leges), в період принципату — постанови сенату — сенатус-консульти (senatus consulta), під час імперії — імператорські конституції.