Творчість Джона Фаулза – одне з найбільш яскравих явищ сучасної літератури. Його добутки відрізняються самобутністю, оригінальністю, виконані величезної майстерності. Кожне з них – це цілий мир, у якому самим вигадливим образом сполучаються літературні традиції різних епох. Досягається це багато в чому за рахунок використання письменником ремінісценцій. Завдяки їм добутку Д. Фаулза здобувають особливе звучання
Розглянуті в його творчості проблеми, явища сучаснодійсності осмислюються крізь призму подій давньої давнини й тим самим розкриваються в нових, а часом зовсім несподіваних гранях. Більше того, звертання Фаулза до творчості письменників, художнім традиціям літератури попередніх епох обумовило жанрову, стилістичну своєрідність його добутків. Яскравим прикладом тому служить роман «Коханка французького лейтенанта». Даний добуток являє собою своєрідний синтез часів
Роман був написаний у шістдесяті роки ХХ сторіччя. Описувані ж у ньому події розвиваються у Викторианскую епоху. А при характеристиці героїв, розкритті їхнього внутрішнього миру Д. Фаулз звертається до реалій XVII-XVIII століть. Так, при описі будинку миссис Поултни автор називає його Мальборо-хаусом. Тим самим Фаулз підкреслює аристократичні претензії миссис Поултни, її прагнення до влади, бажання зайняти провідну позицію серед світського суспільства Лайм-Риджиса. Розповідаючи біографію Чарльза Смитсона, автор згадує, що батько Чарльза «шукав розради не стільки в Добродії Бога, скільки в пана Олмека, коротше кажучи, жив так, ніби народився, не в 1802, а в 1702 році, жив головним чином заради своїх задоволень»
Розкриваючи особливості світогляду головного героя роману, Фаулз указує, що Ч. Смитсон, як і більшість його сучасників, перебував під впливом «Физиогномики» Лафатера. Описуючи дозвілля світського суспільства Лайм-Риджиса, автор відзначає, що більшість із них проводили час на концертах у залі асамблей, де «у щирому дусі XVIII століття – усе насолоджувалися не тільки музикою, але й приємною компанією» (Фаулз Д. Коханка французького лейтенанта. Спб., 1993. С. 124). Характеризуючи доктора, що лікує Эрнестину, Д. Фаулз підкреслює, що він був «уламком августинианского гуманізму». Більше того, протягом усього роману постійно зустрічаються імена реальних історичних осіб – відомих діячів, мислителів, учених XVII-XVIII століть (И. К. Лафатера, Мальборо, Г. Джеймса, Д. Монмута, Б. Эдмунда, Ж.-Ж. Руссо, К. Линнея, Ж. Л. Бюффона, А. Джеймса, К. Лоррена й ін.); проводяться паралелі між Викторианской Англією й Англією попередніх епох; згадуються події минулого, особливо при описі тієї або іншої місцевості, епізоду з життя героїв роману
Наприклад, розповідаючи про візит Чарльза Смитсона у Фаней-холл, письменник відзначає, що йому довелося вислухати чимало колкостей «щодо чаювань і червоних мундирів» (Фаулз Д. Коханка французького лейтенанта. Спб., 1993. С. 436). Тим самим автор натякає на реальну історичну подію – «бостонское чаювання» 1773 року. Описуючи парк у маєтку Смитсонов, Фаулз пише, що один з ділянок парку названий Рамильи на честь того місця в Бельгії, де англійці під командуванням герцога Мальборо в 1706 році здобули перемогу над французами у війні за іспанську спадщину. Звертання Джона Фаулза до реалій, подіям XVII-XVIII століть обумовлено не тільки прагненням письменника створити ту духовну атмосферу, що була властива Викторианской Англії, але й показати наступність історичних епох, бажанням осмислити процеси, що відбувалися у Великобританії в другій половині ХХ сторіччя Умовно можна сказати, що роман будується по дзеркальному принципі. Але тільки дзеркало в ньому відбиває ретроспективно. XIX століття служить своєрідним центром відбиття. Через нього переломлюються й виверяются дві полярні моралі: пуританська мораль, властива XVII-XVIII століттям і «мораль уседозволеності, що одержала поширення в шістдесяті роки ХХ сторіччя». У романі чимало літературних ремінісценцій, що вказують на зв’язок «Коханки французького лейтенанта» з добутками попередніх епох. Так, по своїй жанровій структурі добуток Фаулза сходить до роману відомого англійського письменника XVII століття Джона Беньяна. Подібно беньяновскому «Шляхи прочанина», «Коханка французького лейтенанта» будується на розгорнутій метафорі шляху, мандрівки. Як і герой даного роману, Чарльз Смитсон відправляється в шлях у пошуках сенсу життя. Але, на відміну від прочанина, що мандрує по умовно-фантастичному просторі, герой Фаулза робить подорож по Викторианской Англії
При цьому просторові переміщення Чарльза Смитсона й пов’язана з ними символіка настільки ж значимі, як і в романі Д. Беньяна, і теж метафорично співвідносяться із судьбою головного героя, з його внутрішнім миром. Подібно прочанинові, Чарльз проходить випробування Градом Гріха, «Лондоном торгашества й таємної розпусти»; перші зустрічі Смитсона із Сарой Вудраф, що зіграли вирішальну роль у його долі, відбуваються під час прогулянок уздовж берега затоки Лайм-Риджис, в «загубленому й раї природи, що знаходить знову,» . В остаточному підсумку герой Фаулза також досягає мети свого шляху, щоправда, інший, чим у героя Беньяна. На відміну від прочанина, що прибув у Град Порятунку й став щирим Християнином, Чарльз приходить до розуміння сенсу життя, суть якої зводиться до волі й знаходження свого «Я».
Більше того, своєрідний шлях робить і сам автор. Подорожуючи слідом за Чарльзом по Викторианской Англії, звертаючись до історичних подій, філософським і науковим концепціям, пуританській моралі XVII-XVIII століть, Д. Фаулз намагається осмислити явища й процеси, що відбуваються в сучасній йому дійсності, зрозуміти, яку роль грає цивілізація в житті суспільства, куди рухається людство і яка його подальша доля. Але свій шлях автор робить на рівні свідомості, виверяя його правильність шляхом зіставлення духовних, морально-етичних цінностей різних епох
Тим самим класичний роман шляху, що зложився в англійській літературі XVII століття, значно ускладнюється по своїй структурі й заглиблюється по змісту. Зв’язок «Коханки французького лейтенанта» з добутками літератури XVII-XVIII століть проявляється на рівні ремінісценцій, використовуваних автором при характеристиці його героїв. Так, розповідаючи про миссис Тальбот, її сім’ю, Фаулз відзначає, що її дітей кличуть Поля й Віргінія. Тим самим письменник розкриває, з одного боку, літературні смаки героїні (вона любила сентиментальні романи XVIII століття), а з інший, – особливості її характеру, відмітною рисою якого була чутливість, сприйнятливість до всього, що відбувається в навколишньому світі
Наприклад, описуючи зустріч Чарльза Смитсона із Сарой Вудраф, викладаючи суть їхньої розмови, автор говорить, що Чарльз «увірвався в такі межі, куди менш спокушені… ангели не сміють навіть ступити», тим самим видозмінивши фразу з дидактичної поеми А. Поупа «Досвід у критику» (1711). Таким чином, звертання Д. Фаулза до художніх традицій XVII-XIХ століть обумовило жанрові, стилістичні особливості «Коханки французького лейтенанта». Даний добуток являє собою досить складне явище. У його структурі сполучаються елементи роману шляхи, роману виховання, історичного, філософського роману. Завдяки чому письменникові вдалося більш повно й глибоко осмислити поставлені импроблеми.
Використання ремінісценцій, включення цитат додало неповторне звучання роману. Протягом усього оповідання Фаулз як би грає із читачем. Влучно використовуючи ту або іншу цитату, літературну алюзію, автор не тільки викликає безліч асоціацій у свідомості читача, але і як би задає йому своєрідну загадку. Такий підхід письменника обумовлений прагненням показати, що кожний добуток є насамперед спадкоємцем художніх традицій попередніх епох, які осмислюючись і переломлюючись крізь призму сучасності, наповнюються зовсім новим змістом і новим змістом
2. Жанрова своєрідність роману Дж. Барнса "Історія світу у 10 ½ розділах»
Барнс — автор одинадцяти романів, книги оповідань і двох збірок есеїстики. Перший, багато в чому автобіографічний, роман Барнса — «Метроленд» («Metroland», 1980) приніс йому літературне визнання і премію С. Моема. Цей роман започаткував «французьку» тему в творчості письменника, вірність якій Барнс зберіг у багатьох творах, постійно звертаючись до теми англо-французьких відносин. У «Метроленді» англійський студент-філолог Крістофер, який захоплюється французькою культурою і осмислює крізь її призму власне існування, відтворює французькі події бурхливих 60-х pp., зокрема травневі події 1968 р.
Французька культура очима англійця постає і в другому романі Барнса — «Папуга Флобера» («Flaubert's Parrot», 1985), котрий здобув Букерівську премію, премію Медічі та Меморіальну премію Дж. Фабера. Герой твору — колишній лікар Джефрі Брейтуейт — захоплений творчістю Ґ. Флобера; він подорожує Францією, розмірковує про автора «Пані Боварі» та намагається створити власну версію його біографії. Ця версія повністю побудована не на фактах, а на припущеннях. Брейтуейт розповідає про Флобера не як про геніального письменника, а як про людину з комплексами, суперечностями, бажаннями, створює «біографію друга» (вислів Г. Флобера). За Барнсом, письменник — це його тексти та їхня інтерпретація кожним окремішнім читачем; письменник — це «папуга», що повторює чужі слова, адже він має справу із мовою, яка належить водночас всім і нікому.
Менш відомими з ранніх романів Барнса є «До знайомства з нею» («Before She Met Me», 1982), в якому йдеться про те, як ревнощі до дружини знищують головного персонажа Грема Хендріка, та «Дивлячись на сонце» («Staring at the Sun», 1986), де автор досліджує від дитинства до старості життя пересічної героїні Джин Серджент, яка у пошуках істини пізнає красу та дива повсякденного життя.
У 80-х pp. Барнс створив також чотири детективні романи, які були видані під псевдонімом Ден Кавана: «Даффі» («Duffy», 1980), «Місто шахраїв» («Fiddle City», 1981), «Похибка» («Putting the Boot In», 1985) та «Поїздка до собак» («Going to the Dogs», 1987), їхнім героєм є колишній офіцер поліції Даффі, який розслідує різні таємничі злочини.
В одному з інтерв'ю Барнс зізнався, що після «Папуги Флобера» у нього виник задум написати «путівник по Біблії» від імені того самого оповідача. І хоча пізніше письменник відмовився від цієї ідеї, багато що з неї втілилось у наступному, найвідомішому романі Барнса — «Історія світу в 10 1/2 розділах» («History of the world in 10 1/2 Chapters», 1989), що приніс письменнику світову славу. Твір, написаний у традиції колажного постмодерністського письма, синтезував різні жанрові форми та дискурси: історичну розвідку і журналістику, науковий звіт і детектив, архівний рукопис і приватний лист. Барнс зазначає у творі, що історія — це «не те, що трапилося», а «лише те, що розповідають нам історики», і пропонує свою версію біблійного сюжету про потоп, розповідаючи про нього з різних точок зору.
Книга складається з 10 новел («10 розділів») та інтермедії між восьмим і дев'ятим розділами (це, власне, і є «1/2 розділу»). Однак Барнс наголошував, що «Історія світу...»не є збіркою новел; вона «була задумана і виконана як ціле». «Розділи» роману об'єднані біблійним міфом, але для кожного з героїв потоп — не далекий міф, а особисто пережита історія. У книзі обігруються мотиви «плавання по водах» і всесвітніх катастроф, презентуються різні епохи: від Ноя до Чорнобильської аварії. Так, наприклад, у першому розділі зображується історія Всесвітнього потопу і Ноєвого ковчега, із нею також пов'язані шоста і дев'ята новели; у другому розділі дія переноситься у наш час: арабські терористи захопили у Середземному морі пароплав з туристами; дія третього розділу відбувається у 1520 р. У четвертій новелі йдеться про знамениту трагедію фрегата «Медуза» у 1811 р., а в п'ятій містяться «три прості історії»: про людину, яка двічі врятувалася з «Титаніка»; про пророка Иону в череві кита та про депортований з гітлерівської Німеччини теплохід із євреями, котрий жодна країна світу не бажала прийняти. В останньому розділі оповідач пізнає устрій сучасного Раю та дізнається про таке саме сучасне Пекло.
На думку Барнса, історія завжди є фрагментарною, це не безупинний лінійний хід часу, а елементи, через поєднання яких можуть бути виявлені окремі історичні закономірності. Барнс зазначає: «Усі ми знаємо, що об'єктивна істина недосяжна, що будь-яка подія породжує безліч суб'єктивних істин, а потім ми оцінюємо їх і створюємо історію, яка нібито оповідає про те, що відбулося «насправді».