У своїх творах Кундера створює незалежний, суперечливий світ, який постійно аналізується з філософської точки зору. Але неможливо віднести Кундеру до якоїсь конкретної філософської школи. Шляхом концентрації на еротичному боці характерів своїх персонажів Кундера аналізує соціальне значення еротичного досвіду людини. Твори Кундери є наслідком його центральноєвропейського досвіду розчарування в лівому крилі комунізму та захоплення західноєвропейською літературною традицією, проголошеною в творах Рабле , Дідро , Сервантеса та Стерна, а також центральноєвропейськими авторами, такими, як Кафка, Музіль, Брох та Хайдеггер.
Роман «Безсмертя» (опубл. французькою мовою в 1990 році) є найбільш французьким з романів Кундери і базується на конкретному досвіді життя у Франції. «Безсмертя» — це історія француженки Агнес, яка на початку роману показується старою жінкою. Один її жест, дуже жіночій та привабливий, за думкою Кундери, є претензією на безсмертя. В той же час розказується про відносини між німецьким поетом Гете та його подругою Беттіною фон Арнім, яка вирішила потрапити до історії за допомогою відомого поета. Вони вели переписку, та через багато років вона переписала оригінальні листи, створюючи з себе та поета двох закоханих. Створювання фальшивих образів — це ще одна тема роману. Правда зараз йде від мас-медіа та реклами. Ще один пункт роману — це конфлікт між зрілістю класицизму та незрілістю романтизму. Останнім романом, написаним чеською мовою, став роман «Безсмертя» («Nesmrtelnost», дописаний у 1988, вперше виданий франц. мовою у 1990 p.). У ньому Кундера постійно підкреслює фіктивність усього, що відбувається. Його загалом цікавлять загальні питання буття та характерні риси європейської культури. У книзі рефлексійність до такої міри домінує над сюжетною лінією, що її можна вважати певним синтезом роману й есе.
Ключем до глибшого розуміння творчості Кундери може бути збірка із семи есе «Мистецтво роману» («L'art du roman», 1986). Ця збірка не має нічого спільного з ранньою однойменною теоретичною працею, крім назви. Тут автор розмірковує про власну творчу манеру, особливо акцентує увагу на донедавна недооцінюваній традиції центральноєвропейського роману та захоплюється модернізмом «кафківської» традиції. Подальші есе склали збірку «Зраджені заповіти» («Les testaments trahis», 1993). Роздуми про можливості роману, а також опубліковані в журналах есе про політичне та культурне протиставлення «Заходу» та «Сходу» та про концепцію Центральної Європи зробили Кундеру популярним публіцистом ще у 80-х pp. Він також публікувався у чеських, французьких, і навіть в ісландських і мексиканських періодичних виданнях.
Кундера неодноразово підкреслював, що надихається творами європейської літератури періоду Відродження та Просвітництва, особливо романами Дж. Боккаччо, Ф. Рабле, Л. Стерна та Д. Дідро. Свою п'єсу «Жак і його пан» («Jacques et son тайте», 1981), присвячену Дідро і яка є варіацією на тему роману самого Дідро «Жак-фаталіст», Кундера написав у роки радянської окупації. Вперше п'єса була опублікована у Парижі в авторському перекладі.
У 90-х pp. Кундера розпочав писати свої романи французькою мовою. «Неспішність» («La lenteur», 1995) і «Справжність» («L'identite», 1997) є швидше певними резюме, у яких натяк на більш конкретну історію лише ілюструє абстрактні роздуми, есе чергуються із сюжетною лінією, і у світ роману проникають більш чи менш приховані алюзії на традиції роману минулих століть.
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА «СПЕЦІАЛІСТ»
1. Дискурс «нової релігійності» в сучасній українській літературі («Покаянні псалми» Д.Павличка, «Євангеліє від Томи» Р.Іваничука, «Душа при свічці» П.Сороки та ін..)
2. Творча еволюція письменників страших генерацій на межі ХХ-ХХі ст.. (П.Загребельного, Ліни Костенко, Д.Павличко та ін.)
3. Поетичні здобутки постшістдесятників (А.Кичинського, В.Герасимюка, І.Римарука та ін.)
Пожвавлення літературного і загальнокультурного життя в Україні. Його зв'язок із “хрущовською відлигою”, а також із зрушеннями у соціальному, в культурно-мистецькому житті людства (крах колоніальної системи, виникнення опору в “соціалістичному таборі”). Студентські заворушення. Поява нових мистецьких форм. Авангардистські напрямки в літературі, мистецтві.
Запровадження Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка (1961). Реабілітація цілого ряду репресованих письменників. Повернення значної частини їхньої спадщини. Тимчасове послаблення цензури. Зміна короткочасної “хрущовської відлиги” брежнєвсько-сусловськими заморозками. Початок з 1965 року нових арештів письменників (І.Світличного, Є.Сверстюка, Ю.Бадзя, І.Калинця, В.Стуса, В.Захарченка, О.Різниченка, Т.Мельничука, В.Рубана, В.Марченка, О.Бердника та інших).
Погромницький наступ цензури, тенденційної критики. Паплюження роману О.Гончара “Собор”. Відрив від плідної творчості Б.Антоненка-Давидовича, М.Лукаша, Г.Кочура, Михайлини Коцюбинської, В.Іванисенка, В.Голобородька. Понаддесятилітнє крушіння цензурою книжок Ліни Костенко, Вал. Шевчука. На 20 років затримано появу фільму Ю.Іллєнка, поставленого за кіноповістю І.Драча “Криниця для спраглих”. Політичне вбивство талановитого композитора В.Івасюка. Гоніння критикою за відхилення від соцреалізму творів В.Минка, Д.Павличка, Вал.Шевчука, ГригораТютюнника, Б.Харчука.
Послаблення ідеологічного тиску на початку 60-х років. Активізація культурно-мистецького процесу в Україні. Відзначення Ленінськими преміями “Поеми про море” О.Довженка, збірників “Троянди й виноград” та “Далекі небосхили” М.Рильського, трилогії М.Стельмаха “Велика рідня”, “Кров людська - не водиця”, “Хліб і сіль”, роману О.Гончара “Тронка”. Присудження перших Шевченківських премій: П.Тичині за вибрані твори в 3-х томах, В.Сосюрі за збірки “Ластівки на сонці” та “Щастя сім'ї трудової”, Г.Тютюннику за роман “Вир”, Ірині Вільде за трилогію “Сестри Річинські”, М.Бажану за поему “Політ крізь бурю”, Зінаїді Тулуб за роман про Т.Шевченка “В степу безкраїм за Уралом”.
Виникнення нових перспективних тенденцій в літературному процесі 60-х років. Поглиблення гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, піднесення інтелектуально-філософського рівня, збагачення поетики, індивідуальних стилів. Бурхливий сплеск у літературному процесі 60-х років. Активний виклик шістдесятників декларативності, реєстративній описовості, змиренню з неправдою, догматизмом, відірваністю від загальнолюдських цінностей офіційній літературі соціалістичного реалізму (Д.Павличко, І.Драч, Л.Костенко, Б.Олійник, В.Симоненко, М.Вінграновський, В.Стус, І.Світличний, В.Забаштанський, І.Дзюба, В.Чорновіл, Михайлина Коцюбинська, Ю.Щербак, В.Шевчук, В.Дрозд, Р.Іваничук, Р.Федорів). Продуктивний вплив шістдесятників на утвердження в літературному процесі новаторських тенденцій, спрямованих на вирішення проблем зв'язку часів, історичної пам'яті як основи духовності людини, її єдності з рідною землею. Виступи шістдесятників проти манкуритизму, психології перекотиполя, моральної деградації.
Спроби реабілітації сталінщини в роки брежнєвсько-сусловського “застою” з її орієнтацією на репресії. Смуга кампанії “розносів” середини 60-х років. Злива розправницьких статей, рецензій, знову арешти, концтабори, гулаги. Найбільше арештів було 1972 року (І.Світличний, Є.Осадчий, С.Сапеляк, М.Руденко, В.Стус, І.Дзюба та інші). Під суд спроваджувались письменники за виступ, за листівку, за вірш. Піднесення у літературі протесту проти придушення брежнєвсько-сусловським режимом гуманістично-демократичних ідеалів, паплюження та фальсифікації історично-національних проблем. Втрати літератури в роки “застою”. Активні виступи письменників проти підрізання національних коренів у культурі, за надання українській мові статусу державності, осягнення концепцій української національної культури.
Активна участь письменників з кінця 80-х років у розгортанні боротьби за державну незалежність. Створення з ініціативи письменницької громади Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка, Народного руху. Масовий вихід митців з КПРС.
Поступове руйнування штучних догм соцреалізму, доки в кінці 80-х років вони не зазнають остаточного краху під тиском демократизації, гласності, наростаючого національного відродження. Тенденції до новаторського естетичного переосмислення та творчого використання здобутків модернізму, авангардизму після зняття з них ідеологічного табу.
Поезія. Утвердження тенденції творчого оновлення поезії, новаторської концепції про покликання літератури поетами-шістдесятниками. Виступи проти інерції поетичної думки, ілюстративно-кон'юнктурного віршоробства, догматичних приписів соцреалізму, за право митця відстоювати справедливість, честь і цінність кожної людини, пробуджувати національну самосвідомість народу, художньо осягати невичерпність багатств краси його душі. Вияв новаторських рис у творчості поетів-шістдесятників В.Симоненка, М.Вінграновського, І.Драча, Б.Олійника, Р.Третьякова, Б.Нечерди, Д.Павличка, Ліни Костенко, котрі дебютували в 50-х роках. На другу половину 60-х років припадають збірки І.Драча “Ніж у сонці”, “Соняшник”, “Протуберанці серця”, В.Симоненка “Земне тяжіння”, М.Вінграновського “Атомні прелюди”, “100 поезій”, Д.Павличка “Гранослов” цикли віршів Ліни Костенко.
Тяжіння поетів-шістдесятників до творчого переосмислення невичерпних надбань вітчизняної та світової культури. Звернення до мистецьких скарбів репресованих владою митців.
Дебют поетів Київської школи у другій половині 60-х рр.. (В.Голобородько, М.Воробйов, В.Кордун, М.Саченко, В.Рубан), котрим тоталітарна система припинила шлях у літературу десь на 20 років. Це ж стосувалося і письменників-дисидентів (В.Світличний, В.Стус, І.Калинець). Шістдесятники Б.Олійник, В.Забаштанський спромоглися розкрити можливості свого таланту в 70-х рр. Жанрове розмаїття лірики (послання, пісня, сонет). “Табірна поезія” І.Гнатюка, І.Кочури, В.Стуса. Виборювання в таборах В.Стусом незалежності України. Сатира та гумор (С.Олійник, Д.Білоус, М.Карпенко).
Неоднозначність явища шістдесятництва за творчими індивідуальностями та естетичними смаками, розмаїття їх стилів, тяжінь до течій модернізму, авангардизму, постмодернізму. Увага до епічних та ліро-епічних форм - поеми, балади.
Роман у віршах Л.Костенко “Маруся Чурай” - визначна подія у літературному процесі. Розповідь про народ, про його творчі сили, про велич і могутність його духовності, а також оповідь про трагічну долю митця на відповідальних і складних поворотах історії. Особливості художнього осягнення національної історії в романі у віршах ”Берестечко”.
Вплив шістдесятників на представників старшого покоління, зумовлюючи оновлення їхньої творчості (М.Рильський, М.Бажан, Л.Первомайський, І.Муратов). Підтримка П.Г.Тичиною в процесі становлення поетів І.Драча, Б.Олійника, Д.Павличка. Захист П.Г. Тичиною Д.Павличка в зв'язку з появою його книжки “Правда кличе”, що була піддана розгромній критиці за викриття поетом “кривавого Торквемади” - Сталіна.
Творчість поетів старших поколінь Максима Рильського, Павла Тичини, І.Виргана, Л.Первомайського, Петра Дорошка, поетів “фронтового призову” - Платона Воронька, Наума Тихого, Олександра Підсухи, Василя Швеця, Абрама Кацнельсона, Борислава Степанюка, Ростислава Братуня, Василя Бондаря, Миколи Петренка, Івана Савича.
Завершення на початку 80-х років цілого етапу розвитку художньої свідомості, зумовленого лінією протистояння поетичної думки соціально-історичному злу. Відбиття лінії протистояння у всіх видах лірики --громадській, інтимній, філософській.
Інтенсивне піднесення поезії в другій половині 80-х років, зокрема під впливом оприлюднення поезії постшістдесятників, майже на два десятиліття вилученої із літературного життя (книги В.Кордуна “Славія”, 1987; “Кущ вогню”, 1990; М. Воробйова “Пригадай на дорогу мені”, 1986; “Ожина обрію”, 1988; “Прогулянка одинцем”, 1990). Розкриття у 80-х роках самобутніх талантів Л.Талалая, В.Затуливітра, П.Мовчана, Наталки Білоцерківець, В.Буряка, Д.Іванова, М.Пасічника. Народження творів вільних від соціальної заангажованості, що була наріжним каменем естетики соцреалізму. Змалювання людини вільної у своєму самовияві, індивідума в усій неповторності властивого йому мислення і світовідчування, що зумовило стильове розмаїття. Авангардні пошуки, експериментування поетів-“вісімдесятників”.
Активна творчість за кордоном в 60-х роках поетів-діаспори. Празька школа - Євген Маланюк, О.Стефанович, Н.Лівицька-Холона, Б.Кравців, Б.Нижанівська. Творчість в еміграції Івана Багряного, Вадима Лесича, Лідії Даленої та інших. Нью-Йоркська група - Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський.
Проза. Пробудження щирих письменницьких сподівань щодо загальносуспільних перемін в короткий і нетривкий період “хрущовської відлиги”, її поштовх до перегляду морально-етичних та естетичних цінностей.
Активізація інтересу прозаїків до проблем історичної пам'яті, зв'язку часів, поколінь, національних традицій, духовних цінностей. Багатство проявів тенденції мистецького історизму. Виступи майстрів прози проти безпам'ятства, ігнорування національно-духовних скарбів людської особистості, проти нігілістичних настроїв, що знайшло вираз у романах високої мистецької досконалості - “Собор”, “Циклон”, “Твоя зоря” О.Гончара; “Диво”, “Первоміст, “Смерть у Києві”, “Євпраксія”, “Роксолана”, “Я, Богдан (сповідь у слові) П.Загребельного; “Балада про вершника на білому коні” М.Івасюка; “Мальви” “Вода з каменю”, “Четвертий вимір” Р.Іваничука; “На полі смиренному”;Вал. Шевчука ; “Чорногора” В.Загорулька; “Яса” Ю.Мушкетика, у повістях “Жбан вина” Р.Федоріва. “Іван” І.Чендея, “Древляни” В.Близнеця, “Кармалюк” В.Канівця, у новелістиці - “Деревій”, “Батьківські пороги” Гр.Тютюнника, “Запах кропу” Є.Гуцала, “Мирон Швачка і кінь “Сівко” Ю.Логвина, “Дрогобицький звіздар” Н.Бічуї.
Втрати української прози під тягарем проробок, кампаній цькування в добу “застою”. Звинувачення майстрів-прозаїків у відступах від класових позицій, ідеалізації національного минулого, очорнення сучасності. В лещатах цензури опинилися “Собор” О.Гончара, “Мертва зона”, “Родинне воогнище” Є.Гуцала, “Мальви” Р.Іваничука, “Полтва” Р.Андріяшика, “Іван” І.Чендея, “Турецький міст” Р.Федоріва й Ю.Колісниченка, “Меч Арея” І.Білика та ін. Вилучення з бібліотек цілого корпусу книг, в яких письменники зважувалися полемізувати з офіційною історіографією: “Собор” О.Гончара, “Мертва зона” Є.Гуцала, “Іван” І.Чендея, “Меч Арея” І.Білика, “Біла тінь” Ю.Мушкетика, “Рудий опришок” Р.Федоріва. Довголітній арешт, відрив від творчості талановитих прозаїків Б.Антоненка-Давидовича, М.Руденка. Засудження відомих прозаїків В.Захарченка, О.Бердника, В.Рубана, О.Різниченка.
Невпинне наростання тяжіння до творчої свободи особистості, підзвітної морально-етичним засадам власного народу та загальнолюдським цінностям, а не “історичним рішенням” влади. Посилення морально-етичного, концептуально-аналітичного принципу в осягненні фактів і діячів національної історії в історичному романі 70-80-х років. Поглиблення психологізму, збагачення прийомів, засобів, різноманітності стильового трактування подій, історичних постатей. Роль документалізму в поетиці історичного роману. Розвиток історико-біографічного роману -- “В степу безкрайнім за Уралом” З.Тулуб, “Шрами на скелі” Р.Іваничука, “Сеспель” Ю.Збанацького, “Тарасові шляхи”, “Марія” О.Іваненко, “Володимир”, “Святослав” С.Скляренка.
Поява в українській прозі воєнного роману, звільненого від різних сковуючих регламентацій, скерованого на осягнення трагічних подій часів боротьби з гітлерівською Німеччиною, гострих морально-етичних проблем. Мистецьки виважені, позначені яскравістю індивідуальних стилів романи “Людина і зброя” О.Гончара, “Вир” Г.Тютюнника, “Дикий мед” Л.Первомайського, “Жванчик” В.Бабляка. Проблема правди та історичної пам'яті в прозі цього періоду. “Правда і кривда” М.Стельмаха. Звернення письменника до забороненої теми - голодомору 1932-1933 років та сталінських репресій (“Дума про тебе”, “Чотири броди”, хоч в умовах тогочасної цензури широко розгорнути її не вдалося. Прорив у прозі з накинутого владою “виробничого роману”, позбавленого глибини в осягненні людської духовності (“День для прийдешнього”, “Спека” П.Загребельного; “Серце і камінь” Ю.Мушкетика та ін.).
Розробка українською романістикою проблеми народознавства, традиційної для української літератури, але перерваної репресіями (“Вир” Григорія Тютюнника, та Григора Тютюнника “Зав'язь”. Реалістичне зображення сільського простолюду. Плідне естетичне використання уснопоетичної народної творчості.
Посилення уваги прозаїків до ліризації при відтворенні особистісного начала образів-персонажів. (“Людина і зброя”, “Тронка”, “Собор”, “Циклон” О.Гончара; “Гуси-лебеді летять”, “Щедрий вечір” М.Стельмаха; “Дикий мед” Л.Первомайського; “Свіже повітря для матері” І.Муратова.
Утвердження стильового напрямку - химерної прози (В.Дрозд: збірка оповідань “Білий кінь Шептало”, повість “Маслини”, роман “Катастрофа”, В.Земляк: дилогія “Лебедина зграя” та “Зелені млини”; В.Міняйло: “Зорі й оселедці”, “На ясні зорі”; Є.Гуцало: “Позичений чоловік”). Посилення іронічних, гумористичних шарів - одна із характерних рис прози 60-80 років. Поява сатиричного роману-дилогії О.Чорногуза - “Аристократ з Випнярки”, “Президент на папаху”.
Розширення та оновлення проблемно-стильового простору української прози 60-80-х років. Вихід її на вищі рівні, здобуті в процесі вивільнення від соціальної заангажованості та утвердження духовно-творчої свободи митців.
Драматургія. Позитивне позначення на драматургії 60-х років недовгої “хрущовської відлиги”. Тяжіння драматургії до розробки проблем національної самосвідомості, традиційних для української культури тем, ідей, вічного конфлікту між добром і злом.
Етапні твори поступу драматургії цього часу. Трагедія “Фауст і смерть” О.Левади, побудована на зіткненні моралі наукового і громадського подвижництва з мораллю крайнього індивідуалізму, на осягненні загрози технократизму в принципах підходу до життя. Драма М.Стельмаха “Правда і кривда”. Відхід письменника в осягненні суспільного оновлення від заангажованої оголеної публіцистичності. Звернення М.Стельмаха до мови вічних категорій, новаторського переосмислення традицій фольклору (“На Івана Купала”, “Зачарований вітряк”). Комедія ситуацій О.Коломійця “Фараони”. Успішне відновлення в ній традиційних для української драматургії прийомів бурлеску, травестії на матеріалі “колгоспної теми” поза ідеологемами і догматикою тоталітаризму. Подальші жанрово-стильові пошуки О.Коломійця (“Де ж твоє сонце?”, “Спасибі тобі, моє кохання”, “Келих вина для адвоката”, “Горлиця”, “Двадцята година. Репортаж з того світу”). Скерованість п'єс О.Коломійця проти уніфікації жанрів, стилів. Активне життя п'єс драматурга на сцені українських театрів.
Строкатість і еклектичність в українській драматургії в роки застою. Поширення інсценізацій творів, написаних прозаїками та поетами. Звернення до драматургії П.Загребельного, Ю.Щербака, Ю.Мушкетика, І. Драча, В.Земляка, В.Дрозда, О.Підсухи.
Лірико-романтична забарвленість п'єс М.Стельмаха “Дума про любов”, О.Коломійця “Голубі олені”, “Кравцов”; О.Підсухи “Джонатан - яблуко зимове”, “Ясонівські молодиці”, “Недоспівана пісня”, “Живи, Крутояре”; М.Зарудного “Таке довге, довге літо”, “Під високими зорями”, О.Левади “Перстень з діамантом”. Спроба І.Муратова у п'єсі “Перспективний жених” крізь виробничу сферу дати естетичне осягнення національного характеру. Але драматургічні можливості звузили осягнення цієї проблеми до родинно-побутових взаємин. Та мало не єдиним носієм національної свідомості лишилося майже знищене всуціль “неперспективне” село, а в місті - частина наукової та художньої інтелігенції. Морально-етична проблематика в родинній драмі. Конфлікт поколінь, батьків і дітей (“Ну й дітки ж…” М.Зарудного; “Межа спокою” П.Загребельного; “Дикий ангел” О.Коломійця).
Зрушення в драматичному осягненні історичної тематики -- драми Ю.Щербака “Сподіватись”, “Стіна”; М.Зарудного “За Сибіром сонце сходить”; О.Коломійця “За дев'ятим порогом”, “Камінь русина”; І.Кавалерідзе “Григорій і Параскева”, П.Загребельного “Євпраксія”.
Насичення драматургії 60-80-х років ідеологічно запрограмованими творами (іконописі п'єси про Леніна, про громадянську та Вітчизняну війну, витримані в дусі схваленого курсу, спотворені з огляду на історичну правду). Звернення драматургії до розробки теми боротьби за мир, небезпеки мілітаризму («Президент» В.Земляка, «Суд пам'яті” М.Петренка, “Кого бояться яструби” І.Рачади, “Втрачений горизонт” Г.Плоткіна).
Прихід в 70-х рр. нового покоління драматургів -- Л.Харолець, В.Босович, В.Бойко, Я.Стельмах, М.Гараєва, Я.Верещак. Їхня заслуга в деміфологізації радянської дійсності засобами драматургії, шукання в галузі форми. Захоплення умовно-притчевою стилістикою, використанням елементів вертепної драми, трагікомедії. Виходи на грані реальності і химерності.
Проблеми жанру: трафаретність ситуацій і персонажів; приглушеність драматично-трагедійних аспектів; слабкість філософсько-психологічного аналізу.
Літературознавство 60-80-х років ХХ ст. Продовження періоду ідеологічного літературознавства в Україні. Політична та ідеологічна заангажованість, скованість наукової творчої думки. Узаконення вульгарним соціологізмом псевдонаукових положень про класовий характер художньої творчості, догм про партійність літератури, створення міфу про соціалістичний реалізм як світову естетичну систему. Сподівання на поліпшення становища літературознавства у часи “хрущовської відлиги”: реабілітація багатьох репресованих письменників, підготовка до видання частини їхніх творів. Внесення шістдесятниками (І.Дзюба, І.Світличний, М.Коцюбинська) в критику і літературознавсьво нових вимірів і критеріїв науковості, об'єктивності, нових підходів, порушення нових естетичних проблем, зокрема й національної самобутності української літератури.
Кампанія розносів, розправ над літературознавцями, літературними критиками в часи “застою”. Вилучення з членства в спілці письменників талановитих критиків, істориків літератури -- І.Дзюби, В.Іванисенка. Звинувачення І.Дзюби в буржуазному націоналізмі за працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Суд над критиком, ув'язнення. Звільнення з роботи вчених-філологів з подальшою неможливістю влаштування до праці за фахом (Л.Махновець, М.Коцюбинська, Ю.Бадзьо, Г.Аврахов, І.Ющук, О.Ставицький, С.Кириченко та інші).
Наростання опору літературознавства, критики ідеологічній агресії, спробам відродити адміністративно-репресивні порядки “сталінщини”. Активна підтримка творчих ініціатив “шістдесятників” критиками, літературознавцями (Г.Аврахов, Ю.Барабаш, І.Зуб, В.Дончик, В.Іванисенко, М.Ільницький, М.Косів, Л.Махновець, Л.Сеник, П.Сердюк, Г.Сивокінь, С.Тельнюк, Л.Коваленко, В.Фащенко, А.Шевченко та інші).
Поява тенденцій вивільнення з-під ідеологічних регламентувань в академічному літературознавстві (“Історія української літератури у восьми томах”. - К.: “Наукова думка”, (1967-1971). Введення нового фактологічного матеріалу. Поширена інформація про П.Куліша, М.Драгоманова, О.Кониського, Я.Щоголіва, М.Чернявського, А.Кримського, М.Філянського, Г.Косинку, М.Куліша, а також про багатьох письменників-шістдесятників. Нові об'єктивні оцінки хрестоматійних творів видатних митців, канонізованих соціалістичним реалізмом (П.Тичини, М.Рильського, Ю.Яновського, А.Головка та ін.) Досягнення в галузі шевченкознавства (праці О.Білецького, Ю.Івакіна, Є. Кирилюка, Є.Щаблівського, І.Пільгука, В.Бородіна та інших). Відзначення книг Є.Кирилюка, Є.Шаблівського Ленінською премією. Досягнення в галузі франкознавства (праці І.Басса, П.Колесника, О.Даля, Ю.Кобилецького, С.Шаховського, А.Каспрука, І.Дорошенка та інших). Перевидання праць з історії літератури академіків М.Грушевського, С.Єфремова.
Зрушення в дослідженні проблем теорії літератури: М.Коцюбинська - “Образне слово в літературному творі” (1960), “Література як мистецтво слова (1965), С.Крижанівський - “Художні відкриття” (1967). Проблема іманентної специфіки літературного процесу -- “Основа теорії літератури” П.Волинського (1962), “Віршування в українській літературі” Г.Сидоренко (1962), “Аналіз художнього твору” К.Фролова (1975). Поява “Словника літературознавчих термінів” В.М.Лесина, О.С.Пулинця (1961, 1965).