Історія кожної науки має перехідні періоди. У мовознавстві такий період настав у кінці XIX — на початку XX ст. Попередником структурної лінгвістики був напрям, відомий під назвою "молодограматизм". Цей період характеризується зростанням об'єктів вивчення, багатоаспектністю в підході до фактів, індивідуально психологічним їх тлумаченням, домінуванням історичних спостережень і відсутністю єдиних теоретичних поглядів на мову.
Але поступово зростало усвідомлення слабких сторін цього наукового напряму. Російські лінгвісти П.Ф. Фортунатов та І.О. Бодуен де Куртене подолали негативне ставлення молодограматиків до широких теоретичних узагальнень й обґрунтували деякі положення структурної лінгвістики. П.Ф. Фортунатов створив цілісну концепцію мови, яка викладена в його основній праці "Порівняльне мовознавство" (1902). Він дає визначення основних елементів мови (фонема, морфема, слово, речення, словосполучення). Формує визначення мови як системи в цілому. П.Ф. Фортунатов істотно вплинув на формування лінгвістичних поглядів своїх учнів (А.М. Пєпіковсько-го, О.О. Шахматова, Д.М. Ушакова).
У пошуках нових способів загальної теорії мови особливу роль відіграли праці О.О. Потебні (1835—1891). Він виходив з визнання об'єктивних законів мови та прагнув пояснити мовні явища на основі виявлення внутрішніх закономірностей. Фундамент для виникнення структурної лінгвістики безпосередньо підготували видатні мовознавці І.О. Бодуен де Куртене (1845—1929) та Ф. де Соссюр (1857—1913). Головним поняттям у їх лінгвістичній концепції була система та структура мови.
Лінгвістичний структуралізм з самого початку свого існування не був одностайним у розв'язанні низки теоретичних питань, розгалужувався у зв'язку з цим на окремі школи, творчі групи.
Виникнення основних напрямів у структурній лінгвістиці зумовлене тим, що в різних лінгвістичних гуртках акцентувалися різні сторони вчення Ф. де Соссюра і по-різному робилися уточнення його концепції. На передньому плані в мовознавстві аж до XX ст. було вивчення окремих мовних явищ, і воно здавалося несистемним. Завжди, на всіх етапах свого розвитку мовознавство мало переважно системний характер, та лише в XX ст. питання про структуру мовної системи стає центральним серед дослідницьких проблем. Структурний аналіз поглиблюється шляхом розчленування системи — виявляє приховані елементи структурної організації системи.
Структурна лінгвістика — лінгвістика, яка розглядає мову як структуру і кладе це поняття в основу своїх теорій. Поняття структурної лінгвістики, як писав Л. Єльмслєв у 1939 р., стосується більше програми досліджень, а не їх результатів. Опис структури мови — це побудова внутрішніх залежностей у мові. Безумовно, першим із мовознавців, хто у своїх дослідженнях прагнув розглядати мову як чисті відношення між знаками у системі мови, був Ф. де Соссюр.
Утвердження термінів "структура", "структурна лінгвістика" — це нов:ій етап науки про мову. Серед різноманітних течій мовознавства XX ст. вони посідають найголовніше місце.
Структура — це загальнонаукове поняття, яке застосовується н різних галузях знань. Категорія структури включає закономірні знаки, мамині в об'єкті.
Поняття структури тісно пов'язане з поняттям системи. Система — сукупність взаємозв'язків між елементами системи, їх упорядкування, а структура — певна система, яка оперує закономірними зв'язками. Таким чином, система і структура взаємопов'язані, але в методологічному аспекті ці категорії дають змогу вільно оперувати кожною з них окремо.
На сучасному етапі розвитку науки про мову чітко виділяються чотири різновиди лінгвістичного структуралізму: копенгагенська школа (глосематика), дескриптивна (дистрибутивна) школа американського структуралізму, празька (функціональна) і лондонська структуральна школи. Вони, хоч і мають суттєві відмінності, характеризуються і спільними рисами, а саме:
1) усі структуральні школи виступають проти молодогра-матизму;
2) мовознавці всіх структуральних шкіл визнавали об'єктом лінгвістики структуру різних рівнів мови;
3) представники всіх напрямів структуралізму вважали, що основним завданням лінгвістики є синхронне вивчення мов;
4) для всіх шкіл властива формалізація лінгвістичного аналізу;
5) майже всі, за винятком празької школи, розглядають структуру як елемент іманентної системи, тобто такої системи, що існує сама в собі і для себе.
Тривалий час лінгвістичний структуралізм у світовому мовознавстві, а особливо в радянському не сприймався в цілому, крім того, в останньому критика велася диференційовано за напрямами. Найближчими до нього за науковими поглядами і принципами вважалися празькі функціоналісти. Всю американську дескриптивну лінгвістику зводили до її операціональ-ної дослідницької методики, а найбільше діставалося ідеологам абстрактної глосематики за їх відрив від конкретного характеру мови. Безумовно, лінгвістичний структуралізм як реакція на попередню асистемність у мові вирізнявся і формалізмом, і нехтуванням конкретного характеру мови і т. іп. Різні напрями лінгвістичного структуралізму характеризуються фактично різним співвідношенням аспектів вивчення мови.
Названі види уже в структурній лінгвістиці як специфічному аспекті дослідження мови (в одному з багатьох у сучасному світовому мовознавстві) долаються у процесі осмислення теорії лінгвістики і практичного дослідження мови.
Глосематика— напрям структуралізму в мовознавстві, що сформувався у ЗО— 50-х рр. XX ст. Л. Єльмслевим, Х.Й. Ульдалем у Данії в Копенгагені.
Апологети цього напряму виходять з того, що теорія і практика дослідження не визнаються взаємопов'язаними, оскільки, на їх думку, експериментальні дані не підсилюють теорію. Теорія у глосематиків є системою обчислень, а елементи числень не відображають конкретних властивостей обчислюваних об'єктів. Свою теорію Л. Єльмслев і Х.Й. Ульдаль вважали загальною дедуктивною теорією мови стосовно всіх конкретних мов, надавщи їй ознак формалізованих і математичних концепцій. Для обґрунтування запровадження системи обчислень з метою визначення суспільних функцій мови було сформульовано методологічну базу стосовно природи й суспільної сутності мови. І все ж за основу взято вчення Ф. де Соссюра: розрізнення мови як системи знаків, розрізнення у знака позначу-вального і Позначуваного, представлення мови як форми у вигляді розрізнень, надання мові самодостатності. Названі положення була, зрозуміло, модифіковані. У мові розрізняється план змісту і план вираження, а через їх термінологічну невизначеність вони взаємозамінюються. У плані змісту та вираження визначаються форма як визначальна одиниця і субстанція, зумовлена формою.
Незалеясно від субстанції форма конкретизується в успадкованому від Соссюра подані мови як системи чистих відношень, що називаються функціями. Зумовлені функціями-відношеннями: форми елемента мови називаються глосемати-ками функгпивами. Це найістотніший момент у розумінні сутності напряму. Аналіз розпочинається з тексту і здійснюється дедуктивно у напрямі від класу до сегмента і від сегмента до сегмента аяс до виявлення далі нечленованих елеменпгів-фігур у вигляді кенем-фонем у плані змісту та елементарних одиниць змісту плерем. Не вважається при цьому на якісні ознак елементів різних рівнів. Основне в аналізі — виявлення і реєстрація залежностпей-зв'язків між елементами тексту, що визначають природу мови, яка зводиться до іманентної системи положень назв зв'язків із конкретним характером мови.
Безумовно, представлення теорії у вигляді системи обчислень на сьогодні вже не сприймається як ідеалізована спроба математизувати і формалізувати мовознавство як одну з гуманітарних галузей, оскільки воно постає як одна з форм пізнання мови. Безперечно, теорія глосематики не інтерпрета-тивна, а тим більше далека від філософсько-пізнавального спрямування. Але сьогодні погоджуємося, що істинність, адекватність міри співвідношення теорії об'єкта — мови можуть бути замінені взятими у єдності категоріями несуперечності, достатності та максимальної простоти опису об'єкта. Якщо ще донедавна це не сприймалося не лише пуристами-ідеологами — радянськими мовознавцями, а й зарубіжними колегами, то сьогодні відійшло в небуття.
Добре, що й радянські в минулому, а тепер російські вчені уже в 70—80-ті рр. бачили в глосематиці деякі позитивні риси, зокрема поєднання дедуктивної теорії з формальною логікою, що збагатило мовознавство точними прийомами і процедурами, а також утвердження в теорії мовознавства понять схеми (структури), комутації, різних типів функцій.
4. Бакатоаспектність вивчення тексту. Визначення тексту як динамічної комунікативної одиниці вищого рівня, за допомогою якого відбувається спілкування. +