По смерті Данила Романовича Галицько-Волинська держава, незважаючи на деяку внутрішню децентралізацію в останній третині ХІІІ ст., залишалася єдиною ще майже століття.
| Внутрішня децентралізація |
З самого початку її формально очолював Василько Романович (1264–1269), котрого решта князів шанувала як «отця і господина». Він княжив на Волині, а сини Данила – у Галичині: Шварно – у Галичі, Белзі та Холмі, Лев – у Перемишлі та Львові, Мстислав, імовірно, – у Теребовлі та Луцьку.
Наступником Василька Романовича на волинському престолі став його син Володимир (1270–1289). Він мало займався зовнішньополітичними справами і залишив по собі пам’ять як покровитель освіти і культури. Значні кошти віддавав на спорудження храмів, міст, замків. Найбільше любив читати і переписувати книжки та рукописи. Характеризуючи Володимира як «книжника і великого філософа, якого не було перед ним у цілій землі», літописець вихваляє його за людяність, щедрість, лагідність до підлеглих, особливо убогих. Ще за життя Володимир Василькович, який не мав власних спадкоємців, передав свої землі двоюрідному братові Мстиславу Даниловичу, а коштовності, посуд, одяг заповів роздати незаможним людям. На привеликий жаль, зі смертю Володимира (1289) закінчується Галицько-Волинський літопис, тому немає документальних свідчень про останні десятиріччя існування давньоукраїнської держави.
Серед Даниловичів найенерґійнішим правителем виявився Лев (1264–1301), який намагався продовжити державницьку політику свого батька. Він підтримував тісні дипломатичні зв’язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Однак, якщо цього потребували національні інтереси, то, не вагаючись, розпочинав проти них збройну боротьбу. Зокрема, Лев Данилович здійснив ряд походів на Литву і ятвягів, відвоював в Угорщини частину Закарпаття з Мукачевом (близько 1280), а у Польщі, де він добивався краківського престолу, – Люблінську землю (близько 1292). Завдяки останнім надбанням територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю її історію. Водночас Лев змушений був визнати залежність від Золотої Орди, яка проявлялася у сплаті данини та участі у зовнішніх походах монголо-татарів.
Будучи мужнім воїном і талановитим полководцем, Лев Данилович виявився, однак, нерозважливим політиком. Так, у 1267 р. литовський князь Войшелк віддав своє князівство молодшому братові Лева Шварнові, одруженому з його сестрою, а сам постригся в ченці. Перед династією Романовичів постала реальна перспектива утвердження на литовському великокняжому престолі. Проте Лев, вважаючи подібне спадкування порушенням порядку старшинства, вбив Войшелка, чим викликав велике невдоволення серед литовців. Князювання Шварна тривало недовго, і після його смерті (1269) Литовське князівство було назавжди втрачене для династії Романовичів. І хто знає, як розвивалися б у подальшому історичні події для України, коли б не цей прикрий інцидент.
По смерті Шварна Лев об’єднав під своєю владою Перемишльську, Холмську, Белзьку, Дорогичинську землі та Галич. А в 1292 р., коли помер його другий брат – Мстислав, очевидно, й Теребовлю та Волинь, яку останній успадкував від Володимира Васильковича. Столицю Галицько-Волинської держави Лев Данилович ще у 1272 р. переніс до Львова.
| Відновлення єдності |
Отже, на рубежі ХІІІ–ХІV ст. знову було відновлено єдність Галицько-Волинської держави. Наступник Лева Даниловича – його син Юрій І (1301–1308(1315)) виступає вже як одноосібний правитель з королівським титулом, іменуючи себе «королем Русі та князем Володимирії». Столицею королівства став Володимир-Волинський. Джерела змальовують правління Юрія Львовича як добу розквіту, спокою та економічного добробуту країни. Скориставшись деяким послабленням Золотої Орди, яку в той період роздирали внутрішні міжусобиці та чвари, він зумів на деякий час пересунути південні кордони своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Високим був міжнародний авторитет Галицько-Волинського королівства, який не похитнувся навіть тоді, коли схильний до компромісів Юрій І поступився зміцнілій Польській державі Люблінською землею (1302). Свідченням цього стало утворення в 1303 р. окремої Галицької митрополії, оскільки київський митрополит у 1299 р. переніс свою резиденцію на північ, до Володимира-на-Клязьмі. Галицька митрополія безпосередньо підпорядковувалася Вселенському патріарху в Константинополі й допомагала захищати політичну незалежність українських земель.
Після смерті Юрія І галицько-волинська спадщина перейшла до його синів Андрія і Лева (1308(1315)–1323). Вони правили спільно і, підтверджуючи спадкоємність традицій Київської держави, титулувалися «князями всієї Русі». Українські володарі сприяли зовнішній торгівлі, насамперед між галицько-волинськими і польськими купцями, добивалися забезпечення торгових відносин з Балтикою. Налагодивши союзні зв’язки з польським королем Владиславом Локетком і Тевтонським орденом, намагалися послабити залежність від Золотої Орди, а також протидіяти Литві, натиск якої на північні окраїни Галицько-Волинської держави ставав усе відчутнішим. Проте запобігти територіальним втратам не вдалося – Дорогичинська та Берестейська землі відійшли до Литовського князівства.
Активною була боротьба проти ординців, в якій провідну роль відігравали князі Андрій і Лев. Так, у листі до Папи Римського польський король називав їх «непоборним щитом проти жорстокого племені татар». Ймовірно, в одному з військових походів проти монголо-татарських нападників брати загинули. Оскільки жоден з них не мав синів, то з їхньою смертю 1323 р. династія, яку започаткував князь Роман Мстиславич, припинилася.
| Поступовий занепад |
З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. Знову посилюються політичні впливи галицького боярства, яке протидіяло встановленню міцної князівської влади, зростає втручання у внутрішні справи іноземних країн, насамперед Польщі, Угорщини та Литви, які, подолавши міжусобну анархію, стали сильними централізованими державами. Внаслідок цього галицько-волинський престол певний час залишався вакантним. Лише 1325 р. внаслідок компромісу між місцевими боярами і правителями згаданих країн останнім, як виявилося, самостійним володарем Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного княжича Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри попередніх правителів Андрія та Лева. Він прийняв православ’я та ім’я Юрія ІІ Болеслава (1325–1340) і почав титулуватися «князем землі Руської, Галицької і Володимирської». Новий правитель виявився активним поборником зміцнення своїх володінь. Певний час він, незважаючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до створення антиукраїнського польсько-угорського союзу. У пошуках міжнародної підтримки Юрій ІІ намагався налагодити добрі відносини з Тевтонським орденом, Ордою та Литовським князівством. Він одружився з дочкою великого литовського князя Ґедиміна Євфимією, а власну дочку видав заміж за іншого литовського князя, сина Ґедиміна, Любарта, й, не маючи власних синів, оголосив, що після його смерті той стане спадкоємцем «у Володимирі, Луцьку й усій Волинській землі».
У внутрішній політиці Юрій ІІ Болеслав продовжував лінію своїх попередників на підтримку міст, спираючись на які, намагався обмежити боярські впливи та зміцнити князівську владу. Такий курс, звісно, не імпонував боярській опозиції. Вона звинуватила князя у протегуванні чужинцям, які, як правило, зосереджувалися у містах, і бажанні запровадити католицизм. Протистояння між боярами і Юрієм ІІ, яке, очевидно, не обійшлося без польських впливів, завершилося трагічною смертю останнього. Внаслідок боярської змови у 1340 р. його було отруєно на бенкеті у Володимирі-Волинському. Одночасно у великих містах почалися виступи проти його прихильників та іноземних купців. Загибель князя Юрія ІІ Болеслава стала переломним моментом в історії Галицько-Волинської держави. З цього часу починається тривала боротьба між її зміцнілими сусідами – Польщею, Угорщиною і Литвою – за українські землі.
Позбувшись осоружного їм правителя, бояри, побоюючись вторгнення поляків, проголосили галицько-волинським князем сина Ґедиміна Любарта-Дмитра (1340–1349), який прийняв віру, мову та звичаї місцевого населення і, як вже зазначалося, був одружений з дочкою Юрія ІІ Болеслава. Правда, влада нового князя над Галичиною була чисто номінальною і фактично поширювалася лише на територію Волині. Галицькою землею управляла група бояр, на чолі якої стояв Дмитро Дедько, що прийняв титул «старости й управителя Руської землі».
Перебіг подій на галицько-волинських землях викликав невдоволення Польщі, яка, заручившись підтримкою Ватикану та уклавши союз з Угорщиною, у 1340 р. під приводом захисту католиків вдерлася в Галичину. На якийсь час польський король Казимир ІІІ опанував значну частину краю і навіть захопив та пограбував Львів. Але галичани, очолювані Дмитром Дедьком, закликали на допомогу татар і спільними зусиллями вибили нападників зі своєї землі.
Восени 1349 р. Польща, попередньо домовившись із Ордою, здійснила новий похід проти Галицько-Волинської держави. Було захоплено Львів, Володимир, Белз, Берестя та інші міста. До 1352 р. князь Любарт зумів повернути під свою владу Волинь, але Галичина залишалася у поляків. За литовсько-польським перемир’ям 1366 р. до Польщі також відійшли Холмська і Белзька землі. Після смерті польського короля Казимира в 1370 р. Галичина опинилася під владою Угорщини, причому в 1372–1378 і 1385–1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорського королівства і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім’ям. У той же час Володислав нехтував місцевим населенням, оточуючи себе чужинцями, протегував католицькій церкві. У 1387 р., за короля Яґайла, Галичина і Холмщина остаточно були приєднані до Польської держави, спочатку на правах автономної області – «королівство Русі», а потім, з середини ХV ст., – звичайної польської провінції. Належні раніше до Галицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, у т. ч. територія сучасної Буковини, опинилися у складі Молдавського князівства, яке сформувалося саме в той час. Закарпаття опинилося у складі Угорського королівства. Решта земель – Волинь, Поділля, Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина – поступово зосередилася у складі Великого князівства Литовського.
Отже, в середині ХІV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, аґресія з боку Польщі, Угорщини, Литви. Значення цієї, за словами історика С.Томашівського, «першої чисто української політичної організації» полягає в тому, що вона після занепаду Києва на ціле століття продовжила державницькі традиції Київської Русі й стала головним політичним центром для українських земель. Галицько-Волинська держава, яка в часи свого найбільшого піднесення охоплювала 90% залюднених просторів України, зберегла від передчасного завоювання та асиміляції український етнос, що формувався, сприяла його консолідації, зміцненню та усвідомленню власної самобутності. Водночас вона сприяла поширенню на українських теренах передових надбань західноєвропейської культури, а, відповідно, й подоланню односторонньої орієнтації на Візантію, унеможливила, на відміну від Володимиро-Суздальського князівства, утвердження ординських впливів.