Як відомо, ще в середині ХІV ст. Польща захопила Галичину та Холмщину, збільшивши свою територію майже в 1,5 разу. Однак для поляків опанування українських земель не було таким легким, як для литовців. Тому спочатку вони з обережністю впроваджували зміни серед місцевого населення. За прикладом останніх галицьких правителів польський король Казимир називав ці землі «королівством Руським». Поряд з латиною вживалася й руська (українська) мова, у краї і далі ходила своя монета. Однак з часом становище українців дедалі погіршувалося.
| Політика Польщі на західноукраїнських землях |
До середини XV ст. західноукраїнські землі жили за правом, що базувалося на законах «Руської правди» і старовинних звичаях. Лише в 1434 р. корінним мешканцям накинули польські закони. На завойованих територіях поляки створили три воєводства – Руське, Подільське, Белзьке – та окрему Холмську адміністративну одиницю. Ці воєводства отримали реґіональні суди. Упродовж кінця XІV – XVІ ст. відбувалися процеси зближення родової знаті з військово-службовим станом, який добивається значних пільг, та їх об’єднання в одну панівну верству – шляхту (від давньонім. slaht – рід, порода). Вся повнота влади опинилася в руках місцевої шляхти, а точніше – у законодавчих органах, т. зв. сеймів і сеймиків, участь у яких могли брати тільки дворянство і католицьке духовенство.
Українське боярство тоді було зрівняне в правах з польською шляхтою, тобто звільнене від усяких податків, крім кількатижневої щорічної військової служби у королівському ополченні. Ввійшовши в середовище обласканого королем панства, знать до середини XVII ст. в основному ополячилася. Лише дрібне боярство, «ходачкова» шляхта, яка найбільше збереглась у Руському воєводстві, не зрадили свого народу, його мови, віри, звичаїв, традицій.
Основну масу населення західноукраїнського краю складали селяни. Їм надавали малими ділянками ріллю чи сіножаті в тимчасове користування, за які вони відробляли своїм інвентарем панщину, сплачували грошові чинші, сплачували десятки натуральних данин. На початку XV ст. (1435) селянину дозволялося залишити свого поміщика тільки після Різдвяних свят, а в 1505 р. було повністю заборонено будь-які переходи. Для галицького землероба настала понад 400-літня кріпацька неволя. Шляхтич став для свого підлеглого єдиним суддею, паном його життя чи смерті.
Український народ не мирився із підневільним становищем, піднімався на боротьбу з іноземними гнобителями. Першим збройним народним виступом, що потряс феодальну Польщу, було повстання під проводом Мухи в 1490–1492 рр. Воно почалося в Коломийському повіті на Покутті й незабаром охопило Північну Буковину, Галичину, Західне Поділля. Загін повсталих, який нараховував до 10 тис. чол., здобув Снятин, Коломию, Галич і вирушив на Львів. Занепокоєний успіхами повстанського війська польський уряд організував шляхетське ополчення Руського воєводства і навіть запросив на допомогу пруських лицарів. У результаті повстанці були розбиті, а їхній керівник схоплений і ув’язнений у тюрмі в Кракові, де незабаром помер від катувань.
| Люблінська унія |
Окупувавши західноукраїнські землі, польська шляхта на цьому не заспокоїлася. Вона мріяла про всю Україну, захоплену Литвою. Остання ж із початку ХVІ ст. опинилася перед наростаючою небезпекою ззовні, насамперед з боку Московського князівства та Кримського ханства. Московія, маючи під своєю зверхністю майже весь Північний Схід та в 1480 р. практично скинувши вікове монголо-татарське іго, сама почала зазіхати на чужі землі. Поширення московської експансії викликало необхідність виправдовувати її. Так постала доктрина т. зв. третього Риму. Водночас князь московський Іван ІІІ, прибравши собі в січні 1493 р. титул «государя всієї Русі», проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер належати Москві. Відповідно й діяли московські правителі. Вони підтримували сепаратистські тенденції, що мали місце у Великому князівстві Литовському, зокрема, князівську змову 1481 р. та повстання князя Михайла Глинського (1507–1508). У результаті Литва втратила сіверські землі. У 1500–1503 рр. тривала литовсько-московська війна. У 1522 р. Москва відібрала у Литви Чернігів і Стародуб.
Проте, і в час занепаду Велике князівство Литовське здобувало перемоги. Одна з них сталася у битві з московитами під Оршею 8 вересня 1514 р., коли 30-тисячна коаліція українських, білоруських, литовських та польських військ під проводом князя Костянтина Острозького зустрілася з майже 80-тисячною московською армією. Видатний російський історик С.Соловйов так описував цю ґрандіозну, за мірками Європи, битву: «Московити почали наступ, і довго з обох боків боролися зі змінним успіхом, коли нарешті литовці навмисно почали втікати, підвівши московитів під свої гармати; страшенний залп зім’яв переслідувачів, розладнав їх лави, що невдовзі передалося й усьому московському війську, яке зазнало жахливої поразки: всі воєводи потрапили в полон, не кажучи вже про величезну кількість убитих ратників; ріка Кропивна (між Оршею і Дубровною) загатилася тілами московитян…» Загалом втрати переможених лише вбитими становили 30 тис. чол.; у полон потрапили 6 воєвод, 37 князів, близько 2000 «дітей боярських» та багато тисяч ратників. Король польський і великий князь литовський Сиґізмунд I Старий, щоб виявивти найбільшу повагу своєму кращому полководцеві, дозволив князю К.Острозькому як переможцю московитів пройти у Вільно через тріумфальні ворота.
Становище Литовської держави ускладнювалося також появою на півдні нової загрози – Кримського ханства, яке у 1449 р. відокремилося від Золотої Орди, а в 1478 р. визнало себе васалом Туреччини. В 1482 р. за намовою Івана ІІІ кримські татари напали на Україну, спаливши Київ. Відтоді кримчаки майже щороку нападали на українські землі, завдаючи тяжких втрат (з 1450 по 1556 р. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі).
В середині ХVІ ст. наростаюча криза у Великому князівстві Литовському сягнула критичної межі. В 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. В 1558–1583 рр. Литва ув’язла в нову тривалу війну з Московією – т. зв. Лівонську війну. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об’єднання в одне політичне ціле Польщі та Литви, яких до цих пір пов’язував спільний монарх.
Навколо питання про нову унію розпочалася гостра й драматична боротьба. Проти виступили великі литовські маґнати, які погоджувалися на об’єднання тільки за умови існування окремого сенату і сейму Великого князівства Литовського. Проте польський сейм, використовуючи підтримку литовської й української шляхти, що була невдоволеною пануванням великих землевласників у князівстві та намагалася одержати такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сиґізмунда ІІ Авґуста про відторгнення і приєднання до Польщі українських земель – Підляшшя, Волині, Брацлавщини і Київщини. Українці схилялися до об’єднання з Польщею також через необхідність пошуку надійного захисту своєї землі, позаяк протидія Великого князівства Литовського спустошливим набігам татарських орд була неефективною.
Тиск шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні та прагнення отримати військову допомогу від Польщі в боротьбі з Московською державою змусили литовських маґнатів піти на відновлення переговорів. 1 липня 1569 р. було затверджено окремо польським і литовським сеймами Люблінську унію, яка передбачала: 1) об’єднання Польщі й Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу – Річ Посполиту; 2) на чолі об’єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі й коронувався в Кракові; 3) спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця; 4) Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони, – Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адміністрацію; 5) під юрисдикцію Польщі, у складі якої вже перебували Галичина, Холмщина та Західне Поділля, відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя (сьогодні – Білостоцьке, Люблінське та Варшавське воєводства Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина (Східне Поділля) та Київщина; 6) українська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.
Говорячи про позицію української еліти на Люблінському сеймі, треба зазначити, що її вимоги були мінімальними: збереження станових привілеїв та руської мови в офіційному діловодстві, свобода віросповідання. Вона практично не мала можливостей для маневрування. Це був час проґресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між Польщею й Московією. На відміну від самодержавної Москви, Польща була країною з досить проґресивним державним устроєм, обмеженою королівською владою, ґарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, що не могло не приваблювати українську суспільну еліту. Однак, як показало майбутнє, ці надії не виправдалися. Чи не єдиним позитивним наслідком Люблінської унії для України стало об’єднання більшості її земель у складі однієї держави – Польщі. (Решта українських земель перебувала під владою інших іноземних держав: Чернігово-Сіверщина – Московського князівства, а з 1618 р. – Речі Посполитої; Закарпаття – Угорщини, а з 1526 р. – Туреччини та австрійських Габсбурґів; Буковина – Молдавського князівства, а з 1514 р. – Туреччини; Берестейщина й Пинщина залишалися у складі Великого князівства Литовського).
| Україна в складі Речі Посполитої |
Прийняття Люблінської унії мало для українців фатальні наслідки. Якщо до 1569 р. становище українських і білоруських земель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змiнилася: розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адмiнiстрацiї на права українського населення. Вiн охоплював насамперед економiчну сферу, де уряд новоствореної Речi Посполитої всiляко пiдтримував маґнатів, в руках яких навiть король був марiонеткою. Рiзко посилився нацiональний, релiгiйний і культурний гнiт. Як свiдчила доля Галичини, із переходом українських земель вiд Литви до Польщi було поставлено пiд сумнiв саме iснування українцiв як окремої етнiчної спiльноти. Iсторик Н.Полонська-Василенко з цього приводу зазначала: «З половини ХVI ст. становище змiнюється. Окремi епiзодичнi випадки замiняє вже систематично пiдкреслюване презирство до українського народу, для якого вживається термiн «хлопи», а з того хлопська мова, хлопська вiра... Цю «хлопську» вiру... поляки звуть «єретицькою», «схизматицькою» i в поняттях українця православна вiра iдентифiкується з українською народнiстю».
Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, українські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам’янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворено Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалася правочинність Литовського статуту та урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.
Новоприєднані території різнилися між собою за економічним становищем. Процвітаючими вважалися Волинь, Північна Київщина, Південно-Східне Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На півдні найсильнішими містами були Канів і Черкаси. Переяславщина почала швидко відроджуватися з монгольської руїни у другій половині XV ст., але її процвітання тривало недовго. Спустошливі набіги кримських татар, починаючи з 1482 р. знову перетворили цей край у пустелю. Сіверщина менше терпіла від набігів кочівників. Ще коли вона була у складі Великого князівства Литовського, тут розвивалися сільське господарство, різні промисли.
Наприкінці XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т. ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Хоча деякі польські історики твердять, що заселяли ці простори переважно мазури, факти засвідчують протилежне – Східну Україну колонізували селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід за хліборобами приїжджали маґнати і тисячі шляхетських наймитів, які захоплювали найбагатші у світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалежні від польської корони. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. До середини XVII ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра вони впровадили кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Масове заселення цих територій обумовлювалося пільгами, «слободами» новоприбулим на 20 і більше років. Гноблення народних мас, тобто збільшення відробіткової ренти, зросло в XVI – на початку XVII ст. у зв’язку з попитом у Західній Європі на український хліб. Утворилася жорстока фільваркова система, що довела панщину до 6 днів на тиждень. Впровадження панщини вільний народ зустрів вороже. Підтриманий запорізькими козаками, він готувався до вирішальної боротьби з ворогом.
Нелегко жилося в Польській державі й українському міщанству. Незважаючи на надання містам Маґдебурзького права, з нього користалися майже виключно поляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмежене. У ХV–ХVІІ ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати чи будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бурґомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах. Між українськими і польськими ремісниками точилася затяжна боротьба, що не раз переростала у криваві бійки. Українці добивалися рівноправної участі в ремісничих цехах.
Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура.