Після поразки визвольних змагань 1917–1921 рр. Україна на тривалий час втратила свою національну державність, знову потрапивши в задушливі обійми Росії, на цей раз «червоної». Почався період терору, голодоморів, насильницької денаціоналізації тощо.
| Встановлення більшовицької влади |
Встановлення влади на українських землях виявилося для більшовиків нелегкою справою. Перші їхні два походи на Україну були невдалими: 1-й радянський уряд проіснував тут з кінця 1917 по квітень 1918 р., а 2-й – з кінця 1918 по вересень 1919 р. Після поразки наприкінці літа 1919 р. один із провідних керівників більшовицької Росії Л.Троцький зазначав: «Ні для кого не є секретом, що зовсім не Денікін змусив нас покинути межі України, а ґрандіозне повстання, що підняло проти нас українське сите селянство. Комуну, «чрєзвичайку», продовольчі загони, комісарів і євреїв зненавидів український селянин до глибини своєї душі. В ньому прокинувся вільний дух, який дрімав сотні років; нині він кипить, вирує, як грізний Дніпро на своїх порогах». Тому, збираючись в черговий раз завойовувати Україну, більшовики змушені були врахувати свої попередні помилки, насамперед – насадження колективізації та іґнорування українського націоналізму.
Створення 21 грудня 1919 р. третього радянського уряду супроводжувалося патріотичною риторикою на кшталт: «Знову постає з мертвих вільна і незалежна Українська соціалістична радянська республіка» (назва Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) існувала протягом 1919–1936 рр. За конституцією Радянської України, прийнятою 30 січня 1937 р., встановлювався інший порядок означень в офіційній назві держави: Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР)) та запевненнями про припинення колективізації і реквізицій. Проте було б наївним вважати, що саме ці облудні маневри зробили податливим розбурхане українське суспільство. Тим більше, що більшовики й далі продовжували забирати у селян зерно, правда, стверджуючи, що воно «не для Росії, а для бідних українських селян, для робітників і Червоної армії, що вигнала Денікіна з України». Згаданий вже Л.Троцький наприкінці 1920 р. відкрито стверджував: «Радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і червоної армії». Про це ж свідчать і слова Х.Раковського, голови маріонеткового Раднаркому України, котрий цинічно, але правдиво визнавав, що боротьбу за Україну веде виключно російський пролетаріат в Україні й російська радянська влада. Ще влучніше висловився головнокомандувач Східним фронтом в Україні полковник Муравйов, заявивши наприкінці січня 1918 р.: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де її встановлюємо, всеціло підтримуємо її силою цих багнетів». Отже, остаточна перемога більшовицького режиму в Україні була забезпечена не чим іншим як збройною силою Радянської Росiї, яка на весну 1920 р. нараховувала майже 3,5 млн солдатів пiд командуванням 50 тис. колишнiх царських офiцерiв. Але й за таких умов українці, за словами Я.Грицака, воліли розмовляти з більшовиками крізь приціл рушниці. До серпня 1921 р. 15-тисячна армія Н.Махна контролювала окремі реґіони у центрі та на півдні України. Крім того, у 1921 р. в Україні та Криму діяло 464 партизанських загони, які налічували від 20 до 500 чол. в кожному. Деякі з них проіснували аж до кінця 1920-х років.
Що ж собою являла більшовицька влада в Україні? Згідно з офіційними даними партійного перепису КП(б)У (Комуністичної партії (більшовиків) України), в 1918 р. ця організація мала в своїх лавах тільки 3% членів, що визнавали себе українцями, тобто з усіх 4364 членів КП(б)У лише 130 вважали себе українцями. У 1925 р. КП(б)У нараховувала вже 101 852 члени, але й тепер українці в ній становили меншість – всього 36,9%. Враховуючи той факт, що керівні пости займали, як правило, комуністи, можна зробити висновок, що ця влада була чужою для України і не могла виражати інтереси українського народу.
Прагнення більшовицької Росії будь-що завоювати Україну пояснювалося тим, що, за словами Л.Троцького: «Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря – Росія існувати не може...» Особливо гострою була хлібна проблема. В телеграмі до В.Антонова-Овсієнка та С.Орджонікідзе в Харків від 15 січня 1918 р. російський керівник В.Ульянов-Ленін благав: «Ради бога, вживайте НАЙБІЛЬШ енерґійних і революційних заходів для відправлення хліба, хліба, хліба! Інакше Пітер може сконати... Повідомляти щодня. Ради бога». І заходи вживалися. Після проголошення радянської влади в Харкові більшовики стали відправляти в центральну Росію ешелони з хлібом. До 1 березня 1918 р. щоденно з України в Росію вирушало по 140 вагонів з продовольством, з 1 березня – по 300, а з 1 квітня – по 400 вагонів. Проте цього було мало, бо трохи згодом більшовицький вождь уже прямо закликає своїх підданих до загарбання України: «Безглуздям було б голодувати, гинути в Пітері, коли можна відвоювати хліб і вугілля». Якогось дискомфорту від того, що Україна в той час була незалежною державою, Ленін, якого, за образним висловом відомого британського політика В.Черчілля, німці «завезли з Швейцарії в Росію як бацилу чуми, в закритому вагоні», очевидно, не відчував, сповідуючи принцип «мета виправдовує засоби».
| «Воєнний комунізм» |
Характерною ознакою економічного життя в перші роки радянської влади було згортання виробництва, нестача харчів, палива, безробіття. Така ситуація значною мірою була спричинена політикою більшовиків, які, здійснюючи свою програму, прагнули негайно встановити т. зв. соціалістичний лад, перетворивши народи колишньої царської Росії, в т. ч. й український, на об’єкт небаченого за масштабністю і жорстокістю експерименту. З метою виконання більшовицької програми, а також для забезпечення продовольством Червоної армії, сотень тисяч радянських чиновників та населення промислових центрів навесні 1919 р. на території маріонеткової УСРР було введено жорстку економічну політику, названу «воєнним комунізмом». Вона передбачала націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову трудову мобілізацію, ліквідацію товарно-грошових відносин, централізований розподіл продуктів і товарів. Провідне місце в політиці «воєнного комунізму» займала «продрозкладка» («продрозверстка»). Згідно з «продрозкладкою», селяни зобов’язані були здавати більшовицькій владі всі надлишки і навіть частину необхідної їм сільськогосподарської продукції, перш за все хліба. Під охороною військових загонів («продотрядов») більшовицькі комісари шуліками налітали на села, конфісковуючи зерно, інші продукти.
Опорою більшовицького режиму в українському селі стали комнезами – комітети незаможних селян, число яких на 1 листопада 1920 р. становило 10 799. Їхні члени, маючи переваги при розподілі землі, були звільнені від податків і отримували 10–20% «здобичі». Ці «надзвичайні революційні органи» діяли всупереч інтересів основної частини селянства. З їх допомогою матеріальну базу заможних господарів України було вкрай підірвано. До того ж, для боротьби з «куркулями» більшовики розробили низку заходів, які передбачали використання кругової поруки, взяття заручників, а також інститут т. зв. відповідачів – по одній людині від тридцяти будинків, котру розстрілювали в разі чиєїсь непокори. У відповідь значна частина селянства зовсім припинила виробництво.
| Голод 1921–1923 років |
Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної України (перш за все – Донецьку, Запорізьку, Катеринославську, Миколаївську та Одеську губернії), Поволжжя та Північного Кавказу охопила посуха, наслідком чого став голод 1921–1923 рр. Лихо зростало: у грудні 1921 р. голодувало 12% населення України, в січні 1922 р. – 20%, а в травні – вже 48%, тобто не менше 10 млн осіб. Особливо болісно цей голод відбився на дітях. В Україні в червні 1922 р. голодувало до 2 млн дітей. Нерідко вони залишалися безпритульними навіть при живих батьках. Матері, які втрачали надію на порятунок дітей, залишали їх у дитячих будинках або просто на вулиці. Газети повідомляли про відчай людей, які харчувалися суроґатами й були доведені внаслідок голодного психозу до людоїдства.
Становище ускладнювалося тим, що в кризових ситуаціях більшовики визначали свою політику, виходячи з єдиного критерію: як би не послабити власної диктатури. Тому перевага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато небезпечнішими, аніж розпорошені селяни.
Проте не до всіх селян більшовицький уряд ставився однаково. За словами відомого історика С.Кульчицького, поволзьким селянам і біженцям з Поволжжя в Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за рахунок України. Але про голодуючих українських селян держава забула. Газетам було заборонено висвітлювати становище у південних губерніях України (цю блокаду було знято лише в 1922 р.). Було опрацьовано й технікузамовчування пануючого в Україні голоду. 4 серпня 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У (центрального комітету комуністичної партії (більшовиків) України) прийняло резолюцію, що не потребує пояснень: «Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм на Україні, де допомога місцям, що постраждали від неврожаю, могла бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами».
Замовчування продовольчої кризи на Півдні України дозволило використовувати хлібні ресурси виключно для голодуючих РСФРР. Для них вилучались навіть мізерні зернові запаси неврожайних українських губерній. У Росію спрямовувалися майже всі надходження з кампанії допомоги голодуючим від іноземних благодійних організацій, як Американська адміністрація допомоги, фонд Нансена та ін. Тільки в грудні 1921 р., коли продовольчі ресурси України були значною мірою виснажені, а на Півдні зросла смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар. Завдання щодо вивозу українського хліба до РСФРР було зменшено з 57 до 27 млн пудів. Водночас уряд УСРР дістав дозвіл оголосити частину потерпілих від посухи губерній республіки голодуючими, але без надання їх населенню пільг, якими користувалися голодуючі Росії, тобто повного звільнення від податку і продовольчого забезпечення за рахунок загальнофедеративного продовольчого фонду. Республіканські органи влади могли допомагати українським голодуючим, але виключно за рахунок внутрішніх коштів і за умови переважного забезпечення голодуючих РСФРР. На початку січня 1922 р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутися за допомогою до міжнародних організацій.
Свою допомогу голодуючим запропонувала православна церква. Але більшовицьке керівництво, побоюючись зростання церковного авторитету, оскільки прагнуло підмінити християнську систему цінностей системою комуністичних догм, відкинуло її. У той же час більшовики вирішили скористатися ситуацією, щоб послабити вплив церкви на населення та поповнити свої фонди. Їхній вождь В.Ленін у «суворо таємному» листi, адресованому В.Молотову для членiв полiтбюро ЦК РКП(б) писав: «...Саме тепер i тiльки тепер, коли в голодних мiсцевостях їдять людей i на дорогах валяються сотнi, якщо не тисячi трупiв, ми можемо (i тому повиннi) провести вилучення церковних цiнностей з найскаженішою i нещадною енерґiєю i не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору... чим більшу кількість представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати...» (За даними російського історика О.Платонова, впродовж 1921–1922 рр. у православної церкви було вилучено коштовностей на суму 2,5 млрд золотих рублів, але з них на допомогу голодуючим витратили лише трохи більше 1 млн рублів, решту пішло на «зміцнення більшовицького режиму й фінансування світової революції»).
Підрахунки фахівців переконливо підтверджують, що у 1921–1922 рр. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн пудів. У той же час до РСФРР було вивезено 27 млн пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Крім того, з осені 1922 р., незважаючи на голод, партійно-державне керівництво Росії зробило перші спроби експорту хліба (з України в той час було забрано не менше 15 млн пудів зерна). А щоб це не виглядало аморально, було оголошено, що завдяки врожаю 1922 р. голод припинився. Принцип «недоїмо, але вивеземо», котрим керувалися царські міністри, трансформувався в інший: «помремо, але вивеземо». Як наслідок, голод в південних губерніях України протримався аж до середини 1923 р.
Була ще одна причина трагедії 1921–1923 рр. Посиливши руйнівну та спустошливу дію природних явищ (посухи та неврожаю) численними конфіскаціями продовольства, офіційна центральна влада фактично вперше апробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху, яким було охоплене українське село. За офіційними даними, наприкінці 1920 – на початку 1921 р. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. чол. Знешкодити їх каральними акціями не вдалося. Тому в 1921 р. в Українi було вперше запроваджено терор голодом. Конфiскуючи продовольчi рештки навiть у селян пiвденних губернiй, більшовики допомагали природному лихові справитись iз селянським повстанським рухом, небезпiдставно вважаючи, що голод впорається з повстанцями краще, нiж каральнi експедицiї.
Отже, причинами голоду 1921–1923 рр., який, за приблизними оцінками, коштував Україні до 1,5–2 млн жертв, в т. ч. 70% новонароджених дітей, були: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, викликаний посухою 1921 р.; 3) політика воєнного комунізму, насаджувана більшовиками; 4) примусове вивезення українського хліба у голодуюче Поволжжя, промислові центри Росії, насамперед в Москву і Петроград, та експорт його за кордон; 5) використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні.
Катастрофічне становище в економіці привело до різкого зростання невдоволення політикою більшовиків. Прокотилася хвиля селянських повстань, робітничих страйків в Україні, у Росії. Найбільш драматичним був виступ донедавна палких прихильників більшовицької партії – моряків Кронштадту. Вони підняли прапор повстання проти «самодержавства комісарів» за владу рад без більшовиків, проти політики уряду щодо селян та робітників. Хоча Червона армія й ЧК («чрезвычайная комиссия» – політична поліція) нещадно придушували ці повстання (декілька тисяч захисників Кронштадту було знищено без суду й слідства), В.Ленін та його партія були змушені визнати провал політики «воєнного комунізму».
| НЕП |
У березні 1921 р. відбувся черговий Х з’їзд РКП(б), на якому В.Ленін переконав своїх однодумців у необхідності нової економічної політики (Л.Троцький звернувся до ЦК РКП(б) з подібною пропозицією ще в лютому 1920 р., але її було відхилено). Основними складовими непу були: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; введення господарчого розрахунку на підприємствах (право продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій (передача на певних умовах і на певний строк права експлуатації окремих державних об’єктів); відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; заміна продрозверстки продподатком. Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів населення. Проте ленінська партія погоджувалася лише на тимчасовий компроміс із підприємництвом, не збиралася відмовлятися від мрії створити «соціалістичну економіку». Саме тому уряд залишав за собою контроль за такими «командними висотами» в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля.
У сільському господарстві неп передбачав цілу систему заходів, серед яких найголовнішою була заміна продрозверстки продподатком. Розмір продподатку визначався напередодні посівної й був у два рази меншим, ніж розмір продрозверстки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку, організовуватися у кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю.
У промисловості неп передбачав повернення дрібних та середніх підприємств їх власникам, проведення децентралізації управління промисловістю. Підприємства могли об’єднуватися у трести. Була відмінена обов’язкова трудова повинність, створювались умови для формування ринку робочої сили. У промисловості також дозволялося використання найманої праці та оренди. Під час проведення нової економічної політики залучався іноземний капітал шляхом створення концесій та спільних підприємств.
У галузі торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної, державної та кооперативної, організовувались ярмарки. У 1922–1924 рр. було введено в обіг нову грошову одиницю – червонець, який дорівнював 10 золотим карбованцям, став конвертованим і сприяв оздоровленню економіки в цілому. Було введено єдину систему податків, створювалися ощадні каси та Ощадний банк.
Політика непу була неоднозначно сприйнята деякими діячами компартії України, які виступили проти заміни продрозверстки продподатком. Але, незважаючи на це, нові віяння поширилися й на українських землях.
Підсумки непу досить суперечливі та неоднозначні. Завдяки йому було відновлено господарство, зруйноване за роки війни. Зросло промислове та сільськогосподарське виробництво, довоєнного рівня досягли галузі легкої, харчової промисловості, виробництво предметів споживання, пожвавилася торгівля і товарообмін, була знята соціальна напруга. Проте відставала більшість галузей важкої промисловості, які, так само, як транспорт, зв’язок, зовнішня торгівля, були під контролем держави. У державній власності залишались усі великі підприємства. Ставала все очевиднішою невідповідність між ідеологією більшовиків і практикою.
| Створення СРСР |
Поряд зі змінами в економічній сфері, більшовики змушені були рахуватися з українським рухом, що значно зміцнів за роки національно-визвольних змагань. Але їхні поступки українцям, як правило, носили декларативний характер. Зокрема, проголошуючи на словах відданість принципу самовизначення націй та «визнання самостійності УСРР», російське керівництво на чолі з В.Леніним насправді прагнуло міцніше прив’язати Україну до Москви. Вже влітку 1919 р. більшовики втягнули її у т. зв. «воєнно-політичний союз» радянських республік, за яким створювалася єдина армія, органи безпеки, деякі інші структури. Наступним кроком у цьому напрямі стало підписання 28 грудня 1920 р. між РСФРР і УСРР Союзного робітничо-селянського договору. За ним Радянська Україна фактично була позбавлена ознак реального суверенітету, передавши в союзне, а насправді – московське підпорядкування армію і флот, управління економікою і зовнішньою торгівлею, фінанси, можливість розпоряджатися трудовими ресурсами, шляхами і навіть засобами зв’язку.
Ще більше зросла залежність України від російського центру, коли 30 грудня 1922 р. І з’їзд Рад Росії, України, Білорусі й Закавказької федерації (Азербайджан, Вірменія, Грузія) ухвалив у Москві декларацію і договір про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Єдине, чого вдалося добитися національним республікам – це уникнути сталінської моделі об’єднання, яка передбачала включення їх на правах автономій до складу Російської Федерації. За основу державного союзу було взято ленінський федеративний принцип, що формально надавав суб’єктам об’єднання однакового статусу. В.Ленін не був противником централізації, але розумів, що негайне створення відверто централізованої держави за образом і подобою Російської імперії неґативно вплине на перспективи «світової соціалістичної революції». Однак, як показало майбутнє, створення СРСР все ж ґрунтувалося на принципі імперського централізму. Союзний договір передбачав: 1). Український радянський уряд на території республіки теоретично мав юрисдикцію над сільським господарством, внутрішніми справами, правосуддям, освітою, охороною здоров’я та соціальним забезпеченням. 2). Із союзним урядом український уряд ділився владою в питаннях виробництва продуктів харчування, робочої сили, фінансів, народного господарства та інспекції. 3). У виключній компетенції союзного уряду залишилися зовнішні зносини, армія, флот, зовнішня торгівля, зв’язок, транспорт.
За Конституцією СРСР 1924 р. Україна мала формальне право на вихід з союзу, але лише за дозволом компартії. Пізніше генеральний секретар ЦК ВКП(б) (Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків)) Й.Сталін визнавав: «За бажанням республіки можуть вийти з СРСР. Та в кожній з них на те й існує компартія, щоб вони цього ніколи не побажали».
Легiтимнiсть договору про створення СРСР є сумнiвною, оскiльки всi рiшення приймалися партiйною верхiвкою, а про такi загальнодемократичнi механiзми, як опитування чи референдум, нiхто й не згадував. Крiм того, ряд дослiдникiв стверджує, що навiть з точки зору радянського права при утвореннi союзної держави було допущено серйознi порушення. Так, iсторик Я.Дашкевич, проаналiзувавши союзний договiр 1922 р., прийшов до таких висновкiв: 1). Радянський Союз як тоталiтарна держава був утворений з допомогою брутальної сили, яка на самому початку свого виникнення навiть не дбала про те, щоб своє терористичне iснування i правовий нiгiлiзм маскувати юридичними формулами. 2). Україна, приступаючи до союзного договору 1922 р. як нiбито окрема соцiалiстична держава, вже в той час була в становищi колонiї, що було закрiплено де-юре два роки ранiше росiйсько-українським союзним договором 1920 р. 3). Так званий союзний договiр 1922 р. нiколи не вийшов поза стадiю проекту, який ще треба було доповнювати, обговорювати, затверджувати i вводити в дiю. Як мiжнародний акт вiн не був ратифiкований i нiколи не дiяв нi формально, нi фактично.
Жорстока централізаторська тенденція, що посилювалася в умовах тоталітарного режиму, вела до обмеження і так незначних прав республік, які об’єдналися в Радянському Союзі. Проте сам факт існування та визнання Української Соціалістичної Радянської Республіки з чітко окресленою територією, своєю адміністрацією, центром, апаратом, із можливістю розвивати культуру, мову, літературу створював певні умови для національно-культурного відродження українського народу.