Розвиток української культури в другій половині XX ст. відбувався зиґзаґоподібно. Спочатку, після смерті Сталіна, настає хронологічно короткий період відносної лібералізації, коли було реабiлiтовано багатьох раніше репресованих митцiв, доступними стали їхні твори, зросла національна гідність українців, розширилися межі для творчого самовираження, зрештою, сформувалося покоління «шістдесятників», яке відзначалося непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи.
З перемогою у Кремлі в середині 1960-х років консервативних сил українська культура знову потрапляє в жорсткі лещата радянської офіційної ідеології. В суспільстві наростають кризові явища, занепадає мораль, девальвуються загальнолюдські цінності, утверджується зневажливе ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, посилюється ідеологічна цензура, розпочинається цькування інтеліґенції, повальною стає русифікація тощо. Тих сміливців, які наважувалися виступати проти режиму, позбавляли права друкуватися, ставити фільми чи вистави, брати активну участь у культурному житті, звільняли з роботи, інколи кидали за ґрати.
Нарешті, з початком ґорбачовської перебудови, коли демократизація набирала все більше обертів, створюються умови для національно-культурного відродження українського суспільства.
| Освіта |
Упродовж усього періоду існування СРСР правлячий режим особливу увагу незмінно приділяв освіті, яку розглядав як важливий аспект комуністичної ідеології. Тому не дивно, що, розпочинаючи реформування суспільства, М.Хрущов не обминув і освітньої сфери, тим більше, що остання мала створити основу для розгортання науково-технічної революції. Саме з його ініціативи в пресі розгорнулася дискусія щодо майбутнього шкільництва, яка завершилася прийняттям в грудні 1958 р. Закону «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР». У квітні наступного року відповідний закон було ухвалено в Україні.
Згідно цих документів було розпочато структурну перебудову загальноосвітньої школи. Вона передбачала: введення обов’язкової восьмирічної неповної середньої освіти; перетворення середньої десятирічної школи в одинадцятирічну, оскільки близько третини навчального плану в 9–11 класах було відведено під виробниче навчання; створення матеріальної бази для оволодіння школярами однієї з масових професій. Стратегічним напрямком у роботі школи в законі було визначено принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. З цією метою у школах уводилося виробниче навчання, частина занять якого проводилася на підприємствах або в колгоспах і радгоспах. Випускники середніх шкіл, за винятком 20% кращих учнів, перед вступом до вузів були зобов’язані відпрацювати щонайменше 2 роки на виробництві. Згідно з законом, запроваджувався аморальний принцип факультативності української мови, традиційно зберігався уніфікований підхід до освіти, ідеологічний контроль за нею тощо.
На серйозні недоліки реформи, зокрема, на недооцінку гуманітарного аспекту освіти, реальність загрози зниження загального рівня середньої освіти, у своєму листі на адресу М.Хрущова вказував видатний український педагог-новатор, директора Павлиської середньої школи Кіровоградщини В.Сухомлинський. Він став відомим завдяки таким своїм педагогічним працям, як «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Як виховати справжню людину», «Сто порад учителеві», «Батьківська педагогіка» та ін. Загалом у його доробку – 41 монографія та понад 600 наукових статей, де розкриваються канони високогуманної і демократичної педагогічної концепції, яка органічно поєднує класичну і народну педагогіку. За це видатного педагога звинувачували у відсутності «класового підходу» до виховання.
Після зміщення в жовтні 1964 р. М.Хрущова шкільна реформа попередніх років була відмінена і лише окремі її фраґменти, як, наприклад, восьмирічна неповна середня освіта, відміна платні за навчання у старших класах (1956), запровадження шкіл-інтернатів (1956) та шкіл подовженого дня (1960), залишалися чинними. З одинадцятирічного терміну навчання в денній загальноосвітній школі з 1966 р. знову повернулися до десятирічки. Тоді ж розпочався перехід до обов’язкової середньої освіти, яка запроваджувалася не тільки через загальноосвітню школу, а й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання, оновлювалися навчальні програми й підручники. Навчання в початковій школі скорочувалося з чотирьох років до трьох. Усе ширше впроваджувалися факультативні заняття для старшокласників, поглиблене вивчення окремих предметів, кабінетна система навчання, міжшкільні навчально-виробничі комбінати, де учні здобували початкову професійну підготовку. Посилилася політизація навчально-виховного процесу: з середини 1960-х років вводився спеціальний курс суспільствознавства, з 1972 р. – обов’язкова початкова військова підготовка, з 1975 р. – основи радянської держави і права. Зміцнювалася централізація управління освітою. Зокрема, в 1969 р. новостворене Міністерство освіти СРСР урізало автономію свого українського відповідника, перебравши на себе низку його основних функцій.
Наступний крок реформування освітянської сфери був пов’язаний із тим, що на початку 1980-х років помітним стало невпинне відставання освітньої підготовки випускників радянських середніх шкіл від світового рівня. Особливо низьким був рівень підготовки учнів сільських шкіл. Тому в 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила «Основні напрямки реформи загальноосвітньої і професійної школи». У них визначався комплекс завдань для підвищення якості освіти і виховання, зростання престижу професії вчителя, вдосконалення структури управління освітою, зміцнення її матеріальної бази. Запроваджувалося навчання дітей з 6 років (за бажанням батьків), 8-річні школи були реорганізовані в 9-річні, а 10-річні – в 11-річні. Наголошувалося на трудовому навчанні учнів, оволодінні ними конкретними знаннями з природно-технічних, економічних та суспільних наук тощо. Вчителі мали приділяти більше уваги ідеологічному вихованню учнів.
На жаль, якихось більш-менш помітних результатів ця реформа не мала. Її здійснення було слабо підкріплено матеріально, не супроводжувалося демократизацією освітянської справи, навпаки, посилювалася централізація управління системою освіти, зростав ідеологічний тиск із боку компартії, іґнорувалися національні особливості.
Отже, система шкільного навчання і виховання УРСР, яка відзначалася такими хронічними вадами, як догматизм, заорганізованість, нівелювання особистості й підпорядкування її волі колективу, настирливе насаджування відірваної від життя комуністичної ідеології та атеїзму, з кожним роком втрачала свою ефективність. Істотною перешкодою, що заважала забезпеченню належного рівня шкільної підготовки, був злиденний матеріальний стан освітянської галузі і, відповідно, низька оплата праці педагогів. І все ж, попри недоліки, впродовж другої половини 1950-х – 1980-х років удалося створити значний науковий і культурний потенціал республіки, усім дітям було забезпечено доступ до освіти, а рівень знань та інтелектуальний розвиток як учнів, так і студентів тривалий час перевищували показники розвинутих країн.
У період перебудови своєрідною спробою розвитку здібностей у школярів стало відродження ліцеїв та гімназій.
Окрім шкільництва, економічний і культурний розвиток суспільства вимагав нарощування підготовки фахівців із середньою спеціальною і вищою освітою. Не випадково промисловим і сільськогосподарським підприємствам з 1959 р. було надано право за своїми путівками посилати на навчання здібну молодь. Розширювалася мережа заочного і вечірнього навчання.
Швидкими темпами в Україні розвивалася професійно-технічна освіта. Згідно урядової постанови від 1969 р. всі профтехучилища були перетворені у навчальні заклади із середньою освітою. Закон про народну освіту (1973) назвав їх основною школою професійного навчання молоді. А в 1984 р., відповідно до «Основних напрямків реформи загальноосвітньої і професійної школи», профтехучилища різних типів реорганізовувалися в єдиний тип навчального закладу, де учні здобували загальну середню освіту і професію. Якщо у 1966 р. налічувалося 700 профтехучилищ, де навчалося 285,9 тис. учнів, то в 1987 р. – 1200 середніх профтехучилищ, у яких здобували освіту і спеціальність понад 710 тис. осіб. Щоправда, через низку причин, як недостатнє забезпечення матеріально-технічної бази багатьох училищ, недостатня підготовка викладацького складу і майстрів виробничого навчання, комплектування училищ учнями зі слабкою успішністю і з т. зв. неблагополучних сімей тощо, рівень кваліфікації випускників профтехучилищ відставав від необхідного рівня виробництва.
Розширилася підготовка спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Якщо в 1960/61 н. р. в республіці існувало 595 середніх спеціальних навчальних закладів, в яких навчалося 398 тис. студентів, то в 1986/87 н. р. їх було 733, де здобували фах 805 тис. осіб за 370 спеціальностями.
Відчутно розширювалася мережа вищих навчальних закладів, зміцнювалася їхня матеріально-технічна база. Відтак упродовж 60-х – 80-х років загальна кількість студентів зросла вдвічі. В 1986/87 н. р. у республіці діяло 146 вузів, де навчалося близько 850 тис. студентів. На базі Донецького, Сімферопольського та Запорізького педінститутів було створено університети. З 1969 р. при деяких вузах було створено підготовчі відділення, слухачі яких, успішно склавши іспити, ставали студентами. Забезпечували навчально-виховний процес у вузах понад 80 тис. професорсько-викладацьких кадрів, серед яких було 2,6 тис. докторів і до 30 тис. кандидатів наук. Відповідно зросла і кількість спеціалістів з вищою освітою в народному господарстві УРСР: якщо 1964 р. їх налічувалось 2,3 млн, то 1985 р. – 7,3 млн осіб.
Істотним недоліком вищої і середньої спеціальної освіти залишалася якість підготовки спеціалістів, яка значно відставала від світової. Вона, як і раніше, в цілому була низькою, особливо на заочних і вечірніх відділеннях. Вкрай незадовільним залишалося матеріально-технічне забезпечення вузів. На початку 1990-х років СРСР за рівнем освіти в світі посідав лише 28 місце. Якщо ще на початку 1980-х років персональний комп’ютер на столі західного студента заміняв набір олівців та логарифмічну лінійку, то радянські студенти про таке навіть не мріяли.
Загальною проблемою всієї системи освіти в Україні була її русифікація, коли українська мова досить сплановано витіснялася зі шкіл, ПТУ, вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. Спроби українських письменників, вузівських викладачів, учителів після ХХ з’їзду КПРС завадити цьому процесу не принесли успіху. Вже згаданий Закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям…» (1959), демократично, на перший погляд, надавши батькам право вибирати для своїх дітей мову навчання в школі, поставив українську мову в нерівноправне становище з російською, яка всіляко підтримувалася державою і, звичайно ж, мала вищий соціальний статус. Склалася абсурдна ситуація, коли не можна було відмовитися від вивчення російської мови, однак можна було іґнорувати українську. В умовах настійливої пропаґанди ідеї «злиття націй» і «утворення єдиної мови для всіх народів» згадане положення закону про освіту фактично ставало інструментом національного нівелювання і русифікації української школи.
Однією зі спроб боротьби проти русифікації була проведена в лютому 1963 р. республіканська конференція з питань культури української мови, в якій взяли участь понад 800 учителів, письменників, науковців. По суті, вона перетворилася на публічну форму протесту проти переслідування української мови в СРСР. Наводилися численні факти безпідставного обмеження використання української мови, цькування тих, хто виступав за її всебічний розвиток, одностайно було засуджено абсурдну теорію «двомовності нації». Учасники конференції звернулися до керівництва держави з вимогою поліпшити стан української мови, зокрема, запровадити її в усіх освітніх закладах республіки, установах, торгівлі, на підприємствах і транспорті, забезпечити підтримку україномовних видавництв, кінематографії тощо.
На жаль, до думки конференції партійна номенклатура й не думала прислухатися. З року в рік швидкими темпами звужувалася сфера вжитку у школі української мови, скорочувалася мережа українських шкіл, а у великих містах на сході та півдні України вони майже зовсім зникли. Наприкінці 1980-х років склалася абсурдна ситуація, коли в канадському місті Едмонтоні було більше українських шкіл, ніж в Донецьку, Луганську, Дніпрпетровську й Харкові разом узятих. Загалом на межі 80-х – 90-х років, як уже зазначалося в попередньому розділі, менше половини українських школярів навчалися в українських школах, переважно у сільській місцевості. «Стан шкільної освіти в містах України настільки скандальний, – з болем писав І.Дзюба в праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» – що відповідна статистика давно вже не публікується, а дані про кількість українських та неукраїнських шкіл ледве чи не відносяться до найбільших державних таємниць… Але найгірше те, що «українські» школи… зовсім не виховують національну гідність і національне почуття, не дають елементарного усвідомлення своєї національної приналежності та зв’язаних з цим обов’язків, не забезпечують наймінімальнішого знання рідної історії та рідної культури. Бо в більшості з них панує все той самий дух вищості і «предпочтительности» російської культури та другорядності української…»
Поширенню російської мови у національних республіках сприяли постанови ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» від 1 червня 1978 р. та Ради Міністрів СРСР від 13 жовтня 1978 р. «По заходи з поширення вивчення російської мови в союзних республіках». У 1979 р. у Ташкенті (Узбекистан) відбулася науково-практична конференція «Російська мова – мова дружби і співробітництва народів СРСР», на якій, серед іншого, було рекомендовано «завести всюди вивчення російської мови в національних дошкільних закладах для дітей з п’яти років життя». У Постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. «Про додаткові заходи з удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх навчальних закладах союзних республік» в Україні вчителям російської мови було встановлено 15% надбавки до ставок, класи, де було понад 25 учнів, на уроках російської мови поділялися на дві підгрупи. Також передбачалося збільшити кількість видань навчальної, методичної та художньої літератури російською мовою. Звичайним явищем стало звільнення учнів у російських школах від вивчення української мови та літератури.
Ще гіршим було становище у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах України. Спроби ж міністра вищої і середньої освіти України Ю.Даденкова, який в 1965 р. розіслав інструктивний лист про мову викладання у вузах, поступово перевести навчання, видавничу справу, проведення офіційних заходів, громадсько-політичної і культурно-освітньої роботи на українську мову, зупинила «директива з Москви». Після усунення П.Шелеста й Ю.Даденкова з посад процес русифікації української освіти продовжився з новою силою. Як наслідок, вищі та середні спеціальні навчальні заклади України майже повністю перейшли на російську мову викладання. Тому молодь, яка приходила до цих закладів з українських шкіл, за роки навчання нерідко русифікувалася.
| Наука |
У другій половині 1950-х – 1980-х роках певних змін зазнала і наука, основним центром якої залишалася Академія наук (з 1962 р. її очолив академік Б.Патон). Набувають подальшого розвитку природничі, фізико-математичні, науково-технічні, медичні науки, виникають нові наукові галузі. Найважливішим досягненням цього часу стало освоєння космосу. Визначний внесок у цю галузь зробили українські вчені, передусім С.Корольов – генеральний конструктор будівництва космічних кораблів. Зокрема, вони були безпосередньо причетні до запуску першого штучного супутника Землі в 1957 р. та першого польоту людини – Ю.Ґаґаріна в космос в 1961 р.
У 1957 р. у Києві було засновано обчислювальний центр, згодом перетворений в Інститут кібернетики АН УРСР, який очолив академік В.Глушков, а потім академік В.Михалевич. Передусім він займався створенням автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин, вивівши Україну на провідне місце у цій галузі в СРСР. В 1973 р. за редакцією В.Глушкова українською мовою вийшло унікальне видання першої в світі «Енциклопедії кібернетики».
Цікаво, що батьком персонального комп’ютера став українець за походженням Штефан Возняк, родичі якого еміґрували до США із Західної України. Майбутній винахідник-вундеркінд виріс у Каліфорнії. У 1975 р. групою молодих учених у США було створено перший комп’ютерний конструктор «Альтаїр-8800». Однак його можливості були обмежені. Через рік Ш.Возняк запатентував власного комп’ютера під назвою «Еппл-1» – на дешевих мікропроцесорах та з кількома блоками пам’яті, які працювали в єдиній платі. Винахід зробив у США технічну революцію, яка згодом перекинулася на світові обшири. Наступного року Штефан створив набагато потужніший персональний комп’ютер «Еппл-2», а згодом у співавторстві зі С.Джобсом вони запустили в серійне виробництво принципово оновлений персональник – «Еппл Комп’ютер Інкорпорейшн». За ці успіхи у 1983 р. президент США Р.Рейґан присвоїв Ш.Возняку національну нагороду з технологій – найвищу відзнаку держави за проґресивні наукові досягнення.
Швидкими темпами розвивалися технічні науки. Зусиллями вчених Інституту електрозварювання АН УРСР ім. Є.Патона в УРСР було створено найбільший у світі центр наукових досліджень у галузі зварювання металів, яке проводилося не лише на землі, а й під водою та в космосі, зварювальних конструкцій і нових металургійних методів добування високоякісних та особливо чистих металів і сплавів. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання і різання електронним променем, лазерної обробки. Про рівень українських учених свідчить той факт, що при створенні англо-французького літака «Конкорд» була використана патонівська технологія виплавки сталі особливо високої якості.
Фундаментальні дослідження були виконані в галузі твердого тіла й низьких температур, надпровідності, фізики напівпровідників, радіофізики, теоретичної й експериментальної ядерної фізики, фізики плазм і керованого термоядерного синтезу, астрономії та радіоастрономії. У 1964 р. у Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР було споруджено найбільший на той час у світі лінійний прискорювач електронів. Учені інституту спеціалізувалися з металургії атомної енергетики, ядерної фізики, надвисоких енергій, керованих термоядерних реакцій тощо.
Серед важливих напрямів розвивитку в Україні теоретичної і практичної математики були алгебра та теорія чисел, математична фізика, геометрія, теорія ймовірностей, обчислювальна математика тощо. За розробку нового методу в квантовій теорії поля і статистичній фізиці, що привів, зокрема, до обґрунтування теорії надтекучості і надпровідності, академік І.Богомолов у 1956 р. був удостоєний Ленінської премії.
Із заснуванням у 1958 р. в Києві Інституту хімії полімерів і мономерів розвиток досліджень у галузі хімії і високомолекулярних сполук значно розширився. У результаті у виробництво було впроваджено чимало проґресивних хімічних технологій і процесів, створено нові матеріали, які мають цінні фізичні властивості, високоякісні полімери, ізоляційні покриття, термостійкі плівки. У народне господарство – нові типи мастил, клейових композицій, ізоляційної стрічки для захисту зварних стиків трубопроводів, кабелів тощо.
Фундаментальні в світовій практиці відкриття у галузі фізики і сплавів зробили вчені Інституту металофізики АН УРСР. Зокрема, ними було створено жароміцні сплави на основі титану для реактивної техніки.
Провідним закладом у дослідженні нової проґресивної технології порошкової металургії став Інститут проблем матеріалознавства, очолюваний академіком І.Францевичем. Українські вчені зробили значний внесок у дослідження в різних галузях металургії, зокрема сталеплавильного процесу. В результаті, в 1956 р. на Дніпропетровському металургійному заводі ім. Г.Петровського вперше в країні в промислових масштабах було впроваджене киснево-конверторний процес, який у наступні роки став основним напрямом розвитку сталеплавильного виробництва.
Завдяки фундаментальним і прикладним розробкам учених-геологів розширилися можливості освоєння корисних копалин на території республіки.
Важливе значення для розвитку біології науки, піднесення медичних і сільськогосподарських наук мало зняття ідеологічних заборон із генетики, фізіології, агротехніки. Зокрема, було відкрито механізм передавання генетичної інформації, що мало велике значення для вивчення проблем спадковості, виведено нові сорти жита, пшениці, кукурудзи, кормових культур, винайдено нові засоби боротьби з рослинними хворобами. Дослідження в Інституті біохімії АН УРСР очолював академік О.Палладін.
Певними здобутками відзначалася медична галузь. Зокрема, з середини 1950-х років під керівництвом хірурга-новатора М.Амосова почалася теоретична розробка й запровадження у практику нових методів хірургічного лікування серцевих, а згодом і легеневих захворювань.
На жаль, практична реалізація багатьох наукових розробок у ті часи була нелегкою справою. Збереження чисто адміністративного централізованого управління, системи оцінки лише за кількістю виробленої продукції приводили до економічної незацікавленості підприємств у впровадження передових ідей і наукових технологій. Винятки становили лише розробки для ВПК та великі загальнодержавні наукові проекти. Жорстке планування штовхало господарників на пошуки більш легких, екстенсивних способів і методів, які приносили швидкі результати. Внаслідок цього значна частина цікавих і перспективних наукових розробок так і залишилася не реалізованою на практиці, або згодом знаходила своє застосування за кордоном, куди потрапляла цілком леґальним шляхом, зокрема через публікації в журналі «Техника – молодежи» (на думку дослідників, на Заході впроваджувалися до 60% патентів, розроблених радянськими вченими). Одним із характерних прикладів такого недбальства стала технологія безперервної розливки сталі в металургії, вперше запущена на Донецькому металургійному заводі. До середини 80-х років частка такої технології в Україні складала близько 10%, в той час як Японія, Франція, Німеччина перейшли на неї майже повністю. Все це вело до того, що науково-технічне відставання України, як і в цілому СРСР, з середини 70-х років перетворилося на стадіальне, оскільки у розвиткові найбільших капіталістичних країн, передусім США, почалася нова ера постіндустріального суспільства.
Складно і неоднозначно в другій половині 1950-х – 1980-х роках розвивалися гуманітарні науки. З одного боку, з початком хрущовської відлиги пом’якшилася цензура, було полегшено доступ суспільствознавцям до архівних джерел, в т. ч. радянської доби, розширилася тематика досліджень, почали виходити такі журнали, як «Економіка Радянської України», «Українське літературознавство», «Народна творчість та етнографія», «Мистецтво», «Український історичний журнал», «Радянське право», «Знання та праця» тощо. Однак подальший розвиток суспільних наук значною мірою утруднювався партійними функціонерами, які ретельно стежили, щоб науковці не торкалися заборонених тем чи бува не вдалися до критики політики КПРС. Незмінною складовою праць суспільствознавців мав залишатися так званий «класовий підхід», критика буржуазно-націоналістичних концепцій тощо. Фальсифікованою залишалася і вся історія України, яка, незважаючи на вилучення з обов’язкового вжитку «Короткого курсу історії ВКП(б)» Й.Сталіна, так і не подолала його історичної схеми. Велике коло проблем вітчизняної історії не досліджувалися взагалі.
І все ж, усупереч ідеологічному тиску і всеосяжній цензурі, коли гуманітарні науки нерідко втрачали не тільки національне, а й наукове обличчя, українськими ученими було підготовлено й опубліковано низку різноманітних монографій та колективних праць, які, хоч і несли на собі відбиток часу, стали подією в науковому житті України. Це передусім 20 т. «Української радянської енциклопедії», 4 т. «Радянської енциклопедії історії України», 10 кн. «Історії Української РСР», 26 т. «Історії міст і сіл УРСР», 8 т. «Історії української літератури», «Історія українського мистецтва», 5 т. словника «Сучасної української літературної мови», 11 т. «Словника української мови», 4 т. «Історії української мови», 3 т. «Української РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу. 1941–1945 рр.» тощо.
Деякі вчені, зокрема історики, спромоглися опублікувати цінні за своєю об’єктивністю і правдивістю наукові дослідження. Серед них М. Брайчевський – автор кількох глибоких наукових праць «Приєднання чи возз’єднання», «Походження Русі», «Коли і як виник Київ», за що він зазнав переслідувань з боку тоталітарної системи. Правдиво розповідала в своїх працях про історію українського козацтва О.Апанович. У 1979 р. завершив свою історико-філософську працю «Лист до російських та українських істориків» Ю.Бадзьо, де заперечив теорію т. зв. триєдиного походження українського, російського та білоруського народів. Правдиві праці з історії українського народу та його культури підготували також І.Дзюба, Я.Дзира, О.Компан, Є.Пронюк, інші вітчизняні історики, філософи, літературознавці.
Окремі позитивні зрушення відбувались і в галузі філософії. Зокрема, науковці зверталися до проблем філософії людини, філософії природознавства, розвитку філософської думки в Україні, зокрема спадщини Г.Сковороди.
Важким тягарем для української науки, як і для інших сфер культури, стала русифікація, яка з кожним роком набирала все більших обертів. Так, на російську мову було переведено більшість україномовних наукових часописів. У 1973 р. надійшло розпорядження Вищої атестаційної комісії при Раді Міністрів СРСР із вимогою писати дисертації лише російською мовою. Абсолютна більшість наукових праць, у т. ч. і суспільствознавців, друкувалася російською мовою. Відсоток книг українською мовою неухильно зменшувався. Якщо в 1970 р. українською мовою було видруковано 38,2% книг, то в 1985 р. – 21,4%. Зменшувалася і частка українців серед викладачів ВНЗ. У 1989 р., за інформацією тодішнього міністра вищої та середньої спеціальної освіти УРСР В.Пархоменка, вона складала лише 54%, росіян – 40%. І це при тому, що тодішній всесоюзний перепис зафіксував суттєво інше співвідношення українців і росіян: 73% проти 22%.
Отже, наука мимоволі ставала ще одним важелем загальної русифікації українського суспільства.
| Література |
Лібералізація суспільного й культурного життя з початком відлиги серйозно вплинула на становище української літератури. Передусім було відновлено історичну справедливість – з таборів та заслання повернулася низка письменників, яким дивом вдалося вижити. Серед них Б.Антоненко-Давидович, І.Багмут, В.Гжицький, Н.Забіла, О.Ковінька, В.Мисик, З.Тулуб. У літературу було також повернуто твори багатьох посмертно реабілітованих письменників – М.Вороного, Г.Епіка, М.Ірчана, М.Куліша та ін. З’явилися нові періодичні видання, зокрема журнал «Прапор» (1956 р.), відновився вихід заснованого ще 1925 р. журналу «Всесвіт» (1958 р.), який друкував перекладні твори, в т. ч. сучасних західних письменників, ще не перекладених російською мовою.
В умовах загального піднесення відбувається творче відродження всього українського письменства, в т. ч. і тих його представників, хто, десятки років перебуваючи в прокрустовому ложі «соціалістичного реалізму», вимушений був приховувати свої справжні думки і погляди, нерідко творити на замовлення компартійних ідеологів. Упродовж середини 1950-х – 1980-х років з’явилися твори Б.Антоненка-Давидовича («За ширмою»), І.Білика («Меч Арея»), О.Гончара («Тронка», «Людина і зброя», «Собор», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря»), О.Довженка («Зачарована Десна»), В.Дрозда («Катастрофа»), П.Загребельного («Розгін», «Диво»), В.Земляка («Лебедина зграя», «Зелені млини»), В.Сосюри («Розстріляне відродження», «Третя рота», «Мазепа»), М.Стельмаха («Кров людська – не водиця», «Хліб і сіль», «Правда і кривда», «Чотири броди», «Дума про тебе»), Г.Тютюнника («Вир»), І.Чендея («Березовий сніг»), поетичні збірки М.Рильського «Троянди й виноград», вірші П.Тичини, А.Малишка та ін. Щоправда, не все згадане тоді вдалося опублікувати. Наприклад, твори В.Сосюри з ідеологічних причин побачили світ майже через чверть століття після смерті поета.
У поезії, прозі та літературній критиці активно виступили й представники нової духовної ґенерації «шістдесятників». Зокрема, «лицарем українського відродження», першорядною постаттю серед молодих поетів став В.Симоненко – автор натхненних любов’ю до рідної землі поетичних збірок «Тиша і грім», «Вино з троянд», «Земне тяжіння», «Подорож у країну навпаки», «Берег чекань». Непересічний талант, уміння філософськи осмислювати дійсність, довершені поетичні форми вирізняли збірки «Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця», а згодом і віршований роман «Маруся Чурай» Л.Костенко. На повний голос заявили про себе М.Вінграновський («Атомні прелюди»), І.Драч («Соняшник», «Ода чесному боягузові»), Д.Павличко, В.Стус, І.Світличний, В.Голобородько (щоправда, поезії останніх трьох до читача практично не доходили, бо були заборонені режимом. Ориґінальними ідеями та творчими знахідками збагатили українську літературу твори молодих прозаїків – Є.Гуцала, В.Шевчука, Ю.Щербака, В.Яворівського та ін.
З середини 1960-х років різко посилився ідеологічний контроль за «ідейно-теоретичним рівнем» друкованих видань. Кожне з них, перш ніж потрапити до читача, ретельно перевірявся цензурою. Письменників і митців, які ухилялися від усталених владою канонів, «проробляли» у пресі та на зборах творчих спілок за «аполітичність», «ідейну незрілість», «формалізм», «буржуазний націоналізм» тощо. Так, на республіканській нараді активу творчої інтеліґенції у квітні 1963 р. у формалізмі звинувачено М.Вінграновського, Л.Костенко, І.Драча. Тодішній перший секретар ЦК КПУ М.Підгорний, серед іншого, докоряв їм тим, що їхні твори використовуються «українськими буржуазно-націоналістичними контрреволюціонерами за кордоном». Нових нападів зазнали Л.Первомайський та С.Голованівський. У липні 1963 р. було зроблено спробу зірвати вечір пам’яті Л.Українки в Центральному парку культури та відпочинку Києва. У 1966 р. устами першого секретаря республіканського комсомолу молодих літераторів було звинувачено в тому, що вони «видають себе за якихось новаторів літературних форм і витрачають свій талант на політично сумнівні писання».
З виходом роману О.Гончара «Собор» (1968), де автор звернувся до історичних традицій українського народу, його патріотизму, традицій, виступив проти руйнування історичних пам’яток церковної архітектури, його було піддано нищівній партійній критиці, а з ним і всіх тих, хто став на захист митця. Навіть голова КДБ СРСР Ю.Андропов не втримався, щоб не дорікнути авторові, мовляв, «за своїм змістом «Собор» є політично шкідливим твором, що пропаґує елементи націоналізму, в спотвореному світлі зображує радянську дійсність». Трохи пізніше Гончара було усунуто від керівництва Спілкою письменників.
В 1969 р. в офіційній пресі нещадно критикували роман В.Дрозда «Катастрофа», повість І.Чендея «Іван», роман Р.Іванчука «Мальви». У 1970 р. партійному остракізму було піддано повість В.Маняка «Еврика», роман Р.Андріяшика «Полтва», новелу В.Яворівського «Під крилами – весілля», згодом роман І.Білика «Меч Арея», повість Б.Харчука «Два дні», інші твори. За ідеалізацію української минувшини цькували Л.Костенко, а в 1972 р. було розсипано набір її книжки «Княжа гора». У 1975 р. було поновлено цензурування «Кобзаря» Т.Шевченка.
Критика, як правило, не минала безслідно: розкритиковані твори зникали з бібліотек, а їхні автори на довгі роки позбавлялися можливості друкуватися. Так, під час чисток зі Спілки письменників України були виключені І.Дзюба, Г.Кочур, М.Лукаш, В.Чичибабін, О.Бердник, М.Руденко та ін. Видатного російськомовного письменника В.Некрасова вислали за кордон. Від літературної діяльності відсторонили І.Чендея, М.Вінграновського, Ю.Щербака, І.Жиленко, В.Шевчука. У таборах і в’язницях опинилися літератори О.Бердник, І.Світличний, В.Стус, В.Рубан, Ю.Литвин, Є.Сверстюк, Ю.Бадзьо, М.Руденко та ін.
Під час перебудови гідну роль у відродженні як національної культури, так і державності відіграли відомі українські літератори, які, активно включившись у громадсько-політичне життя, пристрасним словом з різноманітних трибун, сторінок газет і журналів, по радіо й телебаченню, власною творчістю намагалися дійти до найглибших закутин суспільства. Так, Д.Павличко у своїх творах засуджував байдуже ставлення тодішнього керівництва до власного народу, рідної мови, Л.Костенко переймалася проблемою обов’язку митця перед народом, В.Голобородько намагався філософськи осмислити сенс людського буття. Темі Чорнобиля були присвячені твори І.Драча («Чорнобильська мадонна»), С.Йовенко («Вибух»), Ю.Щербака («Чорнобиль»), В.Яворівського («Марія з полином у кінці століття») та ін.
Важливим чинником національного відродження цього часу стало повернення із забуття раніше заборонених творів В.Винниченка, Г.Косинки, Є.Плужника, В.Рубана, М.Руденка, В.Стуса, І.Світличного, М.Хвильового та багатьох інших поетів і письменників, які своєю творчістю торували шлях розвитку самобутньої української культури.
| Музичне, театральне, кіно- та образотворче мистецтво |
Навіть в умовах ідеологічного тиску традиційно значними були досягнення української музики. Передусім було реабілітовано композиторів Б.Лятошинського, М.Колессу, М.Вериківського, інших митців. З’явилися нові опери (Г.Майбороди «Тарас Шевченко», В.Кирейка «Лісова пісня», С.Людкевича «Довбуш», В.Губенка «Шельменко-денщик», Ю.Мейтуса «Украдене щастя»), балети («Либідь» В.Гомоляки, «Пам’яті Лесі Українки» А.Штогаренка, «Тіні забутих предків» В.Кирейка), симфонії («Я стверджуюсь» Є.Станкевича, 4-а і 5-а симфонії Б.Лятошинськго, 2-га симфонія А.Штогаренка). У вокальному та симфонічному жанрі гідно були оцінені громадськістю Л.Ревуцький, М.Веріковський, М.Колесса, М.Скорик, Л.Дичко, в хоровому – П.Гайдамака, Ф.Козицький, К.Данькевич, Б.Лятошинський, пісенному – П.Майборода, О.Білаш, А.Філіпенко, Л.Кос-Анатольський, І.Шамо, В.Івасюк та ін. Визнаним віртуозом дириґентської майстерності став С.Турчак.
Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. В багатьох країнах відомі імена таких корифеїв української оперної сцени, як А.Солов’яненко, Д.Гнатюк, Б.Руденко, Є.Мірошниченко А.Мокренко, М.Кондратюк, Д.Петриненко, М.Стеф’юк. Широкою популярністю користувалися виконавці масової естрадної пісні С.Ротару, Н.Яремчук, В.Зінкевич та багато інших. Улюбленими в народі стали «Пісня про рушник» (автор слів А.Малишко), «Марічка» (М.Ткач), «Чорнобривці» (М.Сингаївський), «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори» (В.Івасюк) та ін.
В умовах задушливої атмосфери 1960-х – 1980-х років ідеологічні відділи КПРС жорстко реаґували на будь-які спроби митців відійти від офіційних канонів. Так, етнографічний хоровий ансамбль «Гомін» під керівництвом Л.Ященка, який тільки-но взявся відроджувати колядки і купальські пісні, негайно було звинувачено в «буржуазному націоналізмі». Колектив розпустили, а його керівника виключили зі Спілки композиторів.
Щасливішою була доля інших мистецьких колективів України, які не лише зуміли вижити, але й зберегли національний колорит і високий творчий потенціал. Серед них – Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г.Вірьовки, Державна заслужена академічна капела «Думка», Державна заслужена академічна капела бандуристів України, Черкаський заслужений народний хор, Закарпатський народний хор, Гуцульський ансамбль пісні і танцю, Київська чоловіча хорова капела ім. Л.Ревуцького та ін. При будинках культури та клубах продовжувала розвиватися художня самодіяльність.
Позитивні зміни відбулися в розвитку українського театрального мистецтва. Зокрема, своїми виступами прославили Україну академічні драматичні театри ім. І.Франка в Києві, ім. Т.Шевченка в Харкові, ім. М.Заньковецької у Львові. Українські театральні традиції творчо розвивали режисери Г.Юра, М.Крушельницький, В.Скляренко, А.Скибенко, О.Король, О.Бєляцький, І.Равицький, В.Загоруйко, М.Шейко та ін. Серед театральних зірок виділялися такі майстри, як Н.Ужвій, Б.Ступка, К.Степанков, А.Роговцева, В.Добровольський, К.Лавров, Б.Пономаренко, М.Романов, К.Хохлов тощо. Справжніми майстрами балету постали Л.Сторчакова, Н.Хоменко, Р.Хилько, В.Ковтун.
У 1960-х – 1980-х роках зросла кількість театрів, і в середині 1980-х рр. їх налічувалось майже 90, але театральний репертуар перебував під постійним контролем ідеологічних відділів партійних органів. Як наслідок, більшість поставлених вистав оспівували «переваги радянського способу життя». Великим лихом була русифікація, в результаті якої на середину 1980-х років менше 30% професійних театрів республіки залишалися українськими.
Деякі зрушення відбулися в галузі наймасовішого виду мистецтва, яким залишалося кіно. На той час в Україні працювало три кіностудії: Київська ім. О.Довженка, Одеська і Ялтинська та Київська студія хронікально-документальних фільмів. Серед найбільших здобутків українського кінематографу, що продовжував традиції поетичного кіно Довженка, Кавалерідзе, Савченка, – фільми В.Денисенка «Сон» (1964), С.Параджанова «Тіні забутих предків» (1965), який отримав другу премію на VII Міжнародному кінофестивалі в Арґентині, Л.Осики «Камінний хрест» (1968) і «Захар Беркут» (1971), Ю.Ільєнка та І.Миколайчука «Білий птах з чорною ознакою» (1972), відзначений найвищою нагородою Московського міжнародного фестивалю, Л.Бикова «В бій ідуть одні старики» (1974) та «Ати-бати йшли солдати» (1976), І.Миколайчука «Вавілон ХХ» (1979) та ін. Окрім режисерів, до розвою українського кіно чимало спричинилися тодішні молоді сценаристи – поети І.Драч, М.Вінграновський, Д.Павличко, Л.Костенко, актори І.Миколайчук, К.Степанков, Л.Кадочникова, Б.Ступка, М.Гринько, М.Олялін та ін.
Значно ускладнював розвиток українського кінематографу диктат офіційної ідеології, наглядачі від якої вирішували долю тих чи інших стрічок, та русифікаторська політика. Наприклад, з двох десятків картин, які щорічно випускала Київська кіностудія ім. О.Довженка, лише 2–3 озвучувалися українською мовою; в Одесі й Ялті не було і цього. Як правило, фільми з яскраво вираженим національним характером чи гострою проблематикою на екран не допускалися, а їх творці зазнавали цькувань. Таким чином режим прагнув не допустити становлення національної кінодраматургії, позбавити українське кіно від національної проблематики. Серед заборонених для прокату були фільми Ю.Іллєнка «Криниця для спраглих», К.Муратової «Короткі зустрічі» та «Довгі проводи», М.Рашеєва «Заячий заповідник». Архаїчним та відірваним від життя було визнано жанр «поетичного кіно», що склався в Україні. Після нетривалого показу на довгі роки стали недоступними для масового глядача «Білий птах із чорною ознакою» та «Тіні забутих предків». Режисера останнього з них, С.Параджанова, було запроторено до в’язниці.
Лише за часів перебудови українські фільми змогли прорвати «залізну завісу», якою досі московські чиновники відгороджували їх від зовнішнього світу. Так, у 1989 р. картини Ю.Ільєнка «Криниця для спраглих» та «Вечір на Івана Купала» добилися особливого успіху на міжнародному кінофестивалі у Сан-Франциско. Наступного року ще одна стрічка Ю.Ільєнка – «Лебедине озеро. Зона» на Каннському міжнародному кінофестивалі отримала два головних призи Міжнародної федерації кінематографічної преси.
Безперечним успіхом цього часу стала і картина «Голод-33», яку створив молодий режисер О.Янчук за сценарієм С.Дяченка і Л.Танюка. В ній талановито і правдиво відтворено найтрагічнішу сторінку історії України.
Плідно, в розумінні кількості, але не завжди якості, впродовж другої половини 1950-х – 1980-х років працювали майстри образотворчого мистецтва. Після того, як з початком відлиги було покладено край сталініані, вони, як правило, творили те, що їм замовляли: «ленініану», портрети передовиків виробництва, інші твори «соціалістичного реалізму». Зокрема, у 1981 р. завдяки київським і московським скульпторам на чолі з Є.Вучетичем у Києві відкрився меморіальний комплекс Українського державного музею Великої Вітчизняної війни, який увінчувався 62-метровим монументом «батьківщини-матері». Символами доби також стали обеліск місту-герою Києву на площі Перемоги та арка поблизу нинішньої Європейської площі, що мала символізувати братерське єднання українців та росіян (у народі більше відома як хомут). Цікавим було розв’язання творчих завдань при спорудженні пам’ятників І.Франку в Києві (1956), виконаного скульпторами А.Білостоцьким і О.Супруном та архітектором М.Іванченком, і Львові (1964), роботи В.Борисенка, Д.Крвавича, Є.Миська, Я.Чайки, Д.Одрехівського, А.Шуляра, та Т.Шевченку в Москві (1964) за авторством М.Грицюка, Ю.Сінкевича, А.Фужека. Належне місце в українській скульптурі займають також твори В.Бородая («Іван Богун», пам’ятні знаки засновникам Києва (Кию, Щеку, Хориву і їхній сестрі Либіді), Т.Шевченкові в Арров-парку (США) та ін.), І.Гончара (пам’ятники М.Горькому в Ялті, Т.Шевченку в Шешорах Івано-Франківської обл., С.Васильченку в Ічні), Г.Кальченко (пам’ятники М.Заньковецькій, Лесі Українці, І.Котляревському в Києві, С.Гулаку-Артемовському – в Городищі).
Досконало оволодів технікою деревориту (ґравюра на дереві) виходець з Тернопілля Я.Гніздовський, який, як засвідчує його творчість, став співцем української землі на американському континенті. Дереворитинашого земляка демонструвалися більш як на ста виставках у США, Канаді, країнах Європи, Азії, Латинської Америки та Африки. Нині вони зберігаються у великих музеях США і Канади, багатьох приватних збірках. Навіть президент Дж.Кеннеді, обладнуючи свій робочий кабінет у Білому домі, вибрав дві картини Я.Гніздовського – «Зимовий пейзаж» і «Соняшник».
В українському живопису цього періоду продовжували панувати історико-революційна, патріотична і «виробнича» теми, але поруч з цим все більшого поширення набувають образи сучасника, природи у М.Божія («Медсестра», «Дівчина в синій хустці», «Думи мої, думи…»), І.Бокшая («Зустріч на полонині», «Синевирські полонини»), М.Глущенка («Весна на перевалі», «Кримські виноградники», «Українські квіти»), К.Трохименка («Катерина», «Т.Шевченко в Каневі»), С.Шишка («Голосіївська осінь», «Листопад», «Дніпро восени»), О.Шовкуненка («Рожі», «Повінь»), Т.Яблонської («Разом з батьком», «Хліб», «Травень»), а також історичного минулого в творах М.Дерегуса («Хмельниччина», «Дума про козака Голоту», «Голод. 33-й рік»), О.Лопухова («Війна», «Вольниця», «Моє дитинство. Голод»), Г.Смольського («Портрет В.Стефаника», «Опришки в горах», «Троїсті музики»), В.Чеканюка («Кармелюк», «Партизани», «Максим Кривоніс під Звягелем»), В.Шаталіна («Бойове завдання», «Земля», «Битва за Дніпро»). Нові форми й незвичний зміст принесла творчість художників О.Заливахи («Полтавчанка», «Дзвонар», «Червона калина»), А.Горської («Абетка», «Автопортрет», «Прапор перемоги»), народних майстрів К.Білокур («Півонії», «Натюрморт з хлібом», «Осінь»), В.Глущенко («Присвята», «Козак і дівчина», «Ой у полі криниченька»), М.Примаченко («Чубарики на квітах», «Козацька могила», «Ведмеді на пасіці») та ін.
На жаль, неґативні тенденції, які панували в духовній сфері, не оминули й майстрів образотворчого мистецтва. Одні з них були позбавлені можливості працювати, твори інших заборонялися або й знищували. Так, ще в 1964 р. зі спілки художників були виключені А.Горська та Л.Семикіна за створення вітражів у Київському університеті з зображенням протестуючого Т.Шевченка. Сам шестиметровий вітраж, який видався партійним чиновникам ідеологічно шкідливим, було безжально знищено. Дещо пізніше такої самої долі зазнала 200-метрова композиція скульптурних рельєфів «Стіна пам’яті» художників А.Рибачука та В.Мельниченко на Байковому кладовищі. У різноманітних відхиленнях від «соціалістичного реалізму» було звинувачено та піддано цькуванню відомого скульптора, живописця та етнографа І.Гончара, який у 1989 р. отримав Державну премію України ім. Т.Шевченка; у 1965 р. за звинуваченням в антирадянській пропаґанді й аґітації було засуджено художника О.Заливаху тощо.
Отже, розвиток української культури в другій половині 1950-х – 1980-х роках мав складний і неоднозначний характер: після короткого періоду хрущовської «відлиги», коли відбулася активізація культурного і духовного життя суспільства, з середини 60-х років, незважаючи на певні досягнення, в культурі, як і в інших сферах життя, очевидною стає глибока системна криза. З початком національного відродження другої половини 80-х років попередня політика ідеологічного диктату, русифікації, обмеження української культури відходить у минуле.