У латинській мові голосні розрізняються за довготою вимови: звуки можуть бути довгими або короткими. Довгі звуки вимовляються приблизно вдвічі довше коротких. На письмі довгота чи короткість звука позначається спеціальними надрядковими знаками, які ставляться над буквою: довгота звука позначається горизонтальною рискою ( ˉ ), а короткість - дужкою ( ˘ ).
Наприклад: ā - [ā] довгий, ă - [ă] короткий.
Довгими чи короткими звуки можуть бути за природою або за положенням.
Як складотворчий елемент можуть виступати лише голосні або дифтонги: у слові стільки складів, скільки голосних або дифтонгів.
Поділ на склади у латинських словах здійснюється:
1)між двома голосними:
pó-a - тонконіг, zé-a - кукурудза;
2)між голосним (або дифтонгом) і приголосним:
fá-ba - біб, praé-cox - ранній;
3)між голосним і групою “muta cum liquida” - сполученням німого звука b, p, d, t, c, g з плавним r, l (br, bl, pr, pl, dr, dl, tr, tl, cr, cl, gr, gl):
rú-bra - червона, pá-tri-a - батьківщина;
4)всередині групи приголосних:
a) між двома приголосними: plan-ta - рослина, al-ba - біла;
b) між трьома приголосними перед останнім приголосним (крім сполучень з групою “muta cum liquida”): fúnc-ti-o - функція, cam-pés-tris - польова.
Залежно від голосного склад, що його містить, також може бути довгти або коротким.