Одлним із основних принципів, які утверджувала поезія молодих, був новий вимір, який давав можливість поглянути на землю наче з пункту спостереження космічного корабля і сприймати її всю відразу, ставати на сторожі усієї землі (М. Вінграновський). Тема космосу, космічний масштаб зявилися закономірно, це був новий пласт дійсності, який дав можливість розсунути горизонти спостереження, розширити проблематику й збагатити поетику. Можна відзначити принаймні три джерела «космічної теми» в молодій поезії 60-их років: політ людини в між планетарний простір, традиції української поезії 20-их років і «комічність» художнього мислення у творах О. Довженка і ін. Ці чинники, безперечно, вплинули на процес розвитку поезії кожен по-своєму: перший дав нову предметність, нові реалії, другий визначив характер образно-поетичних асоціацій, третій – проблематику, публіцистичну загостреність і філософічність.
Д. Павличко збірка віршів «Космос», М. Вінграновський вірші «Вже зеленіє синій сніг», «У синьму небі я висіяв ліс», І. Драч «Таємниця початку», «Таємниця буття», «Зелена брама» та ін.
106. Новелістика 60-х років ХХ ст., її представники.
Основним жанром прозаїків-шістдесятників на початку їх творчості була новелістика, і вона в 60-х рр. справді підносилася на вищий ідейно-художній, інтелектуально-психологічний рівень, ставав помітним її вплив на інші прозові жанри. Повість набувала багатопроблемності й “багатоморфності”. Проблемний роман сучасної тематики збагатився цілим рядом цікавих, наснажених морально-етичною проблематикою, “особисто”-психологічних творів – “Тронка” (1963) О.Гончара, “День для прийдешнього” (1964) П.Загребельного, “Крапля крові” (1964) Ю.Мушкетика, “Птахи полишають гнізда” (1965) І.Чендея тощо. Ці твори об’єднує дослідницький пафос, їхня спільна визначальна риса – неприхована критична спрямованість щодо негативних сусп-них явищ (людська байдужість, пристосуванство, бюрократизм, бездумне підкорення начальству тощо). У таких творах привертає увагу безумовна активізація ідейно-естетичної позиції автора. Відчутно конструктивним за наслідками виявився вплив на прозове мислення 60-70-х рр. доробку Григора Тютюнника. Його не такі вже й численні книжки новел, оповідань та повістей “Зав’язь” (1966), “Деревій” (1969), “Батьківські пороги” (1972), “Крайнебо” (1975), Коріння” (1976) і “Вогник далеко в степу” (1979) полишали враження стильової і світоглядної цільності. Саме простота і справжність, за якою стоїть і якою досягається повна психологічна сполучність слова, вжитого автором і читачем в одній особі, і є тим, що становить основу стилю Гр.Тютюнника. Центральні ідеї його гуманістичної “програми” лягли в основу самостійної стильової гілки укр. прози 60-80-х рр., означеної іменами А.Дімарова, Б.Харчука, І.Чендея, Р.Федоріва, С.Пушика і продовженої тими з молодших авторів, які прагнули утвердитись на засадах художнього етнопсихологізму (В.Медвідь, В.Портяк, О.Микитенко та ін.)
107. Перекладацька діяльність Миколи Лукаша і Григорія Кочура.
Микола Лукаш. Народився він 19.12.1919 р. в Кролевці. Школу закінчив із відзнакою, успішно займався і на історичному факультеті Київського університету. Навчання перервала війна, його було поранено, а з 1943 р. служив у діючій армії. Закінчив Харківський педінститут, викладав іноземні мови, пізніше працював завідувачем відділу поезії журналу «Всесвіт». Людина волелюбних поглядів, він, більше завдяки щасливому випадку, не мав відкритих конфліктів із владою, знаючи її костоламну вдачу. М. Л. був насамперед найталановитішим митцем — прозаїком і поетом, романістом і новелістом, ліриком і сатириком, майстром епіграми та пародії, відмінним знавцем фольклору, діалектів деяких мов. Коли трапилося перекладати поезії Ф.-Г.Лорки, написані на галісійському діалекті, М. Л. успішно здійснив досі небачений експеримент — використав гуцульський діалект, етнічно споріднений за духом і характером. Це був перекладач-новатор. Він свідомо вводив у перекладений текст маловідомі і маловживані укр. слова, створював неологізми. Неперевершений повний переклад М. Л. «Фауста» Гете, «Декамерон» Боккаччо, «Дон Кіхот» Сервантеса, «Пані Боварі» Флобера, поезії середньовічних японських авторів, Бернса і Гейне, Шіллера і Аполлінера, Верлена і Рільке, Гюго й Міцкевича, Гофштейна і Тувіма, Йожефа і Гавличенко-Боровського, багатьох інших, які заговорили по-українськи вустами М. Л. Перекладацька концепція М. Лукаша невід’ємно пов’язана із соціокультурним контекстом, у якому відбувався переклад. Вона мала на меті забезпечити цілісність літ. полісистеми та повноцінне функціонування укр. мови, що знайшло своє відображення, передусім, у відборі творів для перекладу та конкретних перекладацьких рішеннях. М. Л. надавав перевагу творам тих жанрів, стилів, літературних напрямів, які були відсутні чи недостатньо розвинені в українській літературі. Зокрема, перекладач обирав теми, суголосні з тодішньою дійсністю, із виразними, актуальними політичними мотивами, висловлюючи таким чином свою громадянську позицію. З іншого боку, М. Л. приваблювали твори, багаті мовно-стилістично, переклад яких, відповідно, дозволяв би максимальне залучення лексико-стилістичних ресурсів української мови. Кінцевою метою Лукашевих перекладів було довести самодостатність української мови для перекладу творів різних жанрів і стилів та зберегти і збагатити рідну мову засобами перекладу. Віджилої лексики нема, натомість є нагромаджений і відшліфований століттями пласт пасивних лексико-фразеологічних ресурсів, які необхідно активізувати. Тому основою його перекладацької стратегії є якнайширше звертання до творчості класиків укр. літ. як до багатого джерела лексичних та синтаксичних резервів української мови і максимальне використання цих мовних скарбів у перекладах. М. Л. проводив цілеспрямований відбір мовних засобів з орієнтацією на жанрово-стилістичні особливості оригіналу, тяжіючи до призабутих, рідковживаних, розмовних форм, фольклорних ресурсів. Мовне новаторство М. Л. виявилося в тому, що, мобілізуючи найширші пласти укр. лексики та фразеології, він продемонстрував потенційні можливості укр. мови, її високу дериваційну спроможність, органічну здатність до слово- та фразотворення, багатої синонімії. Активно реалізуючи дериваційні можливості української мови та опираючись на продуктивні моделі словотвору, М. Л. увів до обігу чимало утворень узуального й оказіонального характеру. Серед них є як авторські новотвори, так і активізовані давно забуті форми. Яскраво новаторським явищем у перекладах М. Л. стала синонімія як вузького, так і широкого контекстів. Перекладач поширив явище синонімії на різні рівні: фоностилістичний, словотворчий, лексичний, фразеологічний, рівень тексту. Григорій Кочур – (17.11.1908, Феськівка — 15.12.1994, Ірпінь) — перекладач, поет, літературознавець, громадський діяч. Нар. в с. Феськівка Менського р-ну Чернігівської обл. в селянській родині. Навчався в Київському інституті народної освіти. Викладав у Тираспольському та Вінницькому педінститутах. 1943 разом з дружиною безпідставно заарештований, засуджений до каторжних робіт на шахтах системи ГУЛАГ м. Інта (Комі АРСР). Тут посів провідне місце в інтернаціональному гуртку інтелігенції, не припиняв творчої діяльності. Перекладав, писав вірші, вивчав із допомогою в'язнів нові мови, зокрема, естонську, латвійську, вірменську, грузинську, долучав до цього друзів. Активне духовне життя допомагало протистояти реаліям каторги. Після звільнення (1953) і реабілітації (1962) К. повернувся в Україну й оселився в м. Ірпінь, під Києвом. Найближчий соратник М. Рильського, К. був неформальним лідером українського перекладацького цеху. Кочур належав до ключових фіґур національно-культурного відродження в Україні в 60-і. Його оселя в Ірпені була центром, де збиралася опозиційно налаштована творча інтелігенція. Усі ці роки Кочур багато і плідно працює, виховуючи нове покоління перекладачів. Його переклади охоплюють 26 століть, починаючи від Архілока (давньогрецька поезія) і закінчуючи сучасними поетами, три континенти (Європа, Америка й Азія), біля 30-ти літератур. Він автор статей з теорії перекладів, кваліфікованих передмов до видань зарубіжних авторів, численних рецензій і спогадів. У 70-х Кочур став усе частіше потрапляти до «чорних списків», зокрема, за те, що зустрічався з укр. літераторами з-за кордону. За 2-ої хвилі репресій серед української інтелігенції в 1973 К. був виключений зі Спілки письмеників України. Був практично позбавлений можливости публікуватися. Тільки 1988 Кочур відновлений в СПУ. 1989 видана невелика збірка його віршів «Інтинський зошит», його табірна поезія з царства «дротяного дракона». 1991 р. виданий том вибраних перекладів «Друге відлуння». Кочур — лауреат премії ім. М.Рильського за переклади і Державної премії ім. Т.Шевченка за книгу «Друге відлуння». Тільки у 82-річному віці дістав можливість прийняти зарубіжні запрошення і виступити з доповідями на наукових конференціях у США (Іллінойський університет, 1991), у Польщі й Чехії (1992). Кочур був дійним членом НТШ, нагороджений медаллю НТШ ім. М.Грушевського. Шанувальникам літератури ім’я Григорія Кочура відоме насамперед завдяки книзі «Третє відлуння» (видавництво «Рада», 2000 р.). У ній вміщено більш ніж 600 перекладів творів 175 поетів, представників понад 30 літератур світу. Часовий простір цієї своєрідної антології світової поезії — від античних часів і до сучасності. 1960–ті роки Григорій Кочур не лише відновив зв’язки з Рильським, Тичиною, Бажаном, Теном, Дроб’язком, а й познайомився з Миколою Олексійовичем Лукашем, з яким вони стали найближчими друзями, активно взявся за перекладацьку й літературознавчу діяльність. Хоча Кочура й не допускали до викладання в університетах та інститутах, проте поетичні вечори і засідання перекладацької секції під його керівництвом у Спілці письменників України збирали повні зали творчої інтелігенції — це були багатолюдні зібрання шанувальників літератури. Колись Григорій Кочур написав: «Я маю зухвалість вважати себе не тільки перекладачем, а ще почасти й істориком та теоретиком перекладу». Це була не зухвалість, а свята істина. А слово «почасти» — то тільки прояв скромності вченого. Адже він досліджував історію перекладу світової літератури українською мовою, перекладу української літератури іншими мовами, вивчав відмінності між античним і нашим віршуванням, був досконалим знавцем поезії різних часів і народів. І завжди напружено працював, попри те, що це зовсім не завжди приносило йому визнання чи гроші і що його твори не друкували, забороняли, знищували (в таборі), а їхнього автора виключили зі Спілки письменників. „Антігона” Ніщинського, передмов до творів Боккаччо, Сервантеса, Шіллера, Верлена, Гашка, інших давніх і нових класиків)