Основні поняття та категорії фольклористики як науки

Основні поняття та категорії фольклористики як науки.

«У другій половині ХІХ ст. набув поширення термін «фольклор» (з англійської – народна мудрість, народні знання). Здавалося б, це поняття має ще… «…Сам предмет фольклористики поки що не найшов загальноприйнятого визначення.… «У розумінні більшості сучасних зарубіжних учених, фольклор – сукупність усіх проявів народного побуту, вірувань,…

Завдання фольклористики

- вивчення системи жанрів фольклору; - типологія художньої структури народнопоетичних творів; - еволюція символіки й образності;

Фольклор і художня література. Проблема «фольклоризації» літературних текстів.

Проблема фольклорно-літературних взаємин перебувала в полі зору філологів протягом ХІХ-ХХ ст., і тепер не втрачає своєї актуальності, адже усна колективна та письмова індивідуальна творчість взаємодіють, перетинаються між собою, взаємно збагачуючись.Фольклорно-літературні взаємини, фольклоризм літератури осмислювало багато українських вчених. У першій половині ХІХ ст. ці проблеми закономірно постали перед дослідниками в зв'язку з формуванням романтичної парадигми світосприйняття, захопленням старовиною, прагненням пізнавати своє рідне, національне. Найбільш помітними в цей період були праці М. Максимовича, О. Бодянського, І. Срезневського, М. Костомарова, П. Куліша.

У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. проблему співвідношення фольклору й літератури досліджували О. Потебня, М. Драгоманов, М. Сумцов, І. Франко, М. Дашкевич, М. Грушевський, Б. Грінченко, М. Павлик, В. Гнатюк. Вчені аналізували фольклоризм окремих творів літератури, актуальним залишилося вивчення пам'ятки "Слова о полку Ігоревім" (М. Грушевський), досліджували фольклоризм творів Т. Шевченка (І. Франко). Методологічні настанови для розуміння складності трансформаційного процесу, який відбувається під час впливу одного типу словесності на інший, запропонували в своїх працях О. Потебня, М. Грушевський. На відміну від попередніх дослідників, які сприймали фольклор як нижчу сходинку, від якої відштовхуються письменники, щоб на вищому рівні продовжувати традиції народних співців, О. Потебня, М. Драгоманов, І. Франко розглядали фольклор та літературу як два види мистецтва, між якими відбувається взаємовплив; відстоювали концепцію фольклору як словесності імперсональної, і літератури як словесності, побудованої за "індивідуальним принципом".

З погляду історичного розвитку та співіснування фольклору й літератури Д. Медріш вирізняє два типи фольклорно-літературних зв'язків: відкритий (контактний), коли близькі за функцією писемні та усні жанри протягом цілих епох співіснують і здійснюють один на одного помітний взаємний вплив, та закритий (паралельний), коли різні усні та писемні жанри утворюють в національній словесності єдину і вельми сталу протягом кількох століть жанрову систему за принципом доповнюваності

О. І. Дей, О. І. Зілинський, Р. Ф. Кирчів, Н. С. Шумада у праці "Український фольклор у слов'янських літературах" вирізняють три головні форми фольклорно-літературних зв'язків, які стосуються аспекту фольклоризму літератури (тобто процесу розвитку і художнього збагачення індивідуальної професійної словесної творчості на основі народної, колективної):

1) засвоєння літературою своїх національних народнопоетичних надбань;

2) використання фольклорних джерел сусіднього, спорідненого походженням, історією і мовою народу;

3) опрацювання інтернаціональних фольклорних сюжетів та мотивів.

Для успішного аналізу фольклорного субстрату в літературному тексті необхідно перш за все бути ознайомленим з методикою "ідентифікації" (елементарного розпізнавання у літературному творі уснопоетичних за походженням елементів), яка була розроблена вченими як послідовність завдань:

1. Розв'язання питання про наявність у творі фольклорного впливу.

2. Розпізнавання виявленого фольклорного впливу як сюжетного чи стилістичного, або й сюжетного і стилістичного разом.

3. Визначення жанрової специфіки усного об'єкта рецепції.

4. Визначення його національної (етичної) належності.

5. Пошук найближчих до усного об'єкта рецепції фольклорних варіантів і текстуальні зіставлення з літературним твором з метою визначення обсягу (ступеня) використання їх у ньому, напрямів і засобів трансформації [20, 68].

Давно відомий розподіл фольклоризму письменника на два типи - "природний" та "кабінетний". На думку С. Росовецького, у новій українській літературі чистий "природний" фольклоризм - явище рідкісне [20, 53]. Також вчений розрізняє два типи рецепції фольклору в літературі за співвідношенням сюжетних (власне структурних і стильових) фольклорних компонентів:

1. Сюжетний або нестильовий (письменник принципово відмовляється, незважаючи на використання фольклорної сюжетики, від звертання до фольклорного стилю).

2. Аморфний, розлитий або несюжетний (наприклад, в поезіях - лише стилістика народної пісні)

Цікаві варіанти фольклорно-літературних зв'язків маємо у випадках оспівування народного героя. Так, наприклад, постать Марусі Чурай, витворена українським народом, стала основною героїнею повісті російського письменника О. Шаховського ("Маруся, малороссийская Сафо", 1839), потім цей літературний твір знову вплинув на українську культуру. Фольклорно-літературні зв'язки у цьому випадку можна подати такою схемою: український фольклор > російська література > українська література, український фольклор. Л. Пономаренко називає це явище фольклорно-літературним "зиґзаґом" або "бумерангом", у цьому випадку ще й ускладненому міжнаціональними ознаками [18, 10-15].У дисертації П. Будівського "Фольклорний і літературний образ народного героя (Олекса Довбуш): проблема історичної та художньої правди" чітко показаний перехід історичного діяча у фольклорного героя, а далі - в літературні тексти, щоправда, наступний перехід (з літератури знову у фольклор) не врахований автором дисертації [2]. Тут фольклорно-літературні стосунки можемо позначити так: історична особа > фольклор > література, або: історична особа > фольклор.

Фольклоризм літератури - лише одна із граней проблеми іншобуття фольклору в історичних та естетичних умовах. При дослідженні фольклоризму необхідно поглибити системність аналізу, який має охоплювати всі рівні ідейно-естетичної структури твору.Фольклоризм визначають як наявність фольклорного субстрату в літературному творі. Так само, як інші впливи, він може бути випадковим, у вигляді прямого наслідування, а також - переплавленим у авторській свідомості. В більшості монографічних робіт фольклоризм трактується як не тільки пряме, але частіше - опосередковане літературною традицією чи творчим методом письменника засвоєння фольклору в усій різноманітності форм його входження на всіх етапах творчості і на різних рівнях художньої структури твору.

Проблема колективного та індивідуального в фольклорі.

Сам факт побутування фольклорного твору у великій кількості варіантів знімає питання про його авторство. Фольклор — мистецтво колективне, навіть у… Однак не кожний твір, створений навіть у фольклорному колективі, стає… Зрозуміло, що співвідношення колективного та індивідуального начал у народній творчості не було завжди однаковим і…

Іван Франко

ЯК ВИНИКАЮТЬ НАРОДНІ ПІСНІ

 

Питання жанрово-тематичної співвіднесеності колядок і щедрівок

Щедрівки — величальні українські народні обрядові пісні. Виконуються під Новий рік і під Йордан у Щедрий Вечір. Відповідно до різдвяно-новорічних звичаїв, щедрівки так само, як і колядки,… У щедрівка висловлюється побажання багатого врожаю, добробуту, приплоду худоби, доброго роїння бджіл. Поетичне слово в…

Цикл весняних обрядів та вірувань веснянок

На Україні Масляна не мала такого широкого розмаху, як, приміром, у центрально-російських областях. Але й тут дорослі та молодь катались на конях,… У наші часи деякі елементи традиційної Масляної використовуються у святі… БЛАГОВІЩЕННЯ -- важлива віха землеробського календаря українців. До цьою свята (25 березня за ст. ст.) лелеки звичайно…

Мотиви

космогонічні — в гаївках — найбільш давні мотиви

вегетаційно-господарські тема — одна із значущих, пов'язана з тим, що людина дбаючи про добрий урожай, намагалася впливати на природу за допомогою аграрної магії.

любовно-шлюбна тематика

гаївки з відгомоном історичного буття

Жанрово-тематична характеристика народних дум

Ду́ма— лірико-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI—XVIIІ століть.

Дума (козацька дума) — жанр суто українського речитативного народного героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.

Характерні ознаки дум

- Вірш думи — нерівноскладовий, астрофічний (без поділу на строфи-куплети через змінність порядку римування), з інтонаційно-смисловим членуванням на… - Довгі рецитації дум наявні в пливкій, мінливій формі, тим-то й важко вивчати…

Мовно-стилістичні ознаки дум

Домінатний елемент дум — словесний, а не музичний, і формується він до певної міри імпровізаційно, тому рими часто риторичні. Рими в думах переважно дієслівні.

В поетиці характерні розгорнуті заперечні паралелізми (найчастіше у заспіві), традиційні епітети (земля християнська, тихі води, ясні зорі, мир хрещений, каторга бусурманська, тяжкая неволя), тавтологічні вислови (хліб-сіль, мед-вино, Січ-мати, п'є-гуляє, дуки-срібляники, вовки-сіроманці, турки-яничари), коренеслівні (піший-піхотинець, квилить-проквиляє, жити-проживати), різноманітні фігури поетичного синтаксису (риторичні запитання, звертання, повтори, інверсія, анафора тощо), традиційні епічні числа (3, 7, 40 та ін.).

Стиль дум урочистий, піднесений, чому сприяє використання архаїзмів (златоглавий, глас, аще, рече, нозі, руці). Епічність і урочистість дум посилюється ретардацією — уповільненням розповіді через повторення фраз-формул.

Музично-стилістичні ознаки дум

Наспіви дум складаються з: речитативу на одному звуці в межах кварти:

мелодичного речитативу або семантично однозначних речитативних поспівок:

різної довжини мелодичних каденцій наприкінці тиради або її відрізків, т.зв. формули закінчень:

вступної мелодичної формули на слові "гей!", т.зв. "заплачки":

Речитативні поспівки, початкові й фінальні мелодичні формули прикрашені звичайно мелізмами. Ладову основу більшості дум утворить дорійський лад з підвищеним IV ступенем, з нижнім вступним тоном (VII) і субквартою (V). Підвищена IV ступінь використовується в якості вступного тону в домінанту, внаслідок чого V ступінь виконує функцію тимчасової тоніки. Оспівування збільшеної секунди, що утворилася між ІІІ й IV ступенями, створює специфічно "східний" колорит або передає почуття страждання (за висловом кобзарів "надає жалості").

Тематика дум

У думах, на відміну від балад та епосу інших народів, немає нічого фантастичного.

Історія дум

Найдавніша згадка про думи є в хроніці («Аннали», 1587) польського історика С. Сарницького, надавніший текст думи знайдений у краківському архіві М.… У наукову термінологію назву дума запровадив М. Максимович, який, як і М.… Фундаментальні дослідження дум залишив фольклорист-музикознавець Ф. Колесса, який у 1908 році очолив організовану…

Автентичні думи

Козак Голота (дума)Козак Нетяга (дума)Отаман Матяш (дума)Хведір Безрідний (дума)Смерть козака в долині Кодимі (дума)Три брати Самарські (дума)Плач невільника (дума)Плач невільників (дума)Сокол і соколя (дума)Іван Богуславець (дума)Маруся Богуславка (дума)Самійло Кішка (дума)Втеча трьох братів з АзоваДума про Івася КоновенкаРозмова Дніпра з Дунаєм (дума)Хмельницький і Барабаш (дума)

Народні думи, які відображають різні аспекти стосунків українського народу з турками і татарами

 

«Дума про козака Голоту», основний образ думи — вірний син і захисник рідної землі — козак Голота.

Сюжет

У думі змальовано поєдинок, у якому козак Голота, людина смілива і відважна, перемагає татарина. Козак належить до запорізької черні, про що свідчить і його прізвисько, і його портрет, детально змальований в думі. Загалом, портрети відіграють в цій думі надзвичайно важливу роль. Вони є засобом характеристики героїв. Портрет татарина, теж докладно змальований, яскраво підкреслює риси зажерливого загарбника. Козак, по своїй суті людина миролюбна, що підкреслено в думі, але він сміливо виходить на поєдинок, бо основним обов'язком для себе вважає оборону Вітчизни.

Дума відбиваш історичні події, що вудбулися в другій половині ХВІ ст. - заселення козаками земель у гирлі Дунаю. Козак Голота - особа не історична, хоч дехто з дослідників безуспішно намагався довести, що образ Голоти історично вірогідний, твердили ніби йдеться про Іллю Голоту - спільника й полковника Богдана Хмельницького, який здобував міста, ходив з козаками на Полісся й Литву з дору.енням гетьмана і там у 1649 році при облозі Згола згинув від ворожого меча

“'Дума про втечу трьох братів з Азова”

Розповідь про втечу трьох братів з турецької неволі.І про те, як старший брат вбиває двох меньших, вертається до батька не підозрюючи, що найменший не загинув.

У 1871 р., ще до ІІІ-го Археологічного з'їзду, Лисенко записав від "лірника Йвана" в Лубенському повіті початок думи "Про втечу трьох братів з Азова" , але ця спроба певно не задовольняла Лисенка ритмічною стороною транскрипції і за його життя вона виявилась не надрукованою. Від миргородського кобзаря Платона Кравченка Ф, Колесса зробив запис в 1910 р.

«Дума про Марусю Богуславку»

Це історія дівчини, яка опинившись в неволі, вийшла заміж за турка, від чого дуже страждає, бо саме своє становище сприймає як зраду, хоча насправді вона просто нещасна бранка, куплена як річ. Вона як може допомагає козакам-невільникам, що належали її чоловіку, а потім взагалі випускає їх на волю.

«Дума про Самійла Кішку»

Це дума про перебування козаків у турецькій неволі. Самійла Кішку змальовано запорізьким гетьманом, який разом з козаками 25 років

Образи і поетика соціальних дум

У фольклорi вiдображено iсторiю, побут й духовне обличчя украïнського народу. Народна творчiсть має в основi розмовну мову, яка має своï… Думи -- жанр героïчного лiро-епосу, який виконували мандрiвнi спiвцi. В… В умовах постiй­них тривог, викликаних нашестями загарбникiв, з'являються думи "Маруся Бо­гуславка",…

Музично-стилістичні ознаки дум

Наспіви дум складаються з: речитативу на одному звуці в межах кварти:

мелодичного речитативу або семантично однозначних речитативних поспівок:

різної довжини мелодичних каденцій наприкінці тиради або її відрізків, т.зв. формули закінчень:

вступної мелодичної формули на слові "гей!", т.зв. "заплачки":

Речитативні поспівки, початкові й фінальні мелодичні формули прикрашені звичайно мелізмами. Ладову основу більшості дум утворить дорійський лад з підвищеним IV ступенем, з нижнім вступним тоном (VII) і субквартою (V). Підвищена IV ступінь використовується в якості вступного тону в домінанту, внаслідок чого V ступінь виконує функцію тимчасової тоніки. Оспівування збільшеної секунди, що утворилася між ІІІ й IV ступенями, створює специфічно "східний" колорит або передає почуття страждання (за висловом кобзарів "надає жалості").

Тематика дум

У думах, на відміну від балад та епосу інших народів, немає нічого фантастичного.  

Етапи історичного розвитку українського народу і тематична класифікація історичних пісень

2. Визвольна війна Хмельницького і продовження формування державності.Створення української національної держави вперше одержало правове оформлення… 3. Українська державність в період 1917 - 1920 pp.Боротьба за державність… 4. Радянська державність.Не можна з історії української державності викидати і період радянський. З чого ж він…

Тематичне розмаїття ліричних пісень

«Ой горе тій чайці» — близька до певної епохи в житті України. Це гірка, сповнена туги пісня, яка розповідає про степову чайку, що вивела чаєнят при… У пісні «Ой не ходи Грицю…» — її автор Маруся Чурай переповіла історію свого… 1. Соціально-побутова пісня. Сюди ми включаємо козацькі пісні, анти кріпацькі, рекрутські, солдатські, чумацькі,…

Історичний характер соціально-побутових пісень

Солдати і козацтво в XVIII столітті були новою значною соціальною групою із специфічними умовами побуту, життя. У зв'язку з цим і з'являються в… Солдатські пісні військово-історичної тематики представляють абсолютно нове та… Саме виходячи з цього виду пісень можна говорити про історичність, про пізнавальний та навчальий характер пісень тому,…

Родинно-побутові пісні як вид ліричних пісень

В кінці ХIX століття, особливо після падіння кріпосного права, відбувається розширення сімейно-побутової тематики ліричної пісні. У пісню все глибше… Традиційні пісні з сімейно-побутового плану переходять в план… Серед українських ліричних пісень, найбільш поширеними сюжетними лініями є наступні: дівчина сумує в чужій сім'ї по…

Та поряд з сумними та інколи тужливими ліричними родинно-побутовими піснями існує такий підвид як весільні пісні.

У весільних піснях йдеться i про свах, i про подруг нареченої, світилок, бояр i боярок, старост i дружб. Співають весiльнi пiснi виключно жінки. Це переважно хори, діалоги. Весiльнi пiснi супроводжують замішування короваю, розплітання коси молодої, одягання їй чіпця. Чоловіки у формі монологів та дiалогiв беруть участь лише у найбільш драматичних епізодах обряду під час нападу бояр та викупу нареченої. Святкуючи перезву, родичі молодої після першої шлюбної ночі йдуть або з відповідними обрядовими піснями на частування до хати молодого.

Найпопулярнішими піснями що виконуються і зараз на деяких українських весіллях є такі весiльнi пiснi: «Де ти, калино, росла?, «Ой думала та гадала», «Приїхали гості», «Ой куди ж ви, сiрi гуси, полинете?», «Ненько моя та рідненька», «Ой пливе човен по росі».

 

Питання жанру балади. Специфіка літературної фольклорної балади

Українська балада розпочинається з творів П. Гулака-Артемовського («Пані Твардовська», «Рибалка»), Л. Боро-виковського («Маруся»), М. Шашкевича… Жанр балади у світовій літературі ввібрав у себе ознаки всіх трьох її родів —… балада - це старовинна, невеликого розміру, ліроепічна мандрівна пісня західноєвропейського походження, якій властиві…

Основні типи баладних сюжетів

Головні ознаки народної балади

-жанр фольклору, віршований, ліро-епічний твір;

-зосередження уваги на моральних проблемах;

-напружений сюжет;

-легендність та фантастичність;

-драматична, часто несподівана розв'язка;

-присутність оповідача;

-використання діалогів і повторів;

-невеликий обсяг.

 

Українські народні балади

1. Історичні.

2. Страшні.

3. Любовні.

4. Трагедійні.

5. Розбійницькі.

6. Сімейно-побутові.

Соціально-побутова балада

«Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси» — це соціально-побутова балада. В основі лежить моральний конфлікт свекрухи з невісткою, яка була до того залякана, що перетворилась на тополю. Мотив перетворення людей на рослини, тварин, птахів є дуже поширеним у баладах. У соціально-побутових баладах змальовуються стосунки між батьками й дітьми, братами й сестрами, розкриваються почуття кохання й ненависті.

Історичні балади

Історичні балади — це балади на історичні теми. У них змальовується життя козака, смерть козака на полі бою («Да шумить чудо дібровонька»), розповідається про велике горе, яке приносить людям війна. «Що се в полі забіліло» — балада, в якій відтворено трагічне становище українців в турецькому полоні. Мати у Криму потрапляє в полон до своєї дочки, яка вже побусурманилась, ставши дружиною татарина. Дочка пропонує матері «панувати» разом із нею, але мати гордо відмовляється. Балада «Ой був в Січі старий козак» засуджує зрадництво Сави Чалого та схвалює справедливе покарання його козаками.

Українські літературні балади

В українській поезії балада, виявляючи свою жанрову спорідненість з думою та романсом, поширювалася у доробку Петра Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, Івана Вагилевича, раннього Тараса Шевченка та ін., сягаючи другої половини 19 століття (Ю. Федькович, Б. Грінченко та ін.); напружений сюжет у ній розгортався на тлі переважно буряної природи, подеколи переймався фантастичними ознаками.

Українські літературні балади у 20 століття

У такому вигляді вона з'являється в українській ліриці не так часто («Балада» Ю. Липи: «В'ється стежка між кущами, / Що чар-зіллям заросла…»), витісняється історико-героїчними мотивами, пов'язаними з добою визвольних змагань 1917—1921, до яких зверталися поети «розстріляного відродження» та еміграції, зокрема подією цього жанру була «Книга балад» О. Влизька (1930).

У другій половині 20 століття балада набула соціально-побутового взмістовлення, але не втратила своєї драматичної напруги, засвідченої, скажімо, доробком І. Драча, котрий небезпідставно назвав одну із своїх збірок «Балади буднів» (1967), постійно підкреслюючи свідоме заземлення традиційно баладного пафосу.

 

Основні жанри дитячого фольклору.

Другу частину дитячого фольклору становлять твори, виконувані дітьми середнього і старшого віку. До них належать твори, що співаються або ритмічно… «…Усі жанри дитячого фольклору умовно можна поділити на три групи: 1) тексти, створені дорослими для дітей;

Жанрове визначення казки. Казка і легенда

В основі казки — захоплююча розповідь про вигадані події і явища, які сприймаються і переживаються як реальні. Казки відомі з найдавніших часів у… За змістом казки поділяються на кілька різновидів. Казки про тварин ґенетично… У побутових казках переважають мотиви з повсякденного життя. Героями їх виступають бідний селянин, кмітливий наймит чи…

Головні українські казкові мотиви

Фантастичні надприродні земні єства: дух землі, або лісовик, «Ох», що живе в могилі або в пеньку і забирає до себе людей, котрих потім приходиться… Баба-людоїдка (Баба-яга)Мотив ЗміяКощій безсмертнийКобиляча головаОдноокий…

Історія жанру легенди

Найпоширеніший жанр європейського середньовічного письменства (починаючи з 6 ст.), що сформувався у католицькій писемності переважно як житіє святого, написане в день його пам'яті, або як збірник повчальних оповідань про життя святих мучеників, ісповідників, святителів, преподобних, пустинників, стовпників, який називали «Патериком».

У західноєвропейських країнах особливу популярність мала збірка християнських легенд в 13-14 ст. під назвою «Золота легенда» («Legenda aurea»), перекладена багатьма мовами.

Легенда в українській літературі

В українському письменстві княжої доби одним із перекладів таких збірників легенд є «Пролог». Тоді ж виник збірник оригінальних легенд — «Києво-Печерський патерик». Пізніше легендами стали називати розмаїті оповіді релігійного змісту з набожним і повчальним наставленням, про святі місця, притчі про походження тварин та рослин. З таких творів упорядкували численні збірники, які перекладали різними мовами, їх сюжети передавали віршами, використовували у шкільних релігійних виставах (містеріях, міраклях, мораліте).В Україні відомі Патерики — Синайський, Скитський, Афонський, Єрусалимський та ін. Сюжети легенд мали численні відображення в іконописі, рицарських романах і повістях. На них виросла така перлина європейської класики, як «Божествена комедія» Данте Аліґ'єрі

Легенда у фольклорі

Усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірне. Легенди дуже близькі до переказів, відрізняються від них найбільше тим, що в основі їх — біблійні сюжети. На відміну від казок, легенди не мають традиційних початкових і прикінцевих формул, усталеного чергування подій. Лише подеколи у них є спільне з казками: початкові формули — «було це давно», «колись давно-давно»; фантастичний зміст, але такий, що трактується як диво, творене незвичайними людьми.

Характерні ознаки легенди

Легенди починаються з викладу змісту і закінчуються висновком, повчальним підсумком. Їх сюжети переважно одно- або малоепізодні. Композиційна і сюжетна неусталеність легенд, вільна форма зумовлюють часту імпровізацію оповіді, контамінацію епізодів і мотивів. Теми, сюжети і персонажі легенди — розмаїті.

Легенди органічно ввійшли в усі жанри давнього українського письменства, в іконопис і малярство, в народну свідомість, відбилися у народних колядках, щедрівках, лірницьких піснях, баладах, думах, анекдотах та інших жанрах фольклору. За їх мотивами побудовані «Енеїда» Івана Котляревського, ряд творів Тараса Шевченка (поема «Марія»), І. Франка (поема «Мойсей»), роман В. Шевчука «На полі смиренному».

Різновиди літописних оповідань у Повісті минулих літ.

1-ша складена близько 1113 ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Ім'я Нестора не збереглося в найдавніших списках «П.м.л.», але воно… 2-гу редакцію склав 1116 ігумен Видубецького монастиря в Києві Сильвестр… 3-тю редакцію «П.м.л.» створив близько 1118 невідомий автор у Києво-Печерському монастирі. Вона має два списки:…

Різновиди літописних оповідань у Повісті минулих літ

Збереглися лише пізніші списки. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський),… «Повість врем'яних літ» — перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія… В літературі Київської Русі повістями називали або літописи («Повість минулих літ»), або житія святих («Повість про…

Літописи мали такі різновиди: щорічна хроніка та власне літописні оповідання, що мають відповідну літературну обробку. Літопис - інтеграційний жанр, що поєднує в собі і легенду, і вояцьку повість, житіє святого, і розмаїті документи.

Літописи формально не належать до художньої літератури, це жанр історичній, науковий, тому що в літопис автори стратилися зафіксувати відомості про раніше записані історичні події або про ти битви, вчинки князів, напади ворогів, що в продовж власного життя бачили самі. Але в літописах є також і вставні оповідання, основані на давніх переказах, історичних піснях, легендах. Під час переписування літопис доповнювався, змінювався; переписувач відповідно до свого розуміння описуваних подій, надавав творові іншого спрямування, вносив мотиви та образи усної поетичної творчості народу. До того ж виклад у літописах часто образний, емоційний, присутнє також художнє відображення картин. Отже, літописи є не лише історичними, а й літературними творами.

 

Українська житійна традиція

Церковно-службовим призначенням Ж. обумовлювалася вимога суворого дотримання основних принципів жанру: герой Ж. мав був слугувати зразком подвижника… У житійних розповідях про подвижників-ченців знайшли відображення усні… По типу сюжетів Ж. можуть бути розділені на кілька груп. У Ж.-мартиріях розповідалося про смерті святих, потерпілих за…

Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона: жанрово-стильові ознаки.

«СЛОВО ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ», Слово «О законі... і о благодаті... і похвала кагану нашему Владимиру» — визначний твір красномовства Київської Русі.… "Слово про закон і благодать" має тричастинну побудову. Торкнувшись… У похвалі "великому кагану" Володимиру патріотичний пафос Іларіона сягає найвищого напруження. Його…

Києво-печерський патерик: історія написання й функціонування тексту

Патерик Києво-Печерський - збірка оповідань про ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого в сер. XI ст. П. зложений в XIII ст. на основі листування єпископа Володимиро-Суздальського… Крім листування до Найдавнішої редакції П. XIII ст., згідно припущень Д. І. Абрамовича та О. О. Шахматова, увійшли…

Галицько-Волинський літопис: проблематика і поетика.

Під 1280 р. розповідається про похід Льва на Краків після смерті краківського князя Болеслава. На допомогу Лев покликав татар, а під їх натиском… Під рукою редактора 1289 р. був інший звід, який він продовжував і (як це…  

Слово о полку Ігоревім» (історія перекладу й дослідження).

Вперше текст “Слова” був надрукований в 1800 році. Тоді ж з рукопису було знято копію для цариці Катерини ІІ. Сам рукопис згорів у Москві під час… Однак питання про справжність “Слова” дебатується і зараз деякими дослідниками… Перекладами поеми з древньо-руської мови займалось багато поетів. Серед них такі імена, як В.О.Жуковський, Я.Купала,…

Творчість І.Вишенського.

Життя і творчість Мелетія Смотрицького.

 

Острозький літературний осередок кінця 17 - початку 18 ст.

Найвагомішим виявився внесок у справу відродження української культурної самобутності Острозького культурно-освітнього осередку. До вченого гуртка,… На початку XVII ст. активніше пропагувалася сформована в Острозі у 90-х роках… Внаслідок припинення фінансування осередку онукою К.Острозького Анною-Алоїзою Ходкевич, його діяльність 1636 р.…

Літературнан спадщина Лвівської братської школи кн. 16 – поч. 18 ст.

 

Касіян Сакович. Вірші на похорон гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.

Образ Б. Хмельницького в укр. літ с.17- п.18ст.

Література Києво-Могилянської академії: тематика, жанри, імена.

(Київсь­ка Академія) - один з перших загальноосвітніх вищих навчальних закладів у Східній Європі. Бере свій початок від заснованої у 1615 Київської братської школи, яка відігравала важливу роль у боротьбі проти національно-культурного гніту українського народу. В 1632 до неї була приєднана школа при Києво-Печерській Лаврі, заснована в 1631 (див. Лаврська школа). Об'єд­наний навчальний заклад дістав назву Києво-Братської Колегії (або на честь його покровите­ля П. Могили) Києво-Могилянської Колегії. Сучасники прирівнювали колегію до академій (університетів), проте юридична назва академії була закріплена лише в 1701. Кількість учнів колегії в 1700 досягала двох тисяч, пізніше коливалася в межах 500-1200. Значну частину їх складали сини міщан, козаків, селян. Академія поділялася на 7 (у 18 ст.-на 8) класів (“шкіл”). Вищу ступінь навчання складали “школи - риторики і поетики” (тут вивчалися науки гуманітарного циклу), дворічна “школа філософії” (гуманітарні і природничі науки), чотирирічна “школа богослів'я”. Лекції читалися переважно на латинській мові. Багато викладачів, переборюючи наслідки середньовічної схоластики, орієнтувалися на досягнення педагогіки гуманізму. В їх лекціях простежувалися елементи раціоналізму та матеріалістичного сенсуалізму. Глибоко та оригінально розроблялися в К.-М.А. проблеми логіки, семіотики, психології. В академії проводилися публічні наукові виступи, ставилися вистави. Видатними просвітителями були професори академії І. Гізель, Ф. Прокопович, С. Яворський, М. Козачинський, Г. Кониський. У 1734 в академії вчився М. Ломоносов. Вихованцями К.-М.А. були Є. Славинецький, С. Полоцький, Г.Сковорода, Я. Козельський, гетьман України І.Самойлович. У 17 ст. філіали академії діяли у Вінниці, Гощі, Кременці, Яссах (Молдавське кня­зівство), за її зразком були створені колегії у Чернігові (1701), Харкові (1726), Переяславі (1738). У 18 ст. досвід К.-М.А. широко використовувався при організації середніх і вищих навчальних закладів Росії. Вихованці академії зробили внесок у розвиток освіти в Білорусії, Молдавії, південних слов'ян.Академія діяла до 1817. Історичне значення К.-М.А. полягає в тому, що вона була значним освітнім і науковим центром України, сприяла пожвавленню культурного життя та зміцненню міжнародних зв'язків. Етика в Києво-Могилянській академії грунтується на раціоналізмі. Професори академії намагаються наблизити її до реального життя. Покликанням людини вони вважають перетворення світу, створеного Богом. В академії панівною тенденцією курсів філософії був деїзм: за Богом визнавав­ся акт творення світу, але після цього Бог позбавлявся права цим світом управляти, бо це повинна була робити вже людина, наділена розумом, свідомістю і волею.В етичних курсах викладачів академії спостерігається прагнення не просто коментувати моральні норми, а зробити мораль дієвою силою вдосконалення суспільства. Спадщина Києво-Могилянської академії та її значення в духовному житті України надзвичайно вагома. По-перше, з Києво-Могилянської академії поширювалися по всій Україні філософсько-світоглядні, богословські, наукові ідеї, які створювали певну інтелектуальну атмосферу, впливали на художньо-естетичне бачення дійсності, громадсько-політичну орієнтацію тогочасного суспільства.Вони сприяли духовному згуртуванню українського народу, формуванню єдиного комунікативного простору культури, а отже, іпроцесам націєтворення.

29. Вірші Івана Величковського. Іван Величковський — поет дуже цікавий. Саме поет, а не віршописець. Бо наділила його природа щирою іскрою художнього таланту — здатністю зірко вдивлятися у світ, гостро і парадоксально осмислювати його, відливати свої думки у місткі асоціації, колоритні образи, влучні дотепи. Віртуозно володіючи словом і віршем, він полюбляв експериментувати, шукати і розробляти нові й незвичні літературні форми. З останнього десятиліття поетового життя маємо дві підписані його іменем книжечки віршів. Першу з них — «Зеґар з полузеґарком» — автор датує 1690-м роком, другу — «Млеко» — роком 1691-м. Вірші «Зеґара з полузеґарком», звичайно, могли бути створені й раніше. Але коли року 1690-го архімандрит Києво-Печерської лаври Варлаам Ясинський обирається митрополитом, Іван Величковський, прагнучи відзначити цю подію, оформляє їх у «книжицю» і офірує її «новоконсекрованному пастыре※ У посвяті поет звертається до митрополита як до свого «великого добродія», називаючи його «мнЂ велице милостивим паном». У нього, отже, були якісь підстави саме так іменувати Варлаама Ясинського, Це підтверджується аналізом другого зшитка Софійського збірника, З листів, які в ньому записані, видно, що у поета було двоє братів — Віктор і Лаврентій, обидва ченці. Із присвяти «Млека» тому ж Варлаамові Ясинському видно, що Іван Величковський свої «труди поетицкіє», зібрані у цій «книжеці», складав ще замолоду і наважився подати їх «до розсудку» митрополита, побоюючись, «аби и тая прошлих лЂт моих праця в тЂни забвенія не заставала...». Отже, видимо, якась його праця вже «зоставала в тЂни забвенія». На жаль, присвята збереглася не повністю: бракує її початку. З наявного уривку її можна лише здогадуватися, що Іван Величковський мав на увазі тут і інші свої творчі доробки. Відома нам літературна спадщина Івана Величковського відбиває певну його ідейну еволюцію. В 60 — 70-і роки він набагато мирськіший, вільнодумніший, ніж у 80 — 90-і роки. У ранній період творчості Іванові Величковському імпонує афористична заява Джона Овена про те, що він пише вірші і для духовних і для світських читачів. Прагне задовольнити і тих і других і сам Іван Величковський, з однаковим успіхом розробляючи як релігійну, так і суто світську тематику, іноді навіть вільнодумно трактуючи деякі традиційні християнські мотиви, а то й впадаючи у зовсім погансько-фривольний тон. У 80— 90-і роки настрої Івана Величковського помітно змінюються. Тепер поета раз у раз опановує благочестивий молитовний ліризм, прагнення до каяття за свої людські слабості, за свою нестійкість перед життєвими спокусами. Це дуже характерний, наскрізний мотив його зрілої лірики. Один з найпримітніших ідейних настроїв у поезіях із зшитка I — настрій каяття за колишні прогрішення, за негідну християнина минулу поведінку. Мотив цей у даному разі, мабуть, не просто традиційно-християнський. У ньому відчуваються індивідуальні, автобіографічні нотки, посилювані його настійністю, повторюваністю, наскрізністю. Настрій цей цілком природний для глибоко релігійної людини, яка довго залишалася світською, людини емоційної, активної, жадібної до всіх радощів життя і яка на схилі віку, ставши священиком, провадить переоцінку своїх діянь. Тут і страх перед неминучістю кари, і надія на милосердність Христа («Почто тебЂ связанны, Ісусе мой, руцЂ?..») та заступництво його матері («Пред рождеством неврежденна...») чи святих — Івана Богослова («Богослове, умоли слова воплощенна, да не будет ми душа адом поглощенна»), Івана Златоуста («К Златоусту бренными устнами молюся...»), Варвари («Варваро, от варварска храни нас находа...») — і муки сумління, і спроби самовиправдання та відведення від себе «гніву божого»

Життя і творчість Дмитра Туптала. Святий, митрополит Ростовський та Ярославський, церковний діяч, вчений, письменник і проповідник. Український письменник, історик і богослов. Народився в родині сотника Київського полку. Навчався у Києво-Могилянській академії (тоді колеґіум) (1662-1665). Після постригу 9 липня 1668 р. Т. Д. жив у Київському Кирилівському монастирі. З 1675 по 1700 р. Т. Д. - ігумен і проповідник різних українських монастирів (Густинський, Чернігівський, Батуринський, Києво-Печерській Лаврі) і недовгий час у Вільні та Слуцьку, жив в єпископа Теодосія Василевича). 1677 року Д. Р., коли був кафедральним проповідником при Лазарі Барановичу в Чернігові, написав за велінням останнього "Руно орошенное" (1680), перший з його творів, який дійшов до нас. Це був збірник сказань про чудеса чудотворного образу Богоматері в Чернігівському Троїцько-Іллінському монастирі (7 видань до 1702 р.). З 1679 р. — імовірно, придворний проповідник гетьмана Івана Самойловича у Батурині. 1680 р. обраний ігуменом Київського монастиря Св. Кирила, проте залишається у Батурині. 1681 р. стає ігуменом Максаківського Спасо-Преображенського, а через півроку — Батуринського Крупицького Миколаївського монастиря. Для учнів школи Т. Д. у перший же рік перебування в Ростові написав "Рождественську драму", поставлену 24 грудня 1704 р., драма й дотепер користується попитом на сучасній сцені. Інша п'єса Т. Д. - до свята Успіння Богородиці - "Успенська драма" була написана, на думку дослідників, в Україні наприкінці XVII ст. для виконання ченцями й переписувачами в монастирі Д. Р., імовірно, написав і інші п'єси, але тексти до нас не дійшли. Інтерес Т. Д. до театру був викликаний і суто практичні цілями: прищеплюючи смак й інтерес до спектаклів, митрополит здійснював морально-виховну програму. Серед богословських творів "Зерцало православного исповедания" (вид. 1805 р.), "Діаріуш, каталог кіевских митрополитов". Мова богословських праць - церковнослов’янська з українізмами, проповідей - близька до народної. Проповіді Т. Д. ростовського періоду стають логічнішими, коротшими, жвавішими, загальдоступнішими, яскравою та виразною є їхня мова. Важливе місце в літературній спадщині Т. Д. посідає "Келійний літописець" - праця, заснована на докладному вивченні Біблії, праць батьків Церкви, творів європейських хроністів і новітніх церковних письменників. Спочатку Т. Д. мав тільки список Хроніки Псевдо-Дорофея Монемвасійського і Літописець Еллінський і Римський; матеріалу, що міститься в цих джерелах, було йому недостатньо, тому митрополит за допомогою купця Ісакія Ванденбурґа через Архангельськ виписував іноземні книги, звертався по допомогу до свого друга солепромисловця Г.Д.Строганова. Окремі місця "Літописця" Т. Д. майже дослівно збігаються з проповідями митрополита. Як зазначають дослідники, Т. Д. обережно натякає і на діяльність Петра І, критикуючи "сущих на владетельствах", які "вельми согрѣшают и безгрѣшных осужают вмѣсто грѣшных", в той час коли царю мають бути властиві "милость, кротость и незлобие". Перше видання "Келійного літописця" здійснено у 1784 р. Робота над "Літописцем" була перервана через необхідність писати нову працю - відомий твір про розкол "Розыск о раскольнической брынской вѣрѣ". Створюючи "Розыск", Т. Д. думав, що "надлежит простыми словесы увещание простерти ко уклонящимся в раскольные заблуждения". Автор завершив працю у березні 1709 р. (1-е вид., 1745). Трактат складається з 3 частин, у яких Т.Д. намагається пояснити походження розколу й різко виступає проти його адептів. Розкол він розглядає, головним чином, як плід неуцтва. Твори митрополита Т. Д. добре були відомі кільком поколінням письменників і в епоху Просвітництва, і в "золотий" для російської літератури вік: О.С.Пушкіну, М.В.Гоголю, Т.Г.Шевченку, О.І.Герцену, Л.М.Толстому, М.С.Лєскову та ін.; мали вплив на творчість Квітки-Основ’яненка; багато хто з них мав книги Т. Д. у своїх бібліотеках, виховувався на них, а пізніше використовували перероблені ним джерела і сюжети в своїх художніх творах.

 

Історія Русів»: специфіка жанру.

Що ж собою являла «Історія Русів» як твір? Вона подавала картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII…    

Українське літературне бароко: хронологія, проблематика, поетика.

У другій половині 17 ст. продовжує розвиватися система літературних жанрів, що склалася в попередній період. Триває розробка теоретико-літературних…  

Сад божественних пісень» Григорія Сковороди.

Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного жебракуючого… Сковорода був видатним філософом-гуманістом. Його творчість починаючи з циклу… Високі моральні якості людини виявляються у добрих вчинках. А добрі вчинки - в мудрості, бо й сама мудрість є джерелом…

Жанрово-стильова характеристика поеми І. Котляревського «Енеїда».

Енеїда Котляревського – 1 твір нової укр. літ, яким завершився процес секуляризації укр. культ., утвердилася народна мова як літературна та відбувся…    

Драматичні твори Котляревського

Письменник відомий передусім як автор поеми "Енеїда" (створювалася близько 20 років), перші частини якої з'явилися друком 1798 р. Твір… Крім «Енеїди», Котляревський лишив після себе тільки дві речі більшого розміру… Утворено їх для Полтавського театру, де Котляревський один час завідував репертуаром: в його посмертних паперах…

Школи українського романтизму (харківська, київська, галицька).

 

В літературній критиці існує досить умовний поділ українських романтиків першої половини ХIХ ст. на школи:

· харківська школа (Л. Боровиковський, А. Метлинський,
І. Срезневський, О. Бодянський, М. Петренко);

· київська школа (М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш);

· західноукраїнські романтики (поети «Руської трійці»: М. Шаш-
кевич, І. Вагилевич, Я. Головацький).

Історична заслуга романтиків полягає у «відкритті» народної поезії, збагаченні системи художніх засобів. Переклади поетичних творів з інших мов сприяли популяризації української літературної мови, доводячи її дієздатність на літературній ниві.

Рідна мова, рідна мова!Мов завмер без тебе я! (А. Метлинський).

Отже,в українській літературі романтизм складається у 20 - на початку 30-х років, його розквіт — це 30—50 рр. ХІХ ст. Розширивши жанрову систему, охопивши нове коло тем, залучивши нові художні засоби у систему українського віршування (символізм, персоніфікація), цей напрямок став якісно новим етапом у розвитку української поезії. Романтичний період називають ще першим українським Відродженням. Найпотужнішим виявом українського романтизму, безсумнівно, є творчість Т. Шевченка.

Харківська школа романтиків — літературне угруповання, що діяло у 20-30-і XIX ст. при Харківському університеті. Тут, передовсім завдяки проф. І.Кроненбергу, поширювались ідеї І.Канта, Й.-Г.Гердера, Й.-Г.Фіхте, особливо "Філософія одкровення" Ф.-В.-И.Шеллінга. їхні погляди виявилися суголосними романтично-екзистенціальному менталітету українства, сприяли теоретичному осмисленню та практичному застосуванню засад романтичної естетики в українській літературі, перегляду міметичних принципів художнього зображення тощо. У світоглядній концепції Х.ш ,р, спостерігалося відлуння творчих пошуків німецького (гейдельберзькі та енські романтики), англійського ("озерна школа") романтизму, зорієнтованого на багатства фольклору, а також польського (переклади з А.Міцкевича) та чеського (переклади з "Краледвірського літопису") романтизму, перейнятого актуалізацією історичної пам'яті, захопленого "таємничою душею" народу. Неабиякий вплив на формування цієї фольклорно-історичної течії в українському письменстві справила преромантична "Історія русів", збірка "Малоросійських пісень", видана 1827 М.Максимовичем тощо. Х.ш.р. складалася з двох гуртків студентської молоді, яка гуртувалася довкола І.Срезневського. Перший, що діяв на межі 20-30-х років, здійснивши видання "Українського альманаха" (1831), ще не переймався достатньо власне українськими проблемами. Його представників (Л.Боровиковський, О.Шпигоцький та ін.) цікавили передовсім загальноестетичні та філософські аспекти романтизму. Другий — припадає на період видання "Запорожской старины" (1833-36; всього з'явилося шість випусків). Саме в цей час поглибився інтерес до етногенетичних прикорнів, формувалися основи національної самосвідомості; осягнення сутності українського менталітету, відбитого у думах, історичних піснях та переказах, у народній ліриці, повір'ях, звичаях і т.п., розпочалося збирання та вивчення фольклорних перлин. І хоч дехто, зокрема І.Срезневський, зважаючи на неповноту українського епосу та беручи приклад із Дж. Макферсона ("Пісні Оссіана") чи авторів "Краледвірського літопису", вдавався до підробок окремих дум та історичних пісень (про Свірговського, Серпягу, Баторія та ін.), Х.ш.р. стала помітним явищем вітчизняного письменства. У тогочасній ліризованій літературі відбувся рух від імперсональних мотивів до особистісно-психологічних, від переробок та "поліпшень" народної пісні до оригінального піснетворення ("За Немань іду" С.Писаревського, "Дивлюсь я на небо" М.Петренка, "Гуде вітер вельми в полі" В.Забіли та ін.), до формування історіософської концепції козаччини (А.Метлинський), до прагнення "європеїзації" національного мистецтва слова ("Сава Чалий", "Переяславська ніч" М.Костомарова) і т.д. Х.ш.р. справила неабиякий вплив на Т.Шевченка, П.Куліша та ін., вийшла за межі українського середовища, зумовила появу "української школи" польських поетів (А.Мальчевський, С.Гощинський, Ю.-Б.Залєський, Л.Семеновський). Припинила своє існування на початку 40-х років (не без брутального втручання В.Бєлінського), так і не розкривши повністю своїх можливостей. її традиції відбивалися у творчості П.Куліша, О.Стороженка, Ю.Федьковича, Лесі Українки, В.Еллана (Блакитного), Ю.Яновського, О.Влизька, Олени Теліги, О.Довженка та ін. письменників романтичного типу світобачення.

 

38. «Руська трійця» і її роль у розвитку української літератури в Галичині на народній основі.

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання “Руська трійця”. Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихо­ванців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866) та Я. Головацький (1814-1888), які активно виступили на захист рідної української мови (термін “руська” для галичан означав українська).

Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь ро­мантизму, національно-визвольних змагань поляків, тво­рів істориків (Д. Бантиша-Каменського), етнографів (М. Максимовича) та літераторів (І. Котляревського) з Над­дніпрянської України, члени “Руської трійці” своє го­ловне завдання вбачали в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери ЇЇ вжитку і впливу, прагненні “підняти дух народний, просвітити народ”, максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записни­ками в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували в багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та За­карпаття. Наслідком цього своєрідного “ходіння в народ” стали не тільки численні добірки матеріалів з народо­знавства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища українського на­роду під іноземним гнітом. Зауважимо, що молоді патрі­оти шукали свій власний шлях допомоги пригніченому народові. Зокрема, під час своїх етнографічних подоро­жей вони контактували з польськими підпільниками, які готували антиурядовий виступ, але “Руська трійця” не пішла за революційними змовниками, зосередивши зусил­ля на культурницько-просвітницькій діяльності.

Першою пробою сил для членів гуртка став рукопис­ний збірник власних поезій та перекладів під назвою “Син Русі” (1833), у якому вже досить чітко пролунали закли­ки до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком “Руської трійці” став підготовлений До Друку збірник “Зоря” (1834), який містив народні піс­ні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцис­тичні матеріали. Лейтмотивом збірки було засудження іноземного панування, уславлення визвольної боротьби Народу, оспівування козацьких ватажків — Б. Хмельницького та С. Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Слід заз­начити, що видання цієї книжки було заборонене і віден­ською, І львівською цензурою. Перша намагалася приду­шити молоді паростки українського руху в Галичині, по­боюючись, що він у перспективі може стати проросійським. Друга, відображаючи інтереси консервативних лі­дерів греко-католицької церкви, виступила не стільки про­ти змісту, скільки проти форми: поява книжки українсь­кою мовою посягала б на монополію та авторитет мови церковнослов'янської.

Для молодих авторів забороненої “Зорі” розпочався період переслідувань, обшуків, доносів, звинувачень у неблагонадійності. Принципове звинувачення було сформу­льоване директором львівської поліції: “Ці безумці хо­чуть воскресити... мертву русинську національність”. Про­те навіть у цих несприятливих умовах члени “Руської трійці” не припинили активної діяльності. Вони, ламаю­чи консервативну традицію, що передбачала виголошен­ня офіційних церковних промов латинською, польською чи німецькою мовами, водночас у трьох церквах Львова прочитали релігійно-моральні проповіді українською мо­вою. “Трійчани” енергійно виступали проти латинізації письменства, всіляко підтримували повернення рідної мо­ви в побут національної інтелігенції. У 1836 р. М. Шашкевич підготував підручник для молодших школярів -“Читанку”, написаний живою розмовною українською мо­вою (термін “читанка” належить самому М. Шашкевичу).

Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ “Ру­салка Дністровая”. І хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у “3орі”, лише 200 примірників цієї збірки потрапили до рук читачів, реш­ту було конфісковано. Що ж злякало офіційну владу цьо­го разу? Це був новаторський твір і за формою, і за зміс­том. Він написаний живою народною мовою, фонетич­ним правописом, “гражданським” шрифтом. Все це виді­ляло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близькою і зрозумілою широким народним верствам. Зміст “Русалки Дністрової” визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кор­донами різних держав, та заклик до ЇЇ поновлення; пози­тивне ставлення до суспільних рухів та уславлення на­родних ватажків — борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та по­літичної незалежності. Цілком очевидно, що автори збірки певною мірою вийшли за межі культурно-просвітниць­кої діяльності у політичну сферу.

Аналізуючи причини заборони збірки, І. Франко заз­начав: “Русалка Дністровая”, хоч і який незначний її зміст, які неясні думки в ній висказані — була свого часу явищем наскрізь революційним”. Це був рішучий виступ проти традиційних політичних і соціальних авторитетів.

“Русалка Дністровая” стала підсумком ідейних шу­кань та своєрідним піком діяльності “Руської трійці”. Незабаром це об'єднання розпадається. Переслідуваний світською і церковною владою, на 32-му році життя по­мирає М. Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич, який починає проповідувати ідею польсько-українського союзу під верховенством Польщі. Довше від інших обстоював ідеї “Руської трійці” Я. Головацький. Проте й він під впливом М. Погодіна приєд­нується до москвофілів і 1867 р. емігрує до Росії.

Яскравим та самобутнім явищем була діяльність громадсько-культурного об’єднання “Руська трійця”. Члени цієї організації визначили та оприлюднили основне ядро ідей національного відродження, своєю різнобічною діяльністю здійснили перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, робили перші спроби спрямувати вирішення національних проблем у політичну площину.

Г. Квітка-Основяненко – фундатор нової української прози.

Григорiй Федорович Квiтка народився 29 листопада 1778 р. в слободi Основа поблизу Харкова в дворянськiй родинi (вiд на­зви слободи й походить його… Григорiй Федорович Квiтка-Основ'яненко залишив по собi значну лiтературну… Крiзь усю творчiсть Квiтки-Основ'яненка (виняток станов­лять окремi реалiстичнi твори другоï половини 30-40-х…

Романтичні балади та історичні поеми Т. Шевченка

На 1837-1843 роки припадає перший період творчості письменника. Одним із дебютних творів Т. Шевченка є романтична балада “Причинна”. У ній поет… Перші твори Т. Шевченка увійшли до його знакової збірки “Кобзар” (1840), яку… Основні мотиви ранньої творчості поета — сирітство і суспільна несправедливість (”Тяжко-важко в світі жити”), трагічна…

Творчість Т. Шевченка періоду каземату та заслання

Перебуваючи під арештом, поет створює свій знаменитий цикл “В казематі”. Для цих творів характерні мотиви розлуки, поневіряння на чужині, тяжкої… Після завершення слідства Шевченка відправлено в Орськ. Йому довелося… Незважаючи на такі суворі приписи і нестерпні умови життя, “невільнича муза” Шевченка не вмирала. Вона знайшла себе на…

Розвиток байки в укр. літ. І пол. ХІХ ст.

Розквіт жанру в українській літературі пов'язують із іменем Леоніда Глібова. До байки також зверталися Іван Франко, Борис Грінченко. Творчий доробок Петра Петровича Гулака-Артемовського (1790-1865) представлений… Байка-казка «Солопій та Хівря, або горох при дорозі» («Украинский вестник», 1819) написана за таким же принципом, як…

Бурлескно-травестійна поезія в укр. літ. І пол. ХІХ ст.

Вони розвивалися протягом короткого часу. Остаточне покріпачення широких мас українського народу 1783 р. поклало край мандруванню дяків-пиворізів, а… Віршів-травестій збереглося трохи більше десятка, все у записах кінця 18 -… Питання про генезу травестії в українській літературі досліджено дуже мало. не вивчені її звязки з аналогічними…

Побутово-етнографічна драматургія І пол. ХІХ ст.

В українській драматургії ХІХ ст. одним з перших заявив про себе І. П. Котляревський, його п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» були… Перу М. Л. Кропивницького (1840—1910) належить понад 40 п’єс. Це, зокрема,… Український театр важко уявити без драм і комедій І. К. Карпенка-Карого (Тобілевича) — (1845—1907). Відомі також драми…

Переспіви й переклади в укр. літ. І пол. ХІХ ст.

Поети-романтики відмовились від пересміювання твору-оригіналу і передавали його, як правило, у більш-менш точному перекладі чи вільному переспіві,…

Творчість Т. Шевченка останніх років житя

У роки після заслання Шевченко не зраджує своєму творчому кредо. У незакінченій сатиричній поемі “Юродивий” він знову повертається до образу… Алегоричний зміст має і поема“Неофіти” .Зображуючи переслідування перших… Образна система поеми побудована на виразній антитезі: Нерон — “собака! людоїд! Деспот скажений!”, Алкід — святий…

Повісті Т. Шевченка: літературна доля, проблематика, художня вартість

Шевченко володів цим мистецтвом, але в той час не наважився дати повість до друку. Через кілька днів після закінчення “Музиканта” 24 січня 1855 р., письменник… 15 березня 1855 р. Письменник почав нову повість “Капитанщина”, закінчивши її десь на початку червня того ж року. І…

Щоденник» Т. Шевченка як джерело суспільних та естетичних поглядів поета

Повісті, що їх Шевченко написав на засланні російською мовою (до нас дійшло 9), не дорівнюють своєю мистецькою якістю його поетичним творам і за… У Шевченка йшлося, він це в текстах говорив, про збудження співчуття, про… Перед виїздом а Новопетровського укріплення поет думав зайнятися виключно гравюрою. «Для этого, — писав він у своєму…

Сучасні проблеми шевченкознавства

Рукописи Одним з найважливіших джерел для вивчення життя і творчості Шевченка є його… Цікавий фактичний матеріал містить розділ "Творчість Т.Шевченка в оцінці української ліберальної критики".…

Quot;Чорна рада" П.Куліша – перший соціально-історичний роман в українській літературі.

Сюжет «Чорної ради» взято з доби Руїни. Соціальні антагонізми, що вияви­лись на Україні відразу по смерті Богдана Хмельницького і перетворили всю… Куліш цілком «підпорядковує себе минулому», пише не так роман, як хроніку;… На задум «Чорної ради» наштовхнули його козацькі літописці: Самовидець і Грабянка. Вони підказали Кулішеві центральну…

Націоннально-фольклорні джерела прози О. Стороженка

Літературна діяльність Олекси Петровича Стороженка (1806 - 1874) припадає на 50-60 рр. XIX століття - переломний, складний і суперечливий період у… Широкий антифеодальний рух, у якому брали участь, крім уярмленого селянства,… Реакціонери з єврейського "Сіону" обвинувачували діячів українського культурного руху в…

Соціально-психологічні основи прози Марка Вовчка.

Хоч Куліш і знав, що вона була авторкою «Народних оповідань», все-таки сам спричинився до помилкового погляду, який довго й уперто втримувався в… У своїх оповіданнях Марія Марковичева дала яскраві, жахливі трагічною правдою… Марко Вовчок почала писати художні твори в середині 50-х років, коли відбувалося піднесення в демократичній…

Український театр корифеїв: історія виникнення, діяльність, творчість.

Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі,… 1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний… У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда»…

Марко Кропивницький

Театральне мистецтво в Україні вимагало якнайшвидшого створення професіональної української театральної трупи. Ось чому в 1882 році в Єлисаветграді… Як актор М. Кропивницький роками працював, відшліфовую­чи до блиску ролі… Глядачі викликали на сцену старого М. Кропивницького бурх­ливими оплесками, він виходив, дякував і просив вибачення,…

Марія Заньковецька

Марія Костянтинівна Заньковецька (Адасовська) народилася в селі Заньки Ніжинського повіту на Чернігівщині в дворянській сім'ї 3 серпня 1860 року. Великий талант, добра школа (крім Чернігівського пансіона­ту Осовської, вчилася й у консерваторії в Гельсінкі), надзвичай­на працьовитість дали змогу Марії Заньковецькій створити по­над ЗО неповторних ролей, які після неї вже ніхто не міг так майстерно зіграти. Акторка мала гарний голос — драматичне со­прано, бездоганно виконувала найскладніші пісні. Ще при житті М. Заньковецьку порівнювали з акторками, яких знав світ, іта­лійкою Е. Дузе, француженкою С. Бернар. Свій творчий шлях акторка закінчила зйомками у фільмі "Ос­тап Бандура" в 1923 році. Померла М. Заньковецька в Ніжині у 1934 році. Похована в Києві на Байковому кладовищі.

Микола Садовський

Неперевершено грав Микола Садовський Опанаса (драма "Бурлака" Івана Карпенка-Карого), Командора ("Камінний гос­подар" Лесі… У 1931-1932 році Садовський уже на гастролі не їздив. Він переніс інфаркт,…

Панас Саксаганський

Прекрасно грав Панас Саксаганський роль Шпоньки у воде­вілі М. Старицького "Якби ковбаса та чарка...", неповторну роль Пеньонки у виставі… У своєму житті артист зіграв більше сотні головних ролей, дав прекрасні поради…  

Історичні романи Івана Нечуя-Левицького («Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський»): тематика і проблематика.

"Князь Єремія Вишневецький" написаний у 1897 p., але не був опублікований за життя письменника. Роман побачив світ аж у 1932 p. в Харкові,… Другий роман І.Нечуя-Левицького "Гетьман Іван Виговський" вийшов у… Для обох історичних романів письменник обирає найцікавіший період історії України — козаччину. Історичним тлом роману…

Соціально-побутові повісті І.Нечуя-Левицького: своєрідність характерів, особливості гумору, комізм ситуацій.

Сюжет повісті нескладний - загострення взаємин у сім'ї Кайдашів у міру того, як дорослі сини створюють свої родини, влаштовують побут, борсаючись на… Не миряться молоді з старими (сини з батьками, невістки з свекрухою, невістки… У повісті "Кайдашева сім'я "Нечуй-Левицький досяг високої майстерності у створенні глибоко індивідуальних…

І.Нечуй-Левицький: перші українські романи з життя інтелігенції ("Хмари", "Над Чорним морем").

Творчість Івана Нечуя-Левицького збагатила національну культуру, послужила дальшому розвиткові літературного процесу на Україні. У той же час він… Спробуємо простежити, який вплив мала російська культура на вироблення… Суспільна ситуація початку 60-х років XIX ст. позначена загальним прагненням до тієї зміни всього життя, яка згодом…

Проблема "пропащої сили" в прозі Панаса Мирного ("Хіба ревуть воли, як ясла повні").

Особа Гнидки особливо зацікавила митця як «дуже цікавий суб'єкт» як задля етнографа, так І психолога. «Далі я вже не пам'ятаю.— писав він у… Панас Мирний, задумуючись над вчинками цієї людини, робить висновок: «На мій… Почутий письменником випадок з життя ліг в основу повісті «Чіпка», над якою він працював протягом літа й осені 1872…

Соціально-психологічний роман "Повія" Панаса Мирного: історія написання і публікації, композиція, соціально-психологічна зумовленість поведінки головної героїні.

Одним із найвищих досягнень письменника-реаліста є роман «Повія», основна редакція якого здійснена на початку 80-х років. Із твору постають яскраві картини життя пореформеного села, роздертого гострими соціальними контрастами. Жменька багатіїв тримає в руках землю й владу, а поряд у лещатах злиднів і голоду борсаються бідняки. Головна героїня твору – дівчина з бідняцької родини, Христя, згодом міська наймичка, чиста, здорова натура, загинула у задушливому царстві гнобителів. Трагедія Христі – це гнівне обвинувачення світу насильства й брехні, підлості й цинізму.

Друкуючи час від часу коротші повісті, в яких зустрічаємо і типи міського та інтелігентського оточення, Панас Мирний довший час працює над другим, остаточно так і не довершеним романом «Повія» (інша назва – «Гуляща»). Останні спроби довершити його відносяться до 1905 року.

Цей роман є не лише малюнком особи та долі героїні Христі, що під впливом обставин стає повією, але і того оточення, середовища, що штовхнуло її на цей шлях. Поруч із нею зустрічаємо тут й інші жіночі постаті, почасти з тією самою долею. Роман може справити враження певної ідеалізації села, мешканці якого лише в місті втрачають позитивні риси характеру української людини. Таке враження хибне.

Панас Мирний подає картину вже нового села, після реформи, і показує, що вже тут люди псуються під впливом того нового оточення, яке навряд чи є ліпшим від старого. Але коли автор переходить в оповіданні до міста, то тут маємо в кожнім разі значне поширення тієї сільської проблематики, яку хотіли б затримати певні реалісти.

Особливе місце у творчому доробку Панаса Мирного займає "Повія", що гідно представляє український роман у світовій романістиці. "Повія" Панаса Мирного — найвидатніший твір української прози ХІХ століття, зразок нового українського соціально_психологічного роману, у якому митець правдиво змалював долю жінки в умовах поміщицько_буржуазного суспільства, на прикладі Христі Притиківни показав процес морального падіння людини, розкрив причини "нанесення на справжні, природні людські почуття бруду, показав, як зневажають людяність в умовах, коли проста жінка не вважається за людину, коли все продається і купується" . Високу схвальну оцінку здобув роман "Повія" Панаса Мирного у літературній критиці Роман "Повія" Панаса Мирного відзначається цікавою природою художнього слова, народністю, поетичністю. Аналізуючи мовну канву твору, варто зазначити, що вона своєрідна за своїми лексичними та синтаксичними засобами.

1870-х років. Проблема “пропащої сили”, що була визначальною для письменника впродовж усієї творчості, особливого трагізму набула в соціально-психологічному романі “Повія”. У листі до Михайла Старицького у грудні 1881 року Панас Мирний повідомляв про свій задум: “Головна ідея моєї праці – виставити пролетаріатку і проститутку сього часу, її побут у селі – перша частина, в місті – друга, на слизькому шляху – третя і попідтинню – четверта. Гуртом усю працю я назвав “Повія”. Цією назвою народ охрестив людей без пристановища, а найбільше усього проституток”. Так, частинами і друкували цей багатостраждальний твір: спочатку в альманасі “Рада” (1883-1884), потім у “Літературно-науковому віснику” (1919), а повністю “Повія” (1928), яку можна вважати ще й урбаністичним романом, побачила світ лише після смерті автора.

 

Творчість Б.Грінченка.

Б. Грінченко був активним поетом, прозаїком, драматургом, перекладачем, літературним критиком. Відомий він і як мовознавець («Словарь української…

Новаторство політичної лірики І.Франка.

Героєм громадянської лірики І.Франка стає людина-борець, що піднялася на боротьбу за свою волю та незалежність. Класичними зразками…

Філософські поеми І.Франка.

На світогляд Франка мали вплив позитивізм філософії Конта і Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Дарвіна і Геккеля, теорії французських,…

Лірична драма І.Франка «Зів’яле листя».

Вершиною інтимної лірики Франка є його «Зів'яле листя» (1896 р.). “Зів'яле листя” (1896), що засвідчила з'яву нової естетичної свідомості в нац.…  

Мала проза Франка: тематика і поетика.

1. "Борислав. Картини з життя підгірського народу" (1877) (І) Вступне слово. - Ріпник. - На роботі. - Навернений грішник. 2. "Галицькі образки" (1885) (ІІ)

Велика проза І. Франка: проблема естетичного ідеалу.

Іва́н Я́кович Франко́ (*27 серпня 1856, Нагуєвичі Дрогобицького повіту — †28 травня 1916, Львів) — український письменник, поет,… Велика проза (повісті та романи) 10 творів великої прозово-розповідної жанроформи - 5 повістей та 5 романів (за Т.Пастухом):

Типологія героїв у романістиці Івана Франка

(за Т.Пастухом):

- образ "нової людини" (Ісаак Бляйберг-Довбущук та Андрій Петрій (І); Бенедьо Синиця (ІІ);Борис Граб (ІІІ); брати Владко та Начко Калиновичі (ІV); Євген Рафалович (V)

- образ "фатальної жінки" (Дозя Кралінська (І); Міхонська (ІІІ) і Густя Трацька; Реґіна Киселевська (ІV); Реґіна Твардовська (V)

- "злодійський" тип (Невеличкий (І); Шварц і Шнадельський (V)

- тип "жидівської п'явки" (Хаїм, Герш-Григорій; Герман Ґольдкремер, Леон Гаммершляг, Іцик Баух, Мортко; брати Ґава і Вовкун Діамантенбауми)

- тип єврея-"бджоли" (Ісаак Бляйберг; Ваґман)

- патологічний тип (Демко Довбущук і його дружина; Ґотліб; пан Ремба; Стальський)

Ідейно-тематичні цикли прози Івана Франка

(за акад. О.Білецьким):

1. Бориславський цикл

2. Селянський цикл

3. Тюремний цикл

4. Автобіографічні твори про дітей

5. Твори з життя інтеліґенції

6. Сатиричні оповідання і казки

7. Історична белетристика

Художнє відображення давнього минулого ("Захар Беркут")

Твори про недавнє минуле Галичини (часи панщини та революції 1848 року)

8. Гуцульський цикл

9. Любовні історії у прозі

Соціально-психологічна та історична драма І.Франка.

Франко – видатний драматург, перекладач. Літературознавець, критик, етнограф, громадський діяч. Драматичні твори він почав писати ще в гімназії.…  

Іван Франко – літературний критик.

Покутська трійця»: Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина.

Українська література, кінця ХІХ – початку ХХ століття на Західній Україні розвивалася в силу суспільних обставин. Галичина, Покуття були…  

Ранній український модернізм, його філософські та естетичні засади. Дискусія: М. Вороний – І Франко.

Явище раннього модернізму, що обіймає останні роки минулого та перші десятиліття нинішнього сторіччя, є не лише своєрідним, а й у багатьох… По-друге, ранній український модернізм, на жаль, так і залишився незавершеним,… Друга вразлива ознака раннього українського модернізму – непослідовна його конфронтація з народницько-громадівською…

Літературні групи «Молода Муза» та «Українська Хата».

Були серед них чи, радше,коло них богемісти, “митці життя" талант яких більше розкривався в розмовах, а не в творах. Треба враховувати, що… Олімпом “Молодої музи” була кав’ярня, напише пізнішенаймолодший її учасник М.… «Українська хата» — літературно-критичний і громадсько-публіцистичний місячник національного поступово-демократичного…

Українська новелістика кн. 19 – поч. 20 ст. Жанрові модифікації. І Франко про психологізм малої прози.

На зламі ХІХ-ХХ століть – напружений період українського суспільного та культурного життя. Суперечливість як константа і жанру новели, і часу, в… 1. Архетип Персони, назва якого співзвучна з літературознавчими категоріями… 2. Тінь. Цей архетип безпосередньо пов'язаний із індивідуальним підсвідомим і водночас є психічним силуетом, крізь…

Поетика драматичної поеми Лесі Українки («На полі крові», «Оргія», «Бояриня»).

ДРАМАТИЧНА ПОЕМА. Перші свої імпульси цей жанр одержав ще од великих грецьких трагіків. Драматичні твори, писані віршами, становили собою художні… В українській літературі до Лесі Українки драматичної поеми майже не було,… Саме означення жанру — «драматична поема» — напрочуд органічне для Лесі Українки, вона перша ввела його в українську…

Художня трансформація фольклорно-міфологічного начала в «Лісовій пісні» Лесі Українки.

Духовний світ українського народу завжди привертав увагу етнографів, філософів, письменників. Чи не найкраще світ українців відобразила у своїх… Дійсно, найбільші колізії і драми в житті героїв твору так чи інакше… Єдиний, хто почуває себе більш-менш затишно у взаємодії з лісовими істо­там, – це дядько Лев. Дядько Лев знає усі…

Винниченко – новеліст («Краса і сила»).

Період літературного учнівства молодого письменника, треба думати, минув досить швидко. Між його юнацькою поемою “Софія” (“Повія”) та оповіданням… У “Повії” він намагався продовжити добре-роздроблену попередниками тему… У “Силі і красі” можна побачити зародок майбутніх Винниченкових парадоксів. Уже тут проглядає думка про відносність,…

Ідея «чесності з собою» в драматургії В. Винниченка.

За своєю формою п'єси В. Винниченка, на перший по­гляд, доволі традиційні. Винятком є, можливо, твори кінця 20-х років. Це — сімейно-психологічні… Перед нами в творах В. Винниченка розгортається пси­хологічний експеримент,… Безперечно, в перших творах В. Винниченка про револю­ціонерів ця тенденція є найвідвертішою. Фанатична ідея персонажа…

Риси індивідуального стилю М. Коцюбинського.

Одним із найбільш дискусійних питань при вивченні доробку Михайла Коцюбинського є визначення стилю його творів. Звісно, стиль письменника з часом… Критичні праці сучасників письменника майже не дають стильового окреслення… У сучасному українському літературознавстві спеціальну увагу дослідженню імпресіоністичної поетики творів…

Філософія життя» О. Кобилянської: «Царівнва», «Земля».

Українськомовна творчість у художній практиці О. Кобилянської займає дедалі більше місця, вводить авторку «Людини» в контекст літератури Шевченка і… Таким чином ми підійшли до розгляду однієї з провідних тем О Кобилянської —… За ідейним спрямуванням «Царівна» продовжує і розвиває далі тему ранньої повісті О. Кобилянської «Людина», але дає…

Літературні організації і групи 20-30-их рр. ХХ ст.

Спроба створити пролетарську культуру в Росії призвела до виникнення літературної організації "Пролеткульту", що спиралася на дві корінні… У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з… У період українізації особливо виділяється київська літературна група "неокласиків", яку очолював Микола…

Літературна дискусія 1925-1928 рр.

Розпочав її М.Хвильовий на сторінках “Культури і побуту, надрукувавши в ньому 30 квітня 1925р. памфлет під назвою: “Про “сатану в бочці”,…  

Естетична програма поетів-неокласиків.

Поети-неокласики: поч 30-х (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський, О. Бургардт). То було неформальне товариство вільних митців, котрі… Перші ознаки формування цієї групи (навколо журналу «Книгар») відносяться до… За прихильність до класики цих поетів називали парнасцями. Класична тенденція ловити вічно суттєве відповідала…

Рання поезія П. Тичини («Сонячні кларнети», «Замість сонетів та октав», «Плуг», «Вітер з України»).

Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет… Була не одна спроба віднести ранні твори Тичини до певної літературної школи,… Під впливом вірша Миколи Вороного «Блакитна панна» з'явилася поезія «Арфами, арфами...». Усі чотири строфи цієї…

Лірика В. Сосюри.

Рання поезія В. Сосюри вбирала художні здобутки різних стилів і течій того часу (символізму, імпресіонізму). Разом з тим увиразнювались риси його… У 1921 р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», що досі вважалася його першою… Естетика, з якої народилася «Червона зима» і яку несла лірика В. Сосюри 20-х років (збірки «Червона зима»; «Осінні…

Поезія М. Рильського 20-30 рр. XX ст.

Книжки лірики: «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Під осінніми зорями» (друга редакція 1926), «Тринадцята весна» (1926), «Де…  

Драматургія М. Куліша і театр Леся Курбаса.

Микола Куліш займався літературною діяльністю майже все своє життя — 30 років із 45. Драматург писав навіть тоді, коли перебував на Соловках, в… Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь Курбас…  

Жанрово-стильові особливості драматургії 20-30 XX ст.

   

Проза М. Хвильового

Микола Хвильовий — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози. Якнайповніше свій талант М.…

Роман "Місто" В. Підмогильного

  90. Поеми М. Бажана «Різьблена тінь», «Смерть гамлета», «Сліпці» Велика історична поема «Сліпці» (нам доступні лише дві її перші частини з «Життя й революція», 1930, чч. 7 і 8-9 та…

Новелістика Григорія Косинки.

Григорій Михайлович народився 29 листопада 1899 р. в селі Щербанівці Обухівського району Київської області. Він закінчив сільську двокласну школу, а… 11 лютого 1919 р. він дебютував у газеті «Боротьба» невеликою заміткою «З… Під час навчання в КІНО (Київський інститут народної освіти, теперішній Київський університет), Косинка поринає в…

Поезія Є. Плужника, Д. Фальківського, О. Влизька.

Плужник – поет протиріч. На нього зручно навішувати ярлики, що й робилося не один раз гардеробниками від критики. Плужник мимоволі викликав вогонь… Висока мовна культура, віртуозне володіння віршем зближують Плужника з… Поема „Галілей” – поетичний пік Плужника. Тут бунт його проти світу, усі рахунки за ним і самим собою то розходячись,…

Влизько Олекса Федорович

Олекса Влизько народився 17 лютого 1908 року у селі біля станції Боровйонка Крестецького повіту Новгородської губернії. Потяг до поезії пробудився в… Не витримавши батькової поведінки, Олекса з матір’ю та братом переїхали до… Цей новий енергійний голос відрізнявся від Тогочасної «робітничо-трактористської» лірики, й критики сприйняли автора з…

Поезія Б.-І. Антонича.

Богдан-Ігор Антонич (1909—1937) нарадився 5 жовтня 1909р. на Лемківщині в родині сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження… На початку 1919 р. Об'єдналися дві молоді держави: УHР (Українська Народна… Труднощі війни відбилися на здоров'ї хлопця. Він часто і тяжко слабував. Тому спершу йому найняли приватну домашню…

Співець Степової Еллади» (Є. Маланюк).

Євгенові Маланюку довелося стерпіти 48 еміграційних літ. Проте йому судилося ненайважча доля. Він усе ж обминув Соловки чи Колиму, а точніше – ранню… А починалася поетова Еллада-Україна з його дитинства, з маленького… Початкова школа була першим кроком до наук для Євгена, як і для його братів Сергія та Онисима. Вчилися всі Маланюки…

Празька школа» в українській поезії.

Група українських поетів та письменників, які після Громадянської війни 1920-х років опинилися за кордоном, переважно у Європі, і тривалий час мали… Представники “Празької школи” – це передусім поети, покликані у літературу… Перипетії національно-визвольної боротьби, що вплинула на “спізнене” покоління, знайшли відображення у різноманітних…

Романи Івана Багряного «Сад Гетсиманський», «Тигролови».

Проблематика твору 1) Виживання людини в умовах жорстокого терору 2) Боротьба добра і зла 3)… Сюжет

Улас Самчук. «Волинь, «Марія».

Народився 20 лютого 1905 р. в селі Дермань на Волині, що перебувала тоді під владою Польщі (нині Рівненська область). Із п'ятьох дітей у родині… Спочатку була народна школа в Тилявці, куди переїхала родина, потім Дерманська… З 1927 р. по 1929 р. Самчук працював у Німеччині, одночасно студіюючи у Бреславському (тепер Вроцлавський)…

Драматургія Івана Кочерги («Свіччине весілля», «Алмазне жорно»).

Народився він 24 вересня (б жовтня) 1881 р. у містечку Носівка під Ніжином на Чернігівщині в родині чиновника залізничного контролю, персонального… Значення творчості Івана Кочерги драматурга-неоромантика в українській… I. І. Кочерга у своїй творчості спирався на досвід західноєвропейської класики, виробив власне естетичне кредо і став…

Юрій Яновський. Роман «Чотири шаблі».

Народився майбутній письменник 27 серпня 1902 р. в селі Майєровому на Єлисаветградщині (тепер село Нечаївка Компаніївського району Кіровоградської… Коли підріс, віддали до школи. Добру освіту здобув у Єлисаветградському… З десяти років почав писати вірші російською мовою. Знала цю Юркову «таємницю» мама, але наволочка, в якій були…

Кіносценарії О. Довженка.

Видатний режисер, письменник, сценарист і педагог Олександр Петрович Довженко (1894-1956) народився на хуторі В’юнище, околиці старовинного… Навчався Довженко у чотирикласній парафіяльній школі, потім у Сосницькому… Після закінчення інституту з 1914 року вчителював. За розподілом Олександра Довженка, як молодого фахівця, направили…

Фольклорність поезії А. Малишка.

Андрій Самійлович Малишко народився 14.11.1912 р. В м. Обухові на Київщині. У 1927 р. Закінчивши Обухівську семирічку, М. вступажє до Київської… 102. Шістдесятництво як суспільно-політичний і літературний феномен.  

Перша фаза реабілітації репресованих письменників (кн. 50 – поч. 60-х рр. ХХ ст.).

Найпомітніше атмосфера змін, новизни далася взнаки в духовному житті. Першою ластівкою пробудження стала публікація в червні 1955 р. в „Литературной… Першим на нову ситуацію зреагували письменники. З позицій „розширенного… Політична „відлига" привела до нової хвилі „українізації". Знову було відкрито поставлено питання про…

Третє цвітіння» української поезії (М. Рильський, П. Тичина, А. Малишко, М. Бажан, Л. Первомайський).

Пожвавлення літературного руху спричинилося до появи так званого «третього цвітіння» метрів укр. літер-ри: М. Рильського, П. Тичини, А. Малишка, М.… Л. Первомайський. В поезію входять нові теми, нові мотиви, і головним із них… А. Малишко. Збірка «Листи на світанні»,«Прозорість»,«Дорога під яворами», «Рута», «Синій літопис», «Серпень душі моєї»…

Космічна тема в українській поезії 60-их рр. ХХ ст.

Одлним із основних принципів, які утверджувала поезія молодих, був новий вимір, який давав можливість поглянути на землю наче з пункту спостереження… Д. Павличко збірка віршів «Космос», М. Вінграновський вірші «Вже зеленіє синій…  

Роман О.Гончара «Собор», його проблематика і поетика. Собор — роман-застереження, один із найвідоміших і найвизначніших творів О. Г. Написаний 1967 року. Протягом майже 20 років замовчувався прорадянською літ. критикою, що трактувала «С.» як творчу невдачу, порівнюючи його із іншими творами письменника, зокрема «Прапороносці», «Людина і зброя», «Злата Прага». Історія написання. О. Г. працював над романом протягом 4-ох років: (1963-1967). «С.» можна вважати романом-попередженням перед загрозливим наростанням ряду тенденцій моральної деградації суспільства у середині шістдесятих років. У творі О. Г. використав за основу реальні події і факти. Прототипом Зачіплянки стало приміське селище на Дніпропетровщині, де минули життя і творчість письменника. У Титані можна побачити монумент Прометею, після революції відлитий і встановлений у Дніпродзержинську. Собор, зображений у романі, мабуть, найбільше схожий до козацької дерев'яної церкви у Новомосковську, яку, за легендою, в одну ніч побачив і зробив її макет з комишин Яків Погребняк з Нової Водолаги. Також прототипом міг служити і Дніпропетровський собор, споруджений приблизно у ті ж роки. Історія публікацій. Вперше вийшов у січневому номері журналу «Вітчизна» 1968 року. Того ж року двічі друкувався у видавництвах «Дніпро» і «Радянський письменник». До друку був підготовлений також і російський переклад роману, що мав вийти на сторінках журналу «Дружба народов». Проте на прохання «украинских товарищей» журнал взагалі відмовився від публікації роману. Після цього твір до 1987 р. не видавався через те, що був розкритикований і не імпонував радянському правлінню, свідомо замовчувався, хоч і не був офіційно вилучений з бібліотек. Крім того, від письменника вимагали переробити роман або ж зректися його, на що О. Г. не погодився, не зважаючи на погрози другого секретаря ЦК КПУ Ляшка, а також Щербицього, Федорчука, Ватченка, Грушецького та Добрика. Самого автора Шелест добивався арештувати, проте Голова Президії Верховної Ради СРСР Підгорний не погодився. Проте багато читачів навіть у часі замовчування та різкої критики у листах до О. Г. висловлювали свої захоплення романом та подяки автору. Знову роман вдалося надрукувати весною 1987 р. рос. мовою у московській газеті «Роман-газета», цього ж року «С.» вийшов і українською мовою у семитомному виданні творів О. Г. У 1989 р. твір був виданий окремою книгою видавництвом «Дніпро» (редактор Н. М. Кравченко) тиражем 300 тисяч примірників. Композиція. Композиція роману не відзначається складною побудовою, карколомними сюжетами, здатними заінтригувати читача. Більшу увагу автор приділяє розкриттю внутрішнього світу героїв, їхньої життєвої позиції. У романі обмежена кількість осіб, зображені події не є винятковими. У творі зображено життєві будні робітничого селища над Дніпром — Зачіплянки, яка і є головним об'єктом зображення, а також Єльчине село Вовчуги, мальовниче Скарбне, береги Дніпра, заводи у великому місті. Обмежені також часові рамки подій: вони відбуваються протягом одного літа. У романі є вставні розповіді-новели «Чорне вогнище» і «Бхілайське вогнище». Перша новела розповідає про визначного українського вченого-історика Дмитра Яворницького, який не допустив осквернення храму махновцями в період Української революції. Друга новела про перебування одного із персонажів твору Івана Баглая в Індії, про дружбу і взаєморозуміння українського та індійського народів. У сюжетну тканину вплітаються авторські розповіді про Єльчине минуле, про її біди й поневіряння, про життєві шляхи інших героїв. Роман також містить багато відступів-розповідей про духовні й моральні цінності, про історичну долю пам'яток культури, які у творі гордо репрезентує збудований у 17 столітті козаками-запорожцями храм. У творі багато описів селища Зачіплянки, собору, Скарбного та інших сіл і місцевостей. Персонажі. Персонажів роману можна умовно поділити на дві групи відповідно до їх діяльності і характеру: ті, хто бореться за збереження «соборів душ»: Микола Баглай, Іван Баглай, Єлька, Ізот Лобода, Ягор Катратий, Шпачиха Вірунька, Хома Романович, Костя-танкіст, Яворницький; та ті, хто є осквернителями світлого й чистого, святого і чесного: Володька Лобода, «браконьєри-юшкоїди», Бригадир, бандити з гуляйпільських степів, ресторанні гульвіси та повії. Головна сюжетна лінія роману пов'язана з собором. Собор є центральним образом, епіцентром подій, що розгортаються навколо. Його можна назвати головним персонажом роману. Микола Баглай — студент-металург, один із головних персонажів твору, виступає пристрасним поборником правди, шукачем ідеалу моральної та духовної краси. Микола закоханий у свої рідні місця, у людей, що проживають там, природу, у собор, який уособлює все величне й прекрасне, що єднає його з минулим й прийдешнім. Це ідеалістичний образ поета, мрійника. Він народився під час війни у окопі. Перше, що він бачив і чув, це жахи війни, вибухи бомб. З дитинства був сиротою, його батько загинув на війні, так що Микола його не застав. Хлопець мав нелегке повоєнне дитинство. Потім навчався у школі, працював на металургійному заводі і вчився у інституті. Микола Баглай мав загострене почуття справедливості, бажання бачити світ кращим, ніж він є насправді, чистим і прекрасним. Юнак вболіває за чистоту свого рідного краю, Зачіплянки, Дніпра. Він врешті поставив мету — сконструювати очищувальну систему, котра запобігатиме забрудненню повітря заводськими димами. В суперечці з технократом і прагматиком Геннадієм Микола переконує, що саме духовне і визначає людину, сенс її життя. У розмові з Єлькою він висміює «різні так звані колгоспні» та «робітничі» романи, що діляться з суворістю кастовою — один від шелюгівської ферми й до собору, а другий — від собору, де зона міста починається, і вже до самої домни: іншому героєві сюди зась, вхід заборонений…". Микола Баглай є юнаком-ідеалістом, тому він нетерпимий до осквернителів усього святого: браконьєрів, "юшкоїдів", руйначів історичних пам'яток, "батькопродавців". Він намагається віднайти оту спадщину віків, що живить наш дух, сприяє збереженню національної свідомості. У своїх почуттях до Єльки Микола - теж чистий і прекрасний, вважаючи кохання "найсонячнішим" з усіх почуттів. Саме кохання допомагає Миколі Баглаю у боротьбі зі смертю, коли він захищає собор. Можливо, що він зі своєю лицарською шляхетністю є одним із небагатьох "дон-кіхотів" свого часу. Елька (Олена) Чечіль - кохана Миколи Баглая - цікавий характер, драматична людська доля. Її біографія чимось схожа на Миколину, але життя її ще заплутаніше. Вона також народилася у час війни. Її батько був простий перехожий солдат, якого Єлька ніколи не знала. Невдовзі померла і її мати, вона залишилася жити сама, після чого залишила школу і подалася на ферму. Проте, не зважаючи на всі ці життєві обставини, вона мріяла про високе й прекрасне кохання, прагнула вчитися, перечитала всю класику, яку могла знайти у бідній сільській бібліотеці. Єлька мала незвичайну вроду, проте спочатку вона довго не могла знайти свого кохання. Одного разу у їхнє село завітав лектор, який прочитав селянам лекцію про кохання. Для Єльки смішним, нікчемним виявився і залицяльник-механізатор, який був типовим продуктом соціальної деформації, обивательсько-споживницького характеру, національного нігілізму. У житті Єльки були розчарування в людях, падіння біля собору під час поїздки по комбікорм і гірке каяття, ненависть до бригадира - винуватця дівочого безчестя, потім безпаспортне життя в місті в одинокого дядька Ягора Катратого. Була також спроба вийти заміж за нелюба Володьку Лободу. І порятунок дівчині змогло принести лише кохання до Миколи Баглая, ніжне й самозречене, засноване на взаєморозумінні, на спорідненні сердець. Образ сільської дівчини Єльки - велике творче досягнення автора. По-своєму трагічна доля Єльчиного дядька Ягора Катратого, неблагонадійного через своє «махновське» минуле. Дядько Ягор був єдиним близьким родичем Єльки, які у неї зосталися. Свого часу Ягора хотіли звільнити з заводу в ході одної з «чисток», проте обермайстер Ізот Лобода заступився за нього, і з того часу між ними зав'язалась щира дружба. В образі потомственого сталевара Ізота Івановича Лободи уособлюється дух народного патріотизму, козацької вольності, незнищенності світлих вікових традицій, єдність людини з природою, з землею, де народилася. Ізот Лобода — це не просто трагедійний образ зрадженого рідним сином отця, сучасного «батька Горіо». Старий Лобода — сама мудрість віків, героїчна й трагічна історія, народний гнів і вселюдський протест проти оскверніння й руйнування народних багатств. У минулому Ізот Лобода брав участь у громадянській війні, воюючи проти гуляйпільців, хоча згодом сам дуже сильно подружився із Ягором Катратим — колишнім махновцем. Згодом став уславленим сталеваром республіки, втратив на фронтах Другої світової війни двох синів. Батька невдовзі його єдиний люблячий син відправив у будинок металургів, де той мав би доживати віку. І хоч Володимир Лобода вважав це благородним вчинком, адже умови у тому будинку металургів були просто прекрасними, Старий не міг простити цього синові. Він не хоче приймати дарунків, відвідин, всякої формальної уваги. Йому радше прагнулося повернутися до рідної Зачіплянки, провести час із старим другом Ягором Катратим. До сина він звертався як до найбільшого ворога. Ізот Лобода — знавець рослинного світу, він розуміє цілющі властивості трав і всякого зілля. Володька Лобода — невдячний і недостойний син чесного трудівника Ізота Івановича. Це цікавий, оригінальний характер. На перший погляд, він навіть викликає симпатію. Володька свій хлопець, друзяка, не цурається земляків, ладен їм допомогти, поспівчувати, простий і товариський у поводженні, сумлінний та ініціативний на службі, вважає себе зразковим сином. Проте сам автор всі ці риси характеру показує у іронічному тоні, особливо що стосується ініціативності персонажа. У свій час цей висуванець із робітничого середовища запропонував «геніальну» ідею — щоб не витрачати кошти на ремонт старовинного собору, взяти споруду у риштовання. Згодом у висуванця постала інша мрія — завдяки зруйнуванню собору нажити собі кар'єру. На місці національної святині цей «ініціатор» прагне збудувати критий ринок і шашличну, тим самим сподівається завоювати симпатію та прихильність у місцевого населення. Володька Лобода — типовий образ руйнівника того часу — він умілий пристосуванець, котрий ладен будь-що догодити вищим ешелонам влади, незалежно від того, який треба буде зробити крок — нищення чи творення. Життєве кредо Володимира Лободи — вміло служити власним далекосяжним кар'єристським цілям, чинодерським інтересам, вгадування волі вищих чиновників. Такі люди тонко відчувають вимоги часу, моду на нове і обов'язково мають продемонструвати свою першість, сміливі ідеї, прогресивність, швидко зорієнтувавшись на нову хвилю. Молодший Лобода, як представник певного рівня влади, завжди прагнув демонструвати свою єдність з трудовим простим народом. Насправді ж інтереси людей були абсолютно байдужі йому і таким як він узагалі. Йому було наплювати, як оцінять його черговий «винахід» низи, проте небайдужою була думка вищих партійних босів. Захоплюючись красою собору[13], усвідомлюючи неоціненну велич цієї історичної пам'ятки, Лобода в той же час задався метою зруйнувати споруду, заробивши на цьому політичний капітал. Хоч і Володимир Ізотович Лобода вважався повсюдно людиною освіченою і розумною, у душі він ненавидів людей, інтелектуально вищих за нього, усвідомлюючи їхню небезпеку для свого клану. Зокрема його турбує середовище письменників, у якому, мовляв, пишуть «про соцреалізм не дуже щось, більше про гуманізм…». Цей чиновник шукатиме привід відомстити Миколі, а з учителем Хомою Романовичем повністю розкриває єство не тільки власне, а й системи, що виплекала таку рать. Упродовж всього роману можна спостерігати духовну деградацію героя. Олег Бабишкін, літературознавець, стверджує: «історія духовної деградації цього персонажа печальна і повчальна». Володька Лобода — велике творче досягнення Олеся Гончара. Саме цей персонаж найбільше обурив усіх партійних можновладців, котрі впізнавали у висуванцеві себе. Проблематика. Головний конфлікт твору — зіткнення високої духовності, людяності, правди з облудним фарисейством чиновників, кар'єристів і бюрократів; боротьба світлих сил народу за збереження свого національного коріння, історичної пам'яті, істинний гуманізм. Основна проблема роману — проблема історичної пам'яті народу, є давньої і традиційною у творах як української, так і світової класики. Вона пов'язана і з назвою роману — одухотвореним образом, яких так багато в літературі. У Тараса Шевченка такий образ втілений теж у назвах поем, наприклад: «Великий льох», «Холодний Яр», «Розрита могила». Серед світових класиків також відомі такі образи — «Собор Паризької богоматері» Віктора Гюго, «Пармський монастир» Стендаля тощо. Порушуючи проблему історичної пам'яті, Олесь Гончар у своєму романі звертається до часів героїчної козаччини, славить народних витязів давнього і недавнього минулого. Зокрема у романі розповідається про мужнього і нескореного царями кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, про героїчну дівчину-підпільницю та ще багато інших героїчних постатей з минулого. У «Соборі» автор засуджує, як і в «Людині і зброї», «Прапороносцях», фізичну і духовну руйнацію. З проблемою історичної пам'яті органічно пов'язана й інша — потреба «собору душів», тобто духовної і моральної краси, особистої причетності людини до історичного буття свого народу, прагнення до суспільної гармонії і взаємоповаги. Автор показує мешканців Зачіплянки у переважній більшості своїй щирими й сердечними людьми, прямими і відвертими, чесними роботягами-трударями, не байдужими до майбутнього своєї землі, до краси собору. Серед інших, не менш важливих проблем, висвітлених у творі, чільне місце посідає екологічна, проблема охорони природи. У творі висловлюється тривога за майбутнє людини, яку може чекати непередбачуване через надмірну експлуатацію природних надр. Символи у романі. У «Соборі» можна назвати кілька образних явищ, що виростають до рівня символу — козацький собор, урочище Скарбне, монумент Титану тощо. Окрім того, Михайло Наєнко, автор статті про творчу спадщину Олеся Гончара вцілому «Життя в мистецтво перейшло…» вважає найвражаючим серед символічних образів «лободизм». Серед усіх суспільних аморальностей автор статті найнебезпечнішим вважає «батькопродавство», яке «вело до руйнувань самих основ життя». Образ собору. У романі О. Г. собор безпосередньо впливає на хід подій, є не просто історичнрим пам'ятником, а виступає символом культурних цінностей народу, духовної єдності поколінь, незнищенності народної пам'яті. Собор встояв і під час більшовицьких руйнацій. Вєнком, який під час наступу радянський військ командував дивізійною артилерією, згадував, що він, тоді ще зовсім молодий офіцер, відчуваючи неймовірну повагу до цієї святині, намагався будь-що зберегти витвір людського генія від мимовільного руйнування снарядями. Собор у романі — це єдність поколінь, минулого і сучасного, історична пам'ять народу, яка не має права на загибель. Собор наче виразніше окреслює минуле, діла чорні і праведні, добро і зло, руйначів і будівників. Як уособлення вселюдської краси, духовного багатства й величі, собор наче докоряє Єльці за її мимовільне падіння і ганьбу.

Роман-епопея І. Вільде «Сестри Річинські»: мистецтво індивідуалізації жіночих персонажів.

Величезна кількість персонажів, сюжетних ліній, планів, екскурсів у минуле краю і героїв, відступів, подій, історичного фактажу – весь осяжний… Зовні благопристойний, насправді «політикан і біржовий гендляр, людина без… Смерть Аркадія Річинського і його банкрутство відіграли роль катаклізму, що ґвалтовно зірвав покров «нормальності» з…

Історичні романи П.Загребельного, їх проблематика та особливості стилю.

Збірка Д. Павличка "Сонети подільської осені" і «Таємниця твого обличчя».

Збірка Д. Павличка "Сонети подільської осені" є натурфілософською сторінкою; вони позначені майстерним поетичним живописом, яскравістю… Однпк натурфілософська медитація змогла вдовольнити пристрасного Павличка лише… Інтимна лірика – збірка «Таємниці твого обличчя». З гуманістичного погляду її суспільний сенс не поступається…

Драматургія 60-80-их років ХХ ст., основні представники.

Дра́ма (грец. drama — дія) — п'єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої —… В українській літературі драма з'являється на початку 19 ст. («Наталка… У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українській драматургії…

Збірки Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність», їх проблематика та поетика.

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині. Батьки майбутньої поетеси вчителювали й з ранніх літ прищеплювали… У 1936 р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще… Одного страшного дня було заарештовано батька та забрано від сім'ї на цілих десять років. Маленька Ліна тоді ще й не…

Поезія Василя Симоненка.

Він прожив на світі лише 28 років і назавжди ввійшов до історії рідної літератури завдяки неповторному , симоненківському, лірико-драматичному… Цикл «Тиша і грім» («Піч» «Баба Онися», «Жорна», «Мій родовід», «Перший», «Дід… Суто пейзажні замальовки («Вже день здається сивим, безсилим», «Степ», «Зимовий вечір»).

Новелістика Григора Тютюнника. Мотив скаліченого дитинства.

Важдливі риси стилю Гр. Тютюнника – простота розповіді, розмовні інтонації. Ліризм першої збірки – не лише стильова ознака, а й настроєва домінанта,… Друга збірка «Деревій» (1969) («Облога»). Всі події та явища подаються у…

Історичні романи Романа Іваничука та Романа Федоріва. Мотиви історичної пам’яті та яничарства.

 

Романи Ліни Костенко «Маруся Чурай» і «Берестечко». Коло проблем.

Творчість Ліни Костенко разом з творами Дмитра Павличка освітила дорогу в літературу цілій когорті молодих талантів, які відтоді прибрали наймення "шістдесятників". її поетична зоря не згасає й ніколи не згасне на літературному обрії, бо це талант дужий і яскравий. Пречудова лірика Ліни Костенко полонить душу, примушує хвилюватись, мріяти, любити. Добротою, високим пафосом, теплотою милосердя, клопотами про людину віє від кожного її рядка. І поряд із цими поезіями - історико-філософський, соціально-психологічний роман у .віршах "Маруся Чурай", який справедливо назвала критика енциклопедією духовного життя українського народу в XVII столітті.

Розповідаючи про життя українських міст і сіл періоду визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, авторка відтворює блискучу галерею народних образів. Та чи не найповніше змальовано головну героїню - Марусю Чурай. Документальні дані про Чураївну скупі і суперечливі, ніяких письмових документів про життя дівчини не маємо, окрім її пісень, які збереглися в народних переказах. І все ж з урахуванням історичних, соціальних та духовних ознак такий образ цілком можливий для того часу. Світлою і водночас трагічною постаттю ввійшла в нашу історію легендарна поетеса-співачка з Полтави. Про Марусю Чурай написано повісті, п'єси, поеми. Легенда обросла такими життєвими подробицями, які сприймаємо як реальність. Маруся Чурай, за переказами жила у Полтаві в 1625-1650 роках, любила хлопця Григорія Бобренка. Як засвідчують легенди, кохання Марусі та Гриця було нещасливим і закінчилось трагічно. Ця сюжетна лінія розгортається на фоні важливих історичних подій, пов'язаних з боротьбою українського народу за поновлення своєї державності, за визволення рідної землі від пут соціального і національного рабства:Авторка роману сумлінно дотримується історичної правди, по-новаторському осмислює образ легендарної народної співачки. Поетеса поставила її вище особистої трагедії і підняла до рівня високих проблем життя і боротьби рідного народу за волю. Маруся наділена поетичним талантом. Вона повністю розуміє важливість свого мистецького покликання. Серце Марії сповнюється гордістю, коли вона чує, як козацький полк співає її пісні.

Кохання вона розуміє як повнокровне життя в громаді, як творчість, як прояв зацікавленості до своїх справ, якими живе не тільки вузьке коло знайомих і родичів. Маруся прагне до дії, хоче пізнати людські радощі й страждання в їх повноті і всеохопленні. Подружнє життя трактує як спільність однодумців, яких єднають насамперед духовна рівність, високі, чисті, нічим не заплямовані почуття. Подружня вірність для Марусі Чурай рівнозначна вірності своєму народові, любові до вітчизни, глибокій пошані до культури, до вироблених піками і тисячоліттями норм співжиття людей. Отже, почуття обов'язку і особиста добропорядність для неї нерозривне ціле.

Ось чому образ Марусі Чурай виступає в єдності з образом України. І не тому, що талановита дівчина виросла в середовищі, де шанується народна мораль, де основним правилом людської поведінки завжди виступала незрадлива любов до вітчизни, уболівання за щастя і процвітання народу.

Роман Ліни Костенко "Маруся Чурай" не може не подобатися, адже він вводить нас у духовний світ наших предків, розкриває забуті сторінки історії, на достойних взірцях вчить громадської мужності, пробуджує почуття власної гідності, причетності до великої історії великого народу. Маруся Чурай живе в її чудових піснях, у пам'яті народній. Перекази про неї живуть у віках.

Літературне обєднання «Слово». Його программа, основні представники.

Слово” являє собою об’єднання українських письменників в еміграції. Ідея створення його народилася під час наради літераторів 26 червня 1954 року в Українському літературно-мистецькому клубі в Нью-Йорку. Офіційно організація “Слово” була проголошена на установчих зборах 19 січня 1957 року. “Слово” є продовженням основних принципів свого попередника – МУРу. Об’єднує українських письменників із багатьох країн з метою сприяння розвиткові незалежного письменства, літературно-мистецької критики та зв’язку літератури з читачем. До членів-засновників об’єднання належали: Емма Андієвська, І. Багряний, Віра Вовк, О. Зуєвський, І. Керницький, І. Качуровський, Ю. Лавріненко, Вадим Лесич, Б. Кравців, Є. Маланюк, Б. Нижанківський, Яр Славутич, О. Тарнавський, Ю. Шевельов та ін. Від установчих зборів до 1975 р. головою “Слова” був Г. Костюк, потім – О. Тарнавський, а після його смерті, у 1992 році – Ліда Палій. Об’єднання періодично проводить з’їзди, в яких беруть участь делегати від філій з Австралії, Англії, Аргентини, Бразилії, Канади, Німеччини, США, Франції та інших країн. З 1962 р. “Слово” видає неперіодичний орган під однойменною назвою (вийшло 12 випусків), австралійська філія – альманах “Нові обрії”. Члени “Слова” брали участь у міжнародних конгресах ПЕН-клубу, де виступали на захист репресованих українських письменників на батьківщині. Після здобуття Україною державної незалежності встановилися тісні контакти між “Словом” і Спілкою письменників України.

Трилогія Валерія Шевчука «Три листки за вікном», образ літописця.

В. Шевчук уособлює той напрям у прозі «шістдесятників», котрий тяжіє до книжності, культурництва. Книжники стали центральними постатями романів… Життя цих людей здебільшого минає на суспільній периферії, концепція околиці… Вирушаючи в мандри шукати істини, Турчиновський втілює і реалізує по-своєму позачасове, загальнолюдське, одвічне, в…

Химерна проза” 70-х років ХХ ст.

Назва стильової течії в українській прозі 70-х рр. “Химерна проза” стала реакцією на диктат норм соцреалізму в українській “радянській” літературі.… Представники українського химерного роману також демонструють різні форми… Химерний роман (прикметно, що саме слово бароко італійською мовою означає химерне, примхливе; корениться також у…

Нью-Йоркська школа поетів. Естетичні засади й основні представники.

“Нью-Йоркська група” являє собою групу українських еміграційних поетів, що виникла в середині 50-х років ХХ століття як співдружність митців,…

Друга хвиля реабілітації української літератури (кінець 80 — початок 90-х років ХХ ст.).

У кінці 80-х — на початку 90-х pp. XX ст. процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема… БУ-БА-БУ - «Бурлеск-Балаган-Буфонада». Літературне (насамперед) угрупування,… «Музейний провулок, 8» - Літературний «неокласичний гурт». Виник 1990р. з ініціативи В. Бориспольця, О. Бригинця та В.…

Основні жанри драматичних творів. Драма як рід і як жанр літератури.

Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль,… Дра́ма (грец. drama — дія) — п'єса соціального чи побутового характеру з… Драма в українській літературі

Роль поетик у розвитку літературознавства. Українські поетики ХVІІ – ХVІІІ ст.

Теоретичні відомості, вміщені в українсъких поетиках XVI — початку XVIII столгтя, справляли великий вплив на европейське ренесансне… Вони зверталися до аналопчних твopiв Марко Джироламо, Цезаря Скал1гера, Якоба… Теоретичні відомості, вміщені в українсъких поетиках XVI — початку XVIII столгтя, справляли великий вплив на…

Культурно-історична школа в літературознавстві, її основні положення, Представник культурно-історичної школи в українському літературознавстві.

Для становлення культурно-історичної школи важливими стали впливи історизму, біографізму, позитивізму, а також ідеї німецького філософа І. Гердера.… Серед українських науковців до культурно-історичного методу зверталися М.… У 60–80-ті роки XIX ст. на основі культурно-історичної школи виникає еволюційний метод (від латинського – розвиток).…

Психологічна школа у літературознавстві. Основні положення психолінгвістичної теорії О. Потебні.

Художньо-психологічна школа виникає в 2 пол.19 ст. і пов*язана з діяльністю проф. Харківського універу О.Потебні («Мисль і язик») За основу Потебня… Мистецтво для людини існує як засіб пізнання дійсності. Поет творить… Потебня розглядав мову як засіб впорядкування людиною вражень від довкілля. Солово несе не тільки значення предмета, а…

Теорія психоаналізу Фройда, її стосунок до літератури і мистецтва. Концепція колективного підсвідомого Юнга.

«Поет і фантазування»З.Фройд. Фройд пише, що нам слід шукати слідів першої поетичної діяльності вже у дітей.Найулюбленіше заняття дітей – гра. Кожна… Письменник вміє розділяти своє власне я на безліч інших я, тобто… Структура особистості за Фройдом:ід, еґо, суперего.

Стиль бароко в літературі. Риси українського бароко.

Дотепність, парадоксальність, контрастність сполучення найбільше цінувалися теоретиками та практиками бароко. Проблемам дотепності були присвячені… Парадоксальне поєднання «непоєднанного» покликане вражати й дивувати. Однією з… Українське бароко виникає на рубежі XVI–XVII ст. і розвивається протягом двох віків. Бароко в Україні поширюється в…

Поезія, музика і малярство. Спільне і відмінне між ними за інтерпретацією І. Франка.

Поезія і малярство. Зір дає нам найбагатший матеріал для нашого психічного життя: світло, тінь, красу, форму, рух… Поезія не малює фарбами, а… На картині не передається якісь явища: холодний вітер. Маляр апелює до зору,… Отже, почуттєвий матеріал є основним у поезії, а поетичне слово є універсальним інструментом для створення почуттєвих…

Зміст і форма художнього твору, їх взаємозв’язок. Компоненти змісту і форми.

Під структурою художнього твору будемо розуміти його загальну смислову побудову, тобто умовну розчленова­ність його органічно-цілісної образної організації на окре­мі смислозначущі елементи та їх внутрішній взаємозв'язок, що посилює та підкреслює смислову суть і естетичну вираз­ність художнього твору. Окремі елементи, на які розпадаєть­ся твір, при найбільш загальному його смисловому поділі співвідносять з двома тісно взаємозумовленими сторона­ми, що визначають структуру будь-якого явища, а саме категоріями змісту та форми. Зміст звичайно визначають як внутрішню суть певного явища, його «ідею», форму — як спосіб її існування та зовнішнього вияву (виражен­ня). Як філософськими категоріями змістом й формою оперували здавна. У спрощеному вигляді протиставленість змісту і форми літе­ратурно-художнього твору уявляють через віднесення до змісту твору того, про що в ньому говориться, а до форми — того, як говориться. При цьому слід мати на увазі, що саме протиставлення різних елементів художнього твору за озна­кою їхньої змістової чи формальної належності умовне. По-перше, тому, що «зміст та форма не існують відокремлено. Вони завжди разом, у нероздільній єдності, як дві взаємопроникнуті сторони єдності, два аспекти єдиного цілого. Межа між ними — поняття не просторове, а логічне. Поділяючи твір на зміст і форму, ми тим самим руйнуємо його живу цілісність, для того, щоб докладно дослідити його складові елементи. Таким чином, форма — це по суті зміст у його зовнішньому вияві, так, як він постає об'єктивно, для нашого сприйнят­тя» Під формою літературно-художнього твору здавна розуміли його мовленнєвий склад, тобто ритміко-звукову, словесну та синтаксичну організацію. Потебня виділяє також внутрішню форму. Доцільно, з огляду на це, рівень форми літературно-художнього твору називати зовнішньою формою, рівень пред­метної зображувальності — внутрішнюю формою, упорядкова­ність зв'язків між рівнями зовнішньої і внутрішньої фор­ми та їх окремими елементами — композицією, узагальнену ідейну суть твору — змістом.

Компоненти змісту: тема (з грецької – те, що лежить в основі) - коло подій, життєвих явищ або якусь сторону людського життя, представлених у творі в органічному зв'язку з проблемою; Конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби; Проблематику окреслюють як ряд запитань, що їх ставить митець перед собою, персонажами і читачем у художньому творі; фабула- ронологічно послідовне зображення подій і пригод у художньому творі; канва, схема розвитку життєвих подій, подана в художньому творі в послідовному порядку; ідея, пафос

Компоненти форми: сюжет - система подій у літературному творі, через які письменник розкриває характери персонажів і весь зміст твору; Композиція — побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного, представленого читачеві світу, світоглядною позицією, естетичним ідеалом, задумом письменника, каноном, нормами обраного жанру, орієнтацією на адресата; жанр - — рід твору, що характеризується сукупністю формальних і змістовних особливостей; мова, ритм, розмір — регулярно повторювана комбінація тих або інших елементів фонетичної будови мови, яка служить одиницею визначення віршового ритму

Основні системи віршування.

— квантитативну (у рос. варіанті літературознавства — метричну, що характеризується нормативним чергуванням довгих та коротких складів, зумовлених… — квалітативну, спрямовану на врахування не тривалості складів, а їхньої… 1) силабічну, де за первісну ритмічну одиницю править склад як такий, властиву мовам з постійним наголос (французька,…

Сюжет у художньому творі, основні елементи сюжету. Сюжет і фабула.

В основі внутрішньої організації сюжету як певної послідовності перебігу тарозгортання дії лежить конфлікт, тобто певна суперечність у стосунках між… Експозиція виконує функцію інформування читача про «розташування сил», що… Зав'язка — той етап розвитку дії, який визначає «зав'язування» в ній певного конфліктного вузла, окреслення такої…

Композиція літературного твору, основні елементи композиції.

Одним з найбільш продуктивних композиційних чинників є сюжет. Цей найважливіший елемент художньої системи визначають як подію чи систему подій,… Оскільки сюжет постає як певна послідовність чергування подій і ситуацій, то…  

Художній образ та його функція в літературі.

Термін «художній образ» використовується у двох основних значеннях. У широкому розумінні – це специфічна форма відображення та пізнання дійсності в мистецтві, на відміну від тих форм зображення, якими користуються, з одного боку, в науці, з іншого — у повсякденно-практичній сфері людської життєдіяльності. У вузькому розумінні образом називають специфічну форму буття художнього твору в цілому й усіх складових його елементів зокрема. Образ — це конкретна і водночас узагальнена картина людського життя, що створена за допомогою вимислу й має естетичне значення.

Образ як форма буття художнього твору

В особливу групу образів літературно-художнього твору виокремлюють так звані образи автора й читача. На відміну від попередньої групи образів, які… Образом, нарешті, називають і ввесь твір у цілому, маючи на увазі при цьому…  

Стиль класицизму в літературі. Особливості українського класицизму.

Напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше з'явився в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції XVII ст.… Визначальні риси класицизму: - раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);

Модернізм в літературі та його течії. Філософські засади модернізму.

Визначальні риси модернізму: - новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із… - у творах затверджується перевага форми над змістом;

Символізм як літературний стиль. Етапи розвитку українського символізму.

Визначальні риси символізму: - войовничий бунт проти надто консервативної і регламентованої суспільної… - підкреслене естетство (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту);

Авангардизм в літературі та його течії. Риси українського авангарду.

Течії: кубізм, абстракціонізм, футуризм, сюрреалізм, експресіонізм. Кубізм — авангардистська течія у західноєвропейському (французькому)… Абстракціоні́зм — одна з течій авангардистського мистецтва. Виникла на початку ХХ ст. Філософсько-естетична…

Постмодернізм як дискурс і художня практика.

 

Історія літератури як галузь літературознавства і фактор літературного процесу.

Сучасне літературознавство як наука про художню літературу об'єднює три провідні галузі: теорію літератури, історію літератури та літературну… Літературна критика - це певний відгук на важливі літературні події доби.… Історія літератури ( з грецької- розповідь про минуле) займається дослідженням художньої літератури в історичному…

Категорії епічного, ліричного та драматичного як родові ознаки літератури.

ЖАНР (франц. genre), історично сформований внутрішній підрозділ у всіх видах мистецтва; тип художнього твору в єдності специфічних властивостей його… Для того, щоб вміти читати і розуміти написане і навіть ненаписане, читач… Ознаки жанру можуть бути самими різними і відноситися до будь-якої сторони художнього твору. Ці ознаки, тобто прийоми,…

Літературна критика як галузь літературознавства і фактор літературного процесу.

Сучасне літературознавство як наука про художню літературу об'єднює три провідні галузі: теорію літератури, історію літератури та літературну… Літературна критика - це певний відгук на важливі літературні події доби.… Літературна критика(від грецького слова - означає "здатність судити, розглядати, оцінювати) як складова частина…

Бібліографія як наукова дисципліна, типи бібліографії.

конецформыначалоформыБібліографія(грец. βιβλιον — книжка і γραφω — пишу) — галузь знання про книгу, газету або інший бібліотечний документ, завданнями якої є:

1. Виявлення, облік, опис, систематизація і якісний аналіз творів друку;

2. Складання різних бібліографічних посібників, які полегшують і сприяють кращому використанню друкованої продукції з науковою, практичною і виховною метою;

3. Розробка принципів і методів бібліографування друкованих творів і організації бібліографічної роботи.

Історія бібліографії

Бібліографія зародилася ще в стародавньому світі. Так, відомі бібліографічні таблиці з 120 сувоїв в 3 ст. до н. е. склав грек Каллімах на основі каталогів Александрійської бібліотеки. Але бібліографами тоді, власне, називали переписувачів книг. Значно пізніше термін Бібліографія почали вживати для опису книг. Першим твором з Б. друкованих праць вважається книга швейцарського вченого К. Геснера «Бібліотека загальна» (Bibliotheca universalis, т. 1—4. Цюріх, 1545—55).

Початок вітчизняній бібліографії ще в Київській Русі був покладений в «Ізборнику Святослава» (1073). Пізніше складаються описи книг монастирських бібліотек і т. ін. Значний вклад у розвиток вітчизн. і світової Б. внесли В. С. Сопиков, В. Г. Анастасевич, В. І. Межов, П. П. Пекарський, брати Ламбіни, Г. М. Геннаді, М. М. Лисовський, М. О. Рубакін. В деяких працях цих бібліографів подані відомості і про українську книгу.

Важливе значення в історії української бібліографії має діяльність В. С. Іконникова, М. Ф. Комарова, І. 6. Левицького, М. І. Павлика, О. М. Лазаревського, М. І. Костомарова, І.Ф. Павловського, Б. Д. Грінченка, В. М. Доманицького, І. Т. Калиновича. Складений М. Ф. Комаровим «Бібліографічний покажчик нової української літератури» (К., 1883) — значне явище в тодішньому культурному житті України. Ця праця була першою серйозною спробою обліку друкованої продукції Наддніпрянської України з 1798 по 1883. Іван Левицький працював над бібліографією західноукраїнських видань. Він склав покажчик — «Галицько-руська бібліографія» (т. 1—2. Львів, 1888—95) і як продовження її — «Українську бібліографію Австро-Угорщини за роки 1887— 1900» (т. 1—3. Львів, 1909—11). В розвитку бібліографічної справи на Україні значну роль відіграв І. Я. Франко. Він був упорядником ряду праць з Б., сприяв роботі інших бібліографів, рецензував їх покажчики, нерідко використовуючи Б. для пропаганди революційних ідей.

Бібліографія (грецьк. biblion — книга і grаpho — пишу) — галузь науково-практичної діяльності, яка полягає в підготовці і поширенні науково-систематизованої інформації про книги та інші видання з метою впливу на їх використання. Продукцією бібліографічної діяльності є бібліографічні посібники і будь-яка їх сукупність або вид бібліографічних матеріалів. Відповідно до функцій Б. поділяється на підрозділи: державна (національна) Б., призначенням якої є облік і реєстрація всіх творів друку в країні і створення на цій основі універсальних джерел бібліографічної інформації; науково-допоміжна, рекомендаційна, галузева, краєзнавча Б.; видавничо-книготоргова; поточна і ретроспективна Б.; Б. бібліографії. Для означення наукової дисципліни, що вивчає теорію, історію і методику Б., застосовується термін бібліографознавство. Термін "Б." виник у Давній Греції (V ст. до н.е.) і мав первісним значенням книгописання або переписування книг. Поновлений у Франції в значенні книгоописування (упорядкування "описів", "інвентарів", "реєстрів" книг), чим займалися бібліографи-фахівці. В Україні з 1922 діє Книжкова палата України ім. І.Федорова — центр державної Б., який здійснює поточний облік і реєстрацію видань, випускає бюлетені і літописи книг, нот, періодики, щорічні покажчики та довідники. Літературознавча Б. здійснюється підрозділами ЦНБ НАН України ім. В.Вернадського, НБ НАН України їм. В.Стефаника (Львів), науковими бібліотеками Одеси, Харкова; обласні бібліотеки та бібліотеки вузів ведуть науково-допоміжну Б. з-літературознавства у формах каталогів, картотек, покажчиків. З 1978 ЦНБ видає покажчик "Філологічні науки на Україні".

Бібліографічна інформація (БІ) – це інформація про твори друку, яка дозволяє стежити за літературно-документальним потоком, орієнтуватися в друкованій продукції, оперативно виявляти й відбирати для практичного використання конкретні публікації. Для бібліографічної інформації достатньо мати загальні відомості про твори друку, взяті з титульних сторінок відповідних видань (або з бібліографічних джерел – каталогів, покажчиків літератури тощо). Такими відомостями є: ПРІЗВИЩЕ АВТОРА; НАЗВА ТВОРУ; РІК І МІСЦЕ ВИДАННЯ (або джерело публікації); НАЗВА ВИДАВНИЦТВА; ОБСЯГ ТВОРУ ( в сторінках); ДОДАТКОВІ ДАНІ, ЩО УТОЧНЮЮТЬ ОСНОВНІ ВІДОМОСТІ ПРО ВИДАННЯ (жанр літературного твору, редактор тощо).

Анотація - це коротка, стисла характеристика письмового твору.

Бібліографічний опис є основним елементом бібліографічного запису. Всі інші елементи – анотація, рубрика, тощо включаються лише за потребою. Тому бібліографічний запис може складатися лише з одного опису, в цьому випадку зміст термінів «бібліографічний опис» і «бібліографічний запис» збігаються.

Особлива роль у підготовці бібліографічної інформації належить бібліографічному групуванню. Суть цього процесу полягає у об’єднанні бібліографічних записів у однотипні групи за заздалегідь визначеними ознаками. Отже й по-різному орієнтувати в ньому читача.

Буває систематичне групування, тематичне, персональне, хронологічне.

Система посібників рекомендаційної бібліографії:

Основну частину систему рекомендаційних посібників становлять універсальні та комплексні посібники. Мета цих посібників – сприяти популяризації роботи бібліотеки, задовольняти запити читачів з широкого кола тем і питань.

Книжкові закладки. На відміну від рекомендаційних списків книжкові закладки «Радимо звернути увагу», «З чого почати?», «Що читати далі?» конкретніші за читацькою адресою й чіткіші за педагогічною спрямованістю. Вони звернені до читачів. яким потрібна кваліфікована допомога у виборі книг для самостійного вивчення певного питання або які хотіли б краще познайомитися з літературою з теми. яка вже цікавила їх в процесі читання тих чи інших книг.

Персональні пам’ятки. Значною популярністю користуються покажчики, присвячені громадським діячам, письменникам, вченим та іншим видатним особам. Складаються з таких компонентів:

а) передмова, б) бібліографічна довідка, в)огляд творів автора (або літератури про особу), г) список основних видань творів автора, д) перелік творів, рекомендованих для першочергового ознайомлення з творчістю автора, е) література про особу.

Підготовка бібліографічного огляду. Бібліографічний огляд у практиці є специфічним методом групової б/г інформації й популяризації кращої літератури.

За формою бібліографічний огляд – пов’язана усна розповідь про твори друку, об’єднані спільною ознакою. Розрізняють два типи оглядів – інформаційні і рекомендаційні. Перед першими ставиться завдання оперативного, цілеспрямованого інформування певних груп читачів про літературу, що має для них професійний інтерес, перед другими – завдання педагогічного характеру: зацікавити читача певною літературою. вплинути на його вибір. До інформаційних оглядів включаються видання різних типів і видів і за кількістю значно більше, ніж до рекомендаційних; до оглядів другого типу – здебільшого видання однієї тематики, одного автора і в обмеженій кількості (5-7 назв).

Основні жанри ліричних творів, поділ лірики за тематичним принципом.

ЖАНР (франц. genre) – історично сформований внутрішній підрозділ у всіх видах мистецтва; Лірика (від грец.слова - означає струнний музичний інструмент, під… Основні жанри ліричних творів.

Жанри епічних творів.

Епос — один iз трьох родiв лiтератури, вiдмiнний за своïми ознаками вiд лiрики та драми. Основа епiчного твору — розповiдь вiд автора.… Епос охоплює буття в його пластичній об'ємності, просторово-часовій довжині і… Епос — епічна поема. Джерело її сюжету — народний переказ, образи ідеалізовані й узагальнені, мова відбиває відносно…

Жанри ліроепічних творів.

Поряд з епосом, лірикою та драмою в літературі досить часто зустрічаються твори, в яких поєднуються особливості епічного, ліричного та драматичного… Найчастіше відбувається поєднання епічного й ліричного начал. Такого роду… Жанри ліроепічних творів

Тропи у художній системі твору, їх різновиди.

Порівняння — зіставлення одного предмета а іншим з метою більш яскравої й наочної характеристики одного з них. Наприклад, говорячи про необхідність… Порівняння має три­членну будову: 1) те, що порівнюється, або «предмет» порівняння (лат.comparandum),

Роль звукопису у художньому творі, його елементи.

На фонетичному рівні мови художнього твору маємо справу з художнім звукописом. Під звукописом розуміють систему звукового інструментування,… Основними елементами художнього звукопису виступають: гармонія і дисгармонія,… Так, наприклад, поєднання асонансу (на „і" та „и") та алітерації (на „с") дозволяє Ліні Костенко…

Асонанс(фр. аssonance, від лат. assono - відгукуюсь) — прийом фоностилістики, який полягає у співзвуччі або повторенні однакових чи акустично близьких голосних звуків: на горі опудало горобців перепудило.

ОНОМАТОПЕЯ(звуконаслідування) (грецък. onomatopoeia — звуконаслідування) — імітація засобами мови різних позамовних звукових явищ (дзижчати, гавкати, кудкудакати, туркотіти тощо). Прямий вияв ономатопеї як зв'язку звучання і його змісту спостерігається в казках, загадках, скоромовках, наприклад: "Кум-кума, бузька нема, а ми тому раді-раді..." В художньому тексті онотопея як евфонічна фігура вживається рідко:

Звуковий повтор — основний принцип художньої, переважно поетичної, фоніки, зумовлений евфонічною природою української мови та вимогами культури поетичного мовлення. До З.п. належать не лише випадки ушляхетненої інструментації (алітерація, асонанс), а й інші форми: звуковий паралелізм, анафора, епіфора, зіткнення, рима, кільце тощо. Неабияке значення мають у З.п. звуконаслідування та інші форми звукопису. З.п. широко використовували символісти, які намагалися створити звуковий образ, досягнувши якомога повнішого музично-смислового ефекту в ліриці.

 

Роль риторичних фігур у художньому творі, їх різновиди.

Риторичні фігури постають внаслідок порушення кому­нікативно-логічних норм висловлювання, оскільки ті діало­гічні інтонації, які вони вносять у… Риторичнимназивається звертання, яке не має на меті дійсного контакту з… Риторичне звертання частіше застосовується у віршових, аніж у прозаїчних текстах, де воно, крім усього іншого, досить…

Строфіка: прості і канонізовані строфи. Верлібр.

Стро́фіка— розділ віршознавства, що вивчає властивості, внутрішню структуру строфи як ритмічно-інтонаційної цілості, як фонічно викінчену… Водночас термін «строфіка» вживається у значенні строфічного ладу творів… Класифікація строф звичайно відбувається за кількістю рядків у них.

Літературознавчі школи XX ст. : феноменологія, герменевтика, структуралізм.

Початок ХХ століття у європейському літературознавстві характеризується різноманітністю підходів до аналізу літературного твору. Цілий ряд… У першій половині ХХ століття тут посідає важливе місце феноменологічна школа,… Роман Інгарден розглядав художній твір як інтенціональний (від латинського – прагнення) предмет, тобто як об'єкт…

Місце текстології серед літературознавчих дисциплін, основні завдання текстології.

Текстологія (від текст і ...логия ) , галузь філології, що вивчає твори писемності, літератури і фольклору в цілях критичної перевірки, встановлення і організації їх текстів для подальшого дослідження, інтерпретації і публікації.

Розрізняють Т. античної літератури, Т. нової літератури; своєрідні проблеми текстологій виникають відносно історичних джерел і творах усної народної творчості. Т. деяких творів епохи книгодрукування (наприклад, В. Шекспіра), Т. Фольклору, Т. східних літератур.

Т. як наука, єдина, яка має в основі специфічний історіко-текстовий аспект.

Текстологія (від лат. textum — тканина, зв'язок і грец. уоі, — слово) — допоміжна літературознавча дисципліна, яка займається дослідженням і тлумаченням художніх текстів, щоб донести їх до читача в первісному, задуманому автором вигляді.

Історія текстології як науки почаласт десь з 19ст. Цьому ми завдячуємо таким вченим як Карл Лахман, Леопольд фон Ганке. Філологічна критика, критика тексту, практична філологія – так колись назв. Текстологія. 1867 – поч текстології, рік появи критичного видання Міллера.

Першим письменником, над яким проводилася текстологічна робота був Шекспір.Сьогодні існує окремо текстологія фольклору, античних текстів, нових текстів і навіть текстів-перекладів.

З текстологією тісно пов*язана палеографія(вивч.давні пис.пам*ятки), джерелознавство (вивч. Вплив на худ.тексти), історіографі(позалітературні обставини виникнення літературного твору), герменевтика (тлумачення тексту).

Найважливіше завдання Т. складає встановлення, то є діахронного, історично осмислене і критичне прочитання тексту на основі поглиблення в його історію, вивчення джерел тексту (рукописів, друкарських видань, різних історичних свідоцтв), встановлення їх генеалогії і філіації, класифікації і інтерпретації авторських переробок тексту (редакцій і варіантів), а також його спотворень (редакторами, цензурою і т. п.).

Завдання текстології:

- з*ясувати авторство тексту,

- з*яс. походження тексту,

- з*яс. Автентичність тексту,

- час і місце виникнення тексту.

Текстологія надає перевагу історичному вивченню тексту, враховує всі зміни тексту літературного твору, вивчає текст у єдності з його супроводом (епіграмами, ілюстраціями), встановлює зв*язки тексту з літературними, культуриними, іс торичними зв*язками. Якщо тексти дуже довгі, то вони можуть мати кілька редакцій. Тоді завданням текстології є з*ясувати, хто дописував втрачені ісця, незакінчені тексти.

Дослідження текстології виступає і як частина методу літературознавства, як спосіб вивчення літератури. Закономірності розвитку літератури і різні суспільні тенденції знаходять віддзеркалення в зміні текстів, спостереження якої допомагає пізнати літературу як процес і твір — як продукт свого часу.Особливо неоціненною є її роль при підготовці наукових видань, зокрема для відновлення пропусків, зроблених цензурою чи письменником з певних ідеологічних мотивів.

Основний метод Т. — філологічний аналіз тексту , що спирається на своєрідність літератури як явища історичного і як вигляду мистецтва. Основні вимоги до дослідження текстології: історизм; дослідження зв'язку твору з соціально-історичною обстановкою, культурним і історико-літературним контекстом; вивчення всіх змін тексту даного твору, облік літературного «конвою» — ін. творів того ж автора, а також ін. авторів, що працювали в схожих умовах; пошуки віддзеркалення даного твору в інших; розгляд твору як цілого; вивчення змін тексту не лише по їх зовнішніх ознаках, але і у зв'язку із зміною вмісту пам'ятників; доказове пояснення встановленого тексту як єдино можливого, при якому весь текст підкоряється цьому поясненню.

Важлива робота ведеться сучасними текстологами, щоб подати в первісному вигляді художні твори Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, В. Симоненка, В. Стуса. Інколи текстологи допомагають встановити авторство того або іншого твору чи вирішити питання про канонічну редакцію (якщо їх є кілька).

Текстологічне вивчення письменницьких рукописів, особливо тих змін і поправок, які автор вніс до своїх творів, допомагає проникнути в його художні секрети, з'ясувати еволюцію художньої свідомості. Зокрема, детальне вивчення рукописної спадщини Олеся Гончара дає можливість простежити складні динамічні зв'язки між чуттєво-образним і логічно-раціональним у художній творчості видатного майстра літератури XX століття, які увиразнюють неповторність його творчої особистості.

 Текстологія - історично-філологічна дисципліна, що вивчає пам'ятки писемності, твори літератури і фольклору для критичної перевірки і встановлення на підставі наявних варіантів автентичности текстів. Увагу текстологів притягають передусім пам'ятки старого українського письменства, над яким працюють українські і російські вчені. Староукраїнські літописи досліджували О. Шахматов, Д. Ліхачов («Повість временних літ» й ін.), А. Генсьорський («Галицько-Волинський літопис») та ін. Над «Словом о полку Ігореві» працювали О. Огоновський, О. Потебня, О. Соболевський, В. Перетц, А. Мазон, М. Шарлемань, Р. Якобсон, М. Гудзій, Леонід Булаховський, І. Дмітрієв-Кельда, А. Зімін, В. Німчук, В. Адріянова-Перетц, Б. Рибаков та ін. «Києво-Печерський патерик» досліджував Д. Абрамович. Серед багатьох дослідників, що працювали над текстами творів Г. Сковороди після Д. Багалія і В. Бонч-Бруєвича, з останніх десятиліть слід назвати П. Попова. І. Табачникова, І. Іваньо, М. Редька. Перше ґрунтовне дослідження творів Т. Шевченка з текстологічного погляду належить В. Доманицькому. Цю працю в 20—30-их pp. продовжували І. Айзеншток, М. Плевако, М. Новицький, О. Дорошкевич, на еміграції П. Зайцев. За останні десятиліття текстологічна праця була зосереджена в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України, в якому над творами Т. Шевченка далі працювали Є. Кирилюк, М. Бернштейн, Ю. Івакін, В. Бородін, Л. Кодацька. Іншим письменникам ХІХ ст. присвячені праці І. Лучник, М. Сиваченка, К. Сєкарєвої, М. Гончарука, С. Зубкова та ін., що друкувалися в журналі «Радянське літературознавство» і в неперіодичних текстологічних збірниках того ж Інституту «Питання текстології» (вийшло 6 випусків., 1968—1990). З 2004 р. Інститутом літератури імені Тараса Шевченка НАН України видається щорічник «Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія», який продовжує - розширивши, відповідно до назви, проблематику - традиції збірника «Питання текстології».

Як частина літературознавства, Т . полягає в обопільному і взаємнопроникаючому зв'язку з ін. його сторонами — історією і теорією літератури, і складає істочниковедчеськую базу цих наук. З ін. сторони, Т. використовує весь арсенал літературознавства і всіх суспільних наук. Як допоміжні дисципліни притягуються: бібліографія, джерелознавство, палеографія, герменевтика, історична поетика, стилістика . В Т. можуть бути застосовані комплексні кібернетичні, семіотичні, ймовірносно-статистичні методи.

 

 

Історія тексту літературного твору.

Приватними питаннями історії тексту є атрибуція, датування, локалізація. Історію тексту літературного твору поділяють на 3 фази: 1)історія тексту від появи задуму до першої публікації,

Встановлення тексту літературного твору, його причини і принципи.

Встановлення тексту – діахронне, історично осмислене і критичне прочитання тексту. Проводиться з дослідницькою метою. Встанов.тексту – це не встанов помилок, це встановлення автентичності… Якщо вчені натрапили на якийсь давній текст, рукопис, то перш за все цей текст реєструють(номерують листки), вказують…

Цензура і самоцензура, їхній вплив на текст літературного твору.

Цензура – один із чинників, що може істотно повпливати на текст – це інституційна заборона на поширення певних текстів, ідей… В радянські часи відбувалася ідеологічна чистка творів.Цензура може бути… Як довго триває проходження всіх видань через цензурні перепони, видно з написів на книжках і журналах на останній…

Датування і локалізація літературного твору, їх різновиди і методи.

Датування – встановлення часу появи творів, Лаколізація – місця Датування літ.творів – це вписування його в літературний процес і контекст. Датування може виявити, яка подія…

Методи атрибуції літературного твору. Антитеза.

Атрибуція – встановлення авторства. Атрибуцію зумовлюють такі чинники: - автор пише під псевдонімом,… - ім*я автора забулося, загубилося,

Поняття твору і тексту у сучасному літературознавстві.

Твір створюється насамперед законами мовної діяльності людини, текст - за правилами користування знаковими системами,які використовуються людьми для… Текст має ознаки, що виражають загальні особливості його системно-структурної… Елементами тексту слід вважати рубрики, основний текстовий блок (корпус тексту), автор тексту, абзац, виноску, рядок,…

Проблема автора у сучасному літературознавстві.

 

Багатовимірність авторської присутності в тексті, співіснування різних підходів до розуміння проблеми автора, безумовно, значною мірою впливають на велику кількість термінів, якими дослідники намагаються позначити різні іпостасі автора й окреслити сфери його функціонування.Автора як реальну особу і як текстуальну стратегію намагалися розмежувати за допомогою термінів "зовнішній автор" і "внутрішній автор" [Легкий М.], "конкретний автор" і "абстрактний автор" [Шмидт]; термінами "експліцитний автор" та "імпліцитний автор"( У. Бут) позначали відповідно "розповідача, який належить до світу художнього вимислу і виступає як персонаж певного художнього тексту" (варто зазначити, що "персональний наратор", очевидно, був би влучнішим терміном для позначення цього поняття), та "розповідну інстанцію, яку читач відтворює як уявний образ автора"а в дискурсі, однак термінологічні неточності часто спричиняють непорозуміння між науковцями в концептуальних питаннях. На думку У. Еко, єдиний автор, якого ми здатні бачити, це "зразковий автор" (автор-модель), що ототожнюється з "інтенцією тексту". Такий зразковий автор уже зазнав серйозних змін порівняно з емпіричним (чи, за М. Бахтіним, первинним) автором, тому реальна особа письменника залишається за межами досяжності для читача. Реципієнт повинен намагатися актуалізувати наміри, які віртуально містяться у висловлюванні, а не спрощувати розуміння "текстуального" автора на основі одержаної раніше інформації про емпіричного автора як суб’єкта висловлювання

Фуко «Що таке автор»

У концепції М. Фуко автор так само позбавлений статусу свідомого творця, упривілейованості в наданні значень власному твору. Автор у традиційному розумінні ("невичерпне джерело значень, якими наповнений твір"), на думку М. Фуко, є "ідеологічною фігурою". Його дійсна роль полягає у протилежному: автор є "певним функціональним принципом,… який перешкоджає вільній циркуляції, вільному маніпулюванню, вільній композиції, декомпозиції чи рекомпозиції уяви"

Автора Фуко визначає як постійний рівень вартостей, відносну стилістичну єдність, через яку ми ідентифікуємо автора. Автор – це функція. Автор – це замовник дискурсу і йому належить не лише твір, але й всі дискурси, часто суперечливій в своїй природі.

Р.Барт «Смерть автора»

Р. Барт наголошує на тому, що вже сам процес письма нівелює індивідуальність, знеособлює, оскільки "говорить не автор, а мова": "Скриптор, що прийшов на зміну Автору, несе в собі не пристрасті, настрої, почуття або враження, а лише такий неосяжний словник, з якого він черпає своє письмо" . Заміна автора скриптором усуває будь-які претензії на однозначність прочитання і встановлення остаточного, єдино правильного смислу та уможливлює невпинний процес вивільнення значень. Коштом "смерті автора" має відбутися "народження читача", що відтепер стає "тим простором, де відбиваються усі до єдиної цитати, з яких складається письмо" , фокусує множинність значень, виявляючи цілісну сутність письма і єдність тексту.

Питання про наявність / відсутність авторського диктату стає одним із вирішальним в утворенні опозиції "твір - текст": "Автора вважають батьком і господарем свого твору… Стосовно ж тексту, то в ньому відсутній запис про батька" . Використані Р. Бартом метафори твору і тексту - "організм" і "плетиво" - покликані увиразнити їх антитетичність, наголосити на ієрархічності, монолітній цілісності першого й відкритості, множинності сенсу, стереофонічності другого - звільненого від авторської влади.

Під терміном «автор» мають на увазі і реальну особу з певною біографією та комплексом індивідуальних рис, і певний погляд на дійсність, вираженням якого є весь твір, і суб’єкта, який інтегрує стильову єдність художнього твору, і навіть так званого автора-розповідача, що насправді є лише особливою формою вираження авторської свідомості в тексті. Власне, "смерть автора" і виникла як засіб зупинити намагання дослідників упевнено тлумачити авторові думки й переконання та приписувати письменникові погляди, які належать суб’єктам мовлення художнього твору. Автор став тільки скриптором чи, щонайбільше, функцією, позбавленою індивідуальних психологічних особливостей.

Письмо починається там, де голос відривається від свого носія і для автора постає смерть. Автор у різні часи розумівся по-різному. Позиції автора зруйнував сюрреалізм (автоматичне письмо). Письмо знає сиб*єкта , але не особистість. Автор – це просто той, хто говорить, хто володіє мовою, точніше мова володіє ним. Це інструмент, який пише, так, як радіо - інструмент для трансляції. Автор лишається у минулому, як той, хто вже написав, вже зробив.

Присвоїти тексту автора – означає наділити текст остаточним сенсом, що несе смерть тексту. Такий погляд влаштовує критику, яка шукає автора у тексті і якщо знаходить, то святкує перемогу.

Сучасна критика похитнулась разом з царюванням автора, бо царювання автора – це царювання критики.

Щоб забезпечити письму майбутнє, треба надати прав читачеві.

Народження читача відбувається тоді, коли автор помирає

Набувають актуальності звернення до літературознавчих концепцій М. Бахтіна, В. Виноградова, Б. Кормана, у яких проблемі автора й авторської "присутності" у творі надавали особливої ваги, переосмислення й синтезу їх основних тверджень у світлі проблеми художньої комунікації і системності художнього твору.

М. Бахтін, розробляючи переважно філософсько-методологічний аспект проблеми автора, розглядає як корелятивні поняття автора біографічного (момент позалітературної реальності), автора "первинного" (момент естетичної діяльності) й автора "вторинного", або "образ автора", (внутрішньотекстовий елемент). Щоб усвідомити природу естетичної діяльності, на думку вченого, не слід вдаватися до ототожнення автора біографічного - реальної особи, яка "живе своїм біографічним життям", тобто моменту етичної події, соціального буття, - і автора-творця, або учасника естетичної діяльності. М. Бахтін наполягає і на відмежуванні автора-творця від образу автора. понятті "образ автора" М. Бахтін об'єднує досить різнорідні художні явища: художньо конструйовану постать умовного автора, або образ розповідача, усі ті образи, що так чи інакше вказують на позалітературну особистість митця, а саме, автобіографічного і ліричного героїв

Автор у концепції М. Бахтіна виступає передусім суб'єктом естетичної діяльності, що організує художнє ціле, зберігаючи позицію "позазнаходження" щодо створеного, фіктивного, світу і виявляючись тільки в художньому творі як цілому.

Застосування категорії автора зумовлює специфіку розробленого Б. Корманом методу системно-суб'єктного аналізу художніх творів. Літературознавець вважає, що потрібно закріпити за терміном "автор" значення "носій певної концепції, певного погляду на дійсність; суб'єкт (носій) свідомості, вираженням якої є весь твір або їх сукупність" . Одна з основних тез Б. Кормана, а саме, твердження про те, що автор "безпосередньо не увіходить до твору", але завжди опосередкований системою суб'єктних і позасуб'єктних форм.

Б. Корман пропонує багаторівневу комунікативну схему, у якій на кожному рівні функціонує співвідносна пара адресанта - адресата: "Автор біографічний - автор як носій концепції твору - суб'єктні і позасуб'єктні форми, що його опосередковують, - читач, який суміщається з кожною з цих форм, - читач як постульований адресат, ідеальне рецептивне начало - читач як реальний соціально-історичний і культурно-психологічний тип".

В українському літературознавстві подібні спроби здійснювали (переважно, щоб розв'язати конкретні історико-літературні завдання, виявити форми авторської "присутності" у тексті, способи організації оповіді тощо) В. Смілянська , Г. Давидова-Біла , М. Легкий , А. Островська , В. Терещенко , а також Ю. Ільчук , Є. Хомчак .

Проблема автора - й надалі одна з найбільш дискусійних проблем сучасного літературознавства. Здійснивши спробу "усунення" суб'єкта творчості, літературознавча наука не відмовилась остаточно від категорії автора, хоча й ґрунтовно переосмислила її.

 

 

Завдання і методи генетичної критики.

Генетична критика зарождується у Франції у 70рр 20 ст. (закуп. рукописи). Рукописи почали розглядати як самодостатній дослідницький предмет.… Засади: ген.критика виходить з того, що твір не є результатом одномоментного… Критику також цікавлять авантексти – все, що написано у процесі роботи над твором.