Збірка Д. Павличка "Сонети подільської осені" є натурфілософською сторінкою; вони позначені майстерним поетичним живописом, яскравістю образних барв, що лягають на полотно за велінням не самого аналітичного розуму, а й художницької інтуїції, чуття («В повітрі потривоженість така тонесенька, як голка літака, що тягне білу нить за видноколи»). Це своєрідне «інтермеццо» сповнене малярських чарів, росяної свіжості, неквапливої філософської задуми, на яку настроює осіння прозорість, спочила по жнивах далина, питальна нота передзим'я.
Однпк натурфілософська медитація змогла вдовольнити пристрасного Павличка лише на мить. Як уже не раз, випорскуючи з-під ідеологічного пресу, він звертається до історії культури і створює низку промовистих морально-психологічних портретів. Драматична мить тріумфу героя над власною поганьбленістю, над жорсткою тупістю часу – ось наскрізний пафос другого розділу «Подільських сонетів», алегорична відповідь митця на стагнацію суспільного життя («Юліус Фучік», Антуан де Сент-Екзюпері»).
Інтимна лірика – збірка «Таємниці твого обличчя». З гуманістичного погляду її суспільний сенс не поступається найгострішим інвективам поета. З вершин життєвого досвіду він оспівав любов як найбільшу цінність життя , запоруку його осмисленості й тривання. Павличко оживив в укр. поезії жанр еротичної лірики, що має величезну світову традицію. Любов як вседержителька – єдиний і наскрізний мотив інтимної лірики, таємниця, розгадувана поєтом.