Сучасне літературознавство як наука про художню літературу об'єднює три провідні галузі: теорію літератури, історію літератури та літературну критику. Теорія літератури вивчає природу, специфіку, загальні закономірності розвитку художньої літератури, основні закони творчості, яких свідомо чи підсвідомо дотримуються письменники різних епох і народів. Вона встановлює критерії та принципи аналізу й оцінки літературного матеріалу.
Літературна критика - це певний відгук на важливі літературні події доби. Головне завдання - всебічний аналіз нових явищ літератури та його оцінка з точки зору того етапу розвитку, на якому перебуває суспільство.
Історія літератури ( з грецької- розповідь про минуле) займається дослідженням художньої літератури в історичному аспекті від її зародження й до наших днів. Вона включає в себе численні історії окремих національних ітератур, як старих, що мають багатовікову традицію (наприклад історія китайської літератури, англійської літератури, української літератури), так і новітніх, розвиток яких обмежується десятками років (наприклад історія чукотської літератури, історія літератури мансі). В поле зору історії літератури потрапляють різноманітні взаємозв'язки з іншими літературами (наприклад української на ранніх етапах з візантійською чи, пізніше, з російською), різного роду взаємовпливи.Історія літератури козного народу має специфічні особливості, пов'язані з неповторними шляхами його історичного розвитку. Так, тривала відсутність державності українського народу, утиски його мови та культури впродовж віків знайшли своє помітне відображення в історії національної літератури в цілому, у творчості окремих її представників (наприклад Тарас Шевченка, П.Куліша, Б.Лепкого).
Своїм обсягом, значною кількістю наукових праць, багатством конкретного матеріалу історія літератури виокремлюється серед інших основних літературознавчих дисциплін. Історія літератури кожного народу поділяється на кілька періодів. Так, наприклад, С.Єфремов називає три періоди в історії укр.літератури: доба національно-державної самостійності; доба національно-державної залежності; доба національного відродження. Більш складною постає класифікація розвитку національної літератури в праці зарубіжного українського вченого Д.Чижевського:
1. Доба монументального стилю - 11ст.
2. Доба орнаментального стилю - 12-13 ст.
3. Переходова доба - 14-15ст.
4. Ренесанс та реформація - кінець 16ст.
5. Барокко - 17-18ст.
6. Класицизм - кінець 18 ст.- 40-ві роки 19ст.
7. Романтика - кінець 20-их років - початок 60-их років 19ст.
8. Реалізм - від 60-их років 19ст.
9. Символізм - початок 20ст.
Наукова розробка окремих проблем історії літератури веде до спеціалізації досліджень, обмеження їх певною добою, зокрема: історією української літератури 20ст., історією української літератури 19ст., історією давньої літератури тощо. Творчість окремих письменників-класиків також дала цілі напрями в історії літератури, тоді як шевченкознавство, франкознавство, шекспірознавство...
В історії літератури побутують переважно ті жанри, щой у теорії: монографія, огляд, стаття, есе. Трапляються також нарис, рецензія.
Істо́рія літерату́ри — галузь науки про літературу, яка досліджує її розвиток у зв'язку з розвитком суспільства та його культури, прагнучи виявити внутрішні закономірності літературного процесу.
Вона включає в себе численні історії окремих національних літератур, як старих, що мають багатовікову традицію, так і новітніх, розвиток яких обмежується десятками років. Спираючись на здобутки філософії, естетики, теорії літератури, ретельно простежуючи всю сукупність художніх творів, їх сприймання читачами і критичні оцінки, історики літератури описують динаміку літературно-мистецького життя, літературних напрямів і течій, виявляють значення творчості письменників, їх окремих творів для читачів епохи, в яку ці твори постали, і для наступних поколінь.