Звукопис – у поетичному мовленні система звукового інструментування (алітерація, асонанс і т.п.), спрямована на створення звукового образу (“Над бором хмари муром” або “Тінь там тоне, тінь там десь” (П.Тичина)). Символісти намагались пов’язати зі звуками певні переживання (звук “у” асоціювався зі станом суму, “а” – радості, “о” – піднесення і т.п.).
На фонетичному рівні мови художнього твору маємо справу з художнім звукописом. Під звукописом розуміють систему звукового інструментування, спрямовану на створення звукового образу. Специфічне поєднання звуків (особливо у поетичному тексті) має на меті витворити певну мелодію, кольорові уявлення, психічні настрої (при цьому звук „у", наприклад в символістів, асоціювався зі станом суму, „а" – радості, „о" – піднесення і т.п.). Галузь літературознавства, „яка вивчає і класифікує звучання літературного, в першу чергу віршованого твору як певної звукової цілості", називають фонікою.
Основними елементами художнього звукопису виступають: гармонія і дисгармонія, евфонія і какофонія, алітерація та асонанс, звукові повтори і звуконаслідування.
Так, наприклад, поєднання асонансу (на „і" та „и") та алітерації (на „с") дозволяє Ліні Костенко витворити звуковий образ шурхоту осіннього листя, мінорного настрою:
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна,
Невже це осінь, осінь, о! – Та сама...
Гармонія(гр. harmonia – співзвучність, розміреність) - в стилістиці якість мовлення, якої має прагнути мовець (гармонія змісту і форми, звучання, настрою, тону).
ЕВФОНІЯ (від гр. еuphonia — добре, приємне) милозвучність мови, а також дотримання мовцями правил фонетичних чергувань: і — й, у — в, би-б та ін.
АЛІТЕРАЦІЯ (від лат. ad — до, при і littera — літера) стилістичний прийом повтоpення однакових або близьких за акустико-артикуляторними ознаками приголосних звукiв з метою створення звукового образу або фону: Мов водопаду pев, мов битви гук кpивавий, так нашi молоти гpимiли pаз у pаз (I.Фpанко).