Цензу́ра — контроль держави над прилюдними виявами думки і творчості. Як правило, проявляється у придушенні вияву певних ідей, торкання певних тем або вживання певних слів. Як привід до цензури часто називається намагання нібито стабілізувати суспільство, над яким уряд має контроль. Цензура буває відкритою, коли видаються спеціальні закони, які забороняють публікацію або оприлюднення певних ідей (наприклад, Китай, Австралія або Саудівська Аравія, де законом заборонено відвідування веб-сторінок певної тематики); або прихованою, у вигляді залякування, коли людям забороняють висловлювати або підтримувати певні ідеї під страхом втрати роботи, суспільної позиції, або загрозою їх життю.
Цензура – один із чинників, що може істотно повпливати на текст – це інституційна заборона на поширення певних текстів, ідей…
В радянські часи відбувалася ідеологічна чистка творів.Цензура може бути політичною, моральною та релігійною. Цензура не тільки забороняє згадки про деякі події й осіб, але й фальшує класичні тексти. Купюри часто позначаються трьома крапками. З класиків української літератури заборонені антимосковські твори (наприклад, «Якби то ти, Богдане п`яний...» Шевченка, «Бояриня» Лесі Українки). Українських борців з Москвою не можна згадати інакше, як у супроводі лайки. Цензура здиференційована територіяльно (наприклад, у 1944 - 1945, під час дій УПА на Західній Україні, «Радянська Україна» та інші київські газети мали вставні сторінки, призначені винятково для Західної України, з деяким місцевим матеріалом). Завдяки самвидавній літературі стали також відомі деякі дії цензури: наприклад, московська «Хроника текущих событий» сповістила про заборону українських фільмів «Київські фрески» С. Параджанова (1966) і «Камінний хрест» Л. Осики (1968).
Як довго триває проходження всіх видань через цензурні перепони, видно з написів на книжках і журналах на останній сторінці: термін між датами «здано на виробництво» (чи «здано до набору») і «підписане до друку» триває для журналів пересічно 2 місяці, для книги - від кількох місяців до року, хоч кожне видання вже наперед проходить так звану самоцензуру, яка відограє також важливу ролю: автори і редактори самі пильнують, щоб не стягнути на себе кари за відхилення від партійної лінії. Одним з наслідків цензурних утисків стала поява з початку 1960-их pp. українського самвидаву.
За рад. часів моральну цензуру наклали на «Пані Боварі»Флобера, «Лоліту» Набокова.Сучасне демократичне суспільство не передбачає цензури (література – це інший світ, в який не потрібно втручатися). До читача доходить все без винятку.
Коли в суспільстві довий час панує цензура, то письменники виробляють метафоричну езопівську мову, коли автор приховано говорить про неприховані речі, але редактору немає до чого придертися.
Писання у шухляду – явище внутрішньої еміграції через жорстоку цензуру.
Самоцензура – автор сам уникає конфліктних питань. Журналістська самоцензура - це суб'єктивний професійно-психологічний феномен у діяльності журналіста, який полягає в самообмеженні свободи вираження поглядів, що може здійснюватися як на основі власних морально-етичних переконань, так і внаслідок страху і різного роду обмежень, спричинених зовнішніми законними чи незаконними чинниками. Найважливішими причинами журналістської самоцензури в Україні є: небезпека бути знищеним фізично; страх за життя та безпеку близьких і родичів; загроза втратити роботу і позбутися засобів для існування; побоювання порушити чинне законодавство і стати об'єктом судового переслідування; незнання своїх прав і можливостей їх законного захисту в суді.